Рішення № 119514143, 23.05.2024, Печерський районний суд міста Києва

печерський районний суд міста києва

Справа № 757/34467/23-ц

пр. 2-5085/24

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 травня 2024 року Печерський районний суд м. Києва

в складі: головуючого судді Ільєвої Т.Г.,

розглянувши в порядку спрощеного провадження у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Києва цивільну справу №757/34467/23-ц за позовом ОСОБА_1 до Печерської районної в місті Києві державної адміністрації, за участю третьої особи: ОСОБА_2 про визнання незаконною бездіяльності та зобов`язання вчинити дії,-

В С Т А Н О В И В :

09.08.2023 до Печерського районного суду м. Києва надійшла вказана позовна заява, яка згідно протоколу атвоматизованого розподілу судової справи між суддями передана судді Підпалому В.В.

Ухвалою судді Печерського районного суду м. Києва Підпалого В.В. заявлено самовідвід від розгляду даної справи.

18.08.2023 здійснено повторний атоматизований розподіл судової справи ат визначено суддю Ільєву Т.Г., справу якій фактично передано 22.08.2023.

Ухвалою судді Ільєвої Т.Г. від 23.08.2023 відмовлено у відкритті провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Печерської районної в місті Києві державної адміністрації, за участю третьої особи: ОСОБА_2 про визнання незаконною бездіяльності та зобов`язання вчинити дії.

Приймаючи вказане судове рішення, суд виходив з того, що даний спір не може бути розглянутий за правилами цивільного судочинства, оскільки розгляд такої справи повинен проводитися за правилами адміністративного судочинства.

Постановою Київського апеляційного суду від 22.01.2024 року ухвалу Печерського районного суду м. Києва від 23.08.2023 скасовано та передано для продовження розгляду до суду першої інстанції, так як даний спір повинен розглядатися судом загальної юрисдикції в порядку цивільного судочинства.

02.02.2024 до Печерського районного суду м. Києва надійшла вказана позовна заява з Київського апеляційного суду, яка передана судді Ільєвій Т.Г. 12.02.2024, для вирішення питання про відкриття провадження.

Ухвалою суду від 13.02.2024 відкрито провадження у справі за правилами спрощеного провадження, з повідомленням сторін.

Так, мотивуючи свої вимоги ОСОБА_1 вказує, що 01.09.2020 відбулося засідання Комісії з питань захисту прав дітей Печерської районної в місті Києві державної адміністрації, на якому розглядалося питання участі ОСОБА_2 у вихованні малолітнього сина позивача та третьої особи - ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 .

За результатами засідання Комісії, органом опіки та піклування - Печерською районною державною адміністрацією у місті Києві було видано розпорядження від 04.09.2020р. № 444 «Про визначення участі матері у вихованні дитини», яким визначено участь третьої особи - ОСОБА_2 у вихованні малолітнього ОСОБА_3 .

Разом з тим, на переконання позивача, ОСОБА_2 ухиляється від виконання своїх батьківських обов`язків, про що позивач неодноразово інформував відповідача, та вкотре повідомив відповідачу про невиконання 29.05.2023 року третьою особою Розпорядження від 04.09.2020р. № 444 заявою від 29.05.2023 р., а також на підтвердження цього надав відео матеріали на СД-диску від 29.05.23.

Проте, відповідач, отримавши всі необхідні заяви та відео докази, не вчинив передбачених законом дій щодо третьої особа, яка проживає окремо від дитини, і саме відносно неї не склав протокол про адміністративне правопорушення, передбачене частиною 5 статті 184 КУпАП, за невиконання свого ж Розпорядження від 04.09.2020р. № 444.

