Рішення № 112233660, 17.07.2023, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 420/10852/23

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 липня 2023 року Одеський окружний адміністративний суд в складі:

головуючого суддіЛевчук О.А.,

за участю секретаря Гур`євої К.І.

позивача ОСОБА_1

перекладачаНікішова О.О.

представника позивачаСоколова Д.С.

представника відповідачаБілоконь Н.О.

представника відповідачаБуднік В.Ю.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Одесі справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

Позивач звернувся з даним позовом до суду та просить суд визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 15.02.2023 року № 14-23, яким ОСОБА_1 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов`язати Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стосовно ОСОБА_1 .

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що рішення ДМС України є необґрунтованим та підлягає скасування. Він є громадянином Афганістану та має побоювання про наявність йому загрози в країні походження, які є загальновідомим. При цьому, заява позивача відповідає критеріям для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Однак, ДМСУ при прийнятті рішення не врахувала зазначені обставини та прийняла необґрунтоване рішення.

Представником відповідача Державної міграційної служби України до суду надано відзив на позовну заяву, в якому представник відповідача просить відмовити в задоволенні позову та вказує, що співробітниками міграційної служби було проведено аналіз відповідності підстав, викладених в заяві-анкеті про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту вимогам п. 1 ч. 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та встановлено, що позивач не має обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Також, перевіркою підтверджено відсутність умов передбачених п. 13 ч. 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту через недоведеність фактів побоювання застосування до нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання. Обставини переслідування надані в ході повторного звернення за міжнародним захистом є фактично ідентичними до інформації, яку позивач надав при першому зверненні, та які визначені очевидно необґрунтованими. Повідомлено позивачем обставина його переслідування представниками «Талібану» під час проживання в Афганістані, що слугувала виїзду з країни громадянської належності визнана ДМС очевидно необгрунтованою та неправдоподібною. В ході проведення аналізу УПА підтверджено факт зміни державної влади в Афганістані в 2021 році та створення нового уряду з представників «Талібану», однак вказаний факт не створює обставину ймовірного індивідуального або не вибіркового переслідування шукача захисту за ознаками національності та віросповідання.

Представником позивача до суду надано відповідь на відзив, в якій представник позивача зазначив, що ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийняття об`єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового захисту. відповідачем не були здійснені всі необхідні заходи для з`ясування обставин справи, а тому висновок щодо необґрунтованості та неправдоподібності тверджень позивача щодо його переслідування представниками талібану є неповними. Відповідно до інформації про країну походження є ризики переслідування позивача через його належність до етнічної групи хазара, яка потерпає від переслідувань з боку угруповань, зокрема Талібану.

Ухвалою суду від 29 вересня 2021 року відкрито спрощене позовне провадження з викликом сторін.

В судовому засіданні позивач та представник позивача позовні вимоги підтримали, просили адміністративний позов задовольнити в повному обсязі.

Представники відповідача в судовому засіданні проти задоволення позову заперечували, просили суд відмовити в задоволенні адміністративного позову в повному обсязі.

Вивчивши матеріали справи, дослідивши та проаналізувавши надані докази, суд встановив наступне.

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином Ісламської Республіки Афганістан, місце народження провінція Газні, район Карабах, с. Тамакі, національність афганець, хазар, віросповідання мусульманин, шиїт.

Згідно матеріалів особової справи, ОСОБА_1 покинув країну походження в березні 2015 року нелегально, з Афганістану в Таджикістан у вантажному мікроавтобусі. Перетнув кордон з Україною нелегально, поза пунктом пропуску, 06.06.2015 року прибув до м. Київ.

16 червня 2016 року ОСОБА_1 ОСОБА_2 звернувся до ГУ ДМС в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 4-7 т. 2).

13 серпня 2019 року управлінням з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області складено висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту ОСОБА_1 (а.с. 89-105 т. 2).

19 вересня 2019 року Державною міграційною службою України прийнято рішення № 318-19, яким відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 (а.с. 106 т. 2).

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 22 січня 2020 року по справі № 420/7798/19, залишеним без змін постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 10 червня 2020 року, в задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення № 318-19 від 19.09.2019 року, зобов`язання вчинити певні дії - відмовлено повністю.

