Рішення № 118012458, 29.03.2024, Київський окружний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

29 березня 2024 року № 640/23597/19

Київський окружний адміністративний суд у складі судді Колеснікової І.С., розглянувши у порядку спрощеного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора про визнання протиправним та скасування наказу, зобов`язання вчинити дії, поновлення на посаді, стягнення коштів, -

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 (далі також ОСОБА_1 , позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Генеральної прокуратури України, в якому, з урахуванням уточнених позовних вимог, просив:

-визнати протиправним та скасувати наказ Генерального прокурора № 1309-ц від 29 жовтня 2019 року про звільнення позивача з посади старшого слідчого в особливо важливих справах третього слідчого відділу управління з розслідування злочинів, вчинених працівниками органів, які ведуть боротьбу зі злочинністю Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України на підставі пункту 9 частини 1 статті 51 Закону України «Про прокуратуру» з 31 жовтня 2019 року;

-поновити позивача на посаді старшого слідчого в особливо важливих справах третього слідчого відділу управління з розслідування злочинів, вчинених працівниками органів, які ведуть боротьбу зі злочинністю Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України;

-зобов`язати Офіс Генерального прокурора призначити (перевести) позивача на рівнозначну посаду прокурора чи адміністративну посаду в Офісі Генерального прокурора;

-стягнути з Офісу Генерального прокурора на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу, обрахованого з моменту звільнення по 15 січня 2020 року, враховуючи, що розмір середньоденного заробітку позивача складає 1 817, 02 грн;

-стягнути з Офісу Генерального прокурора на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу, обрахованого з 16 січня 2020 року по дату винесення судового рішення, враховуючи, що розмір середньоденного заробітку позивача відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 11 грудня 2019 року № 1155 «Про умови оплати праці прокурорів» та пункту 10 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 складає 6 995, 53 грн.

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 вересня 2022 року, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 19 грудня 2022 року в задоволенні адміністративного позову відмовлено.

Постановою Верховного Суду від 20 липня 2023 року вирішено рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 вересня 2022 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 19 грудня 2022 року скасувати та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 09 серпня 2024 року адміністративну справу прийнято до провадження та вирішено здійснювати її розгляд за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у справі матеріалами.

Відповідно до відомостей Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань інформації щодо припинення Генеральної прокуратури України (ЄДРПОУ 00034051), як юридичної особи в Реєстрі не міститься.

Згідно з пунктом 1 наказу Генерального прокурора від 27 грудня 2019 року № 358 «Про окремі питання забезпечення початку роботи Офісу Генерального прокурора» наказано перейменувати юридичну особу «Генеральна прокуратура України» в «Офіс Генерального прокурора» без змін ідентифікаційного коду юридичної особи в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.

Згідно з Реєстром, наразі за кодом ЄДРПОУ 00034051 зареєстровано державну організацію Офіс Генерального прокурора.

Враховуючи викладене, у зв`язку із встановленими обставинами, суд дійшов висновку про необхідність продовження розгляду справи з належною назвою відповідача - Офіс Генерального прокурора (далі також відповідач) відповідно до актуальної назви державної організації за кодом ЄДРПОУ 00034051.

В обґрунтування позовних вимог, позивач посилається на те, що його звільнення є незаконним та безпідставним, оскільки відповідачем, на його думку, порушено норми Конституції України, звужено зміст та обсяг прав і свобод людини, при цьому, відповідачем було проігноровано, що звільнення з посади старшого слідчого в особливо важливих справах на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» є неможливим, адже на слідчих органів прокуратури, зокрема й на позивача, не поширюються положення Закону України «Про прокуратуру» та вимоги про подання заяви про проходження атестації. Позивач посилається на те, що в наказі про звільнення відсутні конкретні підстави звільнення, що призводить до правової невизначеності. Зазначає, що поняття «прокурор органу прокуратури», визначений в Законі України «Про прокуратуру», не охоплює поняття слідчого прокуратури. У зв`язку з цим, підстави для звільнення, визначені ст. 51 Закону № 1697, до нього не можуть бути застосовані, натомість, підстави звільнення слідчого прокуратури врегульовано нормами КЗпП. Вказує, що правові наслідки неподання заяви про намір пройти атестацію у вигляді звільнення встановлені саме для прокурорів, а не для слідчих прокуратури. Також, позивач зазначає, що єдиною та головною умовою формування кадрових комісій є створення Офісу Генерального прокурора. Проте, на момент його звільнення накази про ліквідацію чи/або реорганізацію Генеральної прокуратури України та про скорочення штатної чисельності не видавалися, посаду ну він займав станом на 29 жовтня 2019, не скорочено.