Вказані обставини послугували підставою для звернення до суду з даним позовом, в якому позивач просить суд:

- визнати незаконною бездіяльність Печерської районної в місті Києві державної адміністрації (місцезнаходження: 01010, м. Київ, вул. Михайла Омеляновича-Павленка, буд. 15, Ідентифікаційний код юридичної особи 37401206), як органу опіки та піклування, щодо не складання протоколів про адміністративне правопорушення за частиною п`ятою статті 184 КУпАП відносно ОСОБА_2 (місцезнаходження: АДРЕСА_1 , адреса місця реєстрації: АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 ) на підставі заяви ОСОБА_1 від 29.05.2023р., про невиконання ОСОБА_2 29.05.23 року Розпорядження Печерської районної в місті Києві державної адміністрації від 04.09.2020р. № 444 «Про визначення участі матері у вихованні дитини» та не сформування протоколів та інші матеріалів, що стосуються адміністративного правопорушення в окрему справу і не надіслання справи про адміністративне правопорушення разом із супровідним листом не пізніше ніж через три робочі дні з дати складення протоколу до суду за місцем вчинення адміністративного правопорушення.

- зобов`язати Печерську районну в місті Києві державну адміністрацію (місцезнаходження: 01010, м. Київ, вул. Михайла Омеляновича-Павленка, буд. 15, Ідентифікаційний код юридичної особи 37401206) скласти протоколи про адміністративне правопорушення за частиною п`ятою статті 184 КУпАП відносно ОСОБА_2 ((місцезнаходження: АДРЕСА_1 , адреса місця реєстрації: АДРЕСА_2 ,) на підставі заяви ОСОБА_1 від 29.05.2023р., про невиконання ОСОБА_2 29.05.23 р. Розпорядження Печерської районної в місті Києві державної адміністрації від 04.09.2020р. № 444 «Про визначення участі матері у вихованні дитини», сформувати протоколи та інші матеріали, що стосуються адміністративного правопорушення в окрему справу і надіслати справу про адміністративне правопорушення разом із супровідним листом до суду за місцем вчинення адміністративного правопорушення

Ухвалою судді Печерського районного суду м. Києва Ільєвої Т.Г. відмовлено у відкритті провадження, оскільки даний спір не може бути розглянутий за правилами цивільного судочинства, так як розгляд такої справи повинен проводитися за правилами адміністративного судочинства.

Постановою Київського апеляційного суду від 22.01.2024 скасовано ухвалу Печерського районного суду міста Києва від 23 серпня 2023 року та передано для продовження розгляду до суду першої інстанції.

02.02.2024 до Печерського районного суду м. Києва надійшла вказана позовна заява з Київського апеляційного суду, яка передана судді Ільєвій Т.Г. 12.02.2024, для вирішення питання про відкриття провадження.

13.02.2024 ухвалою суду було відкрито провадження у справі та визначено розглядати за правилами спрощеного провадження, з повідомленням сторін.

Позивач подав до суду заяву про проведення розгляду справи без фіксації технічними засобами та просив позовні вимоги задовольнити.

Відповідач та третя особа в судове засідання не з`явилися, про місце і час судового розгляду повідомлялися належним чином, заяв, клопотань до суду не подано.

У відповідності до ч.1 ст. 223 ЦПК України, суд вважає можливим розглянути справу на підставі наявних в ній даних та у відсутність нез`явившихся осіб.

Суд, виконавши всі вимоги цивільного процесуального законодавства й всебічно перевіривши обставини справи, розглянувши справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, дійшов до наступних висновків.

Частиною 1 статті 4 Цивільного процесуального кодексу України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

За приписами ч. 3 ст. 208, ч. 1 ст. 209, ч. 1 ст. 218 ЦПК України, судовий розгляд закінчується ухваленням рішення суду, яке проголошується негайно після закінчення судового розгляду і прилюдно.

Рішення суду, як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Відповідно до частини п`ятої статті 124 Конституції України, судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов`язковими до виконання на всій території України.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

Статтею 129 Конституції України визначено, що однією із основних засад судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до ст. 16 ЦК Україна, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно із ст. 9 КУпАП, адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність.

