Ухвала суду № 111904930, 26.06.2023, Любешівський районний суд Волинської області

Справа № 166/1194/21

Провадження № 1-кп/162/7/2023

ЛЮБЕШІВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД ВОЛИНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

УХВАЛА

26 червня 2023 року смт Любешів

Колегія суддів Любешівського районного суду Волинської області в складі

головуючого судді ОСОБА_1 ,

суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

за участю секретаря судових засідань ОСОБА_4 ,

прокурора ОСОБА_5 ,

представника потерпілої юридичної особи АТ "Укртелеком" - ОСОБА_6 ,

обвинувачених ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 ,

захисника обвинуваченого ОСОБА_7 ОСОБА_10 ,

захисника обвинувачених ОСОБА_8 та ОСОБА_9 - ОСОБА_11 ,

розглянувши у відкритомусудовомузасіданні клопотання захисника ОСОБА_11 про визнання доказів, наданих прокурором та представником потерпілої особи, недопустимими, недостовірними та неналежними у кримінальному провадженні, внесеному до ЄРДР 01.02.2021 року за №12021090120000017

ВСТАНОВИЛА:

Захисник ОСОБА_11 24.02.2023 року подав до суду вищевказане клопотання. Зокрема, просить визнати джерела фактичних даних, перелічені у п.3.1-3.18 очевидно недопустимими та виключити їх з числа доказів; джерела фактичних даних, перелічені у п.4.1-4.10 недопустимими та виключити їх з числа доказів; джерела фактичних даних, перелічені у п.5.1-5.2 - неналежними. У судовому засіданні подане клопотання підтримав та просив його задовольнити.

У судовому засіданні прокурор заперечив щодо клопотання сторони захисту та просив відмовити у його задоволенні.

Представник потерпілої юридичної особи підтримала позицію прокурора та подала письмові заперечення до клопотання.

Інші учасники у судовому засіданні вказане клопотання підтримали.

Заслухавши думку учасників справи, дослідивши клопотання та матеріали справи, колегія суддів дійшла таких висновків.

Відповідно до ч. 1 ст. 22 КПК України кримінальне провадження здійснюється на основі змагальності, що передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами, передбаченими КПК.

Відповідно до ст. 84 КПК України доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому цим Кодексом порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню. Процесуальними джерелами доказів є показання, речові докази, документи, висновки експертів.

Відповідно до положень ст. 86 КПК України, доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому цим Кодексом.

Згідно зположеннямист.89КПКУкраїнисуд вирішуєпитаннядопустимостідоказів підчасїхоцінки внарадчійкімнатіпід часухваленнясудовогорішення. Уразівстановленняочевидної недопустимостідоказупідчас судовогорозглядусудвизнає цейдоказнедопустимим,щотягнеза собоюнеможливістьдослідженнятакого доказуабоприпиненняйого дослідженнявсудовомузасіданні,якщотакедослідження булорозпочате. Сторони кримінального провадження, потерпілий, представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, мають право під час судового розгляду подавати клопотання про визнання доказів недопустимими, а також наводити заперечення проти визнання доказів недопустимими.

Використана в ч. 2 ст. 89 КПК України категорія "очевидна недопустимість доказів" є оціночною і вирішення даного питання відноситься виключно до дискреційних повноважень суду.

При цьому, системний аналіз ст. 89 КПК України дозволяє дійти висновку, що законодавець ознаки недопустимості доказів поділяє на очевидні та неочевидні. Залежно від цього визначається момент прийняття рішення щодо недопустимості доказів, який окреслений межами судового розгляду. Очевидно недопустимими є ті докази, про недопустимість яких прямо вказується в КПК України. Це означає, що очевидно недопустимим є доказ, будь-яке порушення процедури отримання якого, згідно положень КПК України, є безумовною підставою визнання його недопустимим.

Існує також умовно недопустимі докази, допустимість чи недопустимість яких визначається судом у кожному конкретному випадку в залежності від встановлених обставин кримінального провадження. Саме тому, процесуальну конструкцію "очевидна недопустимість доказу", слід розглядати крізь призму положень інституту доказового права у його нерозривному зв`язку з кримінально процесуальними правовідносинами.

Аналогічна позиція викладена Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ у інформаційному листі № 223-1446/0/4-12 від 05.10.2012 року "Про деякі питання порядку здійснення судового розгляду в судовому провадженні у першій інстанції відповідно до Кримінального процесуального кодексу України", де зазначено, що відомості, матеріали та інші фактичні дані, отримані органом досудового розслідування в непередбаченому процесуальним законом порядку чи з його порушенням, є очевидно недопустимими, а це відповідно до ч. 2 ст. 89 КПК тягне за собою неможливість дослідження такого доказу або припинення його дослідження в судовому засіданні, якщо таке дослідження було розпочате. Зазначене правило застосовується і щодо доказів, отриманих внаслідок істотного порушення прав та свобод людини (ст. 89 КПК), за умови підтвердження сторонами кримінального провадження їх очевидної недопустимості. В іншому випадку суд вирішує питання допустимості доказів під час їх оцінки в нарадчій кімнаті під час ухвалення судового рішення (п. 8).

