Рішення № 111745681, 08.06.2023, Шевченківський районний суд міста Києва

Справа № 761/27741/22

Провадження № 2/761/970/2023

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 червня 2023 року Шевченківський районний суд м. Києва в складі:

головуючого судді Романишеної І.П.,

за участю секретаря Решти Д.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства "Ідея банк", Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Кредит-капітал" про визнання кредитного договору недійсним, права вимоги припиненим, відшкодування збитків та моральної шкоди, -

ВСТАНОВИВ:

У грудні 2022 року до суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 (далі по тексту-позивач) до Публічного акціонерного товариства "Ідея банк" (далі по тексту-відповідач1), Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Кредит-капітал" (далі по тексту-відповідач2) про визнання кредитного договору недійсним, права вимоги припиненим, відшкодування збитків та моральної шкоди.

Заявлені вимоги позивач обґрунтовує наступним.

12.07.2016р. ОСОБА_1 та АТ «Ідея Банк» укладено кредитний договір №Z.06.220.71449 та в його забезпечення договір добровільного страхування життя у формі Заяви № Z.06.220.71449 на приєднання до договору добровільного страхування життя №ДСЖ001 від 25.05.2016р. Кредитним договором встановлено, що банк надає позичальнику кредит в сумі 109500,00 грн., включаючи витрати на страховий платіж, а позичальник зобов`язується одержати кредит і повернути його банку разом з процентними платежами. Цим же договором позичальник погодився на страхування його майнових інтересів та укладення договору добровільного страхування життя, доручив та надав розпорядження банку переказати страховику кредитні кошти в частині суми страхового платежу. Суму страхового платежу в розмірі 9501,00 грн, особу страховика - ПрАТ «Страхова група «Ю.БІ.АЙ.-КООП» визначено договором добровільного страхування життя Заявою на приєднання, яка за умовами Кредитного договору є його доповненням та невід`ємною частиною.

Цією ж датою, 12.07.2016р., позивач отримав від банку готівку в сумі 99900,00 грн. Позивач щомісячними платежами сплачував банку суму основного боргу разом з процентними платежами. За шістнадцять місяців користування кредитом сума платежів склала 114000,00 грн. Під час здійснення платежів позивачу стало відомо, що банк обманув його умовами кредитування, включивши до суми кредиту неіснуючі витрати на оплату страхового платежу за договором добровільного страхування життя, який банк уклав з ним не маючи на меті його реальне виконання, таким чином завищено суму основного боргу та інші похідні нарахування процентними платежами.

Факт вчинення банком обману умовами кредитування під час укладення кредитного договору, позивач обґрунтовує обставинами, встановленими рішенням суду від 06.10.2022р. в цивільній справі №761/6243/19, яким визнано недійсним укладений 12.07.2016р. між ОСОБА_1 та АТ «Ідея Банк» договір добровільного страхування життя у формі Заяви № Z.06.220.71449 на приєднання до договору добровільного страхування життя № ДСЖ001 від 25.05.2016р.

Позивач наголошує увагу на тому, що відповідач1 замовчував існування обману, приймав у виконання платежі та на шкоду позивачу зараховував в свій дохід кошти, що мали йти в погашення залишку суми кредиту. Доданий до позову розрахунок показує, що через завищення початкової суми кредиту АТ «Ідея Банк» бажав на шкоду позивачу отримати дохід у 10 разів більший за справедливий розрахунок. Також, вказує, що умова кредитного договору, за якою він зобов`язаний повернути банку кредит та сплатити нараховані на суму кредиту процентні платежі в повному обсязі, є несправедливою, якою створено істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду позивачу.

У позовній заяві зауважено, що під час укладення кредитного договору, банк замовчував існування зазначених обставин для досягнення цілі - укладення правочину, та якби позивач володів інформацією про такі обставини, то не вступив би на вкрай невигідних для нього умовах у кредитні відносини з відповідачем1.

На обґрунтування завдання моральної шкоди позивач стверджує, що після зупинення виконання платежів, зазнав морально-психологічних травм щоденними телефонними дзвінками з вимогою платежів банку, погрозами кримінального переслідування, арешту та вилучення майна, поширенням по місцю проживання листівок про розшук боржника з персональними даними та його фотографією.

Вказані обставини стали підставою для звернення ОСОБА_1 до суду з наступними позовними вимогами:

- Визнати недійсним кредитний договір №Z.06.220.71449 від 12.07.2016р., укладений між позивачем та відповідачем1;

- Стягнути з відповідача1 на користь позивача грошові кошти в сумі 178 100 грн., а саме: на відшкодування матеріальних збитків в сумі 128 100 грн., моральної шкоди в сумі 50 000 грн.

- Визнати припиненими права вимоги відповідача2 до позивача за кредитним договором №Z.06.220.71449 від 12.07.2016р.

- Стягнути з відповідача2 на користь позивача моральну шкоду в розмірі 5000 грн.

Ухвалою суду від 23.12.2022р. відкрито загальне позовне провадження та призначено підготовче судове засідання.

Відповідачі в підготовче судове засідання не з`явилися, про час та місце проведення судового засідання були повідомлені належним чином.

В підготовчому судовому засіданні 08.02.2023р. вирішено заявлене представником позивача ОСОБА_2 клопотання, протокольною ухвалою долучено до матеріалів справи копію судового рішення у справі №761/6243/19 від 06.10.2022р. з відміткою про набрання цим рішенням законної сили та наявні в банку документи про виконання кредитного договору на 20 аркушах.