Як зазначено у ст.3 Конвенції «Про права дитини», схваленої резолюцією 44 сесії Генеральної Асамблей ООН № 44/25 від 20.11.1989р., ратифікованої постановою Верховної Ради України № 789-XII від 27.02.1991р., що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Основним законом, який визначає охорону дитинства в Україні як стратегічний загальнонаціональний пріоритет і з метою забезпечення реалізації прав дитини на життя, охорону здоров`я, освіту, соціальний захист та всебічний розвиток встановлює основні засади державної політики у цій сфері є Закон України «Про охорону дитинства» (Преамбула Закону).

Відповідно до ст.18 вказаного Закону, держава забезпечує право дитини на проживання в таких санітарно-гігієнічних та побутових умовах, що не завдають шкоди її фізичному та розумовому розвитку. Діти - члени сім`ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем. Органи опіки та піклування зобов`язані здійснювати контроль за додержанням батьками або особами, які їх замінюють, майнових та житлових прав дітей при відчуженні жилих приміщень та купівлі нового житла.

Отже, у випадку наявності будь-якої правової колізій, неповноти, нечіткості або суперечливості законодавства, що регулює спірні правовідносини, що стосуються інтересів дитини, з урахуванням положень ст. 3 Конвенції «Про права дитини», пріоритети повинні надаватися якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Згідно зі ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Рішенням Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 19 квітня 1993 року у справі «Краска проти Швейцарії» встановлено: «Ефективність справедливого розгляду досягається тоді, коли сторони процесу мають право представити перед судом ті аргументи, які вони вважають важливими для справи. При цьому такі аргументи мають бути «почуті», тобто ретельно розглянуті судом. Іншими словами, суд має обов`язок провести ретельний розгляд подань, аргументів та доказів, поданих сторонами».

За частиною 2 статті 55 Конституції України, кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Отже, гарантоване ст. 55 Конституції України й конкретизоване у звичайних законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Зазначений висновок відповідає правовій позиції Великої палати Верховного Суду у постанові від 15.05.2018 у справі №9901/428/18 (Провадження №11-236заі18 (http://reyestr.court.gov.ua/Review/74264706).

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини (рішення ЄСПЛ у справах: Балдеа проти Румунії, 15 .02.2017 року, Гелле проти Фінляндії, 19.02.1997 року з тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення суду повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Судовим розглядом встановлено, що 01.09.2020 відбулося засідання Комісії з питань захисту прав дітей Печерської районної в місті Києві державної адміністрації на якому розглядалося питання участі ОСОБА_2 у вихованні її малолітнього сина ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 .

За результатами засідання Комісії, органом опіки та піклування - Печерською районно. державною адміністрацією у місті Києві було видано розпорядження від 04.09.2020р. № 444 «Про визначення участі матері у вихованні дитини», яким визначено участь Третьої особи - ОСОБА_2 у вихованні малолітнього ОСОБА_3 .

Згідно із вказаним розпорядженням визначено участь Третьої особи у вихованні малолітнього ОСОБА_3 , наступним чином:

- з понеділка 8.00 год. до неділі 19.00 год., забирати та повертати дитину за адресою: АДРЕСА_3 ;

- встановити черговість участі у вихованні дитини - гр. ОСОБА_2 - тиждень через тиждень, починаючи з 07.09.2020 року до набрання законної сили рішення суду про визначення місця проживання малолітньої дитини.

На переконання позивача, ОСОБА_2 умисно та безпричинно не виконує зазначене Розпорядження від 04.09.2020р. № 444.

ОСОБА_1 звернувся до Печерської районної державної адміністрації у місті Києві, як органу опіки та піклування про притягнення до відповідальності ОСОБА_2 за невиконання нею батьківських обов`язків.

