Постанова № 1110944, 12.07.2007, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

№ К-8063/06

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12липня 2007 року                                                                                                   м. Київ

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

головуючого судді-доповідача Усенко Є.А.,

суддів: Бившевої Л.І., Костенка М.І., Голубєвої Г.К., Шипуліної Т.М.

при секретарі                                Гончаренку Р.С.

розглянувши у відкритому судовому засіданні

касаційну скаргу Рівненської об‘єднаної державної податкової інспекції Рівненської області

на постановуЛьвівського апеляційного господарського судувід 12.04.2005 р.

у справі№ 12/295 господарського суду Рівненської області

за позовомРівненської обласної спілки споживчих товариств

до Державної податкової інспекції у м. Рівне

провизнання частково недійсним рішення про застосування та стягнення штрафних (фінансових) санкцій

ВСТАНОВИВ:

Рішенням господарського суду Рівненської області від 16.10.2003 р. позов задоволено частково: рішення ДПІ у м. Рівне від 20.02.2002 р. № 472/23-100/01764128/5436 «Про застосування та стягнення сум штрафних / фінансових / санкцій, донарахованих сум податків , зборів / обов‘язкових платежів / та пені за порушення податкового та іншого законодавства» визнано недійсним в частині донарахування Рівненській обласній спілці споживчих товариств «Облспоживспілка» податку на прибуток у сумі 24150,00 грн. та застосування штрафних санкцій по цьому податку у сумі 6037,50 грн.

В задоволенні позову про визнання недійсним вказаного рішення в частині донарахування позивачу податку на прибуток у сумі 77174,40 грн., застосування штрафних санкцій по цьому податку в сумі 15743,60 грн., донарахування податку на додану вартість у сумі 13710,00 грн., застосування штрафних санкцій по цьому податку в сумі 3427,50 грн., донарахування земельного податку  в сумі 35134,00 грн., застосування штрафних санкцій по цьому податку в сумі 8783,25 грн. та донарахування збору до Державного інноваційного фонду в сумі 1194,00 грн. відмовлено.

Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 12.04.2005 р. рішення суду першої інстанції скасовано частково; провадження у справі в частині позовних вимог про визнання недійсним рішення ДПІ у м. Рівне від 20.02.2002 р. № 472/23-100/01764128/5436 в частині донарахування податкових зобов’язань за 1999 рік та застосування штрафних санкцій на загальну суму 57591,53 грн., списаних згідно рішення господарського суду Рівненської області від 18.12.2002 р. у справі № 17/480, припинено; спірне рішення ДПІ у м. Рівне визнано недійсним в частині стягнення нарахованих податків, зборів та застосованих штрафних санкцій в загальній сумі 123688,72 грн.

При цьому суд апеляційної інстанції виходив з відсутності у контролюючого органу законних підстав для донарахування позивачу податку на прибуток в сумі 113600,00 грн., штрафних санкцій по цьому податку в сумі 22781,10 грн., податку на додану вартість у сумі 13710,00 грн., штрафних санкцій по цьому податку в сумі 3427,50 грн., податку на землю в сумі 30060,00 грн. та збору до Державного інноваційного фонду в сумі 1194,00 грн., та правомірним донарахування податку на землю в сумі 5074,00 грн.

В касаційній скарзі Рівненська ОДПІ, як правонаступник ДПІ у м. Рівне, просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції в частині задоволених позовних вимог та постановити нове рішення про відмову в задоволенні позову в повному обсязі заявлених позовних вимог. посилаючись на порушення апеляційним судом ст.67 Конституції України, підпункту 5.2.1 пункту 5.2 ст.5. підпунктів  7.11.1, 7.11.6 пункту 7.11 ст. 7 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», ст. 22 Земельного кодексу України , частини 1 ст.7, ст.ст. 13,14,15,23 Закону України «Про плату за землю», ст.14 Закону України «Про систему оподаткування», ст.7 Закону України «Про податок на додану вартість».

Заперечуючи проти касаційної скарги, позивач просить залишити скаргу без задоволення, вважаючи її безпідставною.

Перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, юридичної оцінки обставин справи, колегія суддів Вищого адміністративного суду України приходить до висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що Рівненська облспоживспілка з 01.07.1998 р. до 01.10.1999 р. мала статус неприбуткової організації за ознаками, передбаченими підпунктом «д» підпункту 7.11.1 пункту 7.11 ст.7 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств».

