Рішення № 114313121, 11.07.2023, Святошинський районний суд міста Києва

СВЯТОШИНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М. КИЄВА

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

ЗАОЧНЕ

ун. № 759/3586/23

пр. № 2/759/2179/23

11 липня 2023 року м. Київ

Святошинський районний суд м. Києва у складі:

головуючого судді Єросової І.Ю.,

при секретарі судових засідань Овдій В.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; місце проживання внутрішньо переміщеної особи: АДРЕСА_2 ) до держави Російська Федерація в особі Посольства Російської Федерації в Україні (м. Київ, просп. Повітрофлотський, 27) про відшкодування моральної шкоди завданою збройною агресією,

ВСТАНОВИВ:

25.02.2023 р. ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку звернувся до Святошинського районного суду м. Києва з вищезазначеним позовом у якому просить встановити юридичний факт вимушеного переселення, яке відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації (далі - РФ) проти України та окупації частини Донецької області та стягнути з відповідача 35000 євро, що на день пред`явлення позову еквівалентно 1364440 грн. В обґрунтування позовних вимог вказує на вимушене переселення з м.Донецьк Донецької області, де він постійно мешкав, у серпні 2014 р. до м.Маріуполь Донецької області, а в подальшому у 2019 році до м.Києва, у зв`язку із збройною агресією РФ. Внаслідок злочинних дій РФ щодо України порушено його громадянські права і свободи, позивач втратив єдине житло, вільне спілкування з друзями та родичами, налагоджений побут, місце навчання та праці. Встановлення юридичного факту вимушеного переселення з окупованої території Донецької області обумовлено тим, що позивач має на меті визначити свій статус як особи, яка перебуває під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року (жертви - потерпілого від міжнародного збройного конфлікту), що обумовлює виникнення прав та обов`язків, передбачених цією Конвенцією, нормами національного законодавства, іншими нормами міжнародного права.

Ухвалою Святошинського районного суду м. Києва від 02.03.2023 р. відкрито провадження у справі в порядку загального позовного провадження.

Ухвалою Святошинського районного суду м. Києва від 18.04.2023 р. закрито підготовче провадження, призначено справу до судового розгляду по суті.

Позивач у судове засідання не з`явився, про час та місце розгляду справи повідомлявся належним чином. Своє заявою від 17.03.2023 р. позивач просить розгляд справи проводити за його відсутності.

Представник відповідача у судове засідання не з`явився, про час та місце розгляду справи повідомлявся належним чином, про причини неявки в судове засідання суд не повідомив, відзиву не надав.

Відповідно до ч.1 ст. 280 ЦПК України, суд може ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів за одночасного існування таких умов: відповідач належним чином повідомлений про дату, час і місце судового засідання; відповідач не з`явився в судове засідання без поважних причин або без повідомлення причин; відповідач не подав відзив; позивач не заперечує проти такого вирішення справи.

Дослідивши матеріали справи, оцінивши зібрані у справі докази, суд доходить наступного висновку.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 є уродженцем м.Донецьк Донецької області.

Згідно довідки №1414008526 від 15.02.2016 р. ОСОБА_2 разом із неповнолітніми дітьми: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 поставлено на облік як внутрішньо переміщених осіб у м.Маріуполь Донецької області.

Згідно довідки від 03.12.2019 р. №3008-5000240825 про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, ОСОБА_1 , зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_3 , визнано внутрішньо переміщеною особою, фактичне місце проживання якого: АДРЕСА_4 .

Згідно витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно, ОСОБА_2 згідно договору купівлі-продажу квартири, на праві привтаної власності належить квартира АДРЕСА_5 .

Загальновідомим є той факт, що в лютому 2014 року розпочалася військова агресія РФ проти України, внаслідок якої була анексована територія Автономної Республіки Крим, частково окуповані території Донецької та Луганської областей України.

24 лютого 2022 розпочалось повномасштабне вторгнення РФ на території України, у зв`язку із чим Указом Президента України N 64/2022 від 24.02.2022 р "Про введення воєнного стану в Україні", затвердженим Законом України "Про затвердження Указу Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" " від 24 лютого 2022 року N 2102-IX, у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України", в Україні введено військовий стан.

Зазначені обставини є загальновідомими та ніким не оспорюються, а тому не підлягають доказуванню згідно з приписами ч. 3ст. 82 ЦПК України.

Окрім того, відповідно до статті 12 Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004), що відображає звичаєве міжнародне право, держава не має права посилатися на судовий імунітет у справах, пов`язаних із завданням шкоди здоров`ю, життю та майну, якщо така шкода повністю або частково завдана на території держави суду та якщо особа, яка завдала шкоду, у цей час перебувала на території держави суду.