Заперечуючи проти заявлених позовних вимог відповідач, у наданому суду відзиві, наголошує, що оскаржуване рішення прийняте ним відповідно до вимог чинного законодавства, посилаючись на обставини, викладені у наданому суду відзиві.

Такі доводи заперечені позивачем у наданій суду відповіді на відзив.

Розглянувши подані учасниками справи документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено таке.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач працював в органах прокуратури України з 04 грудня 2006 року.

Наказом Генерального прокурора від 03 червня 2016 року № 641-ц позивача призначено на посаду старшого слідчого в особливо важливих справах третього слідчого відділу управління з розслідування злочинів, вчинених працівниками органів, які ведуть боротьбу зі злочинністю Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України.

Верховною Радою України прийнято Закон України № 113-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» (далі також - Закон № 113-ІХ), яким передбачено створення у системі органів прокуратури Офісу Генерального прокурора.

Позивачем не подавалась заява до Генерального прокурора про переведення до Офісу Генерального прокурора за формою, визначеною чинним законодавством та про намір пройти атестацію у зв`язку з реформуванням органів прокуратури.

У зв`язку з цим, наказом Генерального прокурора від 29 жовтня 2019 року № 1309-ц, позивача звільнено з посади старшого слідчого в особливо важливих справах третього слідчого відділу управління з розслідування злочинів, вчинених працівниками органів, які ведуть боротьбу зі злочинністю Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України на підставі пункту 9 частини 1 статті 51 Закону України «Про прокуратуру» (в редакції Закону від 25 вересня 2019 року).

Позивач вважає вказаний наказ про звільнення на підставі пункту 9 частини 1 статті 51 Закону України «Про прокуратуру» протиправним та таким, що підлягає скасуванню, у зв`язку з чим він звернувся до суду з даним позовом.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про часткову обґрунтованість позовних вимог виходячи з такого.

Згідно з частиною 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності; громадянам гарантується захист від незаконного звільнення (стаття 43 Конституції України).

За приписами пункту 7 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ прокурори та слідчі органів прокуратури, які на день набрання чинності цим Законом займають посади прокурорів і слідчих у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, можуть бути переведені на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах лише у разі успішного проходження ними атестації, яка проводиться у порядку, передбаченому цим розділом.

Пунктом 8 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №113-ІХ визначено, що положення щодо проходження прокурорами атестації, передбачені цим розділом, не поширюються на: 1) Генерального прокурора, а також прокурорів, яких після набрання чинності цим Законом призначено на адміністративні посади, передбачені пунктами 1-15 частини першої статті 39 Закону № 1697-VII; 2) осіб, які призначаються за результатами добору на посаду прокурора відповідно до пункту 20 цього розділу; 3) керівника Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Генеральної прокуратури України, його першого заступника, заступника, керівників підрозділів Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Генеральної прокуратури України, їх заступників, прокурорів Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Генеральної прокуратури України, які займають свої посади станом на день набрання чинності цим Законом. Такі прокурори Спеціалізованої антикорупційної прокуратури переводяться на аналогічні посади до Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Офісу Генерального прокурора; 4) осіб, яких призначено на посади першого заступника, заступника Генерального прокурора у період з 30 серпня 2019 року.

