Постанова № 11415665, 20.09.2010, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА

01025, м. Київ, вул. Десятинна, 4/6, тел. 278-43-43 П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

20 вересня 2010 року 16 год. 53 хв. № 2а-9098/10/2670

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Маруліної Л.О. при секретарі судового засідання Ємельяновій А.С. розглянув адміністративну справу

за позовомДержавної податкової інспекції у Подільському районі міста Києва

доСпільного Українсько-іспанського підприємства «Іберус-Київ»,

Товариства з обмеженою відповідальністю «Трім К»

простягнення в дохід держави коштів одержаних за договором у розмірі 472038,18 грн.

Представники: від позивача:Перепелюк О.В., від відповідача-1:

від відповідача-2:Шутий С.М.,

не зявились. На підставі ч. 3 ст. 160 КАС України в судовому засіданні 20.09.2010 р. проголошено вступну та резолютивну частини постанови. Повний текст складено і підписано 20.09.2010р.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

До Окружного адміністративного суду м. Києва звернулася Державна податкова інспекція у Подільському районі міста Києва (далі Позивач) з позовом до Спільного Українсько-іспанського підприємства «Іберус-Київ»(далі Відповідач-1), Товариства з обмеженою відповідальністю «Трім К»(далі Відповідач-2) про стягнення коштів одержаних за нікчемним правочином у розмірі 472038,18 грн.

Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 11.06.2010 р. відкрито провадження в адміністративній справі № 2а-9098/10/2670 та призначено попереднє судове засідання.

Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 11.08.2010 р. закінчено підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду.

Позивач позов підтримує та просить суд задовольнити позов у повному обсязі.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що спірні господарські зобовязання між відповідачами були вчинені з метою, що суперечить інтересам держави та суспільства, та не були спрямовані на створення взаємних прав та обовязків. Натомість метою було ухилення від сплати обовязкових податків та зборів, що безперечно суперечить інтересам держави та суспільства, оскільки, відповідно до ст. 9 Закону України «Про систему оподаткування»платників податків та зборів зобовязані сплачувати належні суми податків і зборів у встановленим законом терміни. Несплата податків тягне за собою спричинення шкоди економічним інтересам суспільства.

Відповідач-1 проти позову заперечує з підстав, викладених у письмових запереченнях від 12.07.2010 р., та поясненнях наданих в судових засіданнях. Зазначає, що матеріали позовної заяви не містять жодного належного та допустимого доказу на підтвердження заявлених вимог.

Відповідач-2 заперечень проти позову не надав, в судове засідання не прибув повторно, про причини не прибуття суд не повідомив. Ухвала про відкриття провадження в адміністративній справі та позовні матеріали, а також повістка про виклик направлялись до Товариства з обмеженою відповідальністю «Трім К»за наявною у матеріалах справи адресою. Зазначена адреса відповідає адресі, за якою відповідача зареєстровано, що підтверджується витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців станом на 10.06.2010 р. Проте кореспонденція суду повернулась з відміткою пошти про відсутність відповідача за вказаною адресою.

Відповідно до ч. 8 ст. 35 КАС України вважається, що повістку вручено юридичній особі, якщо вона доставлена за адресою, внесеною до відповідного державного реєстру. А відповідно до ч. 11 ст. 35 КАС України у разі повернення поштового відправлення із повісткою, яка не вручена адресату з незалежних від суду причин, вважається, що така повістка вручена належним чином.

Враховуючи вищенаведене, суд вважає Відповідача-2 належним чином повідомленим про дату, час і місце проведення судового засідання.

Розглянувши подані Позивачем та Відповідачем-1 документи і матеріали, всебічно і повно зясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, обєктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва,

ВСТАНОВИВ:

Спільне Українсько-іспанське підприємство «Іберус-Київ»(ідентифікаційний код 05760537) зареєстровано Подільською районною державною адміністрацією м. Києва 27.04.1993 року та перебуває на податковому обліку в Державній податковій інспекції у Подільському районі міста Києва.