11 листопада 2021 року ОСОБА_1 звернувся до інтеграції ГУ ДМС в Одеській області із заявою про заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 147-149 т. 1).

19 січня 2023 року управлінням з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області складено висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту ОСОБА_1 (а.с. 129-144 т. 1).

15 лютого 2022 року Державною міграційною службою України прийнято рішення № 14-23, яким відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 (а.с. 128 т. 1).

05 травня 2023 року ОСОБА_1 ОСОБА_2 отримав повідомлення № 36 від 28.02.2023 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 35, 124 т. 1).

Згідно ст.14 Загальної декларації прав людини, кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні регулюється Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Пунктами 1, 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» встановлено, що біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Згідно Конвенції про статус біженців 1951 року та статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця, це: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов`язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.

Відповідно до ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об`єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім`ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).

Згідно ст. 7 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.

Відповідно до ч. 11 ст. 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно ч. 5 ст. 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Процедуру розгляду в Україні заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату, позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, визначено Правилами розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затвердженими наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07 вересня 2011 року № 649 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 05 жовтня 2011 року за № 1146/19884 (надалі - Правила № 649)).

Підпунктом «е» пункту 2.1 розділу ІІ Правил № 649 закріплено, що уповноважена посадова особа територіального органу ДМС, до якого особисто звернулась особа, яка має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, або її законний представник у випадках, передбачених Законом протягом одного робочого дня здійснює перевірку наявності підстав, за яких заявнику може бути відмовлено в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Перевірка здійснюється в тому числі з урахуванням оновленої інформації по країні походження заявника на момент подачі заяви.

Пункт 42 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця (згідно Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року, що стосуються статусу біженців) Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, видання 1992 року (далі - Керівництва) передбачає, що знання умов країни походження прохача - якщо не основна мета, то вельми важливий елемент в оцінці достовірності відомостей, наданих прохачем. Загалом, побоювання прохача повинні вважатися цілком обґрунтованими, якщо він може довести в межах розумного, що його тривале перебування в країні походження стало нестерпним для нього з причин, вказаних у визначенні, чи з тих же причин було б нестерпним, якби він повернувся назад.

Відповідно до пунктів 45 та 66 Керівництва для того, щоб уважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Згідно пункту 195 Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані, в першу чергу, самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Відповідно до частини першої статті 5 Директиви 2011/95/EU від 13 грудня 2011 року «Про стандарти для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту, єдиного статусу для біженців, або для осіб, які підпадають під додатковий захист, а також змісту цього захисту» обґрунтовані побоювання зазнати переслідування або ризику постраждати від серйозної шкоди можуть ґрунтуватися на подіях, які сталися після виїзду заявника з країни походження.

З аналізу вищевикладеного слідує, у ДМС України наявний обов`язок при розгляді документів заявника, перевіряти обставини, які надають підстави віднести особу до категорії осіб, які потребують додаткового захисту або встановити належність заяви, як такої, що носить характер зловживання. Водночас, заявник, в свою чергу, не зобов`язаний обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і має доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця, оскільки особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не може перешкоджати прийняттю заяви чи прийняттю позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру. Тобто, залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надається статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту.

Отже, підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 7 вересня 2011 року № 649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.

Ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об`єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою.

Крім того, при розгляді зазначених справ слід враховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця.

Побоювання особи є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї в її країні. Ситуація у країні походження є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

Побоювання можуть ґрунтуватися не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової, соціальної чи політично групи тощо).

Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Оцінка таким побоюванням обов`язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, і незалежно від нього з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ України тощо.

Ситуація в країні походження при визнанні статусу біженця чи особою, яка потребує додаткового захисту є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні.

Відповідно до ст. ч. 3 ст. 78 КАС України обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Право на життя і заборона катувань також закріплені в ратифікованих Україною міжнародних договорах, таких як Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, 1984 року, Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.

Згідно положень статті 3 Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, 1984 року жодна держава-сторона не повинна висилати, повертати чи видавати будь-яку особу іншій державі, якщо є серйозні підстави вважати, що їй там може загрожувати застосування катувань.

