Рішення № 111398404, 16.05.2023, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

16.05.2023Справа № 910/8419/22

За позовом Комунального підприємства "Головний інформаційно-обчислювальний центр";

до Державної організації "Український національний офіс інтелектуальної власності та інновацій";

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Діджітал Солюшнс";

про скасування рішень та відмову у реєстрації торговельної марки.

Суддя Мандриченко О. В.

Секретар судового засідання Рябий І. П.

Представники:

Від позивача: Алмаз В. В., уповноважена особа;

Від відповідача: Фінагіна В. Б., уповноважена особа;

Від третьої особи: Купайгородський Е. О., адвокат, ордер серії АІ № 1360229 від 06.03.2023.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

До Господарського суду міста Києва звернулося Комунальне підприємство "Головний інформаційно-обчислювальний центр" з позовом до Державного підприємства "Український інститут інтелектуальної власності", у якому просить:

- скасувати рішення Державного підприємства "Український інститут інтелектуальної власності" від 14.07.2022 за заявкою Товариства з обмеженою відповідальністю "Діджітал Солюшнс" № m201929785, клас МКТП 9;

- скасувати рішення Державного підприємства "Український інститут інтелектуальної власності" від 14.09.2021 за заявкою Товариства з обмеженою відповідальністю "Діджітал Солюшнс" № m201929785, клас МКТП 9;

- відмовити Товариству з обмеженою відповідальністю "Діджітал Солюшнс" в реєстрації торговельної марки за заявкою № m201929785, клас МКТП 9.

Позовні вимоги ґрунтуються на обставинах незаконності реєстрації за Товариством з обмеженою відповідальністю "Діджітал Солюшнс" торговельної марки за заявкою № m201929785, клас 9 МКТП та видачі свідоцтва про таку реєстрацію з підстав невідповідності умовам правової охорони.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 05.09.2022 позовну заяву Комунального підприємства "Головний інформаційно-обчислювальний центр" залишено без руху та встановлено позивачеві спосіб і строк для усунення недоліків позовної заяви.

12.09.2022 на адресу суду від позивача надійшла заява про усунення недоліків на виконання вимог ухвали суду від 05.09.2022, відповідно до якої позивач просить суд:

- скасувати рішення апеляційної палати Державного підприємства "Український інститут інтелектуальної власності" від 12.07.2022, затвердженого наказом Державного підприємства "Український інститут інтелектуальної власності" від 08.09.2022 № 178-Н/2022;

- скасувати рішення Державного підприємства "Український інститут інтелектуальної власності" від 14.09.2021 за заявкою Товариства з обмеженою відповідальністю "Діджітал Солюшнс" № m201929785, клас МКТП 9;

- відмовити Товариству з обмеженою відповідальністю "Діджітал Солюшнс" в реєстрації торговельної марки за заявкою № m201929785, клас МКТП 9.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 19.09.2022 відкрито провадження у справі № 910/8419/22 та вирішено справу розглядати за правилами загального позовного провадження зі стадії підготовчого засідання, розгляд справи призначено на 18.10.2022.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 03.10.2022 у задоволенні заяви Комунального підприємства "Головний інформаційно-обчислювальний центр" про забезпечення позову відмовлено повністю.

До господарського суду 20.10.2022 від Державного підприємства "Український інститут інтелектуальної власності" надійшов відзив на позовну заяву, в якій відповідач просив відмовити у задоволенні позову повністю.

25.10.2022 до суду від Комунального підприємства "Головний інформаційно-обчислювальний центр" надійшла відповідь на відзив Державного підприємства "Український інститут інтелектуальної власності".

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 10.01.2023 замінено відповідача у справі № 910/8419/22, з Державного підприємства "Український інститут інтелектуальної власності" на правонаступника - Державну організацію "Український національний офіс інтелектуальної власності та інновацій".

Також ухвалою Господарського суду міста Києва від 10.01.2023 залучено Товариство з обмеженою відповідальністю "Діджітал Солюшнс" до участі у справі третьою особою, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 07.03.2023 закрито підготовче провадження та призначено справу № 910/8419/22 до судового розгляду по суті.

04.04.2023 до господарського суду від Товариства з обмеженою відповідальністю "Діджітал Солюшнс" надійшли письмові пояснення по суті спору.

У судових засіданнях 04.04.2023 та 25.04.2023 судом оголошувалися перерви.

Під час розгляду спору по суті у судовому засіданні 16.05.2023 представник позивача позовні вимоги підтримав та просив позов задовольнити.

Представник відповідача у судовому засіданні 16.05.2023 проти позовних вимог заперечував, у задоволенні позову просив відмовити з підстав, викладених у письмовому відзиві на позовну заяву.

У судовому засіданні 16.05.2023 представник третьої особи надав суду свої пояснення по суті спору, за змістом яких просив у задоволенні позову відмовити повністю.

16.05.2023 судом оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно та повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд

ВСТАНОВИВ:

Громадська організація "Смарт сіті хаб" 06.11.2019 подала до Державного підприємства "Український інститут інтелектуальної власності" заявку № m201929785 на реєстрацію торговельної марки "" (далі також - заявка, заявка № m201929785) для товарів і послуг 9 класу Міжнародної класифікації товарів і послуг для реєстрації знаків (далі також - МКТП).