Державною податковою інспекцією у Подільському районі м. Києва проведено планову виїзну перевірку Відповідача-1 з питань дотримання вимог податкового законодавства за період з 01.10.2006 року по 30.09.2009 року, валютного та іншого законодавства за період з 01.10.2006 року по 30.09.2009 року. Перевірка проводилась з 22.01.2010 р. по 23.02.2010 р.

За результатами перевірки Позивачем складено Акт від 01.03.2010 р. №37/23-205/5760537.

В ході перевірки встановлено, що СП «Іберус-Київ»(покупець) без укладення договору з ТОВ «Трім К»(постачальник) мали взаємозвязки щодо поставки певного товару (пластина, пруток, пила стрічкова, круг).

ТОВ «Трім К»зареєстровано Печерською районною у м. Києві державною адміністрацією 14.05.2007 р. та взято на податковий облік Державною податковою інспекцією у Печерському районі міста Києва 29.05.2007 р.

Як встановлено Позивачем, товарна продукція, що була предметом відносин, зазначена відповідно до номенклатури товару у первинних документах:

- видатковій накладній від 17.01.2008 р. №72 на суму 12018,72 грн.,

- видатковій накладній від 28.04.2008 р. №27 на суму 134629,81 грн.,

- видатковій накладній від 22.05.2008 р. №34 на суму 70963,85 грн.,

- видатковій накладній від 20.06.2008 р. №23 на суму 254425,80 грн.;

- податковій накладній від 17.01.2008 р. №39 на суму 12018,72 грн.,

- податковій накладній від 28.04.2008 р. №51 на суму 134629,81 грн.,

- податковій накладній від 22.05.2008 р. №49 на суму 70963,85 грн.,

- податковій накладній від 20.06.2008 р. №23 на суму 134629,81 грн..

Кредиторська заборгованість станом на 30.09.2009 р. складає суму 472038,18 грн.

Інших документів перевіряючим органом у СП «Іберус-Київ»не виявлено, що підтверджували б взаємовідносини з ТОВ «Трім К»щодо поставки товару.

Проаналізувавши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, суд при вирішенні справи виходив з наступного.

Відповідно до ст. 42 Господарського кодексу України підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Разом з тим, ст. 49 Господарського кодексу України передбачено, що підприємці зобов'язані не порушувати права та законні інтереси держави, за завдані шкоду і збитки підприємець несе майнову та іншу встановлену законом відповідальність.

Пунктом 3 частини 1 статті 174 Господарського кодексу України передбачено, що господарські зобовязання можуть виникати з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать. Тобто договір, що укладається субєктами господарювання з метою здійснення ними господарської діяльності повинен не суперечити чинному законодавству України.

У відповідності до п. 2 ст. 9 Закону України від 16.07.1999 року за № 996-XIV «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні»(із змінами та доповненнями) первинні та зведені облікові документи можуть бути складені на паперових або машинних носіях і повинні мати такі обов'язкові реквізити: назву документа (форми); дату і місце складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильності її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

У відповідності до пп. 7.2.3 п. 7.2 ст. 7 Закону України від 03.04.1997 року за № 168/97-ВР «Про податок на додану вартість»(із змінами та доповненнями) (далі Закон № 168/97-ВР), податкова накладна є звітнім податковим документом та одночасно розрахунковим документом, а згідно пп. 7.4.5 п. 7.4 ст. 7 даного Закону податкова накладна надає право покупцеві віднести відповідну суму податку на додану вартість до складу податкового кредиту.

Відповідно до вимог пп. 7.2.4 п. 7.2 ст. 7 Закону №168/97-ВР, передбачено, що право нарахування податку та складання податкових накладних надається виключно особам, зареєстрованим як платники податку, передбаченому статтею 9 цього Закону.

Згідно п. 6.2 Порядку заповнення податкової накладної, затвердженого наказом ДПА України від 30.05.1997 року за № 165 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 23.06.1997 року за № 233/2037), податкова накладна дає право покупцю, зареєстрованому як платник податку, на включення до податкового кредиту витрат по сплаті податку на додану вартість.

