Рішення № 110342019, 15.02.2023, Пустомитівський районний суд Львівської області

Справа № 450/2147/21 Провадження № 2/450/246/23

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"15" лютого 2023 р. Пустомитівський районний суд Львівської області в складі:

головуючого-судді Мельничук І. І.

при секретарі Покидько Л. Р.

представника позивача ОСОБА_1

представник відповідача ОСОБА_2

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Пустомити цивільну справу за позовом Акціонерного товариства «УНІВЕРСАЛ БАНК» до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа, без самостійних вимог на предмет спору приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Паук Андрій Ярославович про визнання договору дарування недійсним, -

в с т а н о в и в :

представник позивача звернувся до суду з позовом, в якому просить суд визнати недійсним Договір дарування житлового будинку, загальною площею 184,9 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 14.06.2016 року, зареєстрований в реєстрі за № 1337, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Пауком Андрією Ярославовичем, стягнути з відповідачів на користь позивача суму сплаченого судового збору.

В обґрунтування своїх позовних вимог покликається на те, що 09 січня 2008 року між ВАТ «Банк Універсальний» та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір N011-2008-001, відповідно до умов якого відповідач отримав кредит у розмірі 120 000,00 дол. США, строком до 01.01.2038 року зі сплатою 12,95 % річних за користування кредитом. 25 квітня 2016 року ухвалою Сихівського районного суду м. Львова було відкрито провадження по справі №464/3214/16-ц за позовом Публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» до ОСОБА_3 та ОСОБА_5 про стягнення заборгованості за кредитним договором № 011-2008-001 від 09 січня 2008 року. В подальшому, 27.08.2018 року рішенням Сихівського районного суду м. Львова позовні вимоги були задоволені, а саме: стягнено солідарно з ОСОБА_6 та ОСОБА_7 на користь Публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» заборгованість за кредитним договором №011-2008-001 від 09 січня 2008 року на суму 84 935 дол. США, постановою Львівського апеляційного суду від 23 грудня 2019 року рішення суду першої інстанції залишено без змін. Спираючись на вищенаведене, є зрозумілим шо ОСОБА_3 був обізнаний про розгляд цивільної справи №464/3214/16-ц в Сихівському районному суді м. Львова, розуміючи наслідки прийняття судом рішення про стягнення заборгованості та свій обов`язок щодо його виконання. В березні 2019 року АТ «УНІВЕРСАЛ БАНК» звернулось до приватного виконавця виконавчого округу міста Львова Пиць Андрія Андрійовича з заявою про відкриття виконавчого провадження відносно ОСОБА_3 за виконавчим листом №464/3214/16-ц від 11.10.2018р. про стягнення заборгованості за кредитним договором у розмірі 84 935,56 доларів США. 14.03.2019 року приватним виконавцем виконавчого округу міста Львова Пиць Андрієм Андрійовичем була винесена постанова про відкриття виконавчого провадження № 58623038. Також, приватним виконавцем були винесені постанови про арешт коштів та арешт майна боржника. B ході виконавчого провадження, на підставі отриманої інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, державним виконавцем було з`ясовано, що боржнику ОСОБА_3 на праві власності належало наступне нерухоме майно - житловий будинок, загальною площею - 184,9 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Отже, згідно Інформаційної довідки №252489249 від 13.04.2021 року з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна, позивачу стала відомо, що 14 червня 2016 року ОСОБА_3 відчужено житловий будинок, загальною площею - 184,9 кв.м., за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом переоформлення його Договором дарування за реєстровим номером 1337 на ОСОБА_4 , що посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Паук Андрієм Ярославовичем. Тобто, до укладання Договору дарування від 14.06.2016 року, житловий будинок, загальною площею - 184,9 кв.м., за адресою: АДРЕСА_1 , належав ОСОБА_3 . Вказаний Договір дарування від 14.06.2016, укладений між відповідачем-1 та відповідачем-2, після ухвалення рішення у справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» до ОСОБА_3 та ОСОБА_5 про стягнення заборгованості за кредитним договором № 009-2902/840-0625 від 04 грудня 2007 року, а відтак вчинено з метою ухилитись від виконання майбутнього судового рішення, без наміру створення правових наслідків, обумовлених Договором дарування. Відповідачі ОСОБА_3 та ОСОБА_4 перебувають у родинних зв`язках. Вказане свідчить про те що дії сторін Договору дарування були направлені на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок грошового зобов`язання, шляхом звернення стягнення на майно в порядку виконання судового рішення про стягнення грошових коштів. Таким чином, встановлені обставини вказують на те, що оспорюваний правочин не був спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, свідчать про умисел обох сторін оспорюваного правочину приховати справжні наміри учасників правочину, а саме виведення нерухомості з власності ОСОБА_3 та ухилення від виконання майбутнього рішення суду по справі № 464/3214/16-ц про стягнення з нього заборгованості. Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 ЦК України є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України. Відтак, Відповідач-1 відчужуючи належне йому на праві власності майно, знав про існування значної суми заборгованості перед кредитором (позивачем) та розумів ризики стягнення з нього заборгованості в майбутньому, а отже міг передбачити негативні наслідки для себе у випадку виконання судового рішення шляхом звернення стягнення на це майно. Таким чином спірний Договір дарування нерухомого майна уклали сторони, які є близькими родичами, дії яких не були направлені на реальне настання правових наслідків, обумовлених спірним правочином, а направлені на фіктивний перехід права власності на майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, д тому зазначений Договір дарування підлягає визнанню недійсним відповідно до положень статті 234 ЦК України.

