Постанова № 11839159, 13.10.2010, Касаційний господарський суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий господарський суд України)

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА          

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ          

13 жовтня 2010 р. № 14/2185 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:          

головуючогоМирошниченка С.В.

СуддівБарицької Т.Л.

Губенко Н.М.

перевіривши касаційну скаргуТовариства з обмеженою відповідальністю "Райффайзен Лізинг Аваль"

на постанову Київського міжобласного апеляційного господарського суду від 06.07.2010

та на рішення господарського суду Черкаської області від 01.02.2010

у справі№ 14/2185

за позовомТовариства з обмеженою відповідальністю "Райффайзен Лізинг Аваль"

доПриватного сільськогосподарського підприємства "Яблуневий сад"

простягнення 197 577, 47грн.

в судовому засіданні взяли участь представники:

- позивача Федорова Т.В. (дов. №29-12/09 від 12.12.2009);

- відповідача повідомлений, але не з'явився;

ВСТАНОВИВ:

Рішенням господарського суду Черкаської області від 01.02.2010 у справі № 14/2185 (суддя: Хабазня Ю.А.), залишеним без змін постановою Київського міжобласного апеляційного господарського суду від 06.07.2010 (судді: Мазур Л.М., Агрикова О.В., Чорногуз М.Г.), за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Райффайзен Лізинг Аваль" (далі –позивач) до Приватного сільськогосподарського підприємства "Яблуневий сад" (далі –відповідач) позов задоволено частково. Визнано недійсним договір фінансового лізингу від 13.08.2007 № L997-08/07, укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю "Райффайзен Лізинг Аваль" (лізингодавець) та Приватним сільськогосподарським підприємством "Яблуневий сад" (лізингоодержувач) в частині його слів "та вилучити у лізингоодержувача Предмет лізингу у безспірному порядку" пункту 6.1 цього договору, в частині пункту 8.4.5 та другого речення пункту 10.3.1 додатку № 4 до цього договору (Загальні умови фінансового лізингу), тобто в тій частині, якою лізингодавцю надається право вилучити у лізингоодержувача предмет лізингу у безспірному порядку. Стягнуто з Приватного сільськогосподарського підприємства "Яблуневий сад" (Канівський район, с. Яблуневе, вул. Колгоспна, 1, ідентифікаційний код 32342775) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Райффайзен Лізинг Аваль" (м. Київ, просп. Московський, 9 корп.5, ідентифікаційний код 34480657) 320 374, 04 грн. основного боргу, 5 400, 01 грн. 3 % річних, 15 769, 00 грн. інфляційних, 3 796, 79 грн. пені, 3 929, 18 грн. судових витрат –разом 349 269, 02 грн. У решті вимог –відмовлено.

Позивач, не погоджуючись із прийнятими у даній справі судовими рішеннями, звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Київського міжобласного апеляційного господарського суду від 06.07.2010 та рішення господарського суду Черкаської області від 01.02.2010 в частині визнання недійсним договору фінансового лізингу від 13.08.2007 № L997-08/07 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Райффайзен Лізинг Аваль" (лізингодавець) та Приватним сільськогосподарським підприємством "Яблуневий сад" (лізингоодержувач) в частині його слів "та вилучити у лізингоодержувача Предмет лізингу у безспірному порядку" пункту 6.1 цього договору, в частині пункту 8.4.5 та другого речення пункту 10.3.1 додатку № 4 до цього договору, тобто в частині якою лізингодавцю надається право вилучити у лізингоодержувача предмет лізингу у безспірному порядку та прийняти нове рішення, яким визнати зазначені вище положення договору лізингу від 13.08.2010 дійсними.

Відповідач не скористався правом, наданим ст. 111-2 ГПК України, та не надав до Вищого господарського суду України відзив на касаційну скаргу, що у відповідності до положень ст. 75 ГПК України не перешкоджає перегляду оскаржуваного судового акту в касаційному порядку.

Сторони у справі належним чином повідомлялися про час та місце розгляду даної справи згідно з вимогами Інструкції з діловодства в господарських судах України, затвердженої наказом Голови Вищого господарського суду України від 10.12.2002 № 75, проте відповідач не скористався своїм правом бути присутніми у судовому засіданні 13.10.2010.