Листом від 19.06.2023 № 105-105/Г-199/3-757 Печерська районна державна адміністрація у місті Києві, як орган опіки та піклування, повідомила ОСОБА_1 , що у зв`язку з тим, що 23 травня 2023 року не є понеділком визначеним розпорядженням для участі у вихованні матір`ю дитини, а передача дитини мала б відбутись у понеділок - 29 травня 2023 року - відсутні підстави для складання адміністративного протоколу.

У відповідності до ч. 5 ст. 184 КУпАП, невиконання рішення органу опіки та піклування щодо визначення способів участі у вихованні дитини та спілкуванні з нею того з батьків, хто проживає окремо від дитини, - тягне за собою накладення штрафу від ста до ста п`ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Відповідно до ст. 255 КУпАП, у справах про адміністративні правопорушення, що розглядаються органами, зазначеними в статтях 218 - 221 цього Кодексу, протоколи про правопорушення мають право складати: 1) уповноважені на те посадові особи, зокрема: органів опіки та піклування (частини п`ята і шоста статті 184, стаття 188-50).

Згідно п. 2 Інструкції з оформлення посадовими особами органів опіки та піклування матеріалів про адміністративне правопорушення, затв. наказом Міністерства соціальної політики України 06 серпня 2019 року № 1201, зареєстровано в Міністерстві юстиції України 27 серпня 2019 р. за № 976/33947 (далі - Інструкція № 1201), протоколи складають посадові особи із числа працівників служби у справах дітей і посадові особи органу опіки та піклування, яким згідно з рішенням відповідного органу опіки та піклування надано повноваження на їх складання.

Відповідно до п. 3 Порядку провадження органами опіки та піклування діяльності, пов`язаної з захистом прав дитини, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 24 вересня 2008р. № 866, органами опіки та піклування є районні, районні у мм. Києві та Севастополі держадміністрації, виконавчі органи міських, районних у містах, сільських, селищних рад, у тому числі об`єднаних територіальних громад (далі - органи опіки та піклування), які провадять діяльність із соціального захисту дітей, які перебувають у складних життєвих обставинах, у тому числі забезпечення їх права на виховання у сім`ї, надання статусу дитини-сироти та дитини, позбавленої батьківського піклування, дитини, яка постраждала внаслідок воєнних дій і збройних конфліктів, влаштування дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, встановлення опіки та піклування над дітьми-сиротами та дітьми, позбавленими батьківського піклування, із захисту особистих, майнових і житлових прав дітей, запобігання та протидії домашньому насильству стосовно дітей та за участю дітей.

Відповідно до Інструкції з оформлення посадовими особами органів опіки та піклування матеріалів про адміністративні правопорушення, затвердженої наказом Міністерства соціальної політики України від 06.08.2019 № 1201, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 27.08.2019 за № 976/33947, протоколи складають посадові особи із числа працівників служби у справах дітей і посадові особи органу опіки та піклування, яким згідно з рішенням відповідного органу опіки та піклування надано повноваження на їх складання (далі - уповноважена посадова особа).

Уповноважена посадова особа складає протокол у разі: невиконання рішення органу опіки та піклування щодо визначення способів участі у вихованні дитини та спілкування з нею того з батьків, хто проживає окремо від дитини, у тому числі вчинене повторно протягом року після накладення адміністративного стягнення; невиконання законних вимог посадових (службових) осіб органу опіки та піклування; недопущення тим із батьків або тим з інших членів родини, з яким проживає дитина, або особою, яка проживає з таким із батьків (дитиною), посадових (службових) осіб органу опіки та піклування до обстеження умов проживання дитини; створення перешкод посадовим (службовим) особам органу опіки та піклування при здійсненні інших покладених на них законом повноважень.

Зазначені адміністративні правопорушення можуть бути виявлені під час виконання посадовими особами органу опіки та піклування своїх посадових (службових) обов`язків та за результатами розгляду звернень фізичних і юридичних осіб.

Протокол складається не пізніше двадцяти чотирьох годин з моменту виявлення особи, яка вчинила правопорушення, за формою згідно з додатком 1 до цієї Інструкції із зазначенням відомостей відповідно до частини першої статті 256 КУпАП.