Тобто, податкова накладна згідно закону розуміється не лише як формальний документ, а як документ, що несе відповідне правове навантаження і який повинен підтверджувати наявність підстав для включення в податковий кредит сум податку. Відсутність таких підстав позбавляє податкову накладну юридичної сили підтверджувати право на податковий кредит.

Тобто, як видно з аналізу норм пп. 7.4.5 п.7.4 ст. 7 Закону № 168/97-ВР, законодавцем передбачено, що навіть при наявності податкової накладної податковий кредит може бути не підтверджений, а сума податкового кредиту зазначена в податковій накладній не є остаточною та беззаперечною і може бути не підтверджена за результатами перевірки.

Для підтвердження здійснення передачі товару від ТОМ «Трім К»Відповідач-1 не надав суду жодного належного доказу. Так, було надано прибуткові ордери від 17.01.2008 р., від 20.06.2008 р., від 28.04.2008 р. із зазначенням найменування товару та його кількості, прибуткову накладну від 20.06.2008 р. на суму 254425,80 грн., картку рахунку № 63, Акт звірки взаємних розрахунків №56 від 01.01.2010 р., картки на відпуск зі складу матеріалів на поточні потреби за лютий 2008 р., за червень 2010 р., звіт про залишки ТМЦ станом на 31.03.2008 р., Акт списання матеріалів у виробництво від 31.03.2008 р., технологічну карту на списання матеріалів в березні 2008 р. на суму 7737,41 грн. тощо.

Однак суд зазначає, що це є документами внутрішнього характеру і не можуть підтвердити факт передачі товару.

За клопотанням Відповідача-1 судом було заслухано свідка субєкта підприємницької діяльності фізичну особу ОСОБА_4, який надав послуги з перевезення вантажу «Трім К». З свідчень останнього, судом не встановлено, що свідок перевозив саме товар по спірних відносинах СП «Іберус-Київ», оскільки суду не надано підтверджуючих документів та щодо фактичних обставин справи свідок не памятав, оскільки це відбувалось більше двох років назад.

Таким чином, суд погоджується з твердженнями Позивача про відсутність факту передачі товару між відповідачами. Адже ні при перевірці Відповідача-1, ні в судовому засідання не встановлено наявності документів, які б це підтверджували.

Що стосується розрахунків за сплату товару, то Відповідачем-1 надано суду копію додаткової угоди № 22 про розрахунки за поставки матеріалів, з якої вбачається, що покупець СП «Іберус-Київ»видає покупцеві ТОМ «Трім К»свій власний простий вексель на загальну суму 472038,18 грн. у звязку з відсутністю можливості провести розрахунки за поставлені матеріали згідно накладних №72 від 17.01.20085 р. на суму 12018,72 грн., №27 від 28.04.2008 р. на суму 134629,81 грн., №34 від 22.05.2008 р. на суму 70963,85 грн., №23 від 20.06.2008 р. на суму 254425,80 грн.

Простий вексель від 04.11.2009 р. Серії АА № 1969402 було передано згідно Акту прийому-передачі № 1 від 04.11.2009 р. директору ТОВ «Трім К»Шевченку І.М. (довіреність від 04.11.2009 р. Серії ААА № 452060 на право отримання векселя).

Закон України 5 квітня 2001 року № 2374-III «Про обіг векселів в Україні»(далі Закон № 2374-III) визначає особливості обігу векселів в Україні, який полягає у видачі переказних та простих векселів, здійсненні операцій з векселями та виконанні вексельних зобов'язань у господарській діяльності.

Відповідно до ст. 4 Закону № 2374-III видавати переказні і прості векселі можна лише для оформлення грошового боргу за фактично поставлені товари, виконані роботи, надані послуги. Умова щодо проведення розрахунків із застосуванням векселів обов'язково відображається у відповідному договорі, який укладається в письмовій формі. У разі видачі (передачі) векселя відповідно до договору припиняються грошові зобов'язання щодо платежу за цим договором та виникають грошові зобов'язання щодо платежу за векселем.

