Рішення № 109458645, 12.09.2022, Бабушкінський районний суд м. Дніпропетровська

Справа № 932/5940/20

Провадження № 2/932/2624/22

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

12 вересня 2022 року Бабушкінський районний суд м. Дніпропетровська у складі:

головуючого - судді Кудрявцевої Т.О.,

при секретарі - Скрипниченко К.Г.,

розглянувши у приміщенні суду у м. Дніпрі, за правилами загального позовного провадження, цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Дніпропетровській області, Департамент патрульної поліції національної поліції України, Державної казначейської служби України, про відшкодування шкоди, завданої органом Національної поліції України, -

В С Т А Н О В И В:

У вересні 2020 року позивач пред`явив через Амур-Нижньодніпровський районний суд м. Дніпропетровська зазначений позов на предмет відшкодування шкоди, завданої незаконним рішенням, діями УПП в Дніпропетровській області, обґрунтовуючи вимоги тим, що 21 травня 2017 року інспектором ГУ ПП в Дніпропетровській області відносно нього складено протокол про адміністративне правопорушення, передбачене ч.1 ст. 130 КУпАП, який було спрямовано для судового розгляду до Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська, та складено постанову за ч.1 ст.126 КУпАП. Проте постановою Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 07 червня 2017 року, яка не оскаржувалась та набрала законної сили 20 червня 2017 року, провадження в адміністративний справі № 199/3634/17 відносно ОСОБА_1 за ч. 1 ст. 130 КУпАП закрито за відсутністю в його діях складу адміністративного правопорушення, а постановою Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 24 жовтня 2017 року у справі №199/4690/17, яка розглянута в порядку КАС України, позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання дій співробітниками УПП по складанню постанови за ч.1 ст. 126 КупАП відносно нього, скасування постанови про притягнення до адміністративної відповідальності та закриття провадження у справі задоволені частково, що постановою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 01 лютого 2018 року залишено без змін та ухвалою ВС КАС від 21 березня 2018 року у відкритті провадження у цій справі відмовлено скаржнику УПП в Дніпропетровській області. Під час подій 21 травня 2017 року до нього співробітниками поліції застосовано адміністративне затримання та допущено нанесення тілесних ушкоджень, які відносяться до легких, що зафіксовано у висновку спеціаліста судово-медичної експертизи №1560, проведеного за його заявою 23 травня 2017 року.

Позивач вказує на те, що з 29 грудня 1997 року по 07 листопада 2015 року проходив службу в органах МВС України. З 07 листопада 2015 року був прийнятий на службу до Національної поліції України та з 09 грудня 2016 року призначений на посаду начальника відділення поліції у метрополітені Дніпровського ВП ГУНП, однак внаслідок безпідставних та неправомірних дій працівників патрульної поліції він відповідно до наказу Головного управління Національної поліції №207 о/с від 26 червня 2017 року був звільнений з посади начальника відділення поліції в метрополітені Дніпровського ВП ГУНП за п.6 ч.1 ст.77 Закону України «Про Національну поліцію України» у зв`язку із реалізацією дисциплінарного стягнення у вигляді звільнення зі служби на підставі наказу ГУНП від 07 червня 2017 року №2338, відповідно до якого його притягнуто до дисциплінарної відповідальності у вигляді звільнення зі служби в поліції. Підставою притягнення його до дисциплінарної відповідальності став висновок службового розслідування від 07 червня 2017 року, проведеного на підставі наказу ГУНП від 22 травня 2017 року № 2087 за фактом порушення транспортної дисципліни начальником відділення поліції в метрополітені Дніпровського ВП ГУНП підполковником поліції ОСОБА_1 .

