Рішення № 10915289, 19.08.2010, Господарський суд Донецької області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ДОНЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

83048, м.Донецьк, вул.Артема, 157, тел.381-88-46

Р І Ш Е Н Н Я

іменем України

19.08.10 р.                     Справа № 37/14пд                               

Господарський суд Донецької області у складі судді Попкова Д.О., при секретарі судового засідання Семенюшко Г.Р., розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали справи

за позовною заявою Товариства з обмеженою відповідальністю „РосУкрОйл”, м. Донецьк, ідентифікаційний код 32208910

до Відповідача: Відкритого акціонерного товариства „ВТБ Банк”, в особі Донецької філії Товариства з обмеженою відповідальністю „ВТБ Банк”, м. Донецьк, ідентифікаційний код 24453835

про: визнання недійсним кредитного договору №89В/2007 від 21.12.2007р. із змінами та доповненнями

за участю уповноважених представників:

від Позивача – не з’явився;

від Відповідача – не з’явився

Відповідно до вимог ст.4-4 ГПК України, п.7 ст. 129 Конституції України судовий розгляд здійснювався з фіксацією технічними засобами аудиозапису, а у судовому засіданні 19.08.2010р. – у проколі судового засідання згідно ч. 6 ст. 81-1 ГПК України.

Згідно із ст.77 ГПК України судову засідання відкладалося з 15.02.2010р. на 01.03.2010р., з подальшим відкладанням на 15.03.2010р., проте 05.03.2010р. провадження у справі було зупинено та поновлено лише 09.08.2010р. із призначенням до розгляду на 19.08.2010р.

У судовому засіданні 19.08.2010р. суд виходив до нарадчої кімнати для прийняття рішення.

СУТЬ СПРАВИ:

Товариство з обмеженою відповідальністю „РосУкрОйл”, м. Донецьк (далі – Позивач) звернулось до Господарського суду Донецької області з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю „ВТБ Банк”, в особі Донецької філії Товариства з обмеженою відповідальністю „ВТБ Банк”, м. Донецьк (далі – Відповідач) про визнання недійсним кредитного договору №89В/2007 від 21.12.2007р. із змінами та доповненнями, укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю „РосУкрОйл” та Відритим акціонерним товариством „ВТБ Банк” в особі Донецької філії ВАТ „ВТБ Банк” в 21.12.2007р.

В обґрунтування позовних вимог Позивач посилається на відсутність індивідуальної ліцензії для опосередкованої спірним договором операції за надання і одержання резидентами кредиту в іноземній валюті, в якій виражені грошові зобов’язання за договором.

На підтвердження вказаних обставин Позивач надав правоустановчі документи; кредитний договір №89В/2007 від 21.12.2007р. з додатками, змінами та доповненнями до нього.

Нормативно свої вимоги Позивач обґрунтовує ст. 524 Цивільного кодексу України, нормами Закону України „Про Національний банк України” та Декрету КМУ „Про систему валютного регулювання і валютного контролю”, ст.ст. 189, 198 Господарського кодексу України; ст.99 Конституції України.

Позивач через канцелярію суду двічі надавав клопотання про відкладення розгляду справи (а.с.а.с.51,131) у зв’язку з неможливістю явки свого представника через зайнятість в іншому судовому процесі.

Відповідач надав відзив №б/н від 15.02.2010р. (а.с.а.с.52-54), яким проти позову заперечив, вказуючи на те, що здійснення резидентами операцій по отриманню та наданню кредитів в іноземній валюті не потребує індивідуальної ліцензії Національного банку України.

Відповідач на виконанням вимог суду надав документи для залучення до матеріалів справи (а.с.а.с. 55-91).

Суд вважає за можливе розглянути спір за наявними в справі матеріалами, оскільки їх цілком достатньо для правильної юридичної кваліфікації спірних правовідносин, а неявка представників належним чином повідомлених сторін не перешкоджає вирішенню спору у розумінні ст. 77 Господарського процесуального кодексу України, оскільки участь у судовому засіданні за змістом ст. 22 цього Кодексу є процесуальним правом, а не обов’язком, від реалізації якого не може перебувати у залежності правова визначеність щодо розглядуваних правовідносин.

Наразі, сторони свою позицію довели до відома суду у письмовому вигляді та з урахування тривалості часу перебування справи у зупиненому стані не мали перешкод у наданні, у разі бажання, будь-яких додаткових документів на обґрунтування своїх вимог та заперечень.