На підставі ухвали суду від 08.02.2023р., прийнято рішення про закриття підготовчого провадження та призначення справи до розгляду по суті.

17.02.2023р. до суду надійшов відзив представника відповідача1, в якому представник просила розгляд справи проводити без її участі, а також висловила заперечення стосовно задоволення позову, аргументуючи стверджуване наступним.

За змістом ст.1054, 1055 ЦК України, слід визнати, що між позивачем та відповідачем1 при укладені кредитного договору було узгоджено всі істотні умови, необхідні для договорів даного виду, а відповідно відсутні будь-які правові підстави для визнання кредитного договору № Z.06.220.71449 від 12.07.2016р. недійсним. Представник відповідача1 звертає увагу на те, що в кредитному договорі містяться елементи двох договорів, а саме: кредитного та договору страхування. Якщо визнається заява про приєднання до договору страхування недійсною та відповідно застосовуються норми цивільного права, які регулюють визнання угоди недійсною, в цій частині, але в жодному випадку це не може тягнути за собою визнання недійсним кредитного договору в цілому. Також представником наголошено увагу на безпідставності вимог позивача про стягнення з відповідача1 моральної шкоди у розмірі 50 000 грн., а також збитків в розмірі 128 100 грн. Крім того представником відповідача1 було подано до суду заяву про застосування строків позовної давності.

06.03.2023р. до суду надійшла відповідь позивача на вказаний відзив, в якому позивач вказав свої заперечення стосовно тверджень представника відповідача1, включно на заяву про застосування строків позовної давності, наголосивши, що аргументи представника ґрунтуються не на законі та доказах, а на припущеннях та оціночних судженнях. Позивач підтримав заявлені позовною заявою вимоги, вважає їх остаточним та ефективним засобом захисту його порушених прав та інтересів, а тому просить суд позов задовольнити в повному обсязі.

Відповідач2 правом на подання відзиву на позовну заяву не скористався, хоча був належним чином повідомлений про розгляд справи.

В судове засідання 08.06.2023р. сторони не з`явилися, позивач направив до суду заяву про розгляд справи за його відсутності, в якій вказав, що позов підтримує та просить задовольнити.

Представник відповідача1 у відзиві на позовну заява просила розгляд справи проводити за її відсутності та відмовити у позові.

Відповідач2 не забезпечив явку свого уповноваженого представника в жодне судове засідання, правом на подання відзиву не скористався.

Суд, дослідивши матеріали справи, об`єктивно оцінивши докази у їх сукупності, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті встановив наступне.

12.07.2016р. між позивачем та відповідачем1 було укладено кредитний договір №Z.06.220.71449 (далі по тексту-кредитний договір), предметом якого є надання позичальнику кредиту на поточні потреби в сумі 109500,00 грн., включаючи витрати на страховий платіж.

Відповідно до п.1.1, 1.2. кредитного договору, позичальник зобов`язується одержати кредит і повернути його разом з процентними платежами (процентами та платою за обслуговування кредитної заборгованості) згідно з умовами цього договору.

Банк надає кредит у день підписання даного договору строком на 36 місяців. Датою видачі кредиту є дата списання коштів з позичкового рахунку для зарахування на банківський поточний рахунок позичальника, вказаний в п.1.7. договору, далі по тексту -«БПР» (при видачі кредиту у готівковій формі).

За користування кредитом позичальник сплачує проценти в розмірі 21.9900% річних від залишкової суми кредиту (п.1.3 кредитного договору).

Пунктом 1.4. кредитного договору визначено, що за обслуговування кредиту банком позичальник сплачує плату за обслуговування кредитної заборгованості щомісячно в терміни та в розмірах, визначених згідно графіку щомісячних платежів за кредитним договором.

Позичальник надає свою згоду на укладення за рахунок позичальника як страхувальника та застрахованої особи договору добровільного страхування життя. Цим договором позичальник доручає та дає розпорядження банку: переказати страховику в безготівковій формі кредитні кошти в частині суми страхового платежу, належного страховику, через транзитний рахунок банку. Позичальник погоджується на страхування своїх, як застрахованої особи, пов`язаних із життям майнових інтересів, що не суперечить чинному законодавству України, згідно договору страхування, вигодонабувачем за яким виступає банк. Детальні інформація щодо страхування міститься у заяві на страхування, яка додається до даного договору.

Банк відкриває позичальнику банківський поточний рахунок № НОМЕР_1 у гривні в рамках пакету послуг «БПР «Стартовий», що обслуговується на умовах комплексного банківського обслуговування фізичних осіб (п. 1.6., 1.7. кредитного договору).

Пунктом 5.7. кредитного договору передбачено, що згідно постанови НБУ №168 від 10.05.2017р., реальна процентна ставка складає 100.1000%. Абсолютне значення подорожчання кредиту складає 136667.3000 гривень. Вказані показники діють за умови своєчасного погашення позичальником грошових зобов`язань за п.2.1. цього договору, яким обумовлено, що позичальник повертає кредит разом з процентами та платою за обслуговування кредитної заборгованості в 36 щомісячних внесках внесених включно до 12 дня/числа кожного місяця, згідно Графіку щомісячних платежів.