03.03.2021 між Громадською організацією "Смарт сіті хаб" (заявник) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Діджітал Солюшнс" (далі також - третя особа) укладено договір № 01/2021 про передання права на отримання свідоцтва на знак для товарів і послуг (торговельну марку), відповідно до п. 1 якого, за цим договором заявник знаку для товарів та послуг (торговельної марки) "KYIV SMART CITY" (далі також - "торговельна марка") по заявці № m201929785 від 06.11.2019 (далі також - "заявка") дійсним передав у власність правозаступника, а правозаступник прийняв всі виключні та невиключні права, які ?випливають чи можуть випливати із заявки на отримання Свідоцтва України на знак для товарів та послуг (торговельну марку) "KYIV SMART CITY" для всього переліку послуг. для яких подано на реєстрацію вказаний знак (торговельну марку), тобто для товарів 9-го класу.

За результатами кваліфікаційної експертизи заявки № m201929785 Державним підприємством "Український інститут інтелектуальної власності" винесено висновок від 14.09.2021 про відповідність позначення умовам надання правової охорони за результатами кваліфікаційної експертизи відносно усього переліку заявлених товарів 9 класу МКТП, на підставі якого було прийнято рішення від 14.09.2021 № 113226/3M/21 про державну реєстрацію торговельної марки.

Комунальне підприємство "Головний інформаційно-обчислювальний центр" (далі також - позивач), не погоджуючись з вказаним рішенням, подало до Апеляційної палати Державного підприємства "Український інститут інтелектуальної власності" заперечення від 29.09.2021 № 3303-4676.

12.07.2022 Апеляційною палатою Державного підприємства "Український інститут інтелектуальної власності" прийнято рішення, яке затверджене наказом від 08.09.2022 № 178-Н/2022, яким відмовила позивачеві у задоволенні заперечення, а рішення Державного підприємства "Український інститут інтелектуальної власності" від 14.09.2021 про державну реєстрацію торговельної марки "KYIV SMART CITY, зобр." за заявкою № m201929785 залишила чинним.

Позивач, звертаючись до суду з вказаним позовом зазначає, що рішення Державного підприємства "Український інститут інтелектуальної власності" від 14.09.2021 № 113226/3M/21 про державну реєстрацію торговельної марки та рішення Апеляційної палати Державного підприємства "Український інститут інтелектуальної власності" від 12.07.2022, яке затверджене наказом від 08.09.2022 № 178-Н/2022, прийняті з порушенням Закону України "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг" (далі також - Закон) та Правил складання, подання та розгляду заявки на видачу свідоцтва України на знак для товарів і послуг, затверджених наказом Державного патентного відомства України від 28.07.1995 № 116 (далі також - Правила).

Відповідач, заперечуючи проти позовних вимог вказує, що рішення Державного підприємства "Український інститут інтелектуальної власності" від 14.09.2021 № 113226/3M/21 про державну реєстрацію торговельної марки та рішення Апеляційної палати Державного підприємства "Український інститут інтелектуальної власності" від 12.07.2022, яке затверджене наказом від 08.09.2022 № 178-Н/2022 прийняті у відповідності з законодавством України.

Також відповідач зазначає, що визначені позивачем у позовній заяві вимоги є позивачем неефективним способом захисту, оскільки 28.09.2022 було здійснено публікацію в бюлетні "Промислова власність" № 39/2022 відомостей про видачу свідоцтва України № 325675 на торговельну марку "", власником якого є Товариство з обмеженою відповідальністю "Діджітал Солюшнс", та одночасно з публікацією таких відомостей було здійснено державну реєстрацію вказаної торговельної марки в Державному реєстрі свідоцтв України на торговельні марки.

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судових засіданнях всіх обставин справи в їх сукупності, та, враховуючи те, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що позовні вимоги Комунального підприємства "Головний інформаційно-обчислювальний центр" не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Частиною 1 ст. 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до ч. 1 ст. 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно з ч. 1 ст. 432 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого права інтелектуальної власності відповідно до статті 16 цього Кодексу.

Відповідно ст. 154 Господарського кодексу України (далі - ГК України) відносини, пов`язані з використанням у господарській діяльності та охороною прав інтелектуальної власності, регулюються Господарським кодексом України та іншими законами. До відносин, пов`язаних з використанням у господарській діяльності прав інтелектуальної власності, застосовуються положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом України та іншими законами.

Частиною 1 ст. 418 ЦК України визначено, що право інтелектуальної власності - це право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об`єкт права інтелектуальної власності, визначений Цивільним кодексом України та іншим законом.

Право інтелектуальної власності є непорушним відповідно до ч. 3 ст. 418 ЦК України. Ніхто не може бути позбавлений права інтелектуальної власності чи обмежений у здійсненні, крім випадків, передбачених законом.

Як було встановлено судом вище, Громадська організація "Смарт сіті хаб" 06.11.2019 подала до Державного підприємства "Український інститут інтелектуальної власності" заявку № m201929785 на реєстрацію торговельної марки "" для товарів і послуг 9 класу Міжнародної класифікації товарів і послуг для реєстрації знаків (далі також - МКТП).

Станом на 06.11.2019 - дату подання заявки - діяв Закон України "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг" в редакції зі змінами, внесеними законом від 09.04.2015 №317-VIII, що набрав чинності з 21.05.2015.

Згідно з пунктом 1 статті 16 Закону, в редакції, що діяла на дату подання вищезазначеної заявки, права, що випливають із свідоцтва, діють від дати подання заявки.

Оскільки відповідно до пункту 1 статті 16 Закону права, що випливають із свідоцтва, діють від дати подання заявки, відповідність знаку умовам правової охорони має розглядатися, виходячи із дати подання відповідної заявки.

Відповідно до статті 1 Закону зі змінами, що чинні від 21.05.2015, знак - це позначення, за яким товари і послуги одних осіб відрізняються від товарів і послуг інших осіб.