Ознайомившись з матеріалами та обставинами справи на предмет надання їм господарськими судами попередніх інстанцій належної юридичної оцінки та повноти встановлення обставин справи, дотримання норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Предметом спору у даній справі є вимоги позивача про стягнення заборгованості за договором лізингу № L997-08/07 від 13.08.2007 (далі –договір) з урахуванням індексу інфляції у сумі –191 481, 96 грн., пені у сумі 3 796, 79 грн., 3% річних у сумі 2 298, 73 грн., всього - 197 577,47грн.

В обґрунтування заявлених вимог позивач посилався на неналежне виконання відповідачем умов договору, зокрема п.п. 5.1-5.5, 8.1.4 загальних умов фінансового лізингу, який є додатком № 4 до договору.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, 13.08.2007 року ТОВ “Райффайзен Лізинг Аваль” (лізингодавець) та ПСП “Яблуневий сад” (лізингоодержувач) уклали договір фінансового лізингу № L997-08/07, відповідно до п. 1.1. якого лізингодавець на підставі договору купівлі-продажу (поставки) зобов’язався придбати у свою власність і передати на умовах фінансового лізингу, без надання послуг з управління та технічної експлуатації, у тимчасове володіння та користування за плату майно, найменування, технічний опис, модель, рік випуску, ціна одиниці, кількість і загальна вартість якого зазначаються у специфікації (додаток № 2) (далі за текстом –предмет лізингу), а лізингоодержувач зобов’язався прийняти предмет лізингу та сплачувати лізингові платежі на умовах цього договору. Строк лізингу обумовлено з періодів лізингу, зазначених у графіку платежів (додаток № 1), та не може бути менше одного року.

Відповідно до даного договору та додатків 1 (графік платежів), 2 (специфікації), 3 (форма акта приймання-передачі) і 4 (загальні умови фінансового лізингу) до нього та акту приймання-передачі від 30.08.2007 позивач передав відповідачу трактор CASE МХ310 загальною вартістю 901250, 00 грн. ( далі –майно ).

Судами попередніх інстанцій встановлено, що у зв’язку з порушенням відповідачем умов договору в частині оплати, за ним утворилась заборгованість по сплаті поточних лізингових платежів за період з вересня 2008 року по вересень 2009 року (13-25 періоди лізингу) на суму 335 249, 04 грн., що стало підставою для звернення позивача з позовом та було визначено ним як заявлену до стягнення суму основної заборгованості, на яку також було нараховано інфляційні втрати, 3% річних та пеню.

У заяві від 25.11.2009 року про збільшення позовних вимог позивач уточнив позовні вимоги та просив стягнути як основну заборгованість, так і нараховані на неї інфляційні втрати в розмірі 15 902,87 грн., 3% річних у розмірі 838,12 грн., пеню у розмірі 31 164,20 грн.

Задовольняючи позов частково, суд першої інстанції мотивував своє рішення невиконанням відповідачем належним чином взятого на себе за договором зобов'язання, що підтверджується матеріалами справи, та є правовою підставою для стягнення встановленої судом суми основного боргу у розмірі 320 374, 04 грн. у примусовому порядку.

Відмовляючи в задоволенні вимог в частині стягнення основного боргу у сумі 14875, 00 грн., суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що позивачем не було надано належних доказів понесення таких витрат; крім того, розглядаючи дану вимогу, суди попередніх інстанцій на підставі п. 1 ч. 1 ст. 83 ГПК України визнали недійсним у певних частинах договір фінансового лізингу, а саме: щодо права позивача на самостійне вилучення у відповідача предмета лізингу у зв'язку з чим, прийшли до висновку, що вилучення предмета лізингу у встановлений договором спосіб було незаконним, а відтак, і витрати понесені позивачем на вилучення предмета лізингу у заявленому до стягнення розмірі не підлягають відшкодуванню за рахунок відповідача.

Колегія суддів Вищого господарського суду України погоджується з висновками судів попередніх інстанцій з огляду на наступне.

Відповідно до ст. 806 ЦК України за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі). До договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов'язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом. Особливості окремих видів і форм лізингу встановлюються законом.

Згідно зі ст. 1 Закону України “Про фінансовий лізинг” (далі за текстом –Закон), фінансовий лізинг –це вид цивільно-правових відносин, що виникають із договору фінансового лізингу. За договором фінансового лізингу (далі –договір лізингу) лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).

У відповідності до ст. 2 Закону відносини, що виникають у зв'язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями Цивільного кодексу України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, поставку з урахуванням особливостей, що встановлюються цим Законом.