Одночасно з кредитним договором між позивачем та ПАТ «Ідея Банк» укладено Заяву №Z.06.220.71449 дата 12.07.2016р. на приєднання до договору добровільного страхування життя № ДСЖ001 від 25.05.2016р.

Абзацем 4 вказаної Заяви на приєднання визначено, що Заява, Договір, Правила є основою правовідносин між Страховиком та Страхувальником (Застрахованою особою, Вигодонабувачем) і у своїй сукупності складають індивідуальний договір добровільного страхування життя з індивідуальними умовами.

Загальний розмір кредиту складає 109500 грн., що включає в собі вартість страхового платежу.

Позивачу було виплачено 12.07.2016р. кредитні кошти в сумі 99900,00 грн., що підтверджено змістом заяви на видачу готівки №TR.2783184.

Як убачається з поданих до суду документів, а саме: платіжних документів; виписки банку по рахунку позивача; довідки ТОВ «Українське бюро кредитних історій від 13.04.2018р., позивач починаючи з серпня 2016р. по листопад 2017р., здійснював оплату за кредитом, згідно Графіку щомісячних платежів (п. 6.1. кредитного договору), загальний розмір сплачених коштів складає 114 000 грн.

Відповідно до договору факторингу №12/84 від 26.11.2020р. укладеного між відповідачами право вимоги за спірним кредитним договором перейшло до відповідача2.

25.05.2021р. приватний нотаріус Данич О.Ф. вчинила виконавчий напис, зареєстрований в реєстрі за № 7775 про стягнення з позивача на користь відповідача2 заборгованості за кредитним договором №Z.06.220.71449, допущеної за період з 26.11.2020р. по 10.05.2021р., у розмірі 202 999,76 грн.

Рішенням Шевченківського районного суду м.Києва від 08.11.2021р. у справі №761/31258/21, яке набрало законної сили 09.12.2021р., визнано виконавчий напис № 7775 від 25.05.2021р. таким, що не підлягає виконанню.

Рішенням Шевченківського районного суду м.Києва від 06.10.2022р. у справі №761/6243/19, яке набрало законної сили 15.11.2022р., за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Ідея Банк», треті особи Приватне акціонерне товариство «Страхова група «Ю.БІ.АЙ-КООП», Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Кредит-Капітал», визнано недійсним правочин - Заяву №Z06.220.71449 на приєднання до договору добровільного страхування життя №ДСЖ001 від 25 травня 2016р., укладений між ОСОБА_1 та Публічним акціонерним товариства «ІДЕЯ БАНК».

На обґрунтування заявлених вимог позивач вказує, що визнання в судовому порядку недійсним правочин - Заяву №Z06.220.71449, є доведеним фактом обману відповідача1 щодо істотних умов кредитного договору, зокрема, поширення недостовірної інформації стосовно початкової суми кредиту, тобто включення до її складу неіснуючих витрат на оплату страхового платежу, при цьому якби позивач володів інформацією про такі обставини, то не вступив би на вкрай невигідних для нього умовах у кредитні відносини з банком.

Відповідно до ч.1 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Частиною 1 ст.15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до ч.1 ст.16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

У ч.1 ст.81 ЦПК України регламентовано, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Законодавство, яке відповідно до ч.3 ст. 3 ЦПК України застосовано судом до спірних правовідносин.

Відповідно до статей 526, 527, 530 ЦК України зобов`язання повинні виконуватись належним чином і у встановлений строк відповідно до умов договору та вимог закону, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно із статтями 628, 629 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені між ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Відповідно до статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідні для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнута згода.

Статтею 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Відповідно до ч.2 ст.12 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", фінансова установа до укладення з клієнтом договору про надання фінансової послуги додатково надає йому інформацію про: 1)фінансову послугу, що пропонується надати клієнту, із зазначенням вартості цієї послуги для клієнта, якщо інше не передбачено законами з питань регулювання окремих ринків фінансових послуг; 2) умови надання додаткових фінансових послуг та їх вартість; 3) порядок сплати податків і зборів за рахунок фізичної особи в результаті отримання фінансової послуги; 4) правові наслідки та порядок здійснення розрахунків з фізичною особою внаслідок дострокового припинення надання фінансової послуги; 5) механізм захисту фінансовою установою прав споживачів та порядок урегулювання спірних питань, що виникають у процесі надання фінансової послуги; 6) реквізити органу, який здійснює державне регулювання ринків фінансових послуг (адреса, номер телефону тощо), а також реквізити органів з питань захисту прав споживачів; 7) розмір винагороди фінансової установи у разі, коли вона пропонує фінансові послуги, що надаються іншими фінансовими установами.

Інформація, що надається клієнту, повинна забезпечувати правильне розуміння суті фінансової послуги без нав`язування її придбання. Фінансова установа під час надання інформації клієнту зобов`язана дотримуватися вимог законодавства про захист прав споживачів (ч.3, 4 ст.12 вказаного Закону).

Як вбачається з умов кредитного договору, за своїм змістом він є договором споживчого кредитування, оскільки кредитні кошти надано позивачу на поточні потреби, а тому особливості регулювання спірних правовідносин сторін визначаються Законом України "Про захист прав споживачів".