З урахуванням зазначених вище обставин та вимог Закону № 2374-III, суд вважає, що Відповідач-1 не мав достатніх підстав для видачі простого векселя за відсутності факту передачі товару.

Згідно ч. 1 ст. 203 Цивільного кодексу України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Відповідно до ст. 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Стаття 215 Цивільного кодексу України встановлює підстави недійсності правочину. Так, згідно ч. 2 даної статті недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Правові наслідки недійсності правочину передбачені ст. 216 ЦК України. Зокрема, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною. Правові наслідки, передбачені частинами першою та другою цієї статті, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.

Разом з тим, ст. 228 Цивільного кодексу України передбачає, що правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

Також суд бере до уваги практику судів вищої інстанції, зокрема на ухвалу Вищого адміністративного суду України від 29.01.2009 року за касаційною скаргою прокурора Орджонікідзевського району міста Харкова на постанову Господарського суду Харківської області від 30.08.2006 року та ухвалу Харківського апеляційного господарського суду від 11.10.2006 року у справі №АС-04/298-06 за позовом прокурора Орджонікідзевського району в інтересах держави в особі Державної податкової інспекції в Орджонікідзевському районі м.Харкова до Приватного підприємства «Громада», Науково-виробничого обєднання корпорації «Укрспецмонтаж»про визнання господарського зобовязання недійсним та стягнення 280 800,00 грн., в якій зазначено, що «…. відповідно до ст. 288 Цивільного кодексу України правочин, учинений з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, водночас є таким, що порушує публічний порядок, а отже, є нікчемним. Як зазначено в ч. 2 ст.215 цього Кодексу, визнання судом такого правочину недійсним не вимагається.

Порядок нарахування та сплати до бюджету податку на додану вартість регулюється Законом № 168/97-ВР. Відповідно до пп. 7.7.5 п. 7.7. ст. 7 Закону № 168/97-ВР, суми податку на додану вартість зараховуються до Державного бюджету України та використовуються у першу чергу для бюджетного відшкодування податку на додану вартість згідно з цим Законом.

Згідно з п. 1.8 ст. 1 Закону № 168/97-ВР, бюджетне відшкодування сума, що підлягає поверненню платнику податку з бюджету у звязку з надмірною сплатою податку у випадках, визначених цим Законом.

Таким чином, Законом № 168/97-ВР чітко передбачено, що однією з обовязкових підстав для включення сум податку на додану вартість до складу податкового кредиту та їх відшкодування у передбачених цим Законом випадках є фактична сплата цих сум до Державного бюджету України.

Тобто, положеннями Закону України «Про податок на додану вартість»встановлено прямий звязок між сплатою, надходженням до Державного бюджету України сум податку на додану вартість та їх відшкодуванням.

Так, оскільки зменшення податкових зобовязань платника або відшкодування суми ПДВ платнику, у звязку зі включенням платником такої суми ПДВ до податкового кредиту, при наданні платником до податкового органу декларації з ПДВ, відбувається з державного бюджету, тобто в даному випадку держава повинна відшкодувати суми ПДВ, які фактично до бюджету не надійшли.

Вищезазначене свідчить про те, що від укладання та виконання угоди, яка суперечить інтересам держави, державі та суспільству завдаються збитки у вигляді ненадходження до державного бюджету коштів у великих розмірах, витрати державного бюджету на користь осіб, які не мають правових підстав та права на їх отримання.

Суд, дослідивши копії документів, зазначає, що спірне господарське зобов'язання між відповідачами було вчинено з метою, яка не переслідувала за мету створення взаємних прав та обов'язків, а натомість метою було ухилення від сплати обов'язкових податків та зборів, зокрема ПДВ, шляхом віднесення сум до податкового кредиту, що безперечно суперечить інтересам держави та суспільства, та одночасно є таким що суперечить моральним засадам суспільства, тобто є нікчемним відповідно до ч. 1 ст. 203, ч. 2 ст. 215 Цивільного кодексу України, оскільки, відповідно до ст. 9 Закону України від 25.06.1991 року за №1251-ХІІ «Про систему оподаткування», платники податків та зборів зобов'язані сплачувати належні суми податків і зборів у встановленим законом терміни.