Відповідно до статей 2, 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року право кожного на життя охороняється законом. Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.

Як вбачається з матеріалів особової справи, під час звернення позивача ОСОБА_1 , із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стала неможливість добровільного повернення до країни громадської належності через військовий конфлікт в Афганістані та побоювання за власне життя.

При цьому під час прийняття спірного рішення від 15 лютого 2022 року № 14-23, Державна міграційна служба України керувалась інформацією про країну походження ОСОБА_1 Ісламську Республіку Афганістан, станом на 2017, 2015 та 2022 роки (а.с. 139-144 т. 1).

В той же час, використана відповідачем за серпень 2022 року інформація стосується формування уряду та не має жодного відношення щодо обставин, наведених позивачем під час звернення із заявою про надання захисту.

Крім того, інформація щодо ситуації в сфері безпеки в провінції Газні, наведена відповідачем у висновку про відмову у визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не свідчить про наявність безпеки у такому регіоні, оскільки викладена інформація свідчить про наявність загрози безпеки цивільним та про наявність інцидентів з озброєним угрупуванням «Талібан».

Верховний Суд в постанові від 23 лютого 2022 року по справі № 520/6067/2020 зазначив, таліби під керівництвом мулли Омара реорганізувалися і в 2003 році розпочали повстання проти нового уряду Афганістану. Повстанці з Талібану та інших груп перейшли до формату асиметричної війни, шляхом здійснення партизанських рейдів, організації засідок у сільській місцевості, атаками терористів-самогубців на визначені цілі, вбивствами військових та цивільних представників коаліційних сил, а також репресіями проти колабораціоністів. Згодом насильство досягло такого рівня, що до 2007 року таліби знову захопили значну частину Афганістану; МССБ у свою чергу відповіли масовим збільшенням військ для боротьби з повстанцями, щоб «розчистити та утримати» села, досягнувши свого піку в 2011 році, коли приблизно 140 000 іноземних військ діяли під командуванням МССБ та США в Афганістані. З 1 травня 2021 року, після початку масової евакуації сил НАТО, Талібан розпочав широкомасштабний наступ по всій країні, в ході якого вони, практично не зустрічаючи спротиву з боку сил безпеки Ісламської республіки Афганістан, захопили більшу частину країни. 15 серпня 2021 року таліби опанували Кабул. Того ж дня президент Афганістану Ашраф Гані втік з країни; таліби оголосили перемогу і переможне завершення війни. Відновлення правління талібів було підтверджено Сполученими Штатами, і 30 серпня останній американський військовий літак вилетів з Афганістану, припинивши майже 20-річну військову присутність Заходу в країні. За аналітичними даними проєкту «Витрати війни», війна в Афганістані забрала життя 176 000 осіб; 46 319 мирних жителів, 69 095 військових та поліцейських та щонайменше 52 893 бійців руху опору. За даними ООН, після вторгнення 2001 року в Афганістан повернулося понад 5,7 млн колишніх біженців. Проте, після поновлення наступу талібів у 2021 році 2,6 мільйона афганців залишаються біженцями або втекли, переважно до Пакистану та Ірану, а ще 4 мільйони афганців залишаються внутрішньо переміщеними особами всередині країни.

Верховний Суд звернув увагу, що побоювання особи є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї в її країні. Ситуація у країні походження є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником. Побоювання можуть ґрунтуватися не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду заявника, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової, соціальної чи політично групи тощо). Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Оцінка таким побоюванням обов`язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, зі звітів Міністерства закордонних справ України тощо. Ситуація в країні походження при визнанні статусу біженця чи особою, яка потребує додаткового захисту є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні.

Аналогічні висновки Верховного Суду викладені у постановах від 28 січня 2021 року у справі №640/2360/20, від 28 травня 2021 року у справі №640/15365/20, від 23 грудня 2021 року у справі № 420/352/21, від 24 грудня 2021 року у справі №640/5590/20.

