Рішення № 10905468, 17.08.2010, Господарський суд Закарпатської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЗАКАРПАТСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

17.08.2010 Справа № 11/33

За позовом Прокурора м.Ужгорода в інтересах держави в особі: Закарпатського обласного художнього музею ім. Й. Бокшая, м.Ужгород

до відповідача 1: Ужгородської міської ради, м. Ужгород

до відповідача 2: ОСОБА_1, м. Ужгород

до відповідача 3: Департаменту міського господарства Ужгородської міської ради

про: визнання незаконним рішення Ужгородської міської ради від 05.02.2010 та договору від 14.02.2006

Головуючий суддя - Якимчук Л.М.

Представники:

від позивача: Ерфан Ф.П. - директор.

від відповідача 1: Полтавцева Т.В. - представник, довіреність від 24.07.2009.

від відповідача 2: не з"явився.

від відповідача 3: Полтавцева Т.В. - представник за дорученням.

з участю прокурора відділу представництва інтересів громадян та держави у судах прокуратури Закарпатської області Андрейчик А.М. та завідувача відділу меморіальногого будинку-музею ОСОБА_5 Фолтін В.Г.

СУТЬ СПОРУ:

Прокурор міста Ужгорода звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особі Закарпатського обласного художнього музею ім.Й.Бокшая до Ужгородської міської ради та до фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 про скасування рішення Ужгородської міської ради від 05.02.2010 "Про перелік об"єктів комунальної власності, які підлягають приватизації у 2010 році шляхом викупу" в частині приватизації підвальних приміщень АДРЕСА_1 та визнання недійсним договору оренди нежилого приміщення №792/0 від 14.02.2006, укладеного між управлінням майнової політики Ужгородської міської ради та підприємцем ОСОБА_1 (з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог від 18.06.2010).

Свої позовні вимоги прокурор обґрунтовує тим, що вказані приміщення є частиною меморіального будинку музею ОСОБА_5, створеного наказом Міністерства культури України на базі власності, переданої ОСОБА_5 до комунальної власності в розмірі 1/2 частини всього будинку №АДРЕСА_1 для створення меморіального музею, тому повинно використовуватися виключно в цілях і діяльності самого музею в порядку визначеному Законом України „Про музей та музейну справу”. Статтею 11 зазначеного закону визначено, що на території, відведеній для музею, забороняється діяльність, що суперечить його функціональному призначенню або може негативно впливати на стан зберігання музейного зібрання, а також інша діяльність, яка є несумісною з діяльністю музею та закладу культури.

Прокурор зазначає, що всупереч ст.18 Закону України „Про охорону культурної спадщини”, яка передбачає, що обєкти культурної спадщини, які є памятками ( за винятком памяток, відчуження або передача яких обмежується законодавчими актами України ) можуть бути відчужені, а також передані власником або уповноваженим ним органом у володіння, користування чи управління іншій юридичній або фізичній особі за наявності погодження відповідного органу охорони культурної спадщини, відповідачі уклали оспорюваний договір без такого погодження.

Меморіальний будинок-музей ОСОБА_5 був створений та оформлений як пам'ятка культурної спадщини відповідно до вимог Закону СРСР „Про охорону та використання пам'яток історії та культури", відділом охорони памяток історії та культури при управлінні культури Закарпатської ОДА внесений в реєстр памяток історії місцевого значення під охоронним номером 642. З моменту прийняття 08.06.2000 Закону України „Про охорону культурної спадщини" запроваджено розробку бази даних культурної спадщини, тобто Державного реєстру. Робота проводиться у кілька етапів. На сьогоднішній день роботи по формуванню Державного реєстру не завершені. Крім того, керівництвом Закарпатської області подано до Міністерства культури України клопотання про присвоєння до 100-річчя з Дня народження народного художника України ОСОБА_5 меморіальному будинку-музею статусу національного, після чого буде вирішено питання про включення даної пам'ятки у Державний реєстр нерухомих пам'яток України.