07.06.2021 року провадження у справі відкрито.

07.06.2021 року вжито заходи забезпечення позову.

28.07.2021 року справу призначено до судового розгляду.

08.02.2022 року задоволено клопотання представника позивача про витребування доказів.

10.02.2022 року представником відповідача ОСОБА_2 подано заяву про застосування строку позовної давності, в обґрунтування якої представник відповідача зазначає, що оскаржуваний позивачем договір, укладений між відповідачами було укладено 14.06.2016 року. Таким чином з моменту укладення договору пройшло більше трьох років, а тому на момент подачі позову строк позовної давності сплив. Просить з цієї підстави в задоволенні позову відмовити.

Представник позивача в судовому засіданні позовні вимоги підтримав з підстав наведених у позові, просить такі задоволити, у повному обсязі.

Представник відповідача в судовому засіданні позов заперечив з підстав наведених у наданих суду письмових поясненнях, та заяві про застосування строків позовної давності.

Заслухавши пояснення представників сторін, проаналізувавши матеріали цивільної справи, та докази в їх сукупності, суд вважає, що позовні вимоги підлягають задоволенню з наступних підстав.

Частинами 1, 2 статті 12ЦПК України встановлено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом.

Згідно з ч.ч.1, 2 ст.76ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Відповідно до ч. 1 ст.81ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Судом встановлено, що 14 червня 2016 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 уклали договір дарування, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Пауком Андрієм Ярославовичем та зареєстрований в реєстрі за № 1337, відповідно до умов якого ОСОБА_3 передав безоплатно у власність ОСОБА_4 житловий будинок, загальною площею 184,9 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1 , та земельну ділянку, кадастровий номер 4623688200:02:001:0053, загальною площею 0,2656 га, для будівництва та обслуговування житлового будинку за адресою: Львівська область, Пустомитівський район, с. Бережани, які належали дарувальнику на праві приватної власності.

Як вбачається з інформаційної довідки Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єктів нерухомого майна від 13 квітня 2021 року № 252489249, житловий будинок, загальною площею 184,9 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 949394946236), на даний час належить на праві приватної власності ОСОБА_4 , на підставі договору дарування № 1337, посвідченого 14 червня 2016 року приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Паук А.Я.

Рішенням Сихівського районного суду м. Львова від 27 серпня 2018 року задоволено позов Публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» до ОСОБА_3 , ОСОБА_5 про стягнення заборгованості. Вирішено стягнути з ОСОБА_3 , ОСОБА_5 на користь Публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» заборгованість за кредитним договором № 011-2008-001 від 09 січня 2008 в розмірі 84 935,56 доларів США. Провадження у даній справі було відкрито 25 квітня 2016 року.

Постановою Львівського апеляційного суду від 23 грудня 2019 року рішення Сихівського районного суду м. Львова від 27 серпня 2018 року залишено без змін та Сихівським районним судом м. Львова року видано виконавчий лист № 464/3214/16-ц. На підставі вказаного виконавчого листа приватним виконавцем виконавчого округу Львівської області Пиць Андрієм Андрійовичем, відкрито виконавче провадження № 58623038.