Частиною 1 ст.4 Закону України "Про захист прав споживачів", споживачі під час придбання, замовлення або використання продукції, яка реалізується на території України, для задоволення своїх особистих потреб мають право на необхідну, доступну, достовірну та своєчасну інформацію про продукцію, її кількість, якість, асортимент, а також про її виробника (виконавця, продавця).

Згідно ч.5 ст.11 Закону України "Про захист прав споживачів", до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими: 1) для надання кредиту необхідно передати як забезпечення повну суму або частину суми кредиту чи використати її повністю або частково для покладення на депозит, або викупу цінних паперів, або інших фінансових інструментів, крім випадків, коли споживач одержує за таким депозитом, такими цінними паперами чи іншими фінансовими інструментами таку ж або більшу відсоткову ставку, як і ставка за його кредитом; 2) споживач зобов`язаний під час укладення договору укласти інший договір з кредитодавцем або третьою особою, визначеною кредитодавцем, крім випадків, коли укладення такого договору вимагається законодавством та/або коли витрати за таким договором прямо передбачені у складі сукупної вартості кредиту для споживача; 3) передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки; 4) встановлюються дискримінаційні стосовно споживача правила зміни відсоткової ставки".

Відповідно до ст.18 Закону України "Про захист прав споживачів" продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. У разі коли зміна положення або визнання його недійсним зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача: 1) такі положення також підлягають зміні; або 2)договір може бути визнаним недійсним у цілому.

У постанові Верховного Суду від 21.09.2022р. у справі №404/8154/19 визначено, що для кваліфікації умов договору несправедливими необхідна наявність одночасно таких ознак: по-перше, умови договору порушують принцип добросовісності (пункту 6 частини першої статті 3, частина третя статті 509 ЦК України); по-друге, умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов`язків сторін; по-третє, умови договору завдають шкоди споживачеві.

Згідно положень ст.19 Закону України "Про захист прав споживачів", в Україні заборонена нечесна підприємницька практика, яка включає в собі наступні критерії: вчинення дій, що кваліфікуються законодавством як прояв недобросовісної конкуренції; будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною.

Якщо підприємницька практика спонукає або може спонукати споживача дати згоду на здійснення правочину, на який в іншому випадку він не погодився б, така практика вводить в оману стосовно: 1) основних характеристик продукції, таких як: її наявність, переваги, небезпека, склад, методи використання, гарантійне обслуговування, метод і дата виготовлення або надання, поставка, кількість, специфікація, географічне або інше походження, очікувані результати споживання чи результати та основні характеристики тестів або перевірок товару; 2) будь-яких застережень щодо прямої чи опосередкованої підтримки виробником продавця або продукції; 3) ціни або способу розрахунку ціни чи наявності знижок або інших цінових переваг; 4) потреби у послугах, заміні складових чи ремонті; 5) характеру, атрибутів та прав продавця або його агента, зокрема інформації про його особу та активи, кваліфікацію, статус, наявність ліцензії, афілійованість та права інтелектуальної або промислової власності, його відзнаки та нагороди; 6) права споживача або небезпеки, що йому загрожує.

Підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору.

Правочин, вчинений під впливом обману, належить до правочинів з вадами волі, оскільки у сторони, яка діяла під впливом обману, внутрішня воля сформувалася невірно, під впливом хибних відомостей про обставини правочину, спричинених діями інших осіб.

Під обманом слід розуміти навмисне введення в оману однією стороною правочину іншої сторони з метою вчинення правочину. Обман - це певні винні, навмисні дії сторони, яка намагається запевнити іншу сторону про такі властивості й наслідки правочину, які насправді наступити не можуть. При обмані наслідки правочину, що вчиняється, є відомими й бажаними для однієї із сторін. Встановлення наявності умислу у недобросовісної сторони ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину, є неодмінною умовою кваліфікації недійсності правочину (ст. 230 ЦК України).

Так, обман може стосуватися насамперед як елементів та обставин самого правочину, що мають істотне значення (природа правочину, права та обов`язки сторін, такі властивості речі, які значно знижують її цінність або унеможливлюють використання за цільовим призначенням (ст.229 ЦК), так і обставин, що знаходяться за межами правочину, в тому числі мотиву й мети правочину.

Обман може відбуватися як у вигляді активної поведінки сторони, повідомлення нею про будь-які обставини, яких насправді нема (повідомлення недостовірних відомостей про предмет договору, надання підробних документів на право власності на продавану річ, на право вчинення такого правочину), так і у вигляді свідомого замовчування обставин, що можуть перешкодити укладенню правочину. Суб`єктом введення в оману може бути як сторона правочину, так і третя особа, яка діяла з відома або на прохання сторони правочину. Якщо ж обман здійснений третьою особою за власною ініціативою, підстав для визнання правочину недійсним нема.

Верховний Суд у постанові від 28.08.2019р. у справі № 753/10863/16 зазначив, що за змістом зазначеної норми закону правочин може бути визнаний таким, що вчинений під впливом обману, у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману стосовно фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману є умисел. Установлення у недобросовісної сторони умислу ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину, є обов`язковою умовою кваліфікації недійсності правочину за статтею 230 ЦК України.

У пункті 20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009р. № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» судам роз`яснено, що наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману.