Отже, судовий імунітет РФ не підлягає застосуванню з огляду на порушення РФ державного суверенітету України, а отже, не є здійсненням РФ своїх суверенних прав, що охороняються судовим імунітетом, а тому держава РФ є належним відповідачем у даній справі.

Аналогічна правова позиція була викладена Верховним Судом у постанові від 18.05.2022 року по справі №760/17232/20-ц.

У зв`язку з повномасштабним вторгненням РФ на територію України 24 лютого 2022 року Україна розірвала дипломатичні відносини з росією, що у свою чергу з цієї дати унеможливлює направлення різних запитів та листів до посольства РФ в Україні у зв`язку із припиненням його роботи на території України.

Отже, починаючи з 2014 року відсутня необхідність у направленні до посольства РФ в Україні запитів щодо згоди РФ бути відповідачем у справах про відшкодування шкоди у зв`язку з вчиненням РФ збройної агресії проти України та ігноруванням нею суверенітету та територіальної цілісності Української держави. А починаючи з 24 лютого 2022 року таке надсилання неможливе ще й у зв`язку із розірванням дипломатичних зносин України з РФ.

З огляду на те, що в Україні введено воєнний стан у зв`язку з триваючою повномасштабною збройною агресією РФ проти України, чим порушено її суверенітет, отримання згоди РФ бути відповідачем у цій справі наразі є недоцільним.

До таких висновків щодо розірвання дипломатичних відносин між Україною і РФ, на основі аналізу наведених вище норм права та фактичних обставин, дійшов Верховний Суд у постанові від 14 квітня 2022 року у справі N 308/9708/19 (провадження N 61-18782 св 21), у постанові від 08 червня 2022 року у справі N 490/9551/19, а також Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 травня 2022 року у справі N 635/6172/17, провадження N 14-167 цс 20, (пункт 58).

Щодо встановлення юридичного факту вимушеного переселення.

Відповідно до частини першої статті 1 Закону України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб" внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.

Аналіз наведених положень закону свідчить про те, що підставами внутрішнього переміщення осіб на території України може бути, зокрема, збройний конфлікт, тимчасова окупація, повсюдні прояви насильства та надзвичайні ситуації природного чи техногенного характеру.

У частині першій статті 4, частині першій статті 5 Закону України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб" передбачено, що факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково, крім випадків, передбачених статтею 12 цього Закону.

Довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи засвідчує місце проживання внутрішньо переміщеної особи на період наявності підстав, зазначених у статті 1 цього Закону.

Постановою Кабінету Міністрів України від 01 жовтня 2014 року N 509 "Про облік внутрішньо переміщених осіб" затверджено порядок оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи. За змістом встановленої форми довідки не передбачається внесення до неї відомостей про причину переміщення особи з місця свого постійного проживання.

Положеннями Закону України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб" не передбачено порядку підтвердження і встановлення факту наявності збройного конфлікту або тимчасової окупації території України, проте не виключається можливість звернення внутрішньо переміщеної особи до суду для встановлення конкретної причини внутрішнього переміщення.

Тому, вимога позивача про встановлення факту вимушеного переселення з окупованої території Донецької області внаслідок збройної агресії РФ є обґрунтованою, підтвердженою належними доказами, а отже підлягає задоволенню.

Разом із цим позивач вказує, що метою встановлення даного факту є визначення його статусу як особи, яка перебуває під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року (жертви - потерпілого від міжнародного збройного конфлікту), що обумовлює виникнення прав та обов`язків, передбачених цією Конвенцією, нормами національного законодавства, іншими нормами міжнародного права. З цього приводу суд зазначає наступне.

У даному випадку позивач є внутрішньо переміщеною особою, вимушено покинув місце свого проживання одразу як почалась збройна агресія у 2014 році,проживає у місті Києві, тобто не перебуває на окупованій території і наразі до нього не можуть застосовуватись норми цієї Конвенції. Крім того суд позбавлений можливості вирішити питання визначення статусу особи, яка перебуває під захистом Конвенції «наперед», яке може виникнути в майбутньому.

Згідно зі статтею 4 Конвенції про захист цивільного населення під час війни особами, що перебувають під захистом цієї Конвенції, є ті, хто в будь-який момент та за будь-яких обставин опиняються, у разі конфлікту чи окупації, під владою сторони конфлікту або окупаційної держави, громадянами яких вони не є.