Відповідно до пунктів 1, 2 статті 5 Закону, правова охорона надається знаку, який не суперечить публічному порядку, принципам гуманності і моралі, вимогам Закону України "Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки" та на який не поширюються підстави для відмови в наданні правової охорони, встановлені цим Законом. Об`єктом знака може бути будь-яке позначення або будь-яка комбінація позначень. Такими позначеннями можуть бути, зокрема, слова, у тому числі власні імена, літери, цифри, зображувальні елементи, кольори та комбінації кольорів, а також будь-яка комбінація таких позначень.

За змістом пункту 1 статті 10 Закону, за заявкою на отримання свідоцтва України на знак для товарів і послуг проводиться експертиза, яка має статус науково-технічної експертизи.

Експертиза складається з формальної експертизи та кваліфікаційної експертизи (експертизи по суті) і проводиться закладом експертизи відповідно до Закону та Правил.

Під час проведення експертизи як практична допомога в правильному застосуванні окремих положень Закону та Правил застосовуються Методичні рекомендації з окремих питань проведення експертизи заявки на знак для товарів і послуг, затверджених Наказом Державного підприємства "Український інститут промислової власності" від 07.04.2014 № 91 (далі - Рекомендації).

Відповідно до наказу Мінекономіки № 730 від 18.05.2017 "Деякі питання організації діяльності у сфері інтелектуальної власності" уповноважено Державне підприємство "Український інститут інтелектуальної власності" (Укрпатент), зокрема: виконувати функції закладу експертизи, передбачені Законами України "Про охорону прав на винаходи і корисні моделі", "Про охорону прав на промислові зразки", "Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем", "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг", "Про охорону прав на зазначення походження товарів" та правилами, встановленими на їх основі.

Разом з тим, в період після подання заявки № m201929785, але до завершення проведення експертизи за нею, а саме 14.10.2020 набрали чинності зміни до Закону, внесені Законом України "Про внесення змін до деяких законів України щодо створення національного органу інтелектуальної власності" від 16.06.2020 № 703-IX, яким визначено повноваження Національного органу інтелектуальної власності (далі - Закон про НОІВ).

Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 13.10.2020 № 1267-р "Про Національний орган інтелектуальної власності" визначено, що функції НОІВ виконує Державне підприємство "Український інститут інтелектуальної власності".

Пунктом 3 розділу II "Прикінцевих та перехідних положень" Закону про НОІВ визначено, що експертиза заявок, одержаних центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері інтелектуальної власності, до набрання чинності цим Законом, не завершена на момент набрання чинності цим Законом, проводиться у порядку встановленому цим Законом. Відповідність об`єктів інтелектуальної власності умовам набуття правової охорони (патентоздатності) визначається згідно із законодавством, що діяло на дату подання заявки.

З матеріалів справи вбачається, що за заявкою № m201929785 були проведені формальна та кваліфікаційна експертизи відповідно до Закону зі змінами, що діють від 21.05.2015, та встановлених на його основі Правил, під час яких заявлене до реєстрації позначення перевірялось на відповідність умовам надання правової охорони, визначених Законом, в тому числі абзацу 5 частини 2 статті 6 Закону: чи є позначення оманливим або таким, шо може ввести в оману щодо товару, послуги або особи, яка виробляє товар або надає послугу.

Приписами пункту 8 статті 10 Закону передбачено право будь-якої особи протягом трьох місяців від дати публікації в Бюлетені відповідно до пункту 10 статті 10 Закону відомостей про заявку подати до НОІВ мотивоване заперечення проти заявки щодо невідповідності наведеного в ній позначення умовам надання правової охорони, встановленим Законом. HOIB надсилає копію заперечення заявнику. Заявник вправі повідомити НОІВ про своє ставлення до заперечення протягом двох місяців від дати його одержання. Він може спростувати заперечення і залишити заявку без змін, внести до заявки зміни або відкликати її.

16.04.2021 Державним підприємством "Український інститут інтелектуальної власності" отримано лист (21/3M/BxNe65601) від заявника - Громадської організації "Смарт Сіті Хаб" стосовно передачі права на одержання свідоцтва України на знак для товарів і послуг за заявкою № m201929785 Товариству з обмеженою відповідальністю "Діджітал Солюшнс".

Відповідно до пункту 15 статті 10 Закону, під час кваліфікаційної експертизи перевіряється відповідність заявленого позначення умовам надання правової охорони, визначеним цим Законом. При цьому, використовуються інформаційна база закладу експертизи, в тому числі матеріали заявки, а також довідково-пошуковий апарат та відповідні офіційні видання. Подане заперечення розглядається в межах мотивів, викладених у ньому, та з урахуванням відповіді заявника в разі її надання в установлений строк. Результати розгляду заперечення зазначаються у висновку експертизи за заявкою. Копія рішення НОІВ, прийнятого на підставі такого висновку експертизи, надсилається подавцю заперечення.

Тобто, експертиза заявки по суті складається, зокрема, з перевірки наявності підстав для відмови у наданні позначенню правової охорони, зазначених у статті 6 Закону з урахуванням пункту 4.3 Правил.

Згідно з пунктом 3 статті 10 Закону, в редакції чинній на час винесення рішення органу НОІВ, а саме з 16.08.2020, кінцеві результати експертизи заявки, що не вважається відкликаною або не відкликана, чи торговельної марки за міжнародною реєстрацією відображаються в обґрунтованому висновку експертизи, що набирає чинності з дня затвердження його Установою.