Не погодившись із зазначеними наказами по особовому складу та його звільненням, позивачем оскаржені зазначені накази в судовому порядку та постановою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 13 грудня 2017 року позовні його вимоги задоволені частково, визнано протиправним та скасовано наказ Головного управління Національної поліції в Дніпропетровській області «Про притягнення до дисциплінарної відповідальності окремих поліцейських ГУНП» № 2338 від 07 червня 2017 року в частині накладення на начальника відділення поліції в метрополітені Дніпровського ВП ГУНП ОСОБА_1 дисциплінарного стягнення у вигляді звільнення зі служби в поліції; визнано протиправним та скасовано наказ Головного управління Національної поліції в Дніпропетровській області «По особовому складу» № 207 о/с від 26 червня 2017 року в частині звільнення начальника відділення поліції в метрополітені Дніпровського ВП ГУНП ОСОБА_1 ; поновлено ОСОБА_1 на посаді начальника відділення поліції в метрополітені Дніпровського відділу поліції Головного управління Національної поліції; стягнуто з Головного управління Національної поліції у Дніпропетровській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 30 червня 2017 року по 13 грудня 2017 року в сумі 44519,67 грн. Однак, зазначена постанова скасована постановою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 12 квітня 2018 року із відмовою у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 . Одночасно з цією постановою окремою ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 12 квітня 2018 року суддями апеляційної інстанції висловлена окрема думка щодо дій поліцейських при адміністративному затриманні позивача та при встановленні його особи, що, на думку колегії суддів, суперечить Правилам етичної поведінки працівників поліції та негативно впливає на імідж національної поліції в цілому, внаслідок чого колегією суддів ухвалено довести до відома керівництва Управління патрульної поліції у м. Дніпрі Департаменту патрульної поліції обставини, викладені в окремій ухвалі, задля недопущення в подальшому подібних порушень норм законодавства та сприяти якісній підготовці кадрів Національної поліції України. Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 23 жовтня 2019 року касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 12 квітня 2018 року залишено без змін.

Позивач зазначає, що зазначені обставини, які відбулись 21 травня 2017 року з наслідками складання протоколу про адміністративне правопорушення за ч.1 ст. 130 КУпАП та винесенням постанови про накладення адміністративного стягнення у справі про адміністративне правопорушення за ч.1 ст. 126 КупАП, які скасовані в судовому порядку, стали підставою для проведення службового розслідування за фактом порушення транспортної дисципліни підполковником поліції ОСОБА_1 , що знаходиться у безпосередньому причинно-наслідковому зв`язку, та потягли незворотні важкі наслідки зі втрати позивачем роботи з відсутністю її поновлення та позбавлення його до засобів існування, а неправомірні дії працівників поліції знайшли відображення в його свідомості у формі відчуття (фізичні страждання у вигляді адміністративного затримання) і уявлення (моральні страждання) та викликали певну психічну реакцію, зокрема, переживання, змістом яких є страх, сором, приниження та інший несприятливий у психічному аспекті стан, що спричинило ушкодження його здоров`я і заподіяло йому моральну шкоду, розмір якої він розраховував, виходячи із висновку експерта психолога від 12 серпня 2020 року, проведеного за дослідженням його психологічного стану по ситуації, пов`язаній із незаконним притягненням його до адміністративної відповідальності за ст. 130 КупАП та ст. 126 КупАП, довготривалим часом доведення в судовому порядку неправомірності дій працівників поліції та намагання відновлення права на працю, що стало наслідком цих неправомірних дій працівників поліції 21 травня 2017 року щодо нього, з остаточною відмовою у поновленні його на роботі в судовому порядку, на якій він працював з 29 грудня 1997 року, що є психотравмуючою ситуацією та підтверджує наявність моральної шкоди, завданої з боку співробітників УПП в Дніпропетровській області.

Посилаючись на зазначене, позивач просить стягнути з відповідачів за рахунок коштів державного бюджету через державну казначейську службу України на його користь компенсацію моральної шкоди, завданої йому незаконними діями органу Національної поліції України та Департаменту патрульної поліції Національної поліції України у розмірі 2 500 000 грн.

Ухвалою Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 11 вересня 2020 року цивільну справу передано за підсудністю до Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська.

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 27.10.2020 року для розгляду даної справи визначена суддя Кудрявцева Т.О.

З відкриттям загального позовного провадження ухвалою Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 09 листопада 2020 року з метою забезпечення правильного, своєчасного і безперешкодного розгляду цієї справи по суті на засадах диспозитивності проведена її підготовка у підготовчому засіданні з обміном учасниками справи змагальними заявами по суті справи без виникнення процесуальних ускладнень із залученням Департаменту патрульної поліції Національної поліції України співвідповідачем у справі ухвалою суду від 18 лютого 2021 року.

24 грудня 2020 року відповідач ГУ НП в Дніпропетровській області подав відзив на позов, в якому позовні вимоги не визнав в повному обсязі, аргументуючи таку позицію тим, що нормами ч.1 ст. 1176 ЦК України та Законом України “Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду” передбачений вичерпний перелік підстав для відшкодування шкоди незалежно від вини посадових і службових осіб органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду, в якому не передбачено відшкодування шкоди внаслідок закриття провадження по справі про адміністративне правопорушення та скасування постанови по справі про притягнення до адміністративної відповідальності, а незаконного звільнення позивача з роботи не встановлено рядом судових рішень, як і не встановлено в цих рішеннях преюдиційного значення для розгляду справи про поновлення позивача на роботі скасування постанови про його притягнення співробітниками поліції до адміністративної відповідальності за ч.1 ст. 126 КУпАП та закриття адміністративного провадження за ч.1 ст. 130 КУпАП постановою суду.