Пунктом 19 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-IX передбачено, що прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, звільняються Генеральним прокурором, керівником регіональної (обласної) прокуратури з посади прокурора на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII за умови настання однієї із наступних підстав:

1) неподання прокурором Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури у встановлений строк заяви до Генерального прокурора про переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури та про намір у зв`язку із цим пройти атестацію;

2) рішення кадрової комісії про неуспішне проходження атестації прокурором Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури;

3) в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах відсутні вакантні посади, на які може бути здійснено переведення прокурора Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури, який успішно пройшов атестацію;

4) ненадання прокурором Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури, у разі успішного проходження ним атестації, згоди протягом трьох робочих днів на переведення на запропоновану йому посаду в Офісі Генерального прокурора, обласній прокуратурі, окружній прокуратурі.

Переглядаючи дану справу у порядку касаційного провадження Верховний Суд акцентував увагу на тому, що вирішуючи спір, суди попередніх інстанцій основну увагу зосередили на питаннях проходження позивачем атестації та законності його звільнення з посади у зв`язку з неподанням до Генерального прокурора заяви встановленої форми про переведення до Офісу Генерального прокурора та про намір у зв`язку із цим пройти атестацію. Що стосується порушеного позивачем у позовній заяві питання правомірності застосування до нього в цілому положень Законів № 1697-VII і № 113-IX, то суди попередніх інстанцій у цій частині послалися виключно на норму пункту 7 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ, не зробивши жодних висновків щодо застосування або тлумачення цієї норми закону у системному зв`язку з іншими нормами права, що регулюють спірні правовідносини.

У зв`язку з наведеним, суд звертає увагу на те, що відповідно до правової позиції Верховного Суду, викладеної у постановах від 21 липня 2022 року у справі № 640/22657/ 19 та від 11 серпня 2022 року у справі № 640/25355/19 Суд сформував правовий висновок, викладений у постанові щодо застосування приписів Закону № 113-ІХ і Закону № 1697-VII до слідчих органів прокуратури, який належить враховувати при розгляді даної справи.

У вказаних справах Верховний Суд зазначив, що приписи пункту 19 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), що визначали порядок звільнення прокурорів на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII під час проведення їхньої атестації, стосувалися виключно прокурорів. При цьому системний аналіз положень Закону № 113-ІХ у взаємозв`язку з положеннями Закону № 1697-VII не дає підстав для висновку про ототожнення законодавцем у тексті Закону № 113-ІХ понять прокурора і слідчого прокуратури в єдиному терміні «прокурори».

Норма пункту 7 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ, яка була єдиною в цьому Законі станом на час виникнення спірних правовідносин, що стосувалася слідчих органів прокуратури і передбачала можливість їх переведення на посаду прокурора у реформованих органах прокуратури за умови успішного проходження ними атестації, не означала застосування до таких осіб усіх професійних процедур, обов`язкових для посади прокурора, а також можливість звільнення їх з посад слідчих в разі непроходження або неуспішного проходження атестації для зайняття посади прокурора.

Такі висновки є застосовними і до спірних правовідносин, які виникли у цій справі.

Як вже зазначалось вище, позивач працював на посаді старшого слідчого в особливо важливих справах третього слідчого відділу управління з розслідування злочинів, вчинених працівниками органів, які ведуть боротьбу зі злочинністю Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України.

Суд зазначає, що редакція норми пункту 19 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ, яка була чинна станом на дату винесення оспорюваного наказу про звільнення та регулювала звільнення з посади у випадку, зокрема, неподання заяви про переведення до Офісу Генерального прокурора і намір пройти атестацію, стосувалась виключно прокурорів.

Отже, Законом № 113-ІХ, у редакції на час звільнення позивача, не передбачено підстав за яких може бути звільнено слідчих органів прокуратури. Це питання було врегульовано законодавцем лише шляхом внесення подальших змін до розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ Законом України від 15 червня 2021 року № 1554-IX.

Таким чином, перебуваючи на посаді старшого слідчого, а не прокурора Генеральної прокуратури України, позивач не міг бути звільнений на підставі указаної норми.