Приписами статті 7, пунктів 3, 4 ч.1 ст.10 цього Закону визначено, що лізингодавець має право відмовитися від договору лізингу та вимагати повернення предмета лізингу від лізингоодержувача у безспірному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса, якщо лізингоодержувач не сплатив лізинговий платіж частково або у повному обсязі та прострочення сплати становить більше 30 днів. Лізингодавець має право відмовитись від договору лізингу у випадках, передбачених договором лізингу або законом, вимагати розірвання договору та повернення предмета лізингу у передбачених законом та договором випадках.

Як встановлено судами, 29.09.2009 представниками позивача було вилучено у відповідача предмет лізингу –трактор CASE МХ310, про що свідчить акт вилучення від вказаної дати.

Обґрунтовуючи правомірність своїх дій та вимог, позивач посилається на положення п. 6.1. договору, відповідно до якого лізингодавець має право достроково в односторонньому порядку розірвати цей договір та вилучити у лізингоодержувача предмет лізингу у безспірному порядку у випадках, коли лізингоодержувач не сплатив лізингових платежів (частково або в повному обсязі) та прострочення сплати становить більше 30 днів. Крім того, у п. 10.3.1 додатку № 4 до договору сторони погодили, що у разі його дострокового припинення, при настанні зазначених умов, лізингоодержувач зобов’язаний повернути предмет лізингу лізингодавцю за власний рахунок у визначені лізингодавцем строки та місце в межах території України. Незалежно від цього лізингодавець має право самостійно вилучити предмет лізингу без будь-яких погоджень або дозволу лізингоодержувача з покладенням на останнього понесених при цьому витрат.

Відповідно до статей 202, 203, 204 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Вищий господарський суд України погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, зроблених в порядку п. 1 ч. 1 ст. 83 ГПК України, щодо визнання недійсними відповідних пунктів договору, зокрема, в частині слів «та вилучити у лізингоодержувача предмет лізингу у безспірному порядку»пункту 6.1 договору, в частині пункту 8.4.5 та другого речення пункту 10.3.1 додатку № 4 до договору (Загальні умови фінансового лізингу), тобто в тих частинах, якими лізингодавцю надається право самостійно вилучити у лізингоодержувача предмет лізингу у безспірному порядку, оскільки як вказувалося вище, у Законі України "Про фінансовий лізинг", норми якого є спеціальними в даних правовідносинах, чітко встановлено, що повернення предмету лізингу має відбуватися виключно на підставі виконавчого напису нотаріуса; норми вказаного Закону не надають лізингодавцю альтернативного права вибору порядку повернення предмета лізингу, тобто, не наділяють лізингодавця правом самостійно обирати зручний для нього спосіб реалізації права на вилучення у лізингоодержувача предмета лізингу.

Колегія суддів не приймає до уваги посилання скаржника на принцип свободи договору, оскільки вони ґрунтуються на неправильному тлумаченні норм права, зокрема, ст. 627 ЦК України, адже у вказаній нормі зазначено, що сторони є вільними в визначенні умов договору, проте, укладаючи договір та формуючи його умови, сторони повинні ураховувати вимоги цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності і справедливості.

Водночас, колегія суддів Вищого господарського суду України зазначає, що позивач не позбавлений права в установленому законом порядку відмовитись від договору та вимагати повернення відповідної техніки, зокрема на підставі виконавчого напису нотаріуса, як це передбачено Законом. Самовільне ж вилучення предмету лізингу лізингодавцем у лізингоодержувача не можна вважати таким, що відповідає чинному законодавству, так само як і пункти договору, яким лізингодавцю надано таке право.

З огляду на вищезазначене, є й вірним висновок судів попередніх інстанцій про те, що заявлені позивачем вимоги про стягнення з відповідача фактичних витрат у сумі 14875,00 грн., які він поніс у зв’язку із самостійним вилученням предмету лізингу, також не підлягають задоволенню, оскільки дії позивача по самостійному вилученню предмета лізингу йдуть врозріз з законодавчо встановленим порядком вилучення предмету лізингу, про що вказувалося вище, а відтак і майнові ризики, пов'язані з діями щодо його вилучення не в установлений законом спосіб, не можуть покладатися на відповідача (лізингоодержувача).