Разом з цим відповідач ГУНП в Дніпропетровській області зазначає, що на момент складання протоколу про адміністративне правопорушення та постанови про притягнення позивача до адміністративної відповідальності діяли працівники Управління патрульної служби поліції у м. Дніпрі Департаменту патрульної поліції, тоді як Наказом Національної поліції від 08 грудня 2017 року за №1265 Управління патрульної служби поліції у м. Дніпрі Департаменту патрульної поліції перейменовано на Управління патрульної поліції в Дніпропетровській області, співробітники якого жодного процесуального документу відносно позивача не складали, що виключає наявність правових підстав для цивільно-правової відповідальності ГУНП щодо заподіяння позивачеві моральної шкоди, тому просили в позові відмовити повністю.

05 січня 2021 року засобами поштового зв`язку позивачем надіслано відповідь на відзив ГУНП в Дніпропетровській області на позовну заяву, яка отримана судом 14 січня 2021 року, в якій позивач зазначає, що відзив на позовну заяву є необ`єктивним, необґрунтованим та таким, що не відповідає дійсності та вимогам чинного законодавства, посилаючись на норми ст. 23, 1173,1174,1176 ЦК України, висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 05 лютого 2020 року у справі №640/16169/17 провадження №61-15393св18, у постанові Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі №750/6330/17, у постановах Верховного Суду від 19 грудня 2018 року у справі №640/14909/16-ц, від 06 лютого 2019 року у справі №199/6713/14-ц, від 22 травня 2019 року у справі №686/20012/18, норми Закону України “Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду”, внаслідок чого просив задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

19 січня 2022 року від відповідача Департаменту патрульної поліції через канцелярію суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач просив відмовити в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , посилаючись на те, що за нормами ст. 8 Закону України “Про Національну поліцію” та ст. 19 Конституції України незаконними є лише такі дії поліцейських, які суперечать нормами чинного законодавства, яких позивач у позові не зазначає, а виникнення ознак в діях особи складу адміністративного порушення зумовлює виникнення у поліцейського обов`язку належним чином відреагувати на таку обставину відповідно до наданих законом повноважень, чого дотримувались і співробітники поліції 21 травня 2017 року, враховуючи, що на місце події було викликано і керівництво позивача, наслідком чого і стали складання протоколу про адміністративне правопорушення за ч.1 ст. 130 КУпАП та постанови про притягнення до адміністративної відповідальності за ч.1 ст. 126 КУпАП, а дії працівників поліції щодо складання протоколу та постанови при розгляді даних адміністративних справ судами не були предметом розгляду та їх неправомірність не встановлювалась, що виключає цивільно-правову відповідальність органу патрульної поліції та відшкодування позивачеві моральної шкоди.

Державна казначейська служба України своїм правом, передбаченим ст. 178 ЦПК України, на подання відзиву на позов, не скористалась та відзиву на позовну заяву ОСОБА_1 не подавала.

Ухвалою суду від 11 жовтня 2021 року підготовче провадження закрито та справа призначена до судового розгляду.

В судовому засіданні представник позивача підтримав повністю позовні вимоги, посилаючись на викладене у позовній заяві та письмові докази у справі, просив задовольнити позовні вимоги повністю. 12 вересня 2022 року представником позивача — адвокатом Павелко С.М. через канцелярію суду подана заява про розгляд справи без участі його та позивача, в якій зазначив про повне підтримання позовних вимог та наполягання на їх задоволенні.

Представник відповідача ГУ НП в Дніпропетровській області в судовому засіданні позов не визнав та наполягала на відмові в задоволенні позову повністю з наведених у відзиві підстав, 09 вересня 2022 року подав через канцелярію суду заяву про розгляд справи у його відсутності із проханням відмовити у задоволенні позовних вимог повністю.

Представник відповідача Департаменту патрульної поліції в судовому засіданні позов не визнав та просив відмовити у задоволенні вимог в повному обсязі, 12 вересня 2022 року через канцелярію суду подав клопотання про розгляд справи у його відсутності, в якому просив відмовити у задоволенні вимог ОСОБА_1 .

Представник відповідача Державної казначейської служби України в судовому засіданні позов не визнав та просив в задоволенні позову до Державної казначейської служби України як відповідача відмовити, однак 08 вересня 2022 року через канцелярію суду подав заяву, в якій зазначає про розгляд справи у його відсутності та просить відмовити у задоволенні вимог ОСОБА_1 в повному обсязі.