Отже, станом на момент видачі оскаржуваного наказу, у відповідача були відсутні підстави для звільнення позивача з посади старшого слідчого в особливо важливих справах третього слідчого відділу управління з розслідування злочинів, вчинених працівниками органів, які ведуть боротьбу зі злочинністю Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України на підставі підпункту 1 пункту 19 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-IX, оскільки чинна на той час редакція Закону не передбачала застосування вказаного пункту до слідчих органів прокуратури.

Беручи до уваги наведене, суд вбачає обґрунтованими доводи позивача про необхідність визнання протиправним та скасування наказу Генерального прокурора № 1309-ц від 29 жовтня 2019 року про звільнення позивача з посади старшого слідчого в особливо важливих справах третього слідчого відділу управління з розслідування злочинів, вчинених працівниками органів, які ведуть боротьбу зі злочинністю Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України на підставі пункту 9 частини 1 статті 51 Закону України «Про прокуратуру» з 31 жовтня 2019 року.

Разом з тим, відповідно до частини 1 статті 235 Кодексу законів про працю України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Таким чином, оскільки, як було встановлено вище, позивач був звільнений без законної для цього підстави, він має бути поновлений з наступного дня після звільнення (тобто з 01 листопада 2019 року) на посаді старшого слідчого в особливо важливих справах третього слідчого відділу управління з розслідування злочинів, вчинених працівниками органів, які ведуть боротьбу зі злочинністю Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України, тобто на попередній перед звільненням посаді. А тому відповідні вимоги позивача також визнаються судом такими, що підлягають задоволенню.

Разом з тим, щодо вимоги позивача зобов`язати Офіс Генерального прокурора призначити (перевести) позивача на рівнозначну посаду прокурора чи адміністративну посаду в Офісі Генерального прокурора, суд зазначає таке.

Як вже зазначалось, пункт 7 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ визначає, що прокурори та слідчі органів прокуратури, зазначені в підпунктах 1-4 цього пункту, можуть бути переведені на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах лише у разі успішного проходження ними атестації.

Вказане положення у наведеній редакції діяло як на момент звільнення позивача, так і станом на час розгляду даної справи судом.

Таким чином, оскільки законодавчо визначено, що безальтернативною умовою для роботи слідчих Генеральної прокуратури України в Офісі Генерального прокурора є успішне проходження ними атестації, протиправною є вимога позивача про зобов`язання відповідача призначити (перевести) позивача на рівнозначну посаду прокурора чи адміністративну посаду в Офісі Генерального прокурора, оскільки така вимога суперечить наведеному положенню пункту 7 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ.

У зв`язку з наведеним суд не вбачає правових підстав для задоволення позовну у вказаній частині.

Щодо вимог позивача про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу слід зазначити, що відповідно до частини 2 статті 235 Кодексу законів про працю України при винесені рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Згідно зі статтею 27 Закону України «Про оплату праці» порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Так, відповідно до пункту 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100 (далі також Порядок) обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв`язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки.

Працівникові, який пропрацював на підприємстві, в установі, організації менше року, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактичний час роботи, тобто з першого числа місяця після оформлення на роботу до першого числа місяця, в якому надається відпустка або виплачується компенсація за невикористану відпустку.

У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.

При цьому, згідно з пунктом 5 Порядку, нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.

Відповідно до наявної в матеріалах справи довідки Генеральної прокурори України №18-1185зп від 16 грудня 2019 року середньоденний розмір заробітної плати позивача складає 1 817, 02 грн, що не заперечується позивачем.

При цьому, час вимушеного прогулу позивача, починаючи з 01 листопада 2019 року по день прийняття даного рішення суду становить 1102 робочих дні.

Отже, сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу позивача складає 2 002 356,07 грн. (1102 робочі дні х 1 817, 02 грн середньоденного розміру заробітної плати), яка і підлягає стягненню на користь останнього.