Правилами розрахунку банками України загальної вартості кредиту для споживача та реальної річної процентної ставки за договором про споживчий кредит, затвердженими Постановою Правління Національного банку України 08.06.2017р. № 49 визначено, що банк розраховує загальну вартість кредиту для споживача (далі - загальна вартість кредиту) у грошовому виразі згідно з методикою, наведеною в додатку 1 до цих Правил. Банк надає споживачу детальний розпис складових загальної вартості кредиту та графік платежів (згідно зі строковістю, зазначеною у договорі про споживчий кредит, - щомісяця, щокварталу тощо) у розрізі сум погашення основного боргу, сплати процентів за користування кредитом, вартості всіх додаткових та супутніх послуг банку та кредитного посередника (за наявності) за кожним платіжним періодом, за формою, наведеною в додатку 2 до цих Правил. Банк розраховує реальну річну процентну ставку за договором про споживчий кредит у процентах згідно з методикою, наведеною в додатку 3 до цих Правил.

Згідно ст.628 ЦК України, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Згідно ч.2 ст. 1056-1 ЦК України, розмір процентів, тип процентної ставки (фіксована або змінювана) та порядок їх сплати за кредитним договором визначаються в договорі залежно від кредитного ризику, наданого забезпечення, попиту і пропозицій, які склалися на кредитному ринку, строку користування кредитом, розміру облікової ставки та інших факторів.

Як убачається з умов кредитного договору, відповідач1 зобов`язується видати позивачу кредитні кошти на умовах, передбачених кредитним договором, а позичальник зобов`язується одержати кредит і повернути його разом з процентними платежами (процентами та платою за обслуговування кредитної заборгованості), згідно умовами договору.

За змістом кредитного договору вбачається, що відповідач1 надає позивачу кредит на поточні потреби в сумі 109500,00 грн., включаючи витрати на страховий платіж, який відповідач1 на підставі п.1.6. переказує страховику в безготівковій формі через транзитний рахунок. При цьому частину кредиту банк видає готівкою у розмірі 99900 грн., отримання вказаної суми кредиту позивачем підтверджено відповідним доказом, а саме: заявою на видачу готівки №TR.2783184.

Статтею 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Статтею 13 ЦК України встановлено обмеження здійснення особою своїх цивільних прав: при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині; не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

З досліджених у справі доказів вбачається, що предмет кредитного договору, зокрема умови кредитування визначено із застосуванням обману щодо обставин істотного значення, а саме: початкової суми кредиту.

Вирішуючи цей спір, суд враховує обставини, встановлені рішенням суду в справі №761/6243/19 від 06.10.2022р.: "....Досліджені судом письмові докази свідчать, що під час укладення Заяви № Z06.220.71449, відповідач не дотримався загальних вимог, встановлених ст. 203 ЦК України, додержання яких необхідним для чинності правочину. А саме правочин укладено у формі, не встановленій законом, не дотримано вимог щодо цивільної правоздатності та дієздатності для укладення правочину - договору добровільного страхування життя; порушено право волевиявлення на отримання узгодженого виду фінансової послуги, обмежено у праві вибору особи страховика; правочин не спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені цим правочином. Заявою №Z06.220.71449 на приєднання до договору добровільного страхування життя відповідачем було фактично введено другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення, що у відповідності до ч. 1 ст. 230 ЦК України є підставою для визнання спірного правочину недійсним.....".

Згідно із частиною четвертою статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

У постанові Верховного Суду від 18.04.2018р. у справі № 753/11000/14-ц зазначено, що преюдиціальність - обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта. Подібні правові висновки висловлені Великою Палатою Верховного Суду у постановах: від 3 липня 2018 року у справі №917/1345/17, від 8 червня 2021 року у справі № 662/397/15-ц.

З урахуванням наданих до суду доказів, а також преюдиційних фактів, встановлених рішенням суду в справі №761/6243/19 від 06.10.2022р., суд приходить до висновку, що відповідач1 під час укладення кредитного договору встановлюючи умову п.1.1. про надання позичальнику кредиту в сумі 109500,00 грн., не мав на меті його реальне виконання в повному обсязі, при цьому погоджуючи умову (п.1.6.) про оплату кредитними коштами позичальника витрат на оплату страхового платежу, також не мав на меті використання кредитних коштів саме з цією метою.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13.07.2022р. у справі № 363/1834/17 вказано, що: «....24. Свобода договору як одна із загальних засад цивільного законодавства (пункт 3 частини першої статті 3 ЦК України) є межею законодавчого втручання у приватні відносини сторін. Однак останні у договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства та врегулювати свої відносини на власний розсуд, крім випадків, коли такий відступ неможливий у силу прямої вказівки акта законодавства, а також, якщо ці відносини врегульовані імперативними нормами. 25. Тому сторони не можуть у договорі визначати взаємні права й обов`язки у спосіб, який суперечить існуючому публічному порядку, порушує положення Конституції України, не відповідає передбаченим статтею 3 ЦК України загальним засадам цивільного законодавства, що обмежують свободу договору, зокрема справедливості, добросовісності, розумності (пункт 6 частини першої вказаної статті). Домовленість сторін договору про врегулювання відносин усупереч існуючим у законодавстві обмеженням не спричиняє встановлення відповідного права та/або обов`язку, як і його зміни та припинення. Тому підписання договору не означає безспірності його умов, якщо вони суперечать законодавчим обмеженням....".

Так, під час укладення кредитного договору не було дотримано вимог ст.19 Закону "Про захист прав споживачів", щодо заборони нечесної підприємницької практики будь-якою діяльністю (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною.