Таким чином, суд відхиляє клопотання Позивача про відкладання розгляду справи, надане 18.08.2010р., оскільки за змістом ст. 28 Господарського процесуального кодексу України Позивач як юридична особа не позбавлена можливості забезпечити представництва своїх інтересів будь-якою особою на підставі письмової довіреності, і особиста зайнятість певного представника сама по собі не впливає на можливість вирішення спору.

Вислухавши у судовому засіданні 15.02.2010р. представника Відповідача, дослідивши матеріали справи та оцінивши надані суду докази в порядку ст. 43 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВСТАНОВИВ:

21.12.2007р. між Відповідачем (Банк) та Позивачем (Позичальник) був укладений кредитний договір №89В/2007 (а.с.а.с. 27-31), згідно п.1.1 якого Банк надає Позичальнику грошові кошти (кредит) у вигляді відкличної відновлювальної мультивалютної кредитної лінії на наступних умовах, зокрема: сума кредитної лінії (ліміт кредитування ) – 450000 доларів США; валюта кредитної лінії – долари США, гривня, російські рублі; строк користування – до 20.12.2013р.; плата за користування: частиною кредиту у доларах США – 11,5% річних, частиною кредиту гривнях – 16,5% річних, частиною кредиту у російських рублях – 12,5% річних.

30.05.2008р. Банком та Позичальником був укладений договір №1 про внесення змін та доповнень до кредитного договору №89В/2007 від 21.12.2007р. (а.с.а.с. 34-42), зокрема, щодо п.1.1 Договору: Сума кредитної лінії – 7850000 доларів США, у тому числі: ліміт кредитуванні 1 – 4500000 доларів США, ліміт кредитування 2 – 3350000 доларів США. Валюта ліміту кредитування 1 - долари США, гривня, російські рублі, валюта ліміту кредитування 2 - долари США, Євро, гривня, російські рублі. Плата за користування лімітом кредитування 1: частиною кредиту у доларах США – 11,5% річних, частиною кредиту гривнях – 16,5% річних, частиною кредиту у російських рублях – 12,5% річних. Плата за користування лімітом кредитування 2: частиною кредиту у доларах США – 13% річних, частиною кредиту гривнях – 18% річних, частиною кредиту у російських рублях – 13% річних, частиною кредиту у Євро – 13%річних.

За змістом п.4.1., 4.2 та 4.4. кредитного договору в редакції договір №1 від 30.05.2008р. Банк має кореспондуючі відповідним обов’язкам Позичальника права на повернення наданого кредиту, отримання процентів та комісійної винагороди.

Як вбачається з наданою Відповідачем виписки з рахунку (а.с.ас.75, 76) між сторонами відбувався майновий обіг з видачі та погашення кредиту згідно вказаного договору в доларах США.

При цьому, 20.04.2007р. Відповідачу Національним банком України була видана банківська ліцензія №79 (а.с.70), з дозволу №79-1 до якої (а.с.71) вбачається наявність права здійснення операцій згідно додатку до дозволу (а.с.72), у тому числі – неторговельні операції з валютними цінностями, ведення рахунків клієнтів (резидентів та нерезидентів) в іноземній валюті, залучення та розміщення іноземної валюти на валютному ринку України тощо.

За таких обставин позивач наполягає на задоволені позовних вимог.

Відповідач проти позову заперечив з підстав, викладених у відзиві №б/н від 15.02.2010р. (а.с.а.с.52-54).

Виходячи з принципу повного, всебічного та об'єктивного розгляду всіх обставин справи, суд вважає вимоги Позивача до Відповідача такими, що не підлягають задоволенню у повному обсягу, враховуючи наступне:

З огляду на матеріали справи та зміст позовної заяви, сутність розглядуваного спору полягає у визнанні спірного кредитного договору недійсним через відсутність індивідуальної ліцензії на здійснення такої операції, вираженої в іноземній валюті.

Як зазначено в абз. 3 п. 1 Роз’яснення Вищого арбітражного суду України „Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних із визнанням угод недійсними” від 12.03.1999р. №02-5/111, вирішуючи спір про визнання угод недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов’язує визнання угод недійсним і настання відповідних правових наслідків.

При цьому, враховуючи встановлений ст. 58 Конституції України загальний принцип заборони ретроспективної дії законів і нормативно-правових актів та правову позицію Верховного суду України, викладену в абз. 3 п. 2 Постанови Пленуму „Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними” від 6 листопада 2009 року N 9, оцінка законності спірного договору здійснюється судом з урахуванням законодавства, що діяло на момент його вчинення.