За результатами кваліфікаційної експертизи заявки № m201929785, Державним підприємством "Український інститут інтелектуальної власності" було винесено висновок від 14.09.2021 про відповідність позначення умовам надання правової охорони за результатами кваліфікаційної експертизи відносно усього переліку заявлених товарів 9 класу МКТП, на підставі якого було прийнято рішення від 14.09.2021 № 113226/3M/21 про державну реєстрацію торговельної марки.

Вказана кваліфікаційна експертиза здійснювалася з урахуванням заперечення позивача та відповіді третьої особи.

За змістом абзацу 5 пункту 15 статті 10 Закону, якщо за результатами такого розгляду Установа приймає рішення про реєстрацію торговельної марки для всіх зазначених у заявці товарів і послуг або щодо частини зазначених у заявці товарів і послуг та відмову в реєстрації торговельної марки для іншої частини зазначених у заявці товарів і послуг, розгляд заявки зупиняється до закінчення строку, встановленого абзацом другим пункту 1 статті 15 цього Закону, для оскарження такого рішення особою, яка подала заперечення відповідно до пункту 8 статті 10 цього Закону.

Позивач подав до Апеляційної палати Державного підприємства "Український інститут інтелектуальної власності" заперечення від 29.09.2021 № 3303-4676 (Вх-38999/2021 від 30.09.2021) проти рішення від 14.09.2021 № 113226/3/21 про державну реєстрацію торговельної марки за заявкою № m201929785 відносно усіх заявлених товарів і послуг 9 класу МКТП.

Колегія Апеляційної палати Державного підприємства "Український інститут інтелектуальної власності" за результатами розгляду зазначеного заперечення винесла рішення від 12.07.2022, яке затверджене наказом від 08.09.2022 №178-H/2022, в якому дійшла висновку, що рішення про державну реєстрацію торговельної марки за заявкою № m201929785, прийняте за результатами кваліфікаційної експертизи, є обґрунтованим і правомірним.

Статтею 6 Закону визначені підстави для відмови в наданні правової охорони, зокрема, не можуть одержати правову охорону також позначення, які можуть ввести в оману щодо особи, яка виробляє товар або надає послугу (абзац 5 пункту 2 статті 6 Закону).

Пунктом 4.3.1.3 Правил передбачено, що при перевірці позначення, заявленого на реєстрацію як знак, щодо наявності підстав для відмови в наданні правової охорони, відповідно до пункту 2 статті 6 Закону, встановлюється, чи не являються позначення такими, що, зокрема, є оманливими або такими, що можуть ввести в оману щодо товару, послуги або особи, яка виробляє товар або надає послугу.

Згідно з пунктом 4.3.1.9 Правил до позначень, що є оманливими або такими, що можуть ввести в оману щодо товару, послуги або особи, яка виробляє товар або надає послугу, відносяться позначення, які породжують у свідомості споживача асоціації, пов`язані з певною якістю, географічним походженням товарів або послуг або з певним виробником, які насправді не відповідають дійсності.

Позначення може бути визнане оманливим або таким, що здатне вводити в оману, коли є очевидним, що воно в процесі використання як знаку не виключає небезпеку введення в оману споживача.

Системний аналіз зазначених норм Закону, Правил та міжнародних актів дозволяє зробити висновок, що підстава стосовно оманливості або можливості введення в оману стосується лише:

- виду, властивостей, характеру або якості товарів або послуг;

- географічного походження товарів або послуг;

- виробника товарів або надавача послуг.

Така підстава, як оманливість, передбачена абзацом п`ятим частини 2 статті 6 Закону, відноситься до так званих "абсолютних" підставах для відмови, що спрямовані, на відміну від "відносних" підстав, насамперед на захист публічного інтересу, а не приватних прав та інтересів третіх осіб.

Припис абзацу 5 пункту 2 статті 6 Закону України "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг" є абсолютним критерієм для відмови в наданні правової охорони позначення та стосується виключно змісту самого заявленого на реєстрацію позначення (його власної видимої оманливості).

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду неодноразово висловлював зазначену правову позицію, відповідно до яких наведена підстава є "абсолютним критерієм для відмови в наданні правової охорони та стосується виключно змісту самого заявленого на реєстрацію позначення" (Постанова Верховного Суду від 06.02.2020 у справі №910/2503/18, Постанова Верховного Суду від 06.02.2020 у справі №910/13822/16, Постанова Верховного Суду від 26.09.2019 у справі №910/11158/17, Постанова Верховного Суду від 23.04.2019 у справі №910/13119/17, Постанова Верховного Суду від 23.04.2019 у справі №910/11159/17, Постанова Верховного Суду від 16.04.2019 у справі № 910/13822/16).

Рішенням Київської міської ради від 21.11.2017 № 500/3507 затверджено Концепцію "КИЇВ СМАРТ СІТІ 2020".

Позивач, згідно із розпорядженням виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 27.04.2018 №706 "Про створення автоматизованої системи обліку оплати проїзду в міському пасажирському транспорті міста Києва незалежно від форми власності" є оператором автоматизованої системи обліку оплати проїзду (далі - АСОП) та є уповноваженою особою здійснювати справляння плати за транспортні послуги, що надаються та оплачуються з використанням АСОП.

Комунальне підприємство "Головний інформаційно-обчислювальний центр", згідно із Порядком функціонування АСОП, затвердженим розпорядженням виконавчого органу Київської міської ради від 22.10.2018 №1887 (далі також - Порядок), як оператор АСОП зобов`язаний забезпечувати емісію транспортної картки, визначати вимоги до зовнішнього вигляду транспортної карти, організовувати мережу розповсюдження електронних квитків та поповнення транспортного ресурсу.