Несплата податків тягне за собою спричинення шкоди економічним інтересам суспільства, так як завдаються збитки у вигляді ненадходження до державного бюджету коштів у великих розмірах, витрати державних коштів на користь осіб, які не мають правових підстав та права на їх отримання.

Згідно ч. 1 ст. 216 Цивільного кодексу України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. Відповідно в результаті виконання сторонами нікчемної угоди не можуть виникати як податкові зобов'язання, так і податковий кредит з податку на додану вартість.

Згідно правової позиції Верховного Суду України, викладеній в постанові від 26.09.2006р. правочин, який вчинено з метою, завідомо суперечною інтересам держави і суспільства, водночас суперечить моральним засадам суспільства, а тому згідно з ч. 1 ст. 203, ч. 2 ст. 215 Цивільного кодексу України є нікчемним, і визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Враховуючи наведені вимоги чинного Цивільного кодексу України та фактичні обставини взаємовідносин між відповідачами, по яких відсутні фінансово-господарські документи про передачу товару та здійснення розрахунків за ним, даний правочин є нікчемним, тому витрати на придбання товару згідно цього правочину не можуть впливати на формування розміру податкового кредиту СП «Іберус-Київ», в чому і полягає суперечність інтересам держави.

За вчинення правочину з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства застосовуються санкції, передбачені ст. 208 Господарського кодексу України.

Відповідно до ч. 1 ст. 208 Господарського кодексу України, якщо господарське зобов'язання визнано недійсним як таке, що вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то за наявності наміру в обох сторін - у разі виконання зобов'язання обома сторонами - в доход держави за рішенням суду стягується все одержане ними за зобов'язанням, а у разі виконання зобов'язання однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею, а також все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. У разі наявності наміру лише у однієї із сторін усе одержане нею повинно бути повернено другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується за рішенням суду в доход держави.

Відповідно до частини 1 статті 208 Господарського кодексу України передбачені нею санкції застосовує лише суд. Це правило відповідає статті 41 Конституції України, згідно з якою конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.

Оскільки зазначені санкції є конфіскаційними, стягуються за рішенням суду в доход держави за порушення правил здійснення господарської діяльності, то вони належать не до цивільно-правових, а до адміністративно-господарських як такі, що відповідають визначенню, наведеному в частині 1 статті 238 Господарського кодексу України. Тому такі санкції можуть застосовуватись лише протягом строків, встановлених статтею 250 цього Кодексу.

Згідно ст. 250 Господарського кодексу України адміністративно-господарські санкції можуть бути застосовані до субєкта господарювання протягом шести місяців з дня виявлення порушення, але не пізніше як через один рік з дня порушення цим субєктом встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності, крім випадків, передбачених законом.

З врахуванням цього і звернення контролюючого органу до суду з позовом про стягнення сум адміністративних санкцій в разі відмови субєкта господарювання від їх сплати в добровільному порядку повинно бути в межах строків, встановлених ст. 250 Господарського кодексу України.

Оскільки спірні відносини між відповідачами Спільним Українсько-іспанським підприємством «Іберус-Київ»та Товариством з обмеженою відповідальністю «Трім К»мали місце у січні-червні 2008 р., а позов Державною податковою інспекцією у Подільському районі міста Києва було подано у червні 2010 р., то пропущено строк стягнення адміністративно-господарської санкції - коштів одержаних за нікчемним правочином у розмірі 472038,18 грн.

Виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд дійшов висновку, що в задоволенні позову має бути відмовлено.

Керуючись ст.ст. 69, 71, 94, 97, 112, 158-163 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд м. Києва, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Відмовити у задоволенні позову.

Постанова набирає законної сили згідно ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими ст. ст. 185 -187 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя Л.О. Маруліна