Протокол складається у двох примірниках, один із яких під розписку вручається особі, яка притягається до адміністративної відповідальності.

Форма протоколу заповнюється друкованим способом або від руки розбірливим почерком. Не допускаються закреслення чи виправлення відомостей, що вносяться до протоколу, а також внесення додаткових записів після того, як протокол підписано особою, яка притягається до адміністративної відповідальності.

У графах, які не заповнюються під час складання протоколу, проставляється прочерк.

Якщо є свідки адміністративного правопорушення, у протоколі зазначаються їхні прізвища, імена, по батькові, адреси, які засвідчуються їхніми підписами.

Уповноважена посадова особа зобов`язана роз`яснити особі, щодо якої складається протокол, її права та обов`язки, передбачені статтями 55, 56, 59, 63 Конституції України, статтею 268 КУпАП, про що робиться відмітка у протоколі.

Особа, яка притягається до адміністративної відповідальності, засвідчує підписом ознайомлення її із вищезазначеними правами та обов`язками. Якщо особа відмовляється поставити свій підпис, у протоколі робиться відповідний запис, що засвідчується підписом уповноваженої посадової особи та підписами свідків (за їх наявності).

Особа, яка притягається до адміністративної відповідальності, має право висловити пояснення та/або зауваження щодо змісту протоколу, які вносяться до протоколу і засвідчуються її підписом. Пояснення та зауваження можуть бути оформлені окремо, про що робиться запис у протоколі із зазначенням кількості аркушів, на яких подано такі пояснення та/або зауваження, а також викласти мотиви свого відмовлення від його підписання.

Протокол підписують уповноважена посадова особа, свідки правопорушення (за їх наявності) та особа, яка притягається до адміністративної відповідальності. У разі відмови особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, від підписання протоколу, в ньому робиться запис про таку відмову, який засвідчується підписом особи, що склала протокол, та підписами свідків (за їх наявності).

Не пізніше ніж наступного робочого дня після складення протоколу уповноважена посадова особа реєструє його в журналі реєстрації протоколів про адміністративні правопорушення (додаток 2), який зберігається протягом строку, установленого законодавством.

Протокол та інші матеріали, що стосуються адміністративного правопорушення, уповноважена посадова особа формує в окрему справу.

Справа про адміністративне правопорушення разом із супровідним листом не пізніше ніж через три робочі дні з дати складення протоколу надсилається до відповідного суду за місцем вчинення адміністративного правопорушення.

У супровідному листі висловлюється клопотання про направлення до відповідного органу опіки та піклування копії судового рішення за результатами розгляду справи.

Копія справи про адміністративне правопорушення зберігається уповноваженою посадовою особою протягом трьох років.

Разом з тим, як уже встановлено судом під час судового розгляду встановлено, що листом від 19.06.2023 № 105-105/Г-199/3-757 Печерська районна державна адміністрація у місті Києві, як орган опіки та піклування, повідомила ОСОБА_1 про відсутність підстав для складання адміністративного протоколу.

Одночасно, орган опіки і піклування у вказаному листі радив ОСОБА_1 звертатись у понеділок, визначений матері, у разі невиконання нею зазначеного розпорядження - до Служби у справах дітей та сім`ї Печерської районної в місті Києві державної адміністрації, проте доказів, які б свідчили про усунення ОСОБА_1 вказаних у листі недоліків суду не надано.

Крім того, суд звертає увагу, що протокол про адміністративне правопорушення не є рішенням суб`єкта владних повноважень у розумінні Кодексу адміністративного судочинства України, а складається уповноваженою на те посадовою особою за наслідками вчинення адміністративного правопорушення у порядку та у випадках, встановлених Кодексом України про адміністративні правопорушення.