Відповідно до п. 5.2. Порядку, оператор зобов`язаний організувати мережу розповсюдження електронних квитків та поповнення транспортного ресурсу.

Рішенням Київської міської ради від 18.12.2018 № 461/6512 затверджено Концепцію "Електронна столиця" на 2019-2022 роки.

Позивач зазначає, що на виконання зобов`язань, передбачених Порядком, Комунальне підприємство "Головний інформаційно-обчислювальний центр" з 2018 року здійснено розповсюдження (продаж) електронних квитків та поповнення транспортного ресурсу з використанням платіжних терміналів комплексного самообслуговування (далі також - ПТКС), встановлених в публічних місцях, зокрема, на станціях Комунального підприємства "Київський метрополітен", на яких нанесено позначення "KYIV SMART CITY".

На підтвердження використання у своїй господарській діяльності позначення "KYIV SMART CITY" позивач надає фотокопії ПТКС та стверджує, що на вказаних ПТКС нанесено позначення "KYIV SMART CITY", однак, як вбачається з вказаних фотокопій, на ПТКС нанесено позначення "Київ Цифровий", а відтак твердження позивача суперечать наявним в матеріалах справи доказам, які ним і були подані. Фотокопій ПТКС на яких було б нанесено позначення "KYIV SMART CITY" позивачем до матеріалів справи не додано.

Як вбачається з рішення Апеляційної палати Державного підприємства "Український інститут інтелектуальної власності" від 12.07.2022, позивачем також не було надано доказів стосовно розробки та розміщення на ПТКС зображення позначення, заявленого за заявкою № m201929785.

Також позивачем було подано до суду клопотання про долучення до матеріалів справи роздруківки інтернет-статтей та копію договору від 15.07.2019 №4677.

Суд вказує, що приписами ч. 2 ст. 80 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви.

Частиною 4 вказаної статті визначено, що якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об`єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу.

Як вбачається з позовної заяви, позивачем зазначено, що Комунальне підприємство "Головний інформаційно-обчислювальний центр" не може подати до суду повний текст рішення Апеляційної палати Державного підприємства "Український інститут інтелектуальної власності" від 12.07.2022.

Про те, що позивач має намір надати суду роздруківки інтернет-статтей та копію договору від 15.07.2019 №4677 у позовній заяві не зазначено.

За змістом ч. 1-6 ст. 91 Господарського процесуального кодексу України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії, якщо інше не передбачено цим Кодексом. Якщо для вирішення спору має значення лише частина документа, подається засвідчений витяг з нього. Учасники справи мають право подавати письмові докази в електронних копіях, посвідчених електронним підписом, прирівняним до власноручного підпису відповідно до закону. Електронна копія письмового доказу не вважається електронним доказом. Копії документів вважаються засвідченими належним чином, якщо їх засвідчено в порядку, встановленому чинним законодавством. Учасник справи, який подає письмові докази в копіях (електронних копіях), повинен зазначити про наявність у нього або іншої особи оригіналу письмового доказу. Учасник справи підтверджує відповідність копії письмового доказу оригіналу, який знаходиться у нього, своїм підписом із зазначенням дати такого засвідчення. Якщо подано копію (електронну копію) письмового доказу, суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи може витребувати у відповідної особи оригінал письмового доказу.

Відповідно до ч. 1, 3 ст. 96 Господарського процесуального кодексу України, електронними доказами є інформація в електронній (цифровій) формі, яка містить дані про обставини, що мають значення для справи, зокрема, електронні документи (в тому числі текстові документи, графічні зображення, плани, фотографії, відео- та звукозаписи тощо), веб-сайти (сторінки), текстові, мультимедійні та голосові повідомлення, метадані, бази даних й інші дані в електронній формі. Такі дані можуть зберігатися, зокрема на портативних пристроях (картах пам`яті, мобільних телефонах тощо), серверах, системах резервного копіювання, інших місцях збереження даних в електронній формі (в тому числі в мережі Інтернет). Електронні докази подаються в оригіналі або в електронній копії, засвідченій електронним підписом, прирівняним до власноручного підпису відповідно до Закону України "Про електронні довірчі послуги". Законом може бути передбачено інший порядок засвідчення електронної копії електронного доказу. Учасники справи мають право подавати електронні докази в паперових копіях, посвідчених в порядку, передбаченому законом. Паперова копія електронного доказу не вважається письмовим доказом.

У постанові Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 922/51/20 на підставі аналізу статей 73, 77, 91, 96 Господарського процесуального кодексу України, сформульовано правовий висновок, відповідно до якого учасник справи на обґрунтування своїх вимог і заперечень має право подати суду електронний доказ в таких формах: 1) оригінал; 2) електронна копія, засвідчена електронним цифровим підписом; 3) паперова копія, посвідчена в порядку, передбаченому законом. Паперова копія електронного доказу не вважається письмовим доказом, однак є однією з форм, у якій учасник справи має право подати електронний доказ (частина третя статті 96 Господарського процесуального кодексу України), який, в свою чергу, є засобом встановлення даних, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (пункт 1 частини другої статті 73 Господарського процесуального кодексу України). Таким чином подання електронного доказу в паперовій копії саме по собі не робить такий доказ недопустимим. Суд може не взяти до уваги копію (паперову копію) електронного доказу, у випадку якщо оригінал електронного доказу не поданий, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (паперової копії) оригіналу.