З копії постанови про відкриття виконавчого провадження, наявної в матеріалах справи встановлено, що 14.03.2019 року приватним виконавцем виконавчого округу міста Львова Пиць Андрієм Андрійовичем була винесена постанова про відкриття виконавчого провадження № 58623038 на виконання виконавчого листа № 464/3214/16-ц від 11.10.2018 року.

З матеріалів справи вбачається, що оспорюваний договір було укладено 14 червня 2016 року, з даним позовом AT «Універсал Банк» звернувся в суд 02 червня 2021 року.

Відповідно до ст. 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Частиною 1 статті 202 Цивільного кодексу України передбачено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до положень статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Статтею 203 Цивільного кодексу України визначено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно зі статтею 234 Цивільного кодексу України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Для визнання правочину фіктивним має бути встановлено наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 Цивільного кодексу України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 Цивільного кодексу України.

Саме такі правові висновки зроблені у постановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року (провадження № 6-1873цс16), від 23 серпня 2017 року у справі 306/2952/14-ц та від 09 вересня 2017 року у справі № 359/1654/15-ц, де вказано про неправильність застосування судами попередніх інстанцій статей 203, 215, 234 ЦК України у спорах, що виникли із договорів дарування нерухомого майна, укладених сторонами, які є близькими родичами, без перевірки, чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами; чи направлені дії сторін договорів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, зокрема чи продовжував дарувальник фактично володіти та користуватися цим майном.

Згідно з висновками Великої Палати Верховного Суду у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), і послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 Цивільного кодексу України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 Цивільного кодексу України.

Фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, вважає, що така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним.

Отже, будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину.

Фраудаторні правочини (правочини, що вчинені боржником на шкоду кредиторам) в українському законодавстві регулюються тільки в певних сферах (зокрема: у банкрутстві (стаття 20 Закону України від 14 травня 1992 року № 2343-XII «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкротом»); при неплатоспроможності банків (стаття 38 Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»; у виконавчому провадженні (частина четверта статті 9 Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження»).

Однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 Цивільного кодексу України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Відповідно до ч. 2, 3 ст. 13 Цивільного кодексу України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Згідно зі статтею 717 Цивільного кодексу України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Як встановлено судом, ОСОБА_3 здійснив безоплатне відчуження належного йому майна за договором дарування на користь ОСОБА_4 через незначений період часу після відкриття провадження у справі про стягнення з нього значної суми заборгованості за договором кредиту, відтак, діяв очевидно недобросовісно та зловживав правом відносно кредитора, оскільки укладено договір дарування, який порушує майновий інтерес кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника.

Таким чином, відповідачі у справі сторони договору дарування не передбачали реальне настання правових наслідків, обумовлених спірним правочином, а їх дії були направлені на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення заборгованості за договором про надання кредиту.

За сукупності доведених суду обставин, суд вважає доведеним той факт, що ОСОБА_3 діяв недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду правам кредитора, оскільки відчуження належного йому майна відбулося після відкриття судом провадження у справі про стягнення з нього заборгованості за договором кредиту, а тому вважає, що такі дії вчинено з метою уникнення звернення стягнення кредитором на вказане майно з метою іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена оспорюваним правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі). Окрім того, про намір приховування свого майна від звернення на таке стягнення в рахунок погашення боргу, свідчить і той факт, що відповідачем ОСОБА_3 після відкриття провадження у справі протягом короткого періоду часу було відчужено не лише квартиру, яка є предметом оспорюваного договору, а усі належні йому об`єкти нерухомого майна, що встановлено рішенням Сихівського районного суду м. Львова від 23.02.2022 року та вбачається із копії постанови Львівського апеляційного суду від 12.01.2023 року у справі.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

У статті 257 ЦК України визначено, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Зазначений трирічний строк діє після порушення суб`єктивного матеріального цивільного права (регулятивного), тобто після виникнення права на захист (охоронного).

Згідно із положеннями частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися» дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 81 ЦПК України, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Саме такий висновок щодо застосування цієї норми права, викладено в постанові Верховного Суду України від 22 лютого 2017 року у справі № 6-17цс17, від якого Велика Палата Верховного Суду на даний час не відступила.

Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі №638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19).

Усталеним в судовій практиці є поділ недійсних правочинів на нікчемні та оспорювані.

В ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.

Оспорюваний правочин визнається судом недійсним, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду.

Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, рецисорний позов), і до таких вимог застосовуються правила про позовну давність (див. постанову Верховного Суду України від 18 листопада 2014 року у справі № 3-176гс14).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 березня 2018 року у справі № 464/5089/15 (провадження № 61-1256св18) зроблено висновок, що «тлумачення частини першої та п`ятої статті 261 ЦК свідчить, що потрібно розрізняти початок перебігу позовної давності залежно від виду позовних вимог. Вимога про визнання правочину недійсним відрізняється від вимоги про виконання зобов`язання не лише по суті, а й моментом виникнення права на захист. Для вимоги про визнання правочину недійсним перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалась або могла довідатись про вчинення цього правочину. Натомість для вимоги про виконання зобов`язання початок перебігу позовної давності обумовлюється виникненням у кредитора права на вимогу від боржника виконання зобов`язання. Тому положення частини п`ятої статті 261 ЦК застосовуються до вимог про виконання зобов`язання, а не до вимог про визнання правочину недійсним. Таким чином, початком перебігу позовної давності для вимоги про визнання договору іпотеки недійсним є день укладення оспорюваного договору, тобто перебіг позовної давності розпочався від 28 квітня 2009 року. Аналогічний висновок зроблений і Верховним Судом України в постанові від 03 лютого 2016 року у справі № 6-75цс15».

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення.

Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (наприклад, рішення у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства» від 22 жовтня 1996 року).

Механізм застосування позовної давності повинен бути достатньо гнучким, тобто, як правило, він мусить допускати можливість зупинення, переривання та поновлення строку позовної давності, а також корелювати із суб`єктивним фактором, а саме - обізнаністю потенційного позивача про факт порушення його права (пункти 62, 66 рішення від 20 грудня 2007 року у за заявою № 23890/02 у справі «Фінікарідов проти Кіпру»).

Згідно з частинами третьою, четвертою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Задоволюючи позов судом враховано, що положення статті 253 ЦК України поширюються на всі випадки встановлення початку перебігу строків. Однак в окремих положеннях ЦК України міститься правило про визначення перебігу строку «від дня» чи «з часу», а не «від наступного дня». Такий прийом законодавчої техніки законодавець застосував, керуючись принципом економії нормативного матеріалу, проте він жодним чином не змінює загального правила передбаченого в статті 253 ЦК України (див.: постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року в справі № 554/4741/19); з урахуванням принципу розумності та справедливості, очевидним є те, що закріплення особливого початку перебігу позовної давності з моменту його укладення має поширюватися тільки на сторін такого правочину. Оскільки саме сторони (сторона) здійснюють його укладення та подальше виконання і, зрозуміло, що їм про його укладення має бути відомо саме на цей час. Тобто, презюмується, що сторони (сторона) оспорюваного правочину обізнані про його умови станом на момент його укладення. Натомість заінтересована особа (не сторона правочину), яка пред`являє вимогу про визнання такого правочину недійсним, вочевидь може й не знати про існування правочину, а також про те, чи почалося його виконання; для визначення початку перебігу позовної давності за вимогою про визнання недійсним оспорюваного правочину, яка пред`явлена заінтересованою особою (не стороною такого правочину), належить застосовувати частину першу статті 261 ЦК України; початок перебігу за такою вимогою починається з наступного дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Близький за змістом висновок викладено в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 вересня 2022 року у справі № 638/16768/19 (провадження № 61-1336св22).

За змістом статей 256, 261 Цивільного кодексу України позовна давність є строком пред`явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу). При цьому і в разі пред`явлення позову особою, право якої порушене, і в разі пред`явлення позову в інтересах цієї особи іншою, уповноваженою на це, особою, позовна давність починає обчислюватися з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Це правило пов`язане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об`єктивною можливістю цієї особи знати про такі обставини. Можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 Цивільного кодексу України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права (див.: пункти 45-48 постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 907/50/16 (провадження № 12-122гс18)).