Нараховані за вказаний період часу суми внесків та відрахувань, які підлягали перерахуванню позивачу  підприємствами та організаціями, що входили до її складу, згідно розпоряджень правління облспоживспілки /внутрішньосистемні відрахування/ не були повністю перераховані на рахунок позивача станом на 01.10.2003 р., а поступили в ІУ кварталі 1999 року в сумі 73,40 тис. грн. та в І-ІУ кварталах 2000 року в загальній сумі 121,90 тис. грн., тобто в період, коли позивач не мав статусу неприбуткової організації.

Вказані суми були включені позивачем у звіт про використання коштів неприбуткових організацій за період з 01.07.1998 р. по 01.10.1999 р. і рахувалися як дебіторська заборгованість , що підтверджується залученими до справи актами звірки розрахунків між Рівненською облспоживспілкою та підприємствами і організаціями, що входили до складу її членів, станом на 01.10.1999 р.

За таких обставин суд дійшов обґрунтованого висновку про відсутність у контролюючого органу підстав для включення сум внутрішньосистемних відрахувань, нарахованих позивачу до сплати в період часу, коли він користувався пільгою щодо звільнення від оподаткування цих коштів відповідно до підпункту 7.11.1 пункту 7.11 ст.7 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», оскільки фактичне перерахування позивачу членами облспоживспілки зазначених нарахованих сум в період часу, коли він не мав статусу неприбуткової організації, не змінює режим оподаткування таких доходів.

Судом встановлено, що позивач у ІУ кварталі 2000 року придбав у ПФ «ВСК» рибопродукти на суму 80,50 тис. грн. без ПДВ, витрати з придбання яких в зазначеній сумі включив до валових витрат за вказаний звітний податковий період.

При цьому позивач в ІУ кварталі не вів облік приросту / убутку / залишків матеріальних активів на складах і незавершеному виробництві відповідно, вимога щодо якого встановлена пунктом 5.9 ст.5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств».

В І кварталі 2001 року позивач повернув вказані рибопродукти на цю ж суму постачальнику, зменшивши залишки по рахунку 281 «Товари на складі» на таку ж суму. Наведене свідчить про те, що станом на 31.12.2000 р., тобто на кінець ІУ кварталу 2000 року на складі позивача рахувалися рибопродукти на суму 80,50 тис. грн., балансова вартість яких відповідно до пункту 5.9 ст.5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» повинна була враховуватися при розрахунку приросту / убутку / запасів на кінець цього звітного податкового періоду.

Згідно з пунктом 5.9 ст.5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» у редакції Закону України від 18.11.1997 р. № 639/97-ВР платник податку веде облік приросту (убутку) балансової вартості покупних товарів (крім активів, що підлягають амортизації, цінних паперів та деривативів), матеріалів, сировини, комплектуючих виробів та напівфабрикатів на складах, у незавершеному виробництві та залишках готової продукції. У разі коли балансова вартість таких запасів на кінець звітного кварталу перевищує їх балансову вартість на початок того ж звітного кварталу, різниця вираховується з суми валових витрат платника податку у такому звітному кварталі.

За встановленого факту наявності на складі позивача станом на 31.12.2000 р. покупних товарів балансовою вартістю 80,50 тис. грн. ці товари повинні враховуватися при розрахунку приросту  /убутку / балансової вартості залишків матеріальних активів. Та обставина, що позивач в ІУ кварталі 2000 року в порушення вимог зазначеної правової норми не вів облік приросту / убутку / балансової вартості матеріальних активів, не звільняла його від обов’язку врахувати вартість вказаних рибопродуктів, як запасів на складі на кінець цього звітного податкового періоду, при визначенні суми валових доходів за ІУ квартал 2000 року. А відтак контролюючий орган правомірно зменшив валові витрати позивача за вказаний звітний податковий період на 80,50 тис. грн. та донарахував у зв’язку з цим податкові зобов’язання з податку на прибуток у сумі 24150,00 грн. та застосував штрафні санкції за порушення податкового законодавства в сумі 6037,50 грн.

Суди ж першої та апеляційної інстанцій внаслідок неправильного застосування пункту 5.9 ст.5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» дійшли до помилкового висновку про наявність підстав для задоволення позову в цій частині позовних вимог.

В податкових деклараціях з податку на додану вартість за січень-вересень 2001 року позивач включив до податкового кредиту ПДВ в загальній сумі 4463,00 грн., сплачений / нарахований / у зв’язку з придбанням у ТОВ «Високий замок» / січень, лютий 2001 року, загальна сума ПДВ в ціні придбання 1000,00 грн./ та у ВАТ «Рівненська друкарня» / січень-вересень 2001 року, загальна сума ПДВ в ціні придбання 3463,00 грн./ робіт по виготовленню макету газети «Рівненський кооператор» та робіт по друкуванню цієї газети.