В свою чергу суд зазначає, що Верховний Суд у постановах від 20.10.2019 у справі №711/9146/16-ц, від 07.07.2021 у справі № 587/2051/18 зазначив, що роздруківки Інтернет-сторінок (веб-сторінок), які є паперовим відображенням електронного документа, самі по собі не можуть бути доказом у справі. Такі роздруківки визнаються доказом у разі, якщо вони виготовлені, видані і засвідчені власником відповідного Інтернет-ресурсу або провайдером, тобто набувають статусу письмового доказу.

Також суд звертає увагу позивача на те, що зі змісту договору від 15.07.2019 № 4677 неможливо встановити, що позивачу надавалися саме послуги з монтажу ПТКС з позначенням "KYIV SMART CITY" .

Враховуючи наведене вище суд не приймає вказані докази до розгляду.

Позивачем надано суду висновок експерта № 132/22 за результатами дослідження у сфері інтелектуальної власності від 04.11.2022 (далі висновок експерта № 132/22), складений судовим експертом Наталією Ковальовою.

У вступі судовий експерт зазначає, що до Науково-дослідного центру судової експертизи з питань інтелектуальної власності Міністерства юстиції України надійшов лист від директора Комунального підприємства "Головний інформаційно-обчислювальний центр" № 303-2975 від 04.10.2022.

Тобто, з вказаного вбачається, що позивач звернувся до вказаної експертної установи після подання позову до суду та після відкриття провадження у даній справі.

За змістом ч. 1 ст. 80 Господарського процесуального кодексу України, позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви.

Частиною 4 вказаної статті визначено, що якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об`єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу.

Як вбачається з позовної заяви, позивачем зазначено, що Комунальне підприємство "Головний інформаційно-обчислювальний центр" не може подати до суду повний текст рішення Апеляційної палати Державного підприємства "Український інститут інтелектуальної власності" від 12.07.2022.

Про те, що позивач має намір надати суду висновок експерта у позовній заяві не зазначено.

Також суд вказує, що відповідно до ч. 5 ст. 101 Господарського процесуального кодексу України, у висновку експерта зазначається, що висновок підготовлено для подання до суду та що експерт обізнаний про кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий висновок.

Як вбачається з висновку експерта № 132/22, експертом не вказано, що вказаний висновок підготовлено для подання до суду.

Також суд звертає увагу на те, що як вбачається з вступу висновка експерта №132/22, позивачем, серед іншого, надано фотокопії ПТКС КП ГІОЦ та на сторінці 13 вказаного висновку, експерт наводить зображення автомату ПТКС.

Однак вказане зображення відрізняється від тих фотокопій ПТКС, які були надані позивачем до суду.

Суд зазначає, що згідно з ч. 2 ст. 98 Господарського процесуального кодексу України, предметом висновку експерта може бути дослідження обставин, які входять до предмета доказування та встановлення яких потребує наявних у експерта спеціальних знань.

Однак судом встановлено, що позивачем надано судовому експерту, для складання висновку та суду, для розгляду справи, різні докази, а саме різні фотокопії ПТКС на яких містяться різні позначення.

За змістом ст. 104 Господарського процесуального кодексу України, висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом із іншими доказами за правилами, встановленими статтею 86 цього Кодексу. Відхилення судом висновку експерта повинно бути мотивоване в судовому рішенні.

Враховуючи вищенаведене, висновок експерта № 132/22 відхиляються судом та не приймається в якості належного та допустимого доказу у справі.

Частиною 4 ст. 13 Господарського процесуального кодексу України визначено, що кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Відповідно до ч. 1 ст. 73 Господарського процесуального кодексу України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

За приписами ч. 1 ст. 74 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Статтею 76 Господарського процесуального кодексу України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

За приписами ч. 1 ст. 86 Господарського процесуального кодексу України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

За результатом дослідження зібраних у матеріалах справи доказів, суд дійшов висновку про недоведеність доводів і тверджень позивача про порушення його прав як на стадії проведення експертизи так і на стадіях винесення рішення від 14.09.2021 № 113226/ЗМ/21 та рішення Апеляційної палати Державного підприємства "Український інститут інтелектуальної власності" від 12.07.2022, а тому у суду відсутні правові підстави для скасування вказаних рішень Державного підприємства "Український інститут інтелектуальної власності".

Також суд вважає за необхідне зазначити, що спосіб захисту, обраний позивачем не є ефективним способом захисту порушених прав, оскільки задоволення первісної вимоги позивача про скасування рішення Державного підприємства "Український інститут інтелектуальної власності" від 14.09.2021 про державну реєстрацію торговельної марки за заявкою № m201929785 не може призвести до захисту порушеного права позивача (у разі його порушення) оскільки на підставі вказаного рішення Державним підприємством "Український інститут інтелектуальної власності" 28.09.2022 здійснено публікацію в бюлетні "Промислова власність" № 39/2022 відомостей про видачу свідоцтва України № 325675 на торговельну марку "", власником якого є Товариство з обмеженою відповідальністю "Діджітал Солюшнс", та одночасно з публікацією таких відомостей було здійснено державну реєстрацію вказаної торговельної марки в Державному реєстрі свідоцтв України на торговельні марки в порядку передбаченому ст. 12, 13, 14 Закону.

Так, п. 1 ст. 12 Закону визначено, що на підставі рішення про реєстрацію торговельної марки та за наявності документа про сплату державного мита за видачу свідоцтва і збору за публікацію про видачу свідоцтва здійснюється публікація в Бюлетені відомостей про видачу свідоцтва, визначених в установленому порядку.