Зважаючи на статус сторін та характер правовідносин, останні, згідно ст.ст.1-3 Господарського кодексу України регламентуються його положеннями та іншими актами законодавства, зокрема – Цивільним кодексом України, Декретом Кабінету Міністрів України „Про систему валютного регулювання і валютного контролю”, Законом України „Про Національний банк України” тощо у світлі яких судом і розглядається питання дійсності спірного договору.

Беручи до уваги правову природу укладеного договору, кореспондуючі права та обов’язки його сторін, оцінка правомірності заявлених вимог має здійснюватися судом з урахуванням приписів законодавства, які регламентують правовідносини з кредитування.

За змістом ст.ст. 15, 16 Цивільного кодексу України, ст. 20 Господарського кодексу України та ст. 1 Господарського процесуального кодексу України, необхідною умовою застосування судом певного способу захисту є наявність, доведена належними у розумінні ст. 34 Господарського процесуального кодексу України доказами, наступна сукупність умов:

- наявність у Позивача певного суб’єктивного права (інтересу) – об’єкту судового захисту;

- порушення (невизнання або оспорювання) цього права (інтересу) з боку Відповідачів;

- належність обраного способу судового захисту (з точки зору передбаченого до застосування діючим законодавством та адекватного наявному порушенню).

Відсутність (недоведеність) будь-якого з означених елементів унеможливлює задоволення позову.

Суд наголошує, що обов’язковість доведення наявності факту порушення спірної угодою прав та/або інтересів позивача випливає із позиції Вищого господарського кодексу України, викладеною в абз. 1 п. 4. Роз’яснення „Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з визнанням угод недійсними” від 12.03.1999р. № 02-5/111 та у повній мірі узгоджується із змістом ст. 55 Конституції України. При цьому, порушення прав/інтересів повинно мати місце саме внаслідок існування спірного договору, законність якого наразі заперечується і оспорюється Позивачем.

Втім, ані із змісту позовної заяви або інших матеріалів справи не вбачається в чому Позивач визначає наявність порушення його права та інтересів у зв’язку із існуванням оспорюваної угоди - жодних доказів підтвердження такого факту порушення всупереч ст.ст. 4-3, 33 Господарського процесуального кодексу України до матеріалів справи не надано. Більш того, як вбачається із наявною в матеріалах справи виписки з рахунку, за спірним договором Позивач як позичальник отримував у кредит грошові кошти в іноземній валюті, що вказує на настання очікуваних при укладанні такого договору позичальником правових наслідків, на які було спрямоване його волевиявлення, незалежно від наявності/відсутності у Відповідача індивідуальної ліцензії на надання такого кредиту.

Отже, за висновком суду, обставини наявності або відсутності такої індивідуальної ліцензії у правовідносинах за спірним договором жодною мірою не впливали на суб’єктивні права та інтереси Відповідача, що, як наслідок, об’єктивно унеможливлює досягнення мети судового захисту при поданні розглядуваного позову – поновленню та захисту порушених (невизнаних) права та інтересів, та є самодостатньою підставою для відмови у задоволенні цього позову в контексті положень ч. 3 ст. 16 Цивільного кодексу України, оскільки за відсутністю об’єкту захисту звернення до суду являє собою зловживанням відповідним правом з боку Товариства з обмеженою відповідальністю „РосУкрОйл”.

Зазначений висновок суду щодо неможливості задоволення розглядуваних позовних вимог з підстав відсутності індивідуальної ліцензії у повній мірі узгоджується із позицією Верховного Суду України, приведеною в п. 3 Інформаційного листа Вищого господарського суду України „Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів окремих норм процесуального права (за матеріалами справ, розглянутих Верховним Судом України)” від 15.01.2010 р. N 01-08/12, адже Позивач не є органом з питань ліцензування, функції якого в розглядуваному випадку здійснює лише Національний банк України.

За змістом ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину, яким у розумінні ч. 2 ст. 202 Кодексу є спірний договір, є недодержання в момент його вчинення вимог ч.ч.1-3, 5, 6 ст. 203 цього Кодексу.

Проте, аналіз приведених Позивачем аргументів вказує на необґрунтованість його стверджень щодо незаконності спірного договору з приведених підстав, з огляду на таке.

Згідно з ст. 3 Декрету Кабінету Міністрів України № 15-93 від 19.02.1993 р. “Про систему валютного регулювання і валютного контролю” валюта України є єдиним законним засобом платежу на території України, який приймається без обмежень для оплати будь-яких вимог та зобов'язань, якщо інше не передбачено цим Декретом, іншими актами валютного законодавства України.

Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом, що встановлено ч. 3 ст. 533 Цивільного кодексу України.