Відповідно до частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Відповідно до частин першої-четвертої статті 229 ЦПК України суд під час розгляду справи повинен безпосередньо дослідити докази у справі: ознайомитися з письмовими та електронними доказами, висновками експертів, поясненнями учасників справи, викладеними в заявах по суті справи, показаннями свідків, оглянути речові докази. Докази, що не були предметом дослідження в судовому засіданні, не можуть бути покладені судом в основу ухваленого судового рішення.

Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом (частина четверта статті 82 ЦПК України).

Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені (частина п`ята статті 82 ЦПК України).

Загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 статті З ЦК України).

Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, в першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства.

Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Встановлені судом обставини свідчать про те, що в межах розгляду цивільної справи за позовом банку до позичальника ( ОСОБА_3 ) та поручителя ( ОСОБА_5 ) про стягнення заборгованості за кредитним договором не були встановлені обставини відчуження позичальником під час розгляду цієї справи (та після відкриття провадження в такій) належного йому майну, зокрема майна, яке є предметом оспорюваного договору, відтак такі не могли бути відомі позивачу у справі, що переглядається, і не свідчать про початок перебігу позовної давності за пред`явленим позовом з цього часу; кредитор не зобов`язаний здійснювати моніторинг відомостей Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна на предмет виявлення інформації щодо відчуження майна недобросовісним боржником, адже саме добросовісність дій боржника презюмується (частина п`ята статті 12 ЦК України);

Таким чином позивач не міг дізнатись про факт укладення оскаржуваного кредитного договору, починаючи з моменту його укладення - 13 червня 2016 року, а доводи представника позивача про те, що про факт його укладення він дізнався з інформації, отриманої приватним виконавцем під час примусового виконання рішення суду про стягнення заборгованості за кредитним договором, після чого пред`явив даний позов через два місця з цього часу, відповідачем за допомогою належних та допустимих доказів не спростовано, незважаючи, що саме на нього покладено такий обов`язок по доказуванню.

З огляду на вищенаведене заява представника відповідача про відмову в задоволенні позову з підстав пропуску строку позовної давності ґрунтується на припущеннях, тобто суперечить положенням частини шостої статті 81 ЦПК України.

Відповідно до Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень зазначила, що «якість судового рішення залежить головним чином від якості його вмотивування. Виклад підстав прийняття рішення не лише полегшує розуміння та сприяє визнанню сторонами суті рішення, але, насамперед, є гарантією проти свавілля. По-перше, це зобов`язує суддю дати відповідь на аргументи сторін та вказати на доводи, що лежать в основі рішення й забезпечують його правосудність; по-друге, це дає можливість суспільству зрозуміти, яким чином функціонує судова система» (пункти 34-35).

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Таким чином, враховуючи вищенаведене, а також те, що обраний позивачем спосіб захисту свого права, зокрема, шляхом визнати недійсним Договору дарування житлового будинку, загальною площею 184,9 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1 , знайшлов своє обґрунтоване підтвердження у представлених суду доказах, оцінивши допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок в їх сукупності за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженню наявних у справі доказів, суд приходить до висновку, що позовні вимоги підлягають до задоволення.

Таким чином, беручи до уваги, що вимоги позивача про стягнення з відповідача заборгованості за договором позики є законними та обґрунтованими, позов підлягає до задоволення у повному обсязі.

Відповідно до ст. ст. 141 ЦПК України з відповідача в користь позивача підлягають стягненню документально підтверджені сплачені останнім судові витрати, які складаються із судового збору.

Керуючись ст. ст. 12, 13, 76, 80, 81, 137, 141, 259, 263, 264, 265, 280-282 ЦПК України, суд, -

в и р і ш и в :

позов Акціонерного товариства «УНІВЕРСАЛ БАНК» задоволити.

Визнати недійсним Договір дарування житлового будинку, загальною площею 184,9 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 14.06.2016 року, зареєстрований в реєстрі за № 1337, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Пауком Андрієм Ярославовичем.

Стягнути з ОСОБА_3 (РНОКПП НОМЕР_1 ) та ОСОБА_4 (РНОКПП НОМЕР_2 ) на користь Акціонерного товариства «УНІВЕРСАЛ БАНК» (ЄДРПОУ 21133352) 2270,00 гривень судового збору.

Рішення суду може бути оскаржено в апеляційному порядку до Львівського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст судового рішення складено 24.02.2023 року.

СуддяІ. І. Мельничук