Зважаючи на викладене, відповідно до положень ч.2 ст. 247 ЦПК України розгляд справи у даному судовому засіданні здійснюється судом за відсутності учасників справи та без здійснення фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу.

Суд, вислухавши усні пояснення учасників справи, дослідивши подані ними докази, дійшов висновку про вирішення справи за ст. 13 ЦПК України в межах заявлених вимог із частковим задоволенням позову, виходячи з встановлених у судовому засіданні наступних обставин.

Відповідно до ст. ст. 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, в тому числі, визнання права; припинення дії, яка порушує право; примусове виконання обов`язку.

Відповідно до ч.1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Частинами 1, 2 ст. 5 передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Відповідно до ч.1, 2, 3 ст. 12 ЦПК України, ц ивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ч.1, 2, 3 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

У відповідності до ч.1, 2 ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Згідно ст. 77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ст. 79 ЦПК України, достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Статтею 80 ЦПК України передбачено, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Відповідно до ч.1, 5, 6 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Частиною 4 ст. 10 ЦПК України передбачено, що суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

У відповідності до ч.4 ст. 263 ЦК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Судом встановлено, що позивач з 29 грудня 1997 року по 07 листопада 2015 року проходив службу в органах МВС України. З 07 листопада 2015 року він був прийнятий на службу до Національної поліції України та з 09 грудня 2016 року призначений на посаду начальника відділення поліції у метрополітені Дніпровського ВП ГУНП, однак внаслідок безпідставних та неправомірних дій працівників патрульної поліції позивач, відповідно до наказу Головного управління Національної поліції №207 о/с від 26 червня 2017 року, був звільнений з посади начальника відділення поліції в метрополітені Дніпровського ВП ГУНП за п.6 ч.1 ст.77 Закону України «Про Національну поліцію України» у зв`язку із реалізацією дисциплінарного стягнення у вигляді звільнення зі служби на підставі наказу ГУНП від 07 червня 2017 року №2338, відповідно до якого позивача притягнуто до дисциплінарної відповідальності у вигляді звільнення зі служби в поліції. Підставою притягнення до дисциплінарної відповідальності позивача став висновок службового розслідування від 07 червня 2017 року, проведеного на підставі наказу ГУНП від 22 травня 2017 року № 2087 за фактом порушення транспортної дисципліни начальником відділення поліції в метрополітені Дніпровського ВП ГУНП підполковником поліції ОСОБА_1 .

Зазначені обставини були предметом судового розгляду та постановою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 13 грудня 2017 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволені частково, визнано протиправним та скасовано наказ Головного управління Національної поліції в Дніпропетровській області «Про притягнення до дисциплінарної відповідальності окремих поліцейських ГУНП» № 2338 від 07 червня 2017 року в частині накладення на начальника відділення поліції в метрополітені Дніпровського ВП ГУНП ОСОБА_1 дисциплінарного стягнення у вигляді звільнення зі служби в поліції, визнано протиправним та скасовано наказ Головного управління Національної поліції в Дніпропетровській області «По особовому складу» № 207 о/с від 26 червня 2017 року в частині звільнення начальника відділення поліції в метрополітені Дніпровського ВП ГУНП ОСОБА_1 , поновлено ОСОБА_1 на посаді начальника відділення поліції в метрополітені Дніпровського відділу поліції Головного управління Національної поліції, стягнуто з Головного управління Національної поліції у Дніпропетровській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 30 червня 2017 року по 13 грудня 2017 року в сумі 44519,67 грн.

Однак, зазначена постанова скасована постановою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 12 квітня 2018 року із відмовою у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .

Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 23 жовтня 2019 року касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 12 квітня 2018 року залишено без змін.

Крім того, судом встановлено, що цим подіям передувало складання протоколу про адміністративне правопорушення за ч.1 ст. 130 КУпАП відносно позивача ОСОБА_1 , який розглянутий Амур-Нижньодніпровським районним судом м. Дніпропетровська та постановою від 07 червня 2017 року провадження у справі про адміністративне правопорушення закрито за відсутності у діях ОСОБА_1 складу адміністративного правопорушення, передбаченого ч.1 ст. 130 КУпАП, та постанови про притягнення його до адміністративної відповідальності за ч.1 ст. 126 КУпАП, яка постановою Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 24 жовтня 2017 року у справі №199/4690/17 в порядку КАС України скасована, і ця постанова постановою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 01 лютого 2018 року залишена без змін, при цьому ухвалою ВС КАС від 21 березня 2018 року у відкритті провадження у цій справі скаржнику УПП в Дніпропетровській області відмовлено.

Зазначені судові рішення, в силу ч.4 ст. 82 ЦПК України, є преюдиційними для розгляду цієї справи, а обставини та фактичні дані, встановлені в цих судових рішеннях, в силу ч.5 ст. 82 ЦПК України відповідачами не спростовані.

Також судом встановлено, що одночасно з постановою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 12 квітня 2018 року, окремою ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 12 квітня 2018 року колегією суддів апеляційної інстанції висловлена окрема думка щодо дій поліцейських при адміністративному затриманні позивача та при встановленні його особи, що, на думку колегії суддів, суперечить Правилам етичної поведінки працівників поліції та негативно впливає на імідж національної поліції в цілому, внаслідок чого колегією суддів ухвалено довести до відома керівництва Управління патрульної поліції у м. Дніпрі Департаменту патрульної поліції обставини, викладені в окремій ухвалі, задля недопущення в подальшому подібних порушень норм законодавства та сприяння якісній підготовці кадрів Національної поліції України.

Суд відзначає, що саме окремою ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 12 квітня 2018 року, яка є чинною, колегією суддів відзначено порушення співробітниками поліції норм чинного законодавства у вигляді адміністративного затримання та неналежної етичної поведінки поліцейських, яка передбачається Правилами етичної поведінки поліцейських, затвердженими Наказом міністерства внутрішніх справ України 09 листопада 2016 року №1179, та нормам якої співробітники поліції повинні слідувати при виконанні своїх службових обов`язків, норми якої, в даному випадку, ними були порушені.

Зазначена ухвала суду оскаржена в порядку, визначеному ст.ст. 329, 331 КАС України, відповідачами не була, а, відтак, і не спростовані висновки суду щодо порушення співробітниками УПП норм чинного законодавства під час подій, які відбувались 21 травня 2017 року, що також ними не спростовано і при розгляді цієї справи.

Статтею 56 Конституції України гарантовано кожному право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Загальні підстави відповідальності за завдану моральну шкоду передбачені статтею 1167 ЦК України, відповідно до якої моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями або бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини.

Частинами першою та другою статті 23 ЦК України передбачено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Положеннями частини третьої статті 23 ЦК України визначено, що моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Частинами 1, 2 ст. 1176 ЦК України визначено, що шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду. Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, виникає. у випадках, передбачених законом.

Відповідно до п.1 ч.1 та ч.2 ст. 1 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду» (далі Закон №266/94-ВР) підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові внаслідок незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян.

У випадках, зазначених у частині першій цієї статті, завдана шкода відшкодовується в повному обсязі незалежно від вини посадових осіб органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду.

Статтею 2 вказаного Закону №266/94-ВР визначений виключний перелік випадків, у яких виникає право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом. Так, згідно пункту 1 частини 1 вказаної статті таке право виникає у разі постановлення виправдувального вироку суду, а згідно пункту 4 частини 1 – у разі закриття справи про адміністративне правопорушення.

Суд відзначає, що посилання відповідачів на відсутність норми у Законі України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду”, яка регулює спірні правовідносини, є безпідставною та такою, що не ґрунтується на законі, а, відтак, судом до уваги не приймається.

Статтею 3 Закону №266/94-ВР у пункті 5 частини 1 передбачено, що у наведених в статті 1 цього Закону випадках громадянинові відшкодовується моральна шкода.

Відповідно до ч. ч. 4, 5 ст. 4 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду» відшкодування моральної шкоди провадиться у разі, коли незаконні дії органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду завдали моральної втрати громадянинові, призвели до порушення його нормальних життєвих зв`язків, вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливостей реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру.

Згідно зі статтею 13 Закону №266/94-ВР питання про відшкодування моральної шкоди за заявою громадянина вирішується судом відповідно до чинного законодавства в ухвалі, що приймається відповідно до частини першої статті 12 цього Закону.

Розмір моральної шкоди визначається з урахуванням обставин справи в межах, встановлених цивільним законодавством.

Відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом провадиться, виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом.

Тлумачення наведеної норми закону свідчить про те, що межі відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом визначаються судом у розмірі, співмірному з мінімальним розміром заробітної плати, визначеним законодавством, за кожен місяць перебування під слідством чи судом, виходячи з мінімальної заробітної плати, встановленої законодавством на момент відшкодування.

Згідно з правовим висновком, викладеним Верховним Судом України у постанові від 02 грудня 2015 року (провадження № 6-2203цс15), відповідно до частини третьої статті 13 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом проводиться виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць на момент перебування під слідством чи судом, при цьому суд при вирішенні цього питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати чи неоподаткованого мінімуму доходів громадян, що діють на час розгляду справи.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі № 686/23731/15-ц (провадження № 14-298цс18) зроблено висновок, що моральною шкодою визначаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливості реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру. У випадках, коли межі відшкодування моральної шкоди визначаються у кратному співвідношенні мінімальним розміром заробітної плати чи неоподатковуваним мінімумом доходів громадян, суд при вирішенні цього питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати чи неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, що діють під час розгляду справи. Законодавець визначив мінімальний розмір моральної шкоди, виходячи з установленого законодавством розміру заробітної плати на момент розгляду справи судом, за кожен місяць перебування під слідством та судом. Тобто цей розмір у будь-якому випадку не може бути зменшено, оскільки він є гарантованим мінімумом. Але визначення розміру відшкодування залежить від таких чинників, як характер і обсяг страждань (фізичного болю, душевних і психічних страждань тощо), яких зазнав позивач, можливості відновлення немайнових втрат, їх тривалість, тяжкість вимушених змін у його життєвих і суспільних стосунках, ступінь зниження престижу, репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, і сама можливість такого відновлення у необхідному чи повному обсязі. Тобто суд повинен з`ясувати усі доводи позивача щодо обґрунтування ним як обставин спричинення, так і розміру моральної шкоди, дослідити надані докази, оцінити їх та визначити конкретний розмір моральної шкоди, зважаючи на засади верховенства права, вимоги розумності, виваженості і справедливості.

Слідуючи роз?ясненням, наданим у п. 9 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від 31 березня 1995 року за № 4, суд приймає до уваги, що коли межі відшкодування моральної шкоди визначаються у кратному співвідношенні з мінімальним розміром заробітної плати, суд при вирішенні цього питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати, що діє на час розгляду справи. Розмір відшкодування моральної шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань, яких зазнав позивач, характеру немайнових витрат.

Відповідно до статті 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2022 рік» зі змінами, внесеними Законом № 2549-ІХ від 30 серпня 2022 року, установлено з 01 січня 2022 року мінімальну заробітну плату у місячному розмірі – 6500,00 грн., з 01 жовтня 2022 року - 6700,00 грн.

Розв`язуючи позовні вимоги, суд виходить з того, що шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою лише у випадках вчинення незаконних дій, вичерпний перелік яких охоплюється частиною першою статті 1176 ЦК України, а саме: у випадку незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт.

За відсутності підстав для застосування частини першої статті 1176 ЦК України, в інших випадках заподіяння шкоди цими органами діють правила частини шостої цієї статті - така шкода відшкодовується на загальних підставах, тобто виходячи із загальних правил про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовими та службовими особами (статті 1173, 1174 цього Кодексу).

Згідно зі статтею 1174 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.

Як встановлено судом, постановою Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 07 червня 2017 року, яка набрала законної сили 20 червня 2017 року, провадження у адміністративній справі стосовно ОСОБА_1 за ч.1 ст. 130 КУпАП за фактом складення відносно нього 21 травня 2017 року співробітниками УПП ДПП протоколу закрито в зв`язку з відсутністю складу адміністративного правопорушення, як і скасована в судовому порядку постанова УПП ДПП про притягнення ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності за ч.1 ч. 126 КУпАП.

Таким чином, у зв`язку з тим, що підставою для відшкодування шкоди є незаконне складення адміністративного протоколу за одне правопорушення, подальше адміністративне провадження та незаконне притягнення позивача і до адміністративної відповідальності за інше правопорушення та подальше судове провадження з оскарження цієї постанови, а даних про застосування до позивача адміністративного арешту чи виправних роботи, незаконної конфіскації майна, незаконного накладення штрафу судом установлено не було, то до даних правовідносин підлягають застосуванню положення статті 1174 ЦК України.

Такий висновок суду узгоджується з правовою позицією, висловленою Верховним Судом України 25 травня 2016 року у справі № 6-440цс16 та у постанові Верховного Суду від 10 січня 2019 року у справі № 532/1243/16-ц.

Разом з цим суд відзначає, що події, які стосуються здійснення відносно позивача провадження про притягнення його до адміністративної відповідальності за ч.1 ст. 130 КУпАП та притягнення до такої відповідальності постановою УПП ДПП, є правовою підставою для встановлення характеру спірних правовідносин у цій справі, а тому суд приходить до висновку, що здійснення провадження у справі про притягнення до адміністративної відповідальності за ч.1 ст. 130 КУпАП, яка в подальшому закрита судом за відсутністю складу адміністративного правопорушення, та скасування рядом судових рішень постанови УПП ДПП про притягнення до адміністративної відповідальності та скасування її, свідчить про незаконні дії посадових осіб, які ініціювали та здійснювали вказані провадження (складання протоколу, адміністративне затримання, отримання пояснень та інше), і такими діяннями позивачу завдано моральної шкоди, оскільки закриття справи про адміністративне правопорушення через відсутність його складу та скасування в судовому порядку постанови УПП ДПП про притягнення до адміністративної відповідальності свідчить про те, що позивача притягнуто до адміністративної відповідальності та складено відносно нього протокол про правопорушення незаконно, а, крім того, відшкодування шкоди здійснюється незалежно від вини.

Таким чином, позивач перебував незаконно під адміністративним переслідуванням внаслідок притягнення до адміністративної відповідальності за ч.1 ст. 126 КУпАП та складання протоколу про адміністративне правопорушення за ч.1 ст. 130 КУпАП з 21 травня 2017 року (дня складення протоколу та постанови) до 20 червня 2017 року (дня набрання законної сили постановою суду про закриття провадження з реабілітуючих підстав), та до 21 березня 2018 року (до остаточного судового розгляду правомірності винесеної відносно ОСОБА_1 постанови про притягнення його до адміністративної відповідальності), тобто 305 днів, а відтак, повних 10 місяців, і за таких обставин суд вважає доведеним позивачем факт спричинення таким переслідуванням моральної шкоди, яка полягає у приниженні його честі, гідності, моральних переживаннях, які викликані відсутністю справедливого провадження при порушенні питання про притягнення до адміністративної відповідальності одразу на декількома статтями КУпАП, що потребувало у нього тривалого встановлення таких незаконних дій відповідачів, що в своїй сукупності порушило нормальні життєві стосунки, та остаточна втрата місця роботи, де позивач працював понад 20 років без дисциплінарних стягнень, вжитих до нього, та втрата засобів для існування, що стали в наслідок таких неправомірних дій, потягли для позивача незворотні важкі наслідки щодо реалізації та отстоювання в судовому порядку права на працю.

Зазначене узгоджується і з висновками, висловленими Верховним Судом у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 січня 2022 року у справі №953/6561/20 провадження №61-922св21.

На підтвердження порушення психоемоційного стану та встановлення інтенсивності та тривалості психотравмуючого впливу зазначеної ситуації позивач надав висновок експерта психолога від 12 серпня 2020 року, складеного спеціалістом психологом ОСОБА_2 , з вищою психологічною та вищою біологічною освітою, сертифікат серії АА №487/Е, виданого на підставі Рішення Експертної ради з питань акредитації та сертифікації №8 від 10 лютого 2015 року, згідно висновків якого психологом встановлено психотравмуючі обставини, які спричинили моральні страждання (моральну шкоду) через фрустрацію основних потреб і цінностей обстеженого ОСОБА_1 , а негативні наслідки незаконного притягнення до адміністративної відповідальності та подальшого звільнення з роботи зачіпають всі рівні потреб обстежуваного ОСОБА_1 - від потреб безпеки до потреби в самовираженні, що продовжує свою дію. Відповідно, перелік стрес-факторів, виявлений обсяг та глибина моральних страждань) моральної шкоди), а, як наслідок, глибина страждань, не піддається точному вимірюванню.

На підставі цього, суд, за внутрішнім переконанням, приходить до висновку, що співмірним та достатнім відшкодуванням моральної шкоди в межах заявлених вимог становитиме сума в розмірі 100 000 грн., що є не в меншому розмірі ніж розмір мінімальної заробітної плати за кожен місяць, виходячи з встановленого з 01 вересня 2022 року розміру такої зарплати в 6500,00 грн., тобто (10 міс. х 6500,00 грн., що дорівнює 65 000 грн.), оскільки суд може визначити більший розмір шкоди, аніж розмір мінімальної заробітної плати за кожен місяць, отже, в приходить до висновку, що на користь позивача належить стягнути моральну шкоду у розмірі 100 000 грн.

Розмір відшкодування моральної шкоди визначений судом з урахуванням також і відповідної правової позиції, викладеної Великою палатою Верховного Суду у постанові від 22 квітня 2019 року у справі № 236/893/17 (провадження № 14-4цс19), та Другої палати КЦС ВС у постанові від 21 жовтня 2020 року у справі № 296/2190/17.

Також суд враховує, що оцінка моральної шкоди за своїм характером є складним процесом, за винятком випадків, коли сума компенсації встановлена законом (рішення Європейського суду з прав людини від 12 липня 2007 року у справі «Станков проти Болгарії» (Stankov v. Bulgaria, № 68490/01, § 62).