Пунктом 1 ст. 13 Закону встановлено, що одночасно з публікацією відомостей про видачу свідоцтва НОІВ здійснює державну реєстрацію торговельної марки, для чого вносить до Реєстру відповідні відомості. Порядок ведення Реєстру і склад відомостей, що містяться в Реєстрі, визначаються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері інтелектуальної власності.

За змістом п. 1 ст. 14 Закону, видача свідоцтва здійснюється НОІВ у місячний строк після державної реєстрації торговельної марки. Свідоцтво видається особі, яка має право на його одержання. Якщо право на одержання свідоцтва мають кілька осіб, їм видається одне свідоцтво.

Відповідно до абз. 5 п. 15 ст. 10 Закону, якщо за результатами такого розгляду Установа приймає рішення про реєстрацію торговельної марки для всіх зазначених у заявці товарів і послуг або щодо частини зазначених у заявці товарів і послуг та відмову в реєстрації торговельної марки для іншої частини зазначених у заявці товарів і послуг, розгляд заявки зупиняється до закінчення строку, встановленого абзацом другим пункту 1 статті 15 цього Закону, для оскарження такого рішення особою, яка подала заперечення відповідно до пункту 8 статті 10 цього Закону.

Згідно з п. 1 ст. 15 Закону, заявник може оскаржити рішення НОІВ за заявкою у судовому порядку або до Апеляційної палати протягом двох місяців від дати одержання рішення НОІВ чи копій матеріалів, затребуваних відповідно до пункту 3 статті 10 цього Закону. Для власника міжнародної реєстрації зазначений строк становить три місяці від дати надсилання НОІВ до Міжнародного бюро ВОІВ заяви про відмову в наданні правової охорони торговельній марці за міжнародною реєстрацією в Україні для всіх зазначених товарів і послуг або про надання правової охорони торговельній марці щодо частини зазначених товарів і послуг. Особа, яка подала заперечення відповідно до пункту 8 статті 10 цього Закону, може оскаржити рішення НОІВ до Апеляційної палати протягом двох місяців від дати одержання копії рішення, надісланого такій особі відповідно до абзацу четвертого пункту 15 статті 10 цього Закону.

З наведено вбачається, що оскарження позивачем рішення Державного підприємства "Український інститут інтелектуальної власності" від 14.09.2021 про державну реєстрацію торговельної марки за заявкою № m201929785 в судовому порядку не передбачено Законом.

Також суд звертає увагу позивача, що п. 1 ст. 19 Закону встановлено, що свідоцтво може бути визнано у судовому порядку недійсним повністю або частково у разі:

а) невідповідності зареєстрованої торговельної марки умовам надання правової охорони;

б) наявності у свідоцтві елементів зображення торговельної марки та переліку товарів і послуг, яких не було у поданій заявці;

в) видачі свідоцтва внаслідок подання заявки з порушенням прав інших осіб.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Спосіб захисту порушеного права або інтересу має бути таким, щоб у позивача не виникала необхідність повторного звернення до суду (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц, від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 зауважено, що, розглядаючи справу, суд насамперед має з' ясувати таке:

- чи передбачено обраний позивачем спосіб захисту законом або договором;

- чи передбачено законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача;

- чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах.

Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню.

А відтак суд приходить до висновку, що позивачем обрано неефективний спосіб захисту порушеного права, оскільки обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні позовної вимоги про скасування рішення Державного підприємства "Український інститут інтелектуальної власності" від 14.09.2021 про державну реєстрацію торговельної марки за заявкою № m201929785.

Суд зазначає, що з матеріалів справи, а саме з виписки з Державного реєстру свідоцтв України на торговельні марки, вбачається, що Державним підприємством "Український інститут інтелектуальної власності" на підставі рішення від 14.09.2021 видано свідоцтво № 325675 на торговельну марку "". Власником вказаної торговельної марки є Товариство з обмеженою відповідальністю "Діджітал Солюшнс".

Також суд вказує на те, що у провадженні Господарського суду міста Києва знаходиться справа № 910/10548/22 за позовом Комунального підприємства "Головний інформаційно-обчислювальний центр" до Державної організації "Український національний офіс інтелектуальної власності та інновацій" та Товариства з обмеженою відповідальністю "Діджітал Солюшнс" про визнання недійсним свідоцтва України №325675 на торговельну марку "KYIV SMART CITY", власником якого є Товариство з обмеженою відповідальністю "Діджітал Солюшнс" та зобов`язання Державної організації "Український національний офіс інтелектуальної власності та інновацій" внести зміни до Державного реєстру свідоцтв України на торговельні марки стосовно визнання недійсним свідоцтва України №325675 на торговельну марку "KYIV SMART CITY".

Також позивач просить суд відмовити Товариству з обмеженою відповідальністю "Діджітал Солюшнс" у реєстрації торговельної марки за заявкою № m201929785, клас МКТП 9.

З приводу вказаної вимоги суд зазначає наступне.

Відповідно до наказу Мінекономіки № 730 від 18.05.2017 "Деякі питання організації діяльності у сфері інтелектуальної власності" уповноважено Державне підприємство "Український інститут інтелектуальної власності" (Укрпатент), зокрема: виконувати функції закладу експертизи, передбачені законами України "Про охорону прав на винаходи і корисні моделі", "Про охорону прав на промислові зразки", "Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем", "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг", "Про охорону прав на зазначення походження товарів" та правилами, встановленими на їх основі.

Разом з тим, в період після подання заявки № m201929785, але до завершення проведення експертизи за нею, а саме 14.10.2020 набрали чинності зміни до Закону, внесені Законом України "Про внесення змін до деяких законів України щодо створення національного органу інтелектуальної власності" від 16.06.2020 № 703-IX, яким визначено повноваження Національного органу інтелектуальної власності.

Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 13.10.2020 № 1267-р "Про Національний орган інтелектуальної власності" визначено, що функції НОІВ виконує Державне підприємство "Український інститут інтелектуальної власності".

Згідно пункту 1 розпорядження Кабінету Міністрів України від 28.10.2022 № 943-р "Деякі питання Національного органу інтелектуальної власності" визначено, що Державна організація "Український національний офіс інтелектуальної власності та інновацій" виконує функції Національного органу інтелектуальної власності.

Також пунктом 3 вказаного розпорядження визнано таким, що втратило чинність, розпорядження Кабінету Міністрів України від 13 жовтня 2020 року № 1267 "Про Національний орган інтелектуальної власності", пунктом 1 якого було визначено, що державне підприємство "Український інститут інтелектуальної власності" виконує функції Національного органу інтелектуальної власності.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 10.01.2023 замінено відповідача у справі № 910/8419/22, з Державного підприємства "Український інститут інтелектуальної власності" на правонаступника - Державну організацію "Український національний офіс інтелектуальної власності та інновацій".

У рішеннях Європейського суду з прав людини склалася практика, яка підтверджує, що дискреційні повноваження не повинні використовуватися свавільно, а суд повинен контролювати рішення, прийняті на підставі реалізації дискреційних повноважень, максимально ефективно (рішення у справі "Hasan and Chaush v. Bulgaria" № 30985/96).

Згідно Рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980 на 316-й нараді, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Дискреційні повноваження - сукупність прав та обов`язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.

Дискреційні повноваження можуть закріплюватися в нормативно-правових актах, проектах нормативно-правових актів такими способами:

1) за допомогою оціночних понять, наприклад: "за наявності поважних причин орган вправі надати …", "у виключних випадках особа, уповноважена на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, може дозволити…", "рішення може бути прийнято, якщо це не суперечить суспільним інтересам…" тощо;

2) шляхом перерахування видів рішень, що приймаються органом (особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування), не вказуючи підстав для прийняття того чи іншого рішення або шляхом часткового визначення таких підстав;

3) шляхом надання права органу (особі, уповноваженій на виконання функцій держави або місцевого самоврядування) при виявленні певних обставин (настанні конкретних юридичних фактів) приймати чи не приймати управлінське рішення залежно від власної оцінки цих фактів;

4) за допомогою нормативних приписів, що містять лише окремі елементи гіпотези чи диспозиції правової норми, що не дозволяють зробити однозначний висновок про умови застосування нормативного припису або правові наслідки застосування такого припису.

З наведеного слідує, що дискреційними є повноваження суб`єкта владних повноважень обирати у конкретній ситуації між альтернативами, кожна з яких є правомірною. Прикладом таких повноважень є повноваження, які закріплені у законодавстві із застосуванням слова "може". У такому випадку дійсно суд не може зобов`язати суб`єкта владних повноважень обрати один з правомірних варіантів поведінки, оскільки який би варіант реалізації повноважень не обрав відповідач, кожен з них буде правомірним, а тому це не порушує будь-чиїх прав.

Аналогічна позиція викладена в постанові Верховного Суд від 07.07.2021 у справі №910/6319/19.

Відповідно до ч. 2 ст. 21 Закону, до владних повноважень, делегованих НОІВ, належить, зокрема, видача свідоцтв на торговельні марки, здійснення державної реєстрації торговельних марок.

Тобто, реєстрація об`єктів права інтелектуальної власності, в тому числі і торговельних марок, є частиною дискреційних владних повноважень Державної організації "Український національний офіс інтелектуальної власності та інновацій", яка самостійно приймає рішення щодо реєстрації та видачі свідоцтв на торговельні марки.

Враховуючи вище викладене, суд приходить до висновку, що вимога позивача, в якій останній просить відмовити Товариству з обмеженою відповідальністю "Діджітал Солюшнс" у реєстрації торговельної марки за заявкою №m201929785, клас МКТП 9 є формою втручання в дискреційні повноваження відповідача, у зв`язку з чим така вимога підлягає відхиленню.

З урахуванням вищевикладеного, оцінивши подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об`єктивному розгляді в судових засіданнях всіх обставин справи в їх сукупності, суд прийшов до висновку, що позовні вимоги Комунального підприємства "Головний інформаційно-обчислювальний центр" не підлягають задоволенню у повному обсязі.

Надаючи оцінку іншим доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч. 5 ст. 236 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до п. 3 ч. 4 ст. 238 Господарського процесуального кодексу України, у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.

Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994 Європейського суду з прав людини у справі "Руїс Торіха проти Іспанії"). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

У рішенні Європейського суду з прав людини "Серявін та інші проти України" вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (№ 37801/97 від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" №49684/99 від 27 вересня 2001 року).

Аналогічна правова позиція викладена у постановах від 13.03.2018, від 24.04.2019 Верховного Суду по справах №910/13407/17 та №915/370/16.

З огляду на вищевикладене, всі інші заяви, клопотання, доводи та міркування учасників судового процесу залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як законодавчо необґрунтовані та безпідставні.

Враховуючи наведене, судові витрати відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, покладаються на позивача.

Керуючись ст. 129, 236-241 Господарського процесуального кодексу України, суд

В И Р І Ш И В:

У задоволенні позову відмовити повністю.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Північного апеляційного господарського суду протягом 20 (двадцяти) днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення складено 06.06.2023.

Суддя О.В. Мандриченко