Відповідно до підпункту 5.1.2 пункту 5.1 ст.5 Закону України «Про податок на додану вартість» звільняються від оподаткування операції з продажу / передплати / і доставки періодичних видань друкованих засобів масової інформації вітчизняного виробництва.

З врахуванням того, що у продавців робіт з виготовлення та друкування газети / ТОВ «Високий замок» та ВАТ «Рівненська друкарня» / не виникло податкових зобов’язань з цих операцій продажу, у позивача не було законних підстав для включення 4463,00 грн. до податкового кредиту незалежно від того, що податок був нарахований / сплачений / в ціні придбання.

За змістом підпункту 7.4.1 пункту 7.4 ст.7 Закону України «Про податок на додану вартість» податковий кредит складається саме із сум податку, який належить сплатити з операцій, що є об’єктом оподаткування згідно пункту 3.1 ст.3 Закону України «Про податок на додану вартість» та не звільнені від оподаткування цим Законом.

Суд апеляційної інстанції, однак, помилково застосував до спірних правовідносин пункти 7.19, 7.20 ст.7 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», не взявши при цьому до уваги вимоги підпункту 5.1.2 пункту 5.1 ст.5 та підпункту 7.4.1 пункту 7.4 ст.7 Закону України «Про податок на додану вартість», що призвело до безпідставного задоволення позову в частині вимог про визнання недійсним спірного рішення ДПІ у м. Рівне від 20.02.2002 р. на суму податкового зобов’язання з ПДВ 4463,00 грн. / основний платіж / та суму штрафних санкцій 1115,75 грн.

Згідно пункту 18 частини 1 ст.14 Закону України «Про систему оподаткування» в редакції до внесення змін Законом України від 06.10.2005 р. № 2960-ІУ збір до Державного інноваційного фонду відноситься до загальнодержавних податків, зборів та обов’язкових платежів.

Статтею 15 Закону України «Про Державний бюджет України на 1999 рік» встановлено, що суб'єкти підприємницької діяльності незалежно від форм власності, крім підприємств водного транспорту за переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України, сплачують до Державного інноваційного фонду збір в розмірі 1 відсотка від обсягу реалізації продукції (робіт, послуг), зменшеного на суму податку на додану вартість та акцизного збору.

Порушення судом апеляційної інстанції зазначених норм матеріального права призвело до безпідставного визнання недійсним спірного рішення ДПІ у м. Рівне від 20.02.2002 р. в частині визначення позивачу податкових зобов’язань із збору до Державного інноваційного фонду за ІУ квартал 1999 року в сумі 1194,00 грн., а відтак оскаржувана постанова апеляційного суду підлягає зміні і у відповідній частині позовних вимог.

Відповідно до частини 1 ст.30 Земельного кодексу України / втратив чинність згідно із Земельним кодексом України від 25.10.2001 р. № 2768-ІІІ / при переході права власності на будівлю і споруду разом з цими об'єктами переходить у розмірах, передбачених статтею 67 цього Кодексу, і право власності або право користування земельною ділянкою без зміни її цільового призначення і, якщо інше не передбачено у договорі відчуження - будівлі та споруди. У разі зміни цільового призначення надання земельної ділянки у власність або користування здійснюється в порядку відведення.

Встановивши факт переходу до позивача права власності на будівлі, розташовані на земельних ділянках  по вул. Базарній,13 та вул.Приходька,66 в м. Рівно в період дії наведеної правової норми /акти передачі будівель позивачу від 31.05.1999 р., від 28.02.2000 р., / та факт несплати позивачем земельного податку за ці земельні ділянки, суд апеляційної інстанції відповідно до ст.2 Закону України «Про плату за землю» дійшов правильного висновку про правомірність донарахування позивачу контролюючим органом податкових зобов’язань із земельного податку в сумі 5074,00 грн.

Разом з тим, з огляду на те, що перевірка позивача ДПІ у м. Рівне, за результатами якої прийняте спірне рішення від 20.02.2002 р., була здійснена за період з 01.01.1999 р. по 01.09.2001 р., апеляційний суд, встановивши, що право власності на будівлю, розташовану на земельній ділянці по вул. Млинівській,18 в м. Рівне перейшло в період часу, що не був охоплений перевіркою / акт передачі будівлі позивачу від 10.11.2001 р. /, обґрунтовано визнав неправомірним донарахування позивачу податкового зобов’язання із земельного податку за цю земельну ділянку за ІУ квартал 2001 року. 