З наведеного слідує, що для визначення особи, яка перебуває під захистом Конвенції потрібна наявність таких ознак: 1) персональна - особа має бути цивільною; 2) темпоральна - час збройного конфлікту; 3) територіальна - особа знаходиться на території, що знаходиться під владою сторони конфлікту або окупаційної держави, громадянином якої вона не є. І у разі поєднання цих обставин особа перебуває під захистом конвенції, яка гарантуває їй ряд прав, які передбачені ст. 27, 30, 31 Конвенції.

Так, відповідно до ст. 27 Конвенції про захист цивільного населення під час війни, особи, що перебувають під захистом, мають право за будь-яких обставин, на особисту повагу, повагу до своєї честі, права на сім`ю, їхніх релігійних переконань та обрядів, звичок та звичаїв. До них завжди слід ставитися гуманно й захищати їх, зокрема, від будь-якого акту насильства чи залякування, від образ та цікавості натовпу.

Конвенція про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року є багатосторонньою угодою в галузі законів і звичаїв війни, яка передбачає гуманне поводження з цивільним населенням, що перебуває на окупованій території, і захищає його права. Оскільки самою Конвенцією про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року ст.4 визанчено коло осіб, які перебувають під захистом цієї Конвенції, відтак вказаним суб`єктам не потрібно наявності судового рішення про визначення їх статусу, як осіб, що перебуває під її захистом.

Водночас, суд звертає увагу, що предметом спору в даному випадку є відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок збройної агресії. Відтак, мета встановлення факту вимушеного переселення є не перебування під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни, а встановлення відповідальної особи за відшкодування шкоди. Додатковий протокол №1 до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I) від 08.06.1977 р., а саме, стаття 91 встановлює, що сторона, що перебуває у конфлікті й порушує положення Конвенцій або цього Протоколу, повинна відшкодовувати завдані збитки, якщо для цього є підстави. Вона несе відповідальність за всі дії, що вчиняються особами, які входять до складу її збройних сил.

Таким чином, ефективним, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням, способом захисту є обгрунтування мети встановлення факту вимушеного переселення, яка полягає у визначені відповідальної особи за ст. 91 Додаткового протоколу №1 до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I) від 08.06.1977 р.

Процесуальні норми говорять про те, що захист інтересів може відбуватись у спосіб, визначений законом або договором. У випадку ж, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. Відтак, зважаючи на положення Конституції та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, характер допущеного порушення прав позивача, керуючись принципом верховенства права, суд вважає за доцільне змінити спосіб захисту, визначений позивачем.

Щодо відшкодування моральної шкоди.

Суд враховує, що РФ, здійснивши збройну агресію щодо України, окупувавши частину території України, порушила чисельну кількість міжнародних норм та правил, в тому числі норми та принципи Статуту ООН, Загальної декларації прав людини, Будапештського меморандуму, Гельсінського заключного акту наради по Безпеці та Співробітництву в Європі від 01.08.75 року та Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і РФ.

Предметом позову є відшкодування моральної шкоди, завданої збройною агресією РФ проти України.

Згідно ст. 1 Закону України "Про оборону України", збройна агресія - це застосування іншою державою або групою держав збройної сили проти України. Збройною агресією проти України вважається будь-яка з таких дій, зокрема: вторгнення або напад збройних сил іншої держави або групи держав на територію України, а також окупація або анексія частини території України; напад збройних сил іншої держави або групи держав на військові сухопутні, морські чи повітряні сили або цивільні морські чи повітряні флоти України.

Силові дії РФ, що тривають з 20.02.2014 є актами збройної агресії відповідно до пунктів "a", "b", "с", "d" та "g" статті 3 Резолюції 3314 (XXIX) Генеральної Асамблеї ООН "Визначення агресії" від 14.12.74 року.

За нормою ч. 6 ст. 5 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України", відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації державі Україна, юридичним особам, громадським об`єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, у повному обсязі покладається на російську федерацію як на державу, що здійснює окупацію.

Таким чином, РФ є суб`єктом, внаслідок збройної агресії якої проти України та окупації частини території України порушено низку прав та свобод громадян України, зокрема, особистих прав позивача, та, відповідно, саме РФ є суб`єктом, на якого покладено обов`язок з відшкодування завданих цими діями збитків.

Згідно з вимогами ст. 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Відповідно до ч. 1 ст. 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішення, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини.

Пунктом 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.95 N 4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Отже, моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається залежно від характеру правопорушення, глибини душевних страждань, ступеня вини відповідача, який завдав моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування.

Згідно роз`яснень Пленуму Верховного Суду України №4 від 31.03.95 року в п. 5 постанови "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди", обов`язковому з`ясуванню при вирішені спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою та протиправними діями заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливостей реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру.