Що стосується позовних вимог в частині стягнення основного боргу за договором та нарахованих на його суму інфляційних втрат, 3 % річних та пені, суд касаційної інстанції вважає, що суди попередніх інстанцій, розглядаючи справу, повно з'ясували обставини спору, належним чином здійснили перерахунок розміру пені, процентів річних, інфляційних втрат та судових витрат, що підлягають стягненню з відповідача на користь позивача, та обґрунтовано задовольнили позов частково, з огляду на таке.

Так, згідно із ст. 193 ГК України суб’єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов’язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов’язання –відповідно до вимог, що у певних випадках ставляться.

Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.

Не допускається одностороння відмова від виконання зобов’язань, крім випадків, передбачених законом, а також відмова від виконання або відстрочка з мотиву, що зобов’язання другої сторони за іншим договором не було виконано належним чином.

Частиною 2 статті 806 ЦК України передбачено, що до договору лізингу застосовується загальні положення про найм (оренду).

Згідно з ч. 1 ст. 269 ГК України орендна плата –це фіксований платіж, який орендар сплачує орендодавцю незалежно від наслідків своєї господарської діяльності.

З огляду на вищевикладене, вимоги позивача щодо стягнення заборгованості по сплаті лізингових платежів є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Згідно з ст. 216 Господарського кодексу України учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.

Одним із різновидів господарських санкцій у сфері господарювання, які застосовуються до правопорушника у сфері господарювання є штрафні санкції у вигляді грошової суми (неустойки, штрафу, пені), яку учасник господарських відносин зобов’язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов’язання (ст. 230 ГК України).

Сторони передбачили у п. 5.1. договору, що за несвоєчасну сплату будь-якого платежу (його частини) за договором лізингоодержувач сплачує лізингодавцю пеню у розмірі 0, 5 % від суми простроченого платежу за кожний календарний день прострочення, починаючи з п’ятого дня прострочення виконання грошового зобов’язання.

Також, згідно із ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних від простроченої суми.

Передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних в порядку ст. 625 ЦК України є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові. У зв’язку з тим, що в країні відбулися інфляційні процеси, позивач має право на збереження реальної величини несплачених грошей.

З огляду на вимоги частини 1 статті 47 ГПК України щодо прийняття судового рішення за результатами обговорення усіх обставин справи та частини 1 статті 43 ГПК стосовно всебічного, повного і об'єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, суд повинен перевірити обґрунтованість і правильність здійсненого нарахування сум штрафних санкцій, річних, збитків від інфляції, і в разі, якщо їх обчислення помилкове –зобов'язати позивача здійснити перерахунок відповідно до закону чи договору або зробити це самостійно (п. 18 Інформаційного листа Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2004 році»від 11.04.2005 року № 01-8/344).

Судами попередніх інстанцій правомірно здійснено перерахунок заявлених до стягнення сум інфляційних втрат, 3 % річних та пені, при цьому розмір останньої вирішено в порядку п. 3 ст. 83 ГПК України, проти чого сторони не заперечують. Зменшуючи розмір стягуваної з відповідача пені, суд першої інстанції об'єктивно оцінив інтереси сторін, ступінь виконання зобов'язань відповідачем, причини неналежного виконання, тобто вирішив дане питання з урахуванням п. 2.4 роз'яснення Вищого арбітражного суду України N 02-5/293 від 29.04.94 року «Про деякі питання практики застосування майнової відповідальності за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов'язань».

Таким чином, з урахуванням меж перегляду справи в касаційній інстанції, колегія суддів вважає, що під час розгляду справи фактичні її обставини були встановлені місцевим та апеляційним господарськими судами на підставі всебічного, повного і об’єктивного дослідження поданих доказів в їх сукупності, висновки судів відповідають цим обставинам і їм дана належна юридична оцінка з правильним застосуванням норм матеріального і процесуального права, а тому відсутні підстави для зміни чи скасування оскаржуваних рішення та постанови судів.

Доводи касаційної скарги не спростовують висновків судів попередніх інстанцій та не можуть слугувати підставою для зміни або скасування оскаржуваних судових рішень.

Керуючись ст. ст. 1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Райффайзен Лізинг Аваль" залишити без задоволення.

Постанову Київського міжобласного апеляційного господарського суду від 06.07.2010 та рішення господарського суду Черкаської області від 01.02.2010 у справі № 14/2185 залишити без змін.

Головуючий                                                                      С.В. Мирошниченко

Судді:                                                                                Т.Л. Барицька

                                                                                          Н.М. Губенко