Відповідно до ст.18 Закону України "Про захист прав споживачів", умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. У разі коли зміна положення або визнання його недійсним зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача: такі положення також підлягають зміні; або договір може бути визнаним недійсним у цілому.

Судом не було встановлено, що сторони до і під час розгляду цієї справі не звертались до суду з заявами про зміну положень кредитного договору.

Згідно ч.1 ст. 13 ЦПК України, с уд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Верховний Суд у постанові від 02.06.2022р. у справі № 602/1455/20 вказав, що у цивільному судочинстві діє принцип диспозитивності, який покладає на суд обов`язок розглядати лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони у справі, та позбавляє можливості ініціювати судове провадження. Формування змісту й обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача. Отже, кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог і заперечень, а також предмет та підстави позову, тягар доказування лежить на сторонах спору, а суд розглядає справу виключно в межах заявлених ними вимог і наданих доказів (статті 12, 13 ЦПК України).

Враховуючи вищенаведене, відсутні підстави вважати достовірними відомості кредитного договору про початкову суму кредиту (п.1.1 кредитного договору), про розмір реальної річної ставки, а також розмір абсолютного значення подорожчання кредиту (п.5.7 кредитного договору), що в свою чергу вплинуло на розмір щомісячних платежів (пункт 6.1 кредитного договору).

У постанові Верховного Суду від 26.07.2022р. у справі №760/21633/15 зазначено, що ".....тлумачення норм статті 230 ЦК України дає підстави для висновку про те, що під обманом розуміють умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення, тобто природи правочину, прав та обов`язків сторін, властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Обман, що стосується обставин, які мають істотне значення, має доводитися позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману. Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину. Правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Правочин може бути визнаний таким, що вчинений під впливом обману, у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману стосовно фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману є умисел. Встановлення у недобросовісної сторони умислу ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину, є обов`язковою умовою кваліфікації недійсності правочину за статтею 230 ЦК України....". Подібні висновки викладені у поставах Верховного Суду від 28 серпня 2019 року у справі №753/10863/16-ц, від 20 січня 2021 року у справі № 522/24005/17.

Відповідно до ч.4 ст.263 ЦПК України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

З урахуванням викладеного, суд приходить до переконання, що умови кредитування визначено із застосуванням обману щодо обставин істотного значення, а саме, початкової суми кредиту та як результат встановлення банком недостовірного розміру річної процентної ставки, абсолютного значення подорожчання кредиту, розміру щомісячних платежів за кредитним договором, оскільки якщо б позивач був обізнаним про те, що до розміру початкової суми кредиту включена неіснуюча витрата на оплату страхового платежу, то не вступив би у кредитні відносини з відповідачем1 на вкрай невигідних для нього умовах.

З урахуванням вказаного, керуючись п.2 ч.6 ст.18 Закону України "Про захист прав споживачів", суд приходить до висновку про визнання кредитного договору № Z.06.220.71449 від 12.07.2016 р. недійсним в цілому.

Відповідно до ч. 2 ст. 230 ЦК України сторона, яка застосувала обман, зобов`язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв`язку з вчиненням цього правочину.

Разом з тим, загальним наслідком визнання недійсним правочину, укладеного внаслідок обману, є двостороння реституція, яка здійснюється за правилами статті 216 ЦК України.

При цьому реституція може бути застосована судом за заявою ініціатора позову, що в даному випадку позивач не просить здійснити, при цьому позивач не позбавлений можливості звернутися до суду з окремою позовною вимогою.

Разом з тим, додаткові майнові наслідки передбачені ч. 2 ст. 230 ЦК України, в силу якої потерпілому відшкодовуються збитки в подвійному розмірі та моральна шкода, що завдані у зв`язку із вчиненням правочину під впливом обману.

Частиною 2 ст.22 ЦК України передбачено, що збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Однак, позивач належним чином не обґрунтував в чому поляють збитки та всупереч вимогам ст.81 ЦПК України, не надав належних доказів на їх підтвердження.

Суд, враховує, що загальний розмір підтвердженої оплати позивачем за кредитним договором складає 114 000 грн., вказана сума покриває розмір отриманих кредитних коштів та становить незначну різницю між сплаченими коштами на виконання кредитного договору та отриманою сумою кредиту (14 100 грн.), при цьому кредитні кошти позивач отримав на поточні потреби, тобто на особисті не пов`язані з комерційною діяльністю.

Відтак суд не знаходить обґрунтованих підстав для стягнення з відповідача1 на користь позивача збитків у розмірі 128 100 грн. згідно з ч.2 ст.230 ЦК України.

Щодо доводів позивача стосовно стягнення моральної шкоди в розмірі 50 000 грн, суд зауважує наступне.

Відповідно до ч.ч. 1-2 ст. 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає, зокрема, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна.

Якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування.

Згідно з ч. 1 ст. 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Пленум Верховного суду України в своїй постанові № 4 від 31.03.1995 року "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди", а саме в п. 3 роз`яснив, що під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушенні права власності тощо.

Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні (п. 5 вказаної постанови).

Відповідно до прецедентної практики (наприклад, рішення від 27.07.2004 у справі «Ромашов проти України») Європейським судом з прав людини визнана презумпція моральної шкоди. Тобто в разі порушення прав «середня», «нормально» реагуюча на протиправну щодо неї поведінку людина, повинна відчути страждання (моральну шкоду) і сам лише факт правопорушення має своїм наслідком спричинення моральної шкоди.