Згідно вимог ч.2 ст. 14 Закону України „Про охорону культурної спадщини" обєкт культурної спадщини, в тому числі щойно виявлений, до вирішення питання про занесення його до Реєстру підлягає охороні відповідно до вимог цього Закону.

Прокурор звертає увагу на те, що рішенням 11 сесії 21 скликання Закарпатської обласної ради від 23.12.92 „Про комунальну власність області та програму її приватизації” у відповідності до Переліку державного майна України, що передається до власності адміністративно - територіальних одиниць (комунальної власності), затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 05.11.91 №311, яким у комунальну власність областей із державного майна у сфері „Культура" передано „музеї", Закарпатською обласною радою прийнято у комунальну власність області Краєзнавчий музей у структуру якого входить як відділ меморіальний будинок-музей ОСОБА_5, переданий на баланс Краєзнавчого музею згідно рішення виконкому Ужгородської міської ради народних депутатів від 28.02.89 №33 „Про використання та збереження памяток історії та культури м. Ужгорода". Прокурор наголошує на тому, що 1/2 частина спірного будинку подарована колись державі перебувала з 1979 по 1989 роки на балансі Ужгородської міської ради народних депутатів, при цьому будучи власністю держави, в подальшому у 1989 році передана на баланс державному Краєзнавчому музею, а відповідно до наведеної вище постанови Кабінету Міністрів України та рішення Закарпатської обласної ради передана у комунальну власність області. Вона включає в себе 3 підвальні приміщення, квартиру на другому поверсі та пів горища, що є одним цілим і використовується за цільовим призначення, а саме в цілях ефективного функціонування створеного меморіального будинку-музею ОСОБА_5.

А тому, у відповідності до ч.2 ст. 183 ЦК України 1/2 частина будинку є неподільною річчю, оскільки вона не може бути подільною без втрати її цільового призначення.

Оспорювані рішення та договір суперечать ст.ст. 24, 32 Закону України „Про місцеве самоврядування в Україні”, ст.ст.11,21 Закону України „Про музей та музейну справу”, Закону України „Про охорону культурної спадщини”.

Крім того, договір оренди суперечить вимогам ст.ст. 327, 328, 345 Цивільного кодексу України, тому з посиланням на ст.ст. 203, 215 Цивільного кодексу України прокурор просить визнати його недійсним.

Відповідач 1, Ужгородська міська рада, позовні вимоги не визнала з мотивів, викладених у запереченні на позовну заяву. Зокрема, вказала, що відповідно до статті 3 Прикінцевих положень Закону України «Про охорону культурної спадщини»№1805-ІІІ об'єкти, включені до списків (переліків) пам'яток історії та культури відповідно до Закону Української РСР «Про охорону і використання пам'яток історії та культури», визнаються пам'ятками відповідно до Закону України «Про охорону культурної спадщини».

Згідно зі статтею 1 Закону №1805-ІІІ пам'ятка - це об'єкт культурної спадщини, який занесено до Державного реєстру нерухомих пам'яток України. Складовою системи заходів по охороні культурної спадщини є, зокрема, здійснення державної реєстрації об'єктів культурної спадщини.

Статтею 13 Закону «Про охорону культурної спадщини»передбачено, що об'єкти культурної спадщини незалежно від форм власності відповідно до їхньої археологічної, естетичної, етнологічної, історичної, мистецької, наукової чи художньої цінності підлягають реєстрації шляхом занесення до Державного реєстру нерухомих пам'яток України за категоріями національного та місцевого значення пам'ятки.

Із занесенням до Державного реєстру нерухомих пам'яток України на об'єкт культурної спадщини, на всі його складові елементи поширюється правовий статус пам'ятки.

При цьому Закон (ч. 2 ст. 13) визначає лише один випадок, коли державна реєстрація пам'ятки не здійснюється, а саме „не підлягають державній реєстрації об'єкти, що є сучасними копіями існуючих пам'яток або спорудами (витворами), створеними за старовинними проектами чи науковими реконструкціями, