Рішення № 110918171, 17.05.2023, Київський окружний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

17 травня 2023 року № 320/16038/21

Київський окружний адміністративний суд у складі судді Колеснікової І.С., розглянувши у письмовому провадженні за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1

до Апарату Верховної Ради України

про визнання протиправними дій, зобов`язання вчинити певні дії,-

В С Т А Н О В И В:

До Київського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 із позовом до Апарату Верховної Ради України про визнання протиправними дій Апарату Верховної Ради України щодо відмови у виплаті ОСОБА_1 компенсації за 55 календарних дні невикористаної основної відпустки; зобов`язання Апарату Верховної Ради України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за 55 календарних дні невикористаної щорічної основної відпустки; зобов`язання Апарату Верховної Ради України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що відповідачем в порушення вимог чинного законодавства при звільненні з посади помічника-консультанта народного депутата не виплачено грошову компенсацію за невикористану щорічну основну відпустку. Посилання на відсутність бюджетних призначень на оплату праці, на думку позивача, не може бути підставою для невиконання вимог закону.

Позивач вважає протиправними дії Апарату Верховної Ради України щодо виплати грошової компенсації та такими, що порушують його трудові права та гарантії, визначені чинним законодавством, що стало підставою для звернення до адміністративного суду з вказаною позовною заявою.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 13.12.2021 відкрито спрощене позовне провадження у справі та вирішено здійснювати її розгляд без повідомлення (виклику) учасників справи.

Відповідач проти позову заперечив із посиланням на те, що вимоги позивача є необґрунтованими та такими, що не відповідають законодавству. В обґрунтування зазначає, що відповідно до положень чинного законодавства України правовий статус, умови діяльності, особливості регулювання трудових відносин, оплата праці помічника-консультанта народного депутата України визначені статтею 34 Закону України Про статус народного депутата України та Положенням про помічника-консультанта народного депутата України, затвердженого постановою Верховної Ради України від 13 жовтня 1995 року № 379/95-ВР. Вказані законодавчі акти є спеціальними для цієї категорії публічних службовців.

Відповідач вказує, що постановою Верховної Ради України Про структуру апарату Верховної Ради України від 20 квітня 2000 року №1678-ІІІ встановлено граничну чисельність кількості штатних одиниць та затверджено чітку структуру Апарату Верховної Ради України, однак серед такого переліку відсутні посади помічників-консультантів народних депутатів України. Тобто, на думку відповідача, Апарат Верховної Ради України не є роботодавцем для них, а отже не може здійснювати їм виплати заробітної плати, матеріальної допомоги, компенсації за невикористану відпустку, тощо.

Таким чином, відповідач вважає, що умови проходження патронатної служби помічниками-консультантами народних депутатів України є специфічними, оскільки безпосереднім роботодавцем та керівником помічника-консультанта є народний депутат України. Водночас, Апарат Верховної Ради України лише здійснює документальне та фінансове обслуговування трудових правовідносин між ними, в даному випадку - народним депутатом України восьмого скликання ОСОБА_2 та позивачем.

Відповідач зазначає, що здійснення фінансового обслуговування помічників-консультантів народних депутатів України можливе виключно в межах наявних коштів, виділених бюджетними призначеннями, проте, Законом України Про Державний бюджет України на 2019 рік такі бюджетні призначення не були передбачені. Звертає увагу на те, що Апарат Верховної Ради України не має права брати на себе фінансові зобов`язання щодо помічників-консультантів народних депутатів України, які не передбачені законами України про Державний бюджет України на відповідний рік.

Зауважує, що на момент звільнення позивача з посади економії фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України було недостатньо для того, щоб здійснити виплату компенсації за невикористану щорічну основну відпустку у повному обсязі. Також відповідач вважає, що, як видно із розрахункового листка позивача за серпень 2019 року з ним був проведений розрахунок у повному обсязі в межах фонду оплати праці помічників-консультантів, які працювали у штаті народного депутата України восьмого скликання ОСОБА_2 .

Розглянувши документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено таке.

ОСОБА_1 працював на посаді помічника-консультанта народного депутата України восьмого скликання ОСОБА_2 з 02 листопада 2017 року до 29 серпня 2019 року.

За вказаний проміжок часу позивач не використав 55 календарних днів щорічної основної відпустки.

Позивач подав заяву 29.10.2021 про надання довідок щодо заробітної плати та виплату належної їй суми компенсації за невикористану частину щорічної відпустки.

Однак, листом від 01.12.2021 №15/26-2021/373183 Апарат Верховної Ради України відмовив у виплаті грошової компенсації за невикористану відпустку, оскільки народний депутат самостійно у межах загального фонду, встановленого йому для оплати праці помічників-консультантів, здійснює розподіл місячного фонду оплати праці, надає матеріальну допомогу та компенсацію за невикористану відпустку.

Вважаючи дії відповідача протиправними, які полягають у не нарахуванні та невиплаті грошової компенсації за невикористані дні основної та додаткової відпустки, позивач звернувся до адміністративного суду з вказаною позовною заявою.

Надаючи правову оцінку вказаним обставинам справи, суд зазначає наступне.

Відповідно до вимог ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Спірні правовідносини виникли у сфері проходження патронатної служби і стосуються виплати компенсації за невикористану відпустку помічнику-консультанту народного депутата України.

Умови діяльності та особливості регулювання трудових відносин, оплата праці помічника-консультанта народного депутата України, визначені статтею 34 Закону України Про статус народного депутата України і Положенням про помічника-консультанта народного депутата України, затвердженим Постановою Верховної Ради України від 13 жовтня 1995 року №379/95-ВР (далі по тексту - Положення).

Частиною першою статті 34 Закону України Про статус народного депутата України передбачено, що народний депутат може мати до тридцяти одного помічника-консультанта, правовий статус і умови діяльності яких визначаються цим та іншими законами та прийнятим відповідно до них Положенням про помічника-консультанта народного депутата, яке затверджується Верховною Радою України.

Відповідно до частини третьої статті 34 Закону України Про статус народного депутата України помічники-консультанти народного депутата працюють за строковим трудовим договором на постійній основі чи за сумісництвом або на громадських засадах.

Помічники-консультанти народного депутата перебувають у штаті державних підприємств, установ, організацій або за заявою народного депутата прикріплюються для кадрового та фінансового обслуговування до виконавчих комітетів відповідного органу місцевого самоврядування, а у містах Києві та Севастополі до секретаріатів міських рад.

Помічники-консультанти народного депутата, які працюють у місті Києві за строковим трудовим договором на постійній основі, можуть прикріплюватися для кадрового та фінансового обслуговування до Апарату Верховної Ради України.

Помічник-консультант народного депутата звільняється з попереднього місця роботи в порядку переведення в зазначений у його заяві і поданні народного депутата строк.

Народний депутат самостійно визначає кількість помічників-консультантів, які працюють за строковим трудовим договором на постійній основі, за сумісництвом і на громадських засадах у межах загального фонду, який встановлюється йому для оплати праці помічників-консультантів Постановою Верховної Ради України; здійснює їх підбір, розподіляє обов`язки між ними та здійснює особисто розподіл місячного фонду заробітної плати помічників-консультантів.

Відповідно до частини шостої статті 34 Закону України Про статус народного депутата України у випадку звільнення помічника-консультанта народного депутата на підставі дострокового припинення повноважень народного депутата, відповідно до частини третьої статті 5 цього Закону помічнику-консультанту народного депутата, який працює за строковим трудовим договором на постійній основі, виплачується одноразова грошова допомога у розмірі його середньої місячної заробітної плати за рахунок бюджетних призначень на забезпечення діяльності Верховної Ради України.

Суд зазначає, що згідно з положеннями статей 21-49 Кодексу законів про працю України трудовий договір - це угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Трудовий договір може бути укладеним, на невизначений строк; на визначений строк, який встановлюється за погодженням сторін; на час виконання певної роботи. Строковий трудовий договір може укладатися на будь-який строк, визначений за погодженням сторін.

Пленум Верховного Суду України в постанові №9 від 06 листопада 1992 року роз`яснив, що договір вважається укладеним, якщо видано наказ про призначення та фактично допущено працівника до роботи.

Таким чином, строковий трудовий договір це угода, яка визначає взаємні права та обов`язки сторін, основна частина яких регулюється загальним законодавством про працю, інша частина спеціальним або колективним договором, угодою сторін. У трудовому договорі воля працівника відображається у формі його письмової заяви, а воля роботодавця у формі наказу чи розпорядження про зарахування такого працівника на посаду.

Згідно з частиною сьомою статті 1.1 Положення про помічника-консультанта народного депутата України помічники - консультанти, які працюють у місті Києві за строковим трудовим договором на постійній основі, можуть прикріплюватися для кадрового та фінансового обслуговування до Апарату Верховної Ради України.

Частина восьма статті 1.1 Положення визначає, що помічник-консультант народного депутата України у своїй роботі керується Конституцією України, законодавством України, а також цим Положенням.

Згідно частини першої статті 4.1. Положення передбачає, що розмір загального фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України встановлюється Верховною Радою України.

За правилами частини першої та третьої статті 4.4 Положення помічнику-консультанту народного депутата України, який працює за строковим трудовим договором на постійній основі, надається щорічна основна оплачувана відпустка тривалістю 30 календарних днів, якщо законодавством не передбачено інше.

За наявності підстав помічнику-консультанту народного депутата України, який працює за строковим трудовим договором на постійній основі, надаються додаткові відпустки, передбачені статтею 4 Закону України Про відпустки.

Щодо застосування норм Кодексу законів про працю України (далі по тексту - КЗпП України) та Закону України Про відпустки, суд зазначає, що з правової позиції Конституційного Суду України, викладеної у рішенні від 07 травня 2002 року № 8-рп/202 у справі за конституційним поданням Президента України щодо офіційного тлумачення положень частин другої, третьої статті 124 Конституції України (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) правове регулювання Конституцією України (254к/96-ВР) та спеціальними законами України статусу, посадових осіб (частина перша статті 9 Закону України Про державну службу від 16 грудня 1993 року № 3723-XII) (3723-12) слідує, що за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.

За наведених обставин, до правовідносин у сфері проходження патронатної служби і, які стосуються виплати компенсації за невикористану відпустку помічнику-консультанту народного депутата України підлягають застосуванню відповідні норми КЗпП України та Закону України Про відпустки.

Державні гарантії права на відпустки, умови, тривалість і порядок надання їх працівникам для відновлення працездатності, зміцнення здоров`я, а також для виховання дітей, задоволення власних життєво важливих потреб та інтересів, всебічного розвитку особи визначені Законом України Про відпустки від 15 листопада 1996 року № 504/96-ВР (далі по тексту - Закон № 504/96-ВР).

Згідно із частиною третьою статті 2 Закону України №504/96-ВР право на відпустки забезпечується: гарантованим наданням відпустки визначеної тривалості із збереженням на її період місця роботи (посади), заробітної плати (допомоги) у випадках, передбачених цим Законом; забороною заміни відпустки грошовою компенсацією, крім випадків, передбачених статтею 24 цього Закону.

Відповідно до частини першої статті 24 Закону № 504/96-ВР у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - інваліда з дитинства підгрупи А I групи.

За бажанням працівника частина щорічної відпустки замінюється грошовою компенсацією. При цьому, тривалість наданої працівникові щорічної та додаткових відпусток не повинна бути менше ніж 24 календарних дні (частина перша статті 24 Закону №504/96-ВР).

Положення частин першої та четвертої статті 24 Закону №504/96-ВР кореспондуються із положеннями частин першої та четвертої статті 83 КЗпП України.

Статтею 3 Закону № 504/96-ВР передбачено, що за бажанням працівника у разі його звільнення (крім звільнення за порушення трудової дисципліни) йому має бути надано невикористану відпустку з наступним звільненням. Датою звільнення в цьому разі є останній день відпустки. У разі звільнення працівника у зв`язку із закінченням строку трудового договору невикористана відпустка може за його бажанням надаватися й тоді, коли час відпустки повністю або частково перевищує строк трудового договору. У цьому випадку, чинність трудового договору продовжується до закінчення відпустки.

Аналіз наведених вище норм Закону № 504/96-ВР та КЗпП України дає підстави для висновку про те, що виплата роботодавцем грошової компенсації за невикористану щорічну основну відпустку при звільненні з роботи не може ставитись в залежність від наявності фонду оплати праці та є однією із основних державних соціальних гарантій працівників, закріпленою на законодавчому рівні.