Статтею 13 Закону України «Про плату за землю» встановлено, що підставою для нарахування земельного податку є дані державного земельного кадастру.

Юридичні особи самостійно обчислюють суму земельного податку в порядку, визначеному цим Законом за формою, встановленою Головною державною податковою інспекцією України, щороку станом на 1 січня і до 1 лютого подають дані відповідній державній податковій інспекції / стаття 14 цього Закону /.

Ставки земельного податку, як визначено ст.7 цього Закону, встановлюються в процентному відношенні від грошової оцінки землі. Грошова оцінка земельної ділянки проводиться Державним комітетом України по земельних ресурсах за методикою, затвердженою Кабінетом Міністрів України / частина 1 статті 23 Закону «Про плату за землю» /.

Підставою для визначення позивачу податкових зобов’язань із земельного податку за земельні ділянки по вул.. Чорновола,13, по вул. Шопена,11, по вул..Базарній,13, по вул..Приходька,66 та по вул..Млинівській,18 в м. Рівне слугував висновок контролюючого органу  про заниження позивачем суми податкових зобов’язань за 2000 та 2001 роки у зв’язку із застосуванням коефіцієнта, який характеризує функціональне використання земельної ділянки, на рівні 0,7 замість 1,2, 1,9 або 2,5 з врахуванням того, що позивач здійснював комерційну діяльність, а саме: роздрібну та оптову торгівлю, а також надання послуг з оренди приміщень в будівлях, розташованих на цих земельних ділянках.

Визнаючи таку підставу для донарахування позивачу податкових зобов’язань незаконною, суд апеляційної інстанції правильно виходив з того, що відповідно до наведених норм Закону України «Про плату за землю» земельний податок сплачується, виходячи з грошової оцінки земельної ділянки, яка визначається компетентним органом з врахуванням відповідного коефіцієнта функціонального призначення земельної ділянки. До внесення змін в установленому порядку щодо оцінки земельної ділянки, в тому числі і щодо коефіцієнта функціонального призначення земельної ділянки підстави для зміни розміру земельного податку, в тому числі на підставі рішення органу державної податкової служби відсутні.

Сам по собі факт здійснення позивачем комерційної діяльності не змінює її функціональне призначення, визначене згідно даних державного земельного кадастру.

Доводи касаційної скарги не стосуються правомірності припинення провадження у справі в частині позовних вимог щодо податкових зобов’язань, визначених за 1999 рік, та застосованих штрафних санкцій за цими податковими зобов’язаннями, в загальній сумі 57591,53 грн., борг за яким визнаний таким, що підлягає списанню згідно рішення господарського суду Рівненської області від 18.12.2002 р. у справі № 17/480, з врахуванням чого визначені межі касаційного перегляду справи відповідно до положень ст.220 КАС України.

Згідно із ст.225 КАС України суд касаційної інстанції має право змінити судове рішення, якщо у справі немає необхідності досліджувати нові докази або встановлювати обставини, а судове рішення, яке змінюється, є помилковим тільки в частині.

Враховуючи помилковість постанови суду апеляційної інстанції в зазначеній вище частині, постанова підлягає зміні в частині суми податкових зобов’язань, визначених позивачу рішенням ДПІ у м. Рівне від 20.02.2002 р. як загальна сума донарахувань податкових зобов’язань та застосованих штрафних санкцій, зазначених у цьому рішенні.

Керуючись ст.ст. 220, 223, 225, 230, 232 Кодексу адміністративного судочинства України,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Рівненської об‘єднаної державної податкової інспекції Рівненської області задовольнити частково.

Постанову Львівського апеляційного господарського суду від 12.04.2005р. змінити.

Визнати недійсним рішення ДПІ у м. Рівне від 20.02.2002р. № 472/23-100/01764128/5436 в частині визначення Рівненській обласній спілці споживчих товариств податкових зобов‘язань в сумі 86728,47 грн.

Стягнути з Державного бюджету України на користь Рівненської обласної спілки споживачів судові витрати в сумі 105, 76 грн.

Постанова набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути переглянута Верховним Судом України з підстав та в порядку, передбачених статтями 236-238 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий                                                                                             Усенко Є.А.

Судді                                                                                                           Бившева Л.І.

                                                                                                                      Костенко М.І.

                                                                                                                      Голубєва Г.К.

                                                                                                                      Шипуліна Т.М.