Відповідно до актуальної інформації, що міститься в загальнодоступній мережі інтернет, згідно з доповіддю верховного комісара ООН з прав людини ОСОБА_3 від 24.08.2021 року, за даними доповіді МООНСА про захист цивільного населення, з 1 січня по 30 червня цього року число жертв серед мирного населення в Афганістані збільшилася майже на 50 відсотків в порівнянні з аналогічним періодом 2020 року. Очевидно, що в липні-серпні число жертв значно зросла. Отримано достовірну інформацію про грубі порушення міжнародного гуманітарного права і прав людини в багатьох районах, що знаходяться під контролем руху Талібан. Серед них - довільні страти цивільних осіб, які не беруть участі у воєнних діях співробітників національних сил безпеки Афганістану; обмеження прав жінок, в тому числі їх права на вільне пересування і права дівчаток відвідувати школу; вербування дітей-солдатів; придушення мирних протестів і опозиції. За оцінками УВКБ ООН, з січня 2021 року ще 270 000 осіб були змушені покинути свої будинки і позбулися засобів до існування. Таким чином, число переміщених осіб перевищила 3,5 мільйона. Очікується, що велика кількість людей буде шукати притулку в сусідніх країнах або за межами регіону(https://www.ohchr.org/RU/NewsEvents/Pages/DisplayNews.aspx?NewsID=27403&LangID=R).

Відповідно до статті UNAMA - UN Assistance Mission in Afghanistan: Afghanistan; Protection of civilians in armed conflict; Midyear report: 1 January - 30 June 2021 станом на липень 2021 року: Між 1 січня і 30 червня 2021 року Місія допомоги ООН в Афганістані (МООНСА) задокументувала 5183 жертв серед цивільного населення (1659 загиблих та 3524 поранених). Загальна кількість загиблих і поранених мирних жителів зросла на 47 відсотків у порівнянні з першою половиною 2020 року, змінивши тенденцію за останні чотири роки до зменшення жертв серед цивільного населення за перші шість місяців року, при цьому кількість жертв серед цивільного населення знову зросла до рекордного рівня, встановленого за перші шість місяців 2014-2018 років.

Жертви серед цивільного населення зросли серед жінок, дівчат, хлопчиків та чоловіків. Особливе занепокоєння МООНСА викликає, задокументована рекордна кількість вбивств і поранень серед дівчат і жінок, а також рекордна загальна кількість дитячих жертв.

Порівняно з першими шістьма місяцями 2020 року, кількість цивільних жертв серед дівчат та дорослих жінок збільшилася майже вдвічі. Жертви серед цивільного населення серед хлопчиків зросли на 36 відсотків, а серед дорослих чоловіків серед мирного населення - на 35 відсотків.

Також, з загальнодоступної мережі інтернет слідує, що після виводу міжнародних військ з Афганістану ситуація з безпекою та дотриманням прав людини стрімко погіршилася на значній частині території країни. Угруповання Талібан швидко захоплювало один район за іншим, а в серпні 2021 року протягом 10 днів таліби захопили 26 із 34 адміністративних центрів провінцій Афганістану і врешті решт взяли під контроль президентський палац у Кабулі.

Згідно з заявою генерального секретаря ООН ОСОБА_4 ситуація в Афганістані виходить з-під контролю. В провінціях Гільменд, Кандагар і Герат, в результаті невибіркових нападів на мирне населення були вбиті і поранені понад тисячу осіб (https://news.un.org/ru/story/2021/08/1408182).

Заступник Генерального секретаря ООН з гуманітарних питань зазначив, що криза у сфері продовольства, посилюється періодичними посухами, зокрема найсильнішою за останні три десятиліття 2021 року, наслідки якої відчуваються досі. Вісім з 10 афганців не мають доступу до чистої питної води, що загрожує інфекційними захворюваннями. Близько 25 мільйонів людей зараз живуть у злиднях, і три чверті доходів людей витрачається на їжу. У червні від землетрусу магнітудою 5,9 постраждали 362 тисячі людей. А з липня зливи привели до масштабних повеней по всій країні, від яких загинули та отримали поранення сотні людей, було зруйновано багато житлових будинків, постраждали тисячі акрів посівів (https://news.un.org/ru/story/2022/08/1430502).

Згідно доповіді УВКБ за оцінками, біженці з Афганістану посідають друге місце за потребами у переселенні та переглянули у бік збільшення дані щодо біженців з Афганістану, включивши тих афганців, які перемістилися до Ірану до 2022 року (https://news.un.org/ru/story/2023/06/1442362 , https://news.un.org/ru/story/2022/12/1436252).