Отже, як вбачається з вищенаведених положень, підставою виплати помічнику-консультанту народного депутата України грошової компенсації за невикористану щорічну основну відпустку, є звільнення особи з вказаної посади.

Окрім того, суд зазначає, що згідно з підпунктами 1 та 2 пункту 10 Положення про Апарат Верховної Ради України, затвердженого розпорядженням Голови Верховної Ради України від 25 серпня 2011 року №769, Апарат Верховної Ради України забезпечує фінансування діяльності Верховної Ради України та її Апарату відповідно до видатків, передбачених кошторисом витрат на реалізацію повноважень Верховної Ради України; здійснює в межах наявних коштів матеріально-технічне забезпечення діяльності Верховної Ради України.

Оскільки позивач був прийнятий на посаду та звільнений із посади помічника-консультанта народного депутата України розпорядженнями Апарату Верховної Ради України, суд приходить висновку про те, що позивач перебував у трудових відносинах саме із Апаратом Верховної Ради України, а не із відповідним народним депутатом України Верховної Ради України шостого скликання.

Отже, видатки з виплати грошової компенсації за невикористану щорічну відпустку при звільненні з посади помічника-консультанта народного депутата України, має нести Апарат Верховної Ради України у межах кошторису витрат на реалізацію повноважень Верховної Ради України.

Вказаний висновок суду узгоджується із правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 27 березня 2019 року у справі № 757/9144/16-ц.

При цьому, посилання відповідача у листі від 19.05.2021 №15/26-2021/162385 на те, що у нього відсутній обов`язок виплати компенсації, оскільки, всі виплати здійснюються особисто народним депутатом України в межах місячного фонду заробітної плати його помічників - консультантів не відповідає вимогам закону. Частина шоста статті 34 Закону України Про статус народного депутата України не покладає такого обов`язку на народного депутата.

Видатки з виплати компенсації за невикористану основну відпустку при звільненні з посади помічника-консультанта народного депутата України, має нести Апарат Верховної Ради України у межах кошторису витрат на реалізацію повноважень Верховної Ради України.

Аналіз положень Закону України Про статус народного депутата України дає підстави вважати, що позивач перебував у трудових відносинах саме з Апаратом Верховної Ради України, а не з народними депутатами України.

Щодо відсутністю економії фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України, суд зазначає таке.

Нормами Закону України Про статус народного депутата України визначено право народного депутата визначати порядок виплат і розмір заробітної плати помічників-консультантів, проте, не надано права позбавляти їх соціальних гарантій, що встановлені законом.

Отже, чинним законодавством не передбачено обмеження у виплаті компенсації за невикористану відпустку у зв`язку із відсутністю економії фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України або отримання згоди народного депутата України.

Аналогічний правовий висновок викладено в ухвалі Вищого адміністративного суду України від 14 червня 2016 року у справі № 826/23419/15 (К/800/5905/16).

Таким чином, суд доходить висновку, що відповідач безпідставно не виплатив позивачу при звільненні компенсацію за невикористану щорічну основну відпустку з 02.11.2017 по 29.08.2019.

Також, суд зазначає, що розрахунок самої суми компенсації за невикористані позивачем дні відпустки належить до виключних повноважень відповідача.

З огляду на положення Кодексу адміністративного судочинства України щодо компетенції адміністративного суду, останній не може підміняти інший орган державної влади та перебирати на себе повноваження щодо вирішення питань, які законодавством віднесені до компетенції цього органу державної влади.

Перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень на відповідність закріпленим в частині другій статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України критеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб`єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями.

Отже, завдання адміністративного судочинства полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання вимог права, інакше було б порушено принцип розподілу влади.

Принцип розподілу влади заперечує надання адміністративному суду адміністративно-дискреційних повноважень, єдиним критерієм здійснення правосуддя є право. Тому завданням адміністративного судочинства є контроль легальності. Перевірка доцільності переступає компетенцію адміністративного суду і виходить за межі завдання адміністративного судочинства.

Суд є правозастосовуючим органом, тобто, не створюючи нових правових норм, не підміняючи собою органи виконавчої та законодавчої влади, на підставі закону у встановленому процесуальним законодавством порядку вирішує справи.