Сам по собі протокол про адміністративне правопорушення, в розумінні статті 251 Кодексу України про адміністративні правопорушення, є доказом по справі про адміністративне правопорушення. Питання щодо правильності складання протоколу про адміністративне правопорушення, встановлення наявності чи відсутності в діяннях особи складу адміністративного правопорушення, тощо, належить розглядати в порядку, визначеному Кодексом України про адміністративні правопорушення.

Протокол про адміністративне правопорушення є лише документом, в якому зафіксовані певні обставини, а тому, сам по собі протокол не породжує правовідносин, що можуть бути предметом спору, він не створює юридичних наслідків у формі прав, обов`язків, їх зміни чи припинення, безпосередньо не впливає на права та обов`язки особи, щодо якої він складений, та не є обов`язковим для виконання, отже не є нормативно-правовим актом чи правовим актом індивідуальної дії.

Згідно статті 221 Кодексу України про адміністративні правопорушення, судді районних, районних у місті, міських чи міськрайонних судів розглядають справи про адміністративні правопорушення, передбачені, зокрема, статтею 184 Кодексу України про адміністративні правопорушення.

За вказаних обставин, суд вважає, що обставини щодо наявності чи відсутності вини підлягають доведенню в рамках розгляду справи в порядку Кодексу України про адміністративні правопорушення, а не в порядку оскарження дій згідно Цивільного процесуального кодексу України.

При цьому, суд наголошує, статтею 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні й конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Основного Закону України, в Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, установлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.

За змістом частини третьої статті 124 Основного Закону України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. (ст.4 ЦПК України).

Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відтак, зазначена норма визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорене право чи цивільний інтерес.

Порушення права пов`язано з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

При оспоренні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Таким чином, лише порушення, невизнання або оспорення суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.

Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Таким чином, у розумінні закону, суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Стосовно «порушеного права», за захистом якого особа може звертатися до суду, то за змістом Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 це поняття, яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття «охоронюваний законом інтерес». Стосовно поняття «охоронюваний законом інтерес» в тому ж Рішенні Конституційного Суду України вказано, що воно означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом.

Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

Поняття «охоронюваний законом інтерес» у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «права» має один і той же зміст. Отже, обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених права чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Гарантоване статтею 55 Конституції Україний конкретизоване у звичайних законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим.

Статтею 16 ЦК України встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Вказаною нормою матеріального права визначено способи захисту прав та інтересів, і цей перелік не є вичерпним.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення (можливого порушення), невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Відтак суд повинен установити, чи були порушені (чи існує можливість порушення), не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого - вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Як неодноразово звертав увагу Верховний Суд, відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02.02.2021 року № 925/642/19 зроблені такі висновки: порушенням вважається такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

При цьому, позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16(пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23)).

Розглядаючи справу, суд має з`ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню (подібний висновок викладений у пунктах 6.6., 6.7 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 року у справі № 916/1415/19.

Згідно з ч. 5 ст. 177 ЦПК України, позивач зобов`язаний додати до позовної заяви всі наявні в нього докази, що підтверджують обставини, на яких грунтуюються позовні вимоги.

У відповідності до положень ч. 1 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно зі ст. 12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до п. 27 Постанови Пленуму ВСУ № 14 від 18.12.2009 року «Про судове рішення у цивільній справі» під час судового розгляду предметом доказування є факти, якими обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше юридичне значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні рішення.

Як визначено в ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до ст.77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

За загальним правилом, встановленим у статтях 89, 264 ЦПК України обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Отже, саме на суд покладено обов`язок під час ухвалення рішення вирішити, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги позивача та якими доказами вони підтверджуються; перевірити наявність чи відсутність певних обставин за допомогою доказів шляхом їх оцінки; оцінити подані сторонами докази та дійти висновку про наявність або відсутність певних юридичних фактів.

Суд зазначає, що в цій справі, обраний позивачем спосіб захисту, як зобов`язання скласти процесуальні документи з метою притягнення до адміністративної відповідальності іншу особу, не створить для позивача жодних юридичних прав та/чи обов`язків.