Крім того, суд приймає до уваги, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 27 листопада 2019 року у справі № 242/4741/16-ц (провадження № 14-515цс19) дійшла висновку, що належним відповідачем у справах про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовою або службовою особою, є держава як учасник цивільних відносин, як правило, в особі органу, якого відповідач зазначає порушником своїх прав.

Положеннями статті 4 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» встановлено, що відшкодування моральної шкоди проводиться за рахунок коштів державного бюджету.

Кошти державного бюджету належать на праві власності державі. Отже, боржником у зобов`язанні зі сплати коштів державного бюджету є держава Україна як учасник цивільних відносин (частина друга статті 2 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 170 ЦК України держава набуває і здійснює права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.

Велика Палата Верховного суду неодноразово наголошувала на тому, що у цивільному судочинстві держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями саме у спірних правовідносинах, зокрема і представляти державу в суді (постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 5023/10655/11 (провадження № 12-161гс18) (пункт 6.22), від 21 серпня 2019 року у справі № 761/35803/16-ц (провадження № 14-316цс19) (пункт 33), від 18 грудня 2019 року у справі № 688/2479/16-ц (провадження № 14-447цс19) (пункт 28)), зазвичай, орган, діями якого завдано шкоду (постанова Великої Палати Верховного Суду від 25 березня 2020 року у справі № 641/8857/17 (провадження № 14-514цс19) та постанова Верховного Суду Касаційного цивільного суду від 26 січня 2022 року у справі №953/6561/20 (провадження №61-922св21)).

Відповідно до пункту 4 Положення про Державну казначейську службу України, затвердженого указом Президента України від 13 квітня 2011 року № 460/2011, центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, є Державна казначейська служба України (Казначейство України), яка, зокрема, здійснює безспірне списання коштів державного бюджету та місцевих бюджетів на підставі рішення суду.

Таким чином, відповідачем у справі є держава, яка бере участь у справі через відповідний орган державної влади. Кошти на відшкодування шкоди державою підлягають стягненню з Державного бюджету України. Тому відсутня необхідність зазначення у резолютивній частині рішення таких відомостей, як орган, через який грошові кошти мають перераховуватися, або номер чи вид рахунку, з якого має бути здійснено стягнення/списання, оскільки такі відомості не впливають ні на підстави, ні на обов`язковість відновлення права позивача в разі встановлення судом його порушення, та за своєю суттю є регламентацією способу та порядку виконання судового рішення, що має відображатися у відповідних нормативних актах, а не резолютивній частині рішення (пункт 6.21 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2018 року у справі № 910/23967/16 (провадження № 12-110гс18), постанова Верховного Суду від 21 жовтня 2020 року у справі № 296/2190/17, провадження № 61-11897св19)), у зв`язку з чим, згідно ст. 5 ЦПК України, не виходячи за межі позовних вимог, суд захищає права позивача в спосіб, визначений законом.

Таким чином, позовні вимоги позивача підлягають задоволенню частково із стягненням з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , компенсації моральної шкоди у розмірі 100 000,00 грн., в іншій частині позовних вимог слід відмовити.

Ухвалюючи рішення у справі про часткове задоволення позовних вимог, суд враховує те, що відповідно до вимог ст. 89 ЦПК України оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів діючим законодавством не передбачена. Крім цього, зазначене також узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини, відповідно до якої пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України» від 18 липня 2006 року).

За правилами ст. 141 ЦПК України з урахуванням результату розгляду справи судовий збір відшкодуванню не підлягає і його належить віднести на рахунок держави з урахуванням того, що позивач, в силу п.13 ч.2 ст. 3 Закону України “Про судовий збір” звільнений від оплати судового зборі за подання такої позовної заяви.

Керуючись ст.ст. 4, 12, 76-81, 83, 258, 259, 265, 268, 272-273, 352-355 ЦПК України, -

В И Р І Ш И В:

Позовні вимоги ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Дніпропетровській області, Департамент патрульної поліції національної поліції України, Державної казначейської служби України, про відшкодування шкоди, завданої органом Національної поліції України – задовольнити частково.

Стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , компенсацію моральної шкоди у розмірі 100 000,00 грн. (сто тисяч гривень).

В іншій частині позовних вимог – відмовити.

Судовий збір віднести на рахунок держави.

Рішення суду може бути оскаржене шляхом подачі апеляційної скарги до Дніпровського апеляційного суду через суд першої інстанції протягом 30 днів з дня отримання учасником справи його копії.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Суддя Т.О. Кудрявцева