Визначення терміну “іноземна валюта” як “валютної цінності” містить ст. 1 Декрету Кабінету Міністрів України № 15-93 від 19.02.1993 р. “Про систему валютного регулювання і валютного контролю”, згідно якої іноземна валюта –це іноземні грошові знаки у вигляді банкнотів, казначейських білетів, монет, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території відповідної іноземної держави, а також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обмінові на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти у грошових одиницях іноземних держав і міжнародних розрахункових (клірингових) одиницях, що перебувають на рахунках або вносяться до банківських та інших фінансових установ за межами України.

Як встановлено ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України № 15-93 “Про систему валютного регулювання і валютного контролю”:

- Національний банк України видає індивідуальні та генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, які підпадають під режим ліцензування згідно з цим Декретом;

- генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим фінансовим установам України, національному оператору поштового зв'язку на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання;

- індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції;

- порядок і терміни видачі ліцензій, перелік документів, необхідних для одержання ліцензій, а також підстави для відмови у видачі ліцензій визначаються Національним банком України.

За наявності банківської ліцензії та за умови отримання письмового дозволу Національного банку України банки мають право здійснювати операції з валютними цінностями, зазначеними у п. 2.3 Положення про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій, затвердженого постановою Національного банку України № 275 від 17.07.2001 р.

Стаття 49 Закону України “Про банки і банківську діяльність” відносить до кредитних операції, зазначені у пункті 3 частини першої та у пунктах 3 - 7 частини другої статті 47 цього Закону, зокрема, розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик.

Виходячи з викладеного, банк як фінансова установа може здійснювати кредитування як валютну операцію, при наявності банківської ліцензії та письмового дозволу Національного банку України.

Як встановлено судом, Відповідач станом на момент укладання кредитного договору мав видані Національним банком України банківську ліцензію №79 від 20.04.2007р. на право здійснювати банківські операції, визначені частиною першою та пп. 5 - 11 частини другої ст. 47 Закону України “Про банки і банківську діяльність”, дозвіл №79-1 від 20.04.2007р., додаток до дозволу №79-1 від 20.04.2007р. на право здійснення операцій, визначених п.п. 1 - 4 частини другої та частиною четвертою ст. 47 Закону України “Про банки і банківську діяльність”.

Отже, Відповідач мав право здійснювати операції з валютними цінностями із розміщенням залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, тобто кредитування в іноземній валюті на підставі банківської ліцензії та дозволу на здійснення відповідних операцій.

Крім того, ч.4 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України № 15-93 встановлено, що індивідуальної ліцензії потребують операції з надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі. Однак, до цього часу ці межі законодавчо не встановлені. Отже, у період виникнення та існування правовідносин за спірним договором будь-які операції з надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті (незалежно від строків та сум) отримання індивідуальної ліцензії не вимагали.

Відповідно до п. 1.5. Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затвердженого Постановою Правління Національного банку України № 483 від 14.10.2004 р. використання іноземної валюти як засобу платежу без ліцензії дозволяється: якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку, на здійснення яких Національний банк видав йому банківську ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операції з валютними цінностями); у випадках, передбачених законами України. У всіх інших випадках використання іноземної валюти як засобу платежу можливе лише за наявності ліцензії.

Отримувачем відсотків, комісій та самого кредиту при поверненні за змістом п.п.п4.1, 4.2. та 4.4. спірного договору є Відповідач (Банк), таким чином, посилання Позивача на обов’язкове одержання індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти на території України, як засобу платежу, є помилковим.

Оскільки причиною виникнення спору є хибне уявлення Позивача про наявність порушення його права (інтересів) та незаконність спірного договору, оскільки згідно ст. 49 Господарського процесуального кодексу України понесені судові витрати відносяться на рахунок Позивача і компенсації не підлягають.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 1, 4, 4-2 - 4-6, 22, 33, 34, 43, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

1. Відмовити у задоволені позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю „РосУкрОйл”, м. Донецьк (ідентифікаційний код 32208910) до Відкритого акціонерного товариства „ВТБ Банк” в особі Донецької філії Товариства з обмеженою відповідальністю „ВТБ Банк”, м. Донецьк (ідентифікаційний код 24453835) про визнання недійсним укладеного між ними кредитного договору №89В/2007 від 21.12.2007р. із змінами та доповненнями.

2. Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано, а у разі подання апеляційної скарги - після розгляду справи апеляційним господарським судом, якщо рішення не буде скасовано.

У судовому засіданні 19.08.2010р. проголошено та підписано вступну та резолютивну частину рішення.

Повний текст рішення складено та підписано 21.08.2010р.

Суддя