Крім того, з огляду на завдання адміністративного провадження, факт притягнення іншої особи до адміністративної відповідальності не може вплинути на особисті права та/або інтереси заявника.

Аналогічні висновки викладені в постанові Верховного Суду від 18.06.2019 у справі №826/3585/18.

З системного аналізу вищевикладеного вбачається, що не складення протоколу відносно третьої особи не порушує права позивача, оскільки не породжує, не змінює та не припиняє його права і обов`язки саме у сфері публічно-правових відносин.

Таким чином, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень наведеного законодавства України, матеріалів справи, суд приходить до висновку про те, що заявлені позовні вимоги ОСОБА_1 до Печерської районної в місті Києві державної адміністрації, за участю третьої особи: ОСОБА_2 про визнання незаконною бездіяльності та зобов`язання вчинити дії, не підлягають задоволенню, оскільки відповідачем в рамках досліджуваних правовідносин не приймалось будь-яких рішень, не вчинялося дій або бездіяльності, які б впливали на права та інтереси позивача, та враховуючи недоведеність позивача про будь-яке не визнане або оспорюване право та охоронюваний законом інтерес.

Таким чином, враховуючи викладені обставини, позовні вимоги є необґрунтованими і не підлягають задоволенню.

Усі інші пояснення сторін, їх докази і аргументи не спростовують висновків суду, зазначених в цьому судовому рішенні, їх дослідження та оцінка судом не надало можливості встановити обставини, які б були підставою для ухвалення будь-якого іншого судового рішення.

Так, відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 року, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.

Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення.

Європейський Суд з прав людини повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 09 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29).

На основі повно та всебічно з`ясованих обставин справи, підтверджених доказами, дослідженими в судовому засіданні, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин, та правові норми, які підлягають застосуванню, суд приходить до висновку про відмову у задоволенні позовних вимог за безпідставністю та необґрунтованістю, оскільки позивачем не представлено, а судом не отримано жодних переконливих доказів на їх підтвердження.

Згідно з положеннями ст. 141 ЦПК України, сплачений позивачем судовий збір покладається на нього та не підлягає розподілу.

На підставі викладеного та керуючись ст. 55 Конституції України, ст. ст. 221, 251 КУпАП, Інструкцією з оформлення посадовими особами органів опіки та піклування матеріалів про адміністративні правопорушення, затвердженої наказом Міністерства соціальної політики України від 06.08.2019 № 1201, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 27.08.2019 за № 976/33947, ст. 12, 13, 19, 81, 141, 263-265, 267, 273, 354, 355 ЦПК України, суд,

В И Р І Ш И В :

Відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 до Печерської районної в місті Києві державної адміністрації, за участю третьої особи: ОСОБА_2 про визнання незаконною бездіяльності та зобов`язання вчинити дії.

Позивач: ОСОБА_1 , реєстрація місце проживання та фактичне місце проживання: АДРЕСА_4 , РНОКПП НОМЕР_2 , номер засобу зв`язку, тел.: НОМЕР_3 , адреса електронної пошти: ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Відповідач: Печерська районна в місті Києві державна адміністрація місцезнаходження: 01010, м. Київ, вул. Михайла Омеляновича-Павленка, буд. 15, Ідентифікаційний код юридичної особи 37401206, номер засобу зв`язку: (044) 254-40-55, адреса електронної пошти: letter_pechrda@kmda.gov.ua.

Третя особи: ОСОБА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 , номер засобу зв`язку: НОМЕР_4 , адреса електронної пошти: ІНФОРМАЦІЯ_3

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо воно не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Київського апеляційного суду або через Печерський районний суд м. Києва протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення, а особою яка була відсутня при проголошенні рішення протягом тридцяти днів з дня отримання копії рішення.

Якщо в судовому засіданні було проголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст судового рішення виготовлено 31 травня 2024.

Суддя Тетяна ІЛЬЄВА