Щодо питання застосування коефіцієнту підвищення посадового окладу при розрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу позивача, на чому останнім було наголошено, суд зазначає про безпідставність відповідних доводів, оскільки так як норма пункту 10 Порядку, що регулювала це корегування при розрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу, була виключена постановою Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року №1213 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 р. №100», яка набула чинності 12 грудня 2020 року.

Суд зазначає, що у викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.

У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пунктом 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 09 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29).

З огляду на встановлені фактичні обставини справи, суд зазначає, що решта доводів та тверджень учасників справи, у контексті наведених правових вимог, не впливають на висновки суду за наслідком розгляду даної справи.

Щодо питання зобов`язання відповідача подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення, суд зазначає таке.

Відповідно до вимог статті 382 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС України) суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов`язати суб`єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.

Отже, зобов`язання відповідача подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення є правом, а не обов`язком суду, і, відповідно, може бути використане за наявності обґрунтованих для цього підстав.

Разом з тим, аналіз матеріалів справи не свідчить про необхідність зобов`язання відповідача подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення, а тому наразі суд не вбачає необхідним встановлювати такий обов`язок для відповідача.

Відповідно до статті 244 КАС України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема:

1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються;

2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження.

Відповідно до положень частин 1 та 2 статті 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Згідно положень статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Відповідно до частини 2 статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:

1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України;

2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;

3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);

4) безсторонньо (неупереджено);

5) добросовісно;

6) розсудливо;

7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації;

8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);

9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;

10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

За наслідком здійснення аналізу оскаржуваного рішення на відповідність наведеним вище критеріям, суд, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень наведеного законодавства України, матеріалів справи, приходить до висновку про те, що заявлені позовні вимоги підлягають задоволенню, оскільки оскаржуване рішення не відповідає наведеним у частині 2 статті 2 КАС України критеріям.

Щодо питання розподілу судових витрат, необхідно зазначити таке.

Згідно статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

Відповідно до частини 3 статті 143 КАС України якщо сторона з поважних причин не може до закінчення судових дебатів у справі подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат, суд за заявою такої сторони, поданою до закінчення судових дебатів у справі, може вирішити питання про судові витрати після ухвалення рішення по суті позовних вимог.

Позивачем у позовній заяві було заявлено про те, що докази понесених ним витрат будуть надані в подальшому. Таку заяву суд розцінює як таку, що подана у відповідності до вимог частиною 7 статті 139 КАС України.

Таким чином у передбачений частиною 7 статті 139 КАС України строк питання про судові витрати буде вирішено після ухвалення рішення по суті позовних вимог, у разі надходження до суду в передбаченому процесуальним законом порядку заяви позивача про винесення додаткового рішення з доказами, які підтверджують понесені ним судові витрати.

На підставі викладеного, керуючись статтями 2, 5-11, 19, 72-77, 90, 241-246, 250, 263 КАС України суд, -

В И Р І Ш И В:

Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) до Офісу Генерального прокурора (01011, місто Київ, вулиця Різницька, будинок 13/15; код ЄДРПОУ 00034051) про визнання протиправним та скасування наказу, зобов`язання вчинити дії, поновлення на посаді, стягнення коштів задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати наказ Генерального прокурора № 1309-ц від 29 жовтня 2019 року про звільнення ОСОБА_1 з посади старшого слідчого в особливо важливих справах третього слідчого відділу управління з розслідування злочинів, вчинених працівниками органів, які ведуть боротьбу зі злочинністю Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України на підставі пункту 9 частини 1 статті 51 Закону України «Про прокуратуру» з 31 жовтня 2019 року.

Поновити ОСОБА_1 на посаді старшого слідчого в особливо важливих справах третього слідчого відділу управління з розслідування злочинів, вчинених працівниками органів, які ведуть боротьбу зі злочинністю Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України з 01 листопада 2019 року.

Стягнути з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 2 002 356,07 грн.

У задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Суддя Колеснікова І.С.