В постанові Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2008 року за №13 викладено позицію щодо неможливості суду підміняти собою органи владних повноважень, згідно якої суд не може підміняти державний орган, рішення якого оскаржується, приймаючи замість рішення, яке визначається протиправним, інше рішення, яке б відповідало закону, та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належать до компетенції такого суб`єкта владних повноважень.

Отже, визначення суми компенсації, на отримання якої має право позивач належить виключно до повноважень відповідача і тому суд не може зобов`язати виплачувати конкретну її суму, а має зобов`язати саме здійснити нарахування та виплату такої компенсації.

В частині позовних вимог щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку, суд зазначає наступне.

Оскільки спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці помічників-консультантів народного депутата України, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику при звільненні всіх належних сум, тому суд дійшов висновку про можливість застосування норм статті 116 та 117 Кодексів законів про працю України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення.

Частиною першою статті 47 Кодексу законів про працю України встановлено, що власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Згідно з частиною першою статті 116 Кодексу законів про працю України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

Відповідно до частини першої статті 117 Кодексу законів про працю України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Частиною першою статті 94 Кодексу законів про працю України передбачено, що заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Положеннями статті 2 Закону України Про оплату праці, зокрема, передбачено, що основною заробітною платою є винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов`язки). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців.

Додаткова заробітна плата - це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов`язані з виконанням виробничих завдань і функцій.

З аналізу наведеної правової норми вбачається, що компенсація за невикористану щорічну основну та додаткову відпустки відноситься до складової додаткової заробітної плати, виплату якої власник або уповноважений ним орган повинен здійснити в день звільнення працівника.

Як встановлено судом вище, позивачеві у день звільнення підлягала компенсація за невикористану відпустку, яка не виплачена у зв`язку з відсутністю економії фонду оплати праці помічників-консультантів.

Таким чином, враховуючи невиплату відповідачем позивачу компенсації за невикористану відпустку в день його звільнення за наявності законних підстав для здійснення такої виплати, та, як наслідок, не проведення повного розрахунку під час звільнення, суд приходить до висновку, що позовні вимоги про зобов`язання відповідача виплатити позивачу середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку підлягають задоволенню.

Щодо посилання відповідача на пропущення позивачем встановленого строку на звернення до суду з даним адміністративним позовом, суд зазначає, що Конституційний Суд України у рішенні від 15.10.2013 №8-рп/2013 (справа щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 233 Кодексу законів про працю України, статей 1, 12 Закону України «Про оплату праці») роз`яснив, що під заробітною платою, що належить працівникові, або, за визначенням, використаним у частині другій статті 233 Кодексу, належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат. У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення сум індексації заробітної плати та компенсації втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати як складових належної працівнику заробітної плати без обмеження будь-яким строком незалежно від того, чи були такі суми нараховані роботодавцем.

Аналогічну за змістом правову позицію щодо незастосування до спірних відносин будь-яких строків звернення до суду висловлено також Верховним Судом, зокрема, у своїй постанові від 26.11.2019 у справі №340/184/19.

Частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно з частиною 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Частиною 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Таким чином, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних в матеріалах справи, суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог та вважає їх такими, що підлягають задоволенню.

Відповідно до частини першої статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору, а витрат, пов`язаних з розглядом справи не встановлено, питання про розподіл судових витрат не вирішується.

Керуючись статтями 9, 14, 73-78, 90, 139, 143, 242 - 246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

В И Р І Ш И В:

Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити.

Визнати протиправними дії Апарату Верховної Ради України щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за 55 днів невикористаної щорічної основної відпустки за період роботи з 02 листопада 2017 року по 29 серпня 2019 року.

Зобов`язати Апарат Верховної Ради України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за 55 днів невикористаної щорічної основної відпустки за період роботи з 02 листопада 2017 року по 29 серпня 2019 року.

Зобов`язати Апарат Верховної Ради України виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки виплати компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки з 29 серпня 2019 року по день фактичного розрахунку.

Позивач ОСОБА_1 ( серія та номер паспорта НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 )

Відповідач Апарат Верховної Ради України (ідентифікаційний код 20064120, місцезнаходження: 01008, м. Київ, вул. Михайла Грушевського, буд. 5)

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Суддя Колеснікова І.С.