Велика Палата Верховного Суду при розгляді справи №752/17832/14-ц, вказала про те, що розмір відшкодування моральної шкоди має бути не більшим, ніж достатньо для розумного задоволення потреб потерпілої особи, і не повинен приводити до її безпідставного збагачення.

З врахуванням встановлених спірних правовідносин, зокрема, підтвердженого факту введення позивача в оману щодо істотних умов кредитного договору, а також доказів, наданих позивачем, керуючись положеннями статті 23 ЦК України, ч.2 ст. 230 ЦПК України, ч.2 ст.22 Закону України "Про захист прав споживачів", суд прийшов до висновку про наявність правових підстав для стягнення з відповідача1 на користь позивача моральної шкоди в розмірі 20 000 грн.

Стосовно позовних вимог до відповідача2 про визнання припиненим права вимоги за кредитним договором, суд зауважує наступне.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021р. у справі №916/1415/19 зазначено, що розглядаючи справу суд має з`ясувати: 1) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 2) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 3) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню.

В даному випадку, звернення до суду з вимогою щодо визнання припиненим права вимоги за кредитним договором є свідченням обрання позивачами неефективного способу захисту, оскільки задоволення позову в такий спосіб не здатне захистити права позивача, враховуючи ту обставину, що згідно ч.1 ст. 216 ЦК України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю.

З урахуванням наведеного, укладення 26.11.2020р. договору факторингу №12/84 між АТ «Ідея Банк» та ТОВ «ФК «Кредит-Капітал» не спричинює дійсності грошової вимоги за кредитним договором №Z.06.220.71449 від 12.07.2016р., оскільки у результаті визнання договору недійсним в судовому порядку, всі подальші правочини вчинені внаслідок кредитного договору не створюють юридичних наслідків.

При цьому, суд не вбачає жодних підстав для стягнення з відповідача2 на користь позивача моральної шкоди, враховуючи ту обставину, що на майбутнє відповідач2 об`єктивно не міг бути обізнаний про ту обставину, що кредитний договір був вчинений із застосуванням ознаків омани, оскільки відповідне може бути встановлено лише за рішенням суду, яке набрало законної сили, тому реалізовував права вимоги за кредитним договором, враховуючи презумцію правомірності правочину (ст.204 ЦК України).

Відтак в цій частині позовна вимога є необґрунтованою та такою, що не підлягає задоволенню.

Стосовно заявленого клопотання позивача про застосування строку позовної давності.

За правилами статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Статтею 257 ЦК України передбачено, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Згідно з ч.1-5 ст.261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Перебіг позовної давності за вимогами про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства, починається від дня припинення насильства. Перебіг позовної давності за вимогами про застосування наслідків нікчемного правочину починається від дня, коли почалося його виконання. У разі порушення цивільного права або інтересу неповнолітньої особи позовна давність починається від дня досягнення нею повноліття. За зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. За зобов`язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред`явити вимогу про виконання зобов`язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку.

У постанові від 18 червня 2021 року у справі № 643/16291/17, Верховний Суд виснував, що оскільки ОСОБА_1 є стороною оспорюваного кредитного договору, тобто обізнаний щодо змісту кредитного договору з моменту його вчинення, а тому перебіг трирічного строку позовної давності за його вимогою про визнання недійсним кредитного договору розпочався з 10 вересня 2008 року (дати укладення кредитного договору).

Від вказаного висновку Верховний Суд не відступав та здійснив посилання у постанові від 11.05.2022р. у справі №459/312/19.

З урахуванням викладеного, суд погоджується з твердженням представника відповідача1 про те, що позивач звернувся до суду з пропуском строку позовної давності, оскільки порушення вимог Закону України "Про захист прав споживачів" допущено саме в момент укладення кредитного договору 12.07.2016р.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2021 року у справі №904/3405/19 зроблено висновки, що позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом частини п`ятої статті 267 ЦК України позивач має право отримати судовий захист у разі визнання судом поважними причин пропуску позовної давності. Водночас саме на позивача покладений обов`язок доведення тієї обставини, що строк звернення до суду був пропущений ним з поважних причин. Питання щодо поважності цих причин, тобто наявності обставин, які з об`єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову, вирішується судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини.

Судом встановлено, що в лютому 2019р позивач звернувся до Шевченківського районного суду м.Києва з позовною заявою про визнання недійсною Заяву №Z06.220.71449 на приєднання до договору добровільного страхування життя №ДСЖ001 від 25.05.2016р.

При цьому, суд наголошує увагу на тому, що саме рішенням суду у справі №761/6243/19, яке набрало законної сили 15.11.2022р., були встановлені обставини, які впливають на дійсність кредитного договору, а саме: визнано недійсною Заяву №Z06.220.71449 на приєднання до договору добровільного страхування життя №ДСЖ001 від 25.05.2016р., саме на виконання якої до початкової суми кредиту було включено неіснуючі витрати на оплату страхового платежу, з урахуванням чого, позивач не укладав би відповідний кредитний договір.