Право особи на відшкодування моральної шкоди виникає за умов порушення права цієї особи, наявності такої шкоди та причинного зв`язку між порушенням та моральною шкодою. При цьому, обов`язок доведення наявності підстав для відшкодування моральної шкоди покладається на особу, що вимагає її відшкодування, що відповідає змісту ч. 3 ст. 12 та 81 ЦПК України.

Отже, визначальним у вирішенні такої категорії спорів є доведення усіх складових деліктної відповідальності на підставі чого суд встановлює наявність факту заподіяння позивачу моральної шкоди саме тими діями (бездіяльністю), які встановлені судом (суддею). Вказаний висновок висловлено у постанові Верховного Суду від 19 березня 2020 року у справі №686/13212/19.

Відповідно до положень п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" N 4 від 31.03.95 року передбачено, що розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає в межах заявлених вимог залежно від характеру та обсягу заподіяних позивачеві моральних і фізичних страждань, з урахуванням кожному конкретному випадку вини відповідача та інших обставин. Зокрема, враховується характер та обсяг моральних страждань, яких зазнав позивач внаслідок протиправних дій відповідача, час і зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану.

Так, матеріалами справи доведено, що позивач внаслідок збройної агресії РФ проти України був вимушений покинути разом із родиною місце свого постійного проживання, яке знаходиться на тимчасово окупованій території, та виїхати до іншого регіону України, як внутрішньо переміщена особа. Внаслідок чого позивач втратив єдине житло, вільне спілкування з друзями та родичами, налагоджений побут, місце навчання та праці.

Однак суд вважає, що вимоги про відшкодування моральної шкоди у розмірі 1 364 440 грн. не є достатньо доведеними та обґрунтованими, оскільки житло у якому він проживав належить на праві власності його матері, під час вимушеного переселення у 2014 році, йому було 14 років, відтак права на працю не могло бути порушено. Крім того, ні у підготовче, ні у судове засідання позивач не з`явився, пояснень не надавав.

Доводи позивача про визначення розміру компенсації за завдану моральну шкоду шляхом посилання на рішення Європейського суду з прав людини, якими було стягнуто компенсацію в інших справах не можуть бути єдиною підставою для встановлення розміру завданої моральної шкоди. Іншого обґрунтованого розрахунку для визначення такого розміру позивач не надав.

За таких підстав, дослідивши наявні у справі докази, оцінивши їх кожний окремо та взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, приймаючи до уваги характер страждань позивача, що полягають у втраті можливості користування житлом, спілкування із друзями та родиною, місця навчання, обсяг заподіяної їм шкоди та обставини, за яких така шкода була заподіяна, суд доходить висновку, що з відповідача РФ слід стягнути компенсацію за завдану моральну шкоду у розмірі 300 000,00 грн. Указаний розмір відшкодування суд вважає таким, що відповідає засадам розумності, виваженості та справедливості і у повній мірі відшкодують завдану позивачеві моральну шкоду.

Керуючись ст.ст.23, 1167 ЦК України, ст.ст. 6-13, 18, 19, 77-79, 82, 89, 141, 259, 263, 264, 265, 268, 280-282, 354, 355 ЦПК України, суд

УХВАЛИВ:

Позовну заяву ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; місце проживання внутрішньо переміщеної особи: АДРЕСА_2 ) до держави Російська Федерація в особі Посольства Російської Федерації в Україні (м. Київ, просп. Повітрофлотський, 27) про відшкодування моральної шкоди завданою збройною агресією, задовольнити частково.

Встановити юридичний факт вимушеного переселення ОСОБА_1 , який народився ІНФОРМАЦІЯ_3 у м.Донецьк Донецької області з території Донецької області до м.Маріуполь та м.Київ внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації частини території Донецької області.

Стягнути з держави Російської Федерації на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 ( АДРЕСА_1 ; місце проживання внутрішньо переміщеної особи: АДРЕСА_2 ) моральну шкоду у розмірі 300000,00 грн.

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача.

Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення суду може бути оскаржене протягом тридцяти днів з дня його проголошення. У разі розгляду справи (вирішення питання ) без повідомлення сторін зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасники справи якому рішення не було вручене у день його складення має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Апеляційна скарга подається безпосередньо до Київського апеляційного суду, при цьому відповідно до п. п. 15.5 п. 15 Перехідних положень ЦПК України в редакції Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» № 2147-VIII від 03.10.2017 року до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією кодексу.

Суддя І.Ю. Єросова