Згідно доповідь Служби з прав людини Місії ООН зі сприяння Афганістану дані Місії ООН в Афганістані свідчать про значне зростання кількості нападів на місця відправлення культу, особливо на мечеті мусульман-шиїтів. На такі атаки припадає понад третина всіх жертв серед цивільного населення, зареєстрованих протягом звітного періоду. Крім того, щонайменше 345 людей було вбито і поранено внаслідок нападів на представників мусульманської громади шиїтів хазарейців. Люди зазнавали атак у школах та інших навчальних закладах, на багатолюдних вулицях та у громадському транспорті (https://news.un.org/ru/story/2023/06/1442397).

Таким чином, відповідач, приймаючи оскаржуване в даній справі рішення, не надав належну оцінку зазначеним обставинам станом на дату звернення позивача із заявою про надання захисту. Відмова ДМС України у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не містить достатніх та переконливих підстав, відповідач не дослідив належним чином, який рівень небезпеки існував станом на час прийняття рішення стосовно позивача та не проаналізував належним чином інформацію, повідомлену позивачем в заяві про надання статусу біженця, в анкеті особи, яка звернулася про надання статусу біженця, та протоколі співбесіди, а також не здійснив дій у межах своїх повноважень щодо перевірки фактів, викладених позивачем.

При цьому, суд не приймає до уваги доводи відповідача, як на підставу для відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, щодо того, що заявлена позивачем інформація містить неточності, оскільки такі неточності у відомостях позивача, отриманих під час проведення співбесід, є підставою для проведення суб`єктом владних повноважень відповідачем, додаткової (уточнюючої) співбесіди для з`ясування розбіжностей в отриманій від заявника інформації, а не визначальною підставою для відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Також, суд не приймає до уваги посилання представника відповідача на ненадання позивачем документальних доказів ймовірного переслідування та не навів конкретних фактів або доказів, які б вказували на загрозу життю, безпеці або свободі у разі повернення на Батьківщину, оскільки в залежності від певних обставин отримання і, відповідно, надання таких документів особою, яка звертається за міжнародним захистом, може бути взагалі неможливе.

Відповідно до п. 1.2 розділу І Правил № 649 інформація про країну походження - це інформаційні звіти про становище в країнах походження біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, підготовлені Міністерством закордонних справ України, Державною міграційною службою України, Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців, національними та міжнародними організаціями, що спеціалізуються на зборі та виданні такої інформації або звітів.

В той же час, інформація про країну походження, яка була використана відповідачем під час прийняття оскаржуваного рішення, не є достатньою, оскільки саме ситуація в країні походження при визнанні статусу біженця чи особою, яка потребує додаткового захисту є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні.

При цьому, надання відповідачем пояснень щодо проведення аналізу інформації про країну походження під час розгляду справи в суді не може вважатись дотриманням ним вимог приписів Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» під час прийняття оскаржуваного рішення.

Отже, приймаючи оскаржуване рішення від 15.02.2023 року № 14-23 відповідач не надав належної оцінки тому, що на час звернення позивача за отриманням статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, ситуація в країні походження позивача залишається загостреною, а відтак не з`ясував характер об`єктивного побоювання позивача, зокрема, наскільки конфлікт в країні походження позивача загрожуватиме його життю, здоров`ю та свободі у разі повернення на батьківщину.

Таким чином, відповідачем під час розгляду поданої позивачем заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не враховано поточної та актуальної інформації по ситуації, яка склалася в Афганістані, та не спростовано можливість загрози життю позивача, його безпеці чи свободі в країні походження в разі повернення, що не відповідає вимогам статті 3 Європейської конвенції про права людини, яка забороняє вислання осіб у країну, де вони можуть зазнати переслідувань, тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження.

При цьому, ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об`єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою.