З викладеного суд вбачає, що саме після набрання вказаним рішенням законної сили, позивач об`єктивно мав змогу звернутися до суду, посилаючись на преюдиційні факти, встановлені судовим рішення у справі №761/6243/19, врахування яких в даній цивільній справі стало встановлення судом тієї обставини, що умови кредитування було визначено відповідачем1 із застосуванням обману щодо обставин істотного значення.

У рішенні Європейського Суду з прав людини у справі "Пономарьов проти України", Суд зробив висновок про те, що правова система багатьох країн-членів передбачає можливість продовження строків, якщо для цього є обґрунтовані підстави.

Конституційне право на судовий захист передбачає як невід`ємну частину такого захисту можливість поновлення порушених прав і свобод громадян, правомірність вимог яких встановлена в належній судовій процедурі і формалізована в судовому рішенні, і конкретні гарантії, які дозволяли б реалізовувати його в повному об`ємі і забезпечувати ефективне поновлення в правах за допомогою правосуддя, яке відповідає вимогам справедливості, що узгоджується також зі статею 13 Конвенції про захист прав людини і основних свобод.

У рішенні Європейського Суду з прав людини у справі "Іліан проти Туреччини", зазначено правило встановлення обмежень доступу до суду у зв`язку з пропуском строку звернення повинно застосовуватися з певною гнучкістю і без надзвичайного формалізму, воно не застосовується автоматично і не має абсолютного характеру; перевіряючи його виконання слід звертати увагу на обставини справи.

Практика Європейського суду з прав людини при застосуванні положень пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який гарантує кожному право на звернення до суду, акцентує увагу на тому, що право на доступ до суду має бути ефективним. Не повинно бути занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Жоффр де ля Прадель проти Франції") від 16.12.1992).

За приписами ч. 5 ст. 267 ЦК України позивач вправі отримати судовий захист у разі визнання поважними причин пропущення позовної давності. Питання щодо поважності цих причин, тобто наявності обставин, які з об`єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову, вирішується судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини.

При цьому, закон не встановлює порядку за яким суд визнає підстави пропуску позовної давності поважними, зокрема, не вимагає подання окремого письмового клопотання з відповідним проханням про поновлення пропущеного строку, а лише встановлює необхідність належного обґрунтування обставин, які б підтверджували існування об`єктивних непереборних труднощів для своєчасного звернення до суду, що в даному випадку позивач здійснив подавши до суду відповідь на відзив відповідача1.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.06.2021р. у справі №904/5726/19 формульовано висновок про те, що: "...Закон не наводить переліку причин, які можуть бути визнані поважними для захисту порушеного права, у випадку подання позову з пропуском строку позовної давності. Тому це питання віднесено до компетенції суду, який розглядає судову справу по суті заявлених вимог. До висновку про поважність причин пропуску строку позовної давності можна дійти лише після дослідження всіх фактичних обставин та оцінки доказів у кожній конкретній справі. Водночас, поважними причинами пропущення позовної давності є такі обставини, які роблять своєчасне пред`явлення позову неможливим або утрудненим".

З урахуванням вказаного, обставин спірних правовідносин, наданих до суду доказів, суд приходить до висновку, що строк звернення до суду пропущено позивачем з поважних причин, а тому порушене право у даному випадку підлягає судовому захисту, що як наслідок забезпечить реальний доступ позивача до правосуддя.

Европейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (PRONINA v. UKRAINE, №63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Суд враховує й те, що згідно п.41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Згідно з ч.1 ст.2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до ч.1 та 3 ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Згідно із ч.1 та 6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Враховуючи вищезазначені обставини у їх сукупності, оцінюючи належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності суд приходить до висновку, що позов підлягає задоволенню частково шляхом визнання кредитного договору недійсним, а також стягнення з відповідача1 на користь позивача моральної шкоди в розмірі 20 000 грн.

Відповідно до частин першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 2, 12, 13, 76-82, 89, 259, 263-265, 272-273, 354-355 ЦПК України, суд,

ВИРІШИВ:

Позовні вимоги ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства "Ідея банк", Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Кредит-капітал" про визнання кредитного договору недійсним, права вимоги припиненим, відшкодування збитків та моральної шкоди, - задовольнити частково.

Визнати недійсним кредитний договір № Z.06.220.71449 від 12.07.2016р., укладений між ОСОБА_1 та Публічним акціонерним товариством "Ідея банк".

Стягнути з Акціонерного товариства "Ідея банк" на користь ОСОБА_1 моральну шкоду в розмірі 20 000 грн. (двадцять тисяч грн.).

В решті позовних вимог відмовити.

Стягнути з Акціонерного товариства "Ідея банк" на користь держави судовий збір в розмірі 1984 грн. 80 коп. (одна тисяча дев`ятсот вісімдесят чотири грн. 80 коп.).

Рішення може бути оскаржене до Київського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано, або після перегляду рішення в апеляційному порядку, якщо його не скасовано.

Реквізити сторін:

ОСОБА_1 : РНОКПП НОМЕР_2 , адреса АДРЕСА_1 ;

Акціонерне товариство "Ідея банк": ЄДРПОУ 19390819, адреса вул.Валова, буд.11, м.Львів;

Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Кредит-капітал" ЄДРПОУ 35234236, адреса вул.Смаль-Стоцького, буд.1, корп. 28, м.Львів.

Повний текст рішення складено 08.06.2023р.

СУДДЯ І.П.РОМАНИШЕНА