Правила оцінки доказів, особливо вимога дотримуватися передбаченого законом порядку при отриманні доказів, мають за мету запобігання неправомірному втручанню держави та заохочення доброчесної поведінки правоохоронних органів (постанова ККС ВС від 29.09.2020 у справі № 601/1143/16).

У контексті такого елементу допустимості доказів як належний процесуальний порядок отримання доказів, суд додатково звертає увагу, що метою встановлення та дотримання такого порядку є насамперед (1) унеможливлення істотного порушення прав і свобод людини в ході збирання (отримання) доказів та (2) забезпечення достовірності отриманих фактичних даних.

У зв`язку із цим, при наявності процесуальних порушень порядку отримання доказів визнавати їх недопустимими слід лише тоді, коли такі порушення: (1) прямо та істотно порушують права і свободи людини; чи (2) зумовлюють сумніви у достовірності отриманих фактичних даних, які неможливо усунути.

Із врахуванням зазначеного саме різні критерії визнання доказів недопустимими, які наведені вище, обумовлюють диференційований порядок вирішення питання щодо їх недопустимості: (1) під час будь-якого судового розгляду у разі встановлення очевидної недопустимості доказу (частина 4 статті 87, частина 2 статті 89 КПК) - у випадках, коли: 1) такі докази, отримані внаслідок істотного та очевидного порушення прав та свобод людини і 2) їх недопустимість обумовлена такими обставинами, які у будь-якому випадку не можуть бути усунуті в ході подальшого судового розгляду; (2) у нарадчій кімнаті під час ухвалення судового рішення по суті (частина 1 статті 89 КПК) - якщо при отриманні доказів допущено процесуальні порушення, які: 1) тягнуть інші порушення прав людини та потребують оцінки на підставі всієї сукупності доказів; 2) зумовлюють сумніви у достовірності здобутих відомостей та суд має вирішити питання щодо можливості усунення вказаного сумніву на підставі сукупності інших зібраних допустимих доказів. У разі, якщо б була можливість визнати доказ недопустимим лише на підставі формального порушення порядку його отримання без співставлення його з іншими доказами, не було б необхідності передбачати в КПК вирішення цього питання саме у нарадчій кімнаті під час ухвалення судового рішення по суті.

При визнанні того чи іншого доказу недопустимим, суд має зазначати конкретну норму процесуального закону, порушення якої, з урахуванням наслідків такого порушення та можливістю (неможливістю) їх усунення, дає підстави дійти висновку щодо недопустимості того чи іншого доказу (постанова ККС ВС від 25.09.2018 у справі № 210/4412/15-к). Щодо існування інших (умовних) підстав для визнання доказів недопустимими, судам необхідно у кожному конкретному кримінальному провадженні з`ясувати, до яких наслідків порушення вимог кримінального процесуального закону призвели і чи є ці наслідки незворотними (тобто такими, що не можуть бути усунені під час судового розгляду). Якщо мова йде про визнання доказів, отриманих під час слідчих (розшукових) дій, недопустимими, це здебільшого стосується наявності сумнівів у достовірності відомостей, отриманих в результаті їх проведення (постанова ККС ВС від 05.08.2020 у справі № 334/5670/18).

З системного аналізу ст.89 КПК України слідує, що суд може вирішити питання допустимості доказів в разі їх очевидної недопустимості до початку дослідження доказів або на первісному етапі їх вивчення, проте після їх дослідження та вивчення суд повинен застосувати загальне правило, передбачене частиною 1 статті 89 КПК України, та надати оцінку всім доказам в сукупності по завершенню судового слідства та при винесенні остаточного вироку.

Відповідно до ст.94 КПК України, слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінюють кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв`язку для прийняття відповідного процесуального рішення. Жоден доказ не має наперед встановленої сили.

Також нормою ч.3 ст. 358 КПК України встановлено, що у випадку, якщо долучений до матеріалів кримінально провадження документ викликає сумнів у його достовірності, учасники провадження мають право просити суд виключити його з числі доказів і вирішувати справу на підстав інших доказів або призначити відповідну експертизу цього документа.

З огляду на вказане у сукупності, зважаючи, що, клопотання подане захисником вже після дослідження вказаних письмових доказів, що унеможливлює їх недослідження або припинення дослідження судом, а тому колегія суддів вважає передчасним вирішувати питання про їх недопустимість та виключення з числа доказів.

Також на підставі вищевикладеного, суд вважає передчасним та недоцільним вирішувати питання про визнання джерел фактичних даних недопустимими та неналежними.

В той же час, колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що доводи, викладенні захисником, безумовно підлягають оцінці при наданні судом аналізу доказів під час ухвалення остаточного рішення суду за наслідками розгляду кримінального провадження, так як можуть впливати на визнання належності та допустимості зазначених в ньому доказів.

За таких обставин клопотання захисника задоволенню не підлягає.

На підставі викладеного, керуючись ст. 89, 94, 372 КПК України, колегія суддів

ПОСТАНОВИЛА:

У задоволенні клопотання захисника ОСОБА_11 про визнання доказів, наданих прокурором та представником потерпілої особи, недопустимими, недостовірними та неналежними відмовити.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та оскарженню не підлягає.

Повний текст ухвали складений 30.06.2023 року.

Головуючий ОСОБА_12

Судді ОСОБА_13

ОСОБА_14