ЄСПЛ у справі "Sufi and Elmi v.The United Kingdom" (заяви 8319/07 і 11449/07) зазначив, що повернення особи у ситуацію громадянської війни може складати загрозу тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання (п.п. 217-241). Суд зазначив, що критеріями для оцінки інтенсивності/напруженості загального насилля в країні з військовим конфліктом є: чи сторони конфлікту використовують методи або тактики війни, які збільшують ризик втрат серед цивільного населення або які були безпосередньо спрямовані проти цивільного населення; чи використання таких методів та/або тактик застосовувались усіма сторонами конфлікту; чи конфлікт був локалізованим чи всеохоплюючим; кількість осіб, яких було вбито, поранено або які були переміщені в результаті боротьби.

Окрім того, в рішенні Європейського суд з прав людини у справі «Салах Шеех проти Нідерландів, 1948/04, 11 січня 2007 р, п. 136, Суд наголосив, що «в якості попередньої умови для посилання на альтернативу внутрішнього переміщення, повинні діяти певні гарантії: особа, що підлягає видворенню, повинна мати можливість подорожувати у відповідному регіоні, отримати допуск і влаштуватися там, в іншому випадку може виникнути питання за статтею 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, тим більше, якщо у відсутність таких гарантій є можливість того, що видворена особа опиниться в частині країни походження, де він чи вона може піддатися жорстокому поводженню».

З урахуванням викладеного, суд дійшов висновку, що рішення Державної міграційної служби України від 15.02.2023 року №36, прийнято необґрунтовано, тобто без урахування усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення та непропорційно, без дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких він спрямований, а тому вказане рішення підлягає скасуванню.

Також позивач просить суд зобов`язати Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стосовно ОСОБА_1 .

Відповідно до п. 25 Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 16.03.2012 року № 3 суд під час вирішення справи щодо оскарження відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не повноважний визнавати особу біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а може лише визнати рішення відповідного органу протиправним, скасувати його та за наявності достатніх підстав зобов`язати відповідача визнати особу біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а у разі їх відсутності - зобов`язати повторно розглянути заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно ч. 2 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до ч. 1 ст 245 КАС України, при вирішенні справи по суті суд може задовольнити адміністративний позов повністю або частково чи відмовити в його задоволенні повністю або частково.

Частиною 4 ст. 245 КАС України встановлено, що у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд. У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов`язує суб`єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.

Зі змісту вказаних правових норм вбачається, що відповідач, наділений дискреційними повноваженнями, тобто повноваженнями з певним ступенем свободи органу при прийнятті рішення, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибрати один з кількох варіантів рішення. А суди не мають право втручатися в дискреційні функції органів владних повноважень.

Відповідно до Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11 березня1980 року на 316-й нараді, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

За таких підстав, суд, встановивши протиправність оскаржуваного рішення, з урахуванням ретельного дослідження інформації по країні походження позивача, обставин реальності загрози для життя і основних свобод позивача, в разі повернення до Афганістану, вважає, що наявні підставі для зобов`язання Державної міграційної служби України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 11.11.2021 року про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та прийняти рішення у відповідності із процедурою, передбаченою законодавством.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідно до ч. 1 ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що адміністративний позов підлягає частковому задоволенню шляхом визнання протиправним та скасування рішення Державної міграційної служби України від 15.02.2023 року № 14-23; зобов`язання Державної міграційної служби України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 11.11.2021 року про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та прийняти рішення у відповідності із процедурою, передбаченою законодавством. В задоволенні решти позовних вимог слід відмовити.

Керуючись ст. ст. 2, 6, 8, 9, 12, 77, 90, 242-246, 250, 255 КАС України, суд, -

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 (довідка про звернення за захистом в Україні № 012930, адреса місця проживання: АДРЕСА_1 ) до Державної міграційної служби України (код ЄДРПОУ 37508470, адреса місцезнаходження: 01001, м. Київ, вул. Володимирська, 9) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії, - задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 15.02.2023 року № 14-23.

Зобов`язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 11.11.2021 року про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та прийняти рішення у відповідності із процедурою, передбаченою законодавством.

В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Рішення може бути оскаржено в порядку та в строки встановлені ст. ст. 295, 297 КАС України.

Рішення набирає законної сили в порядку передбаченому статтею 255 КАС України.

Повний текст рішення складено та підписано 17 липня 2023 року.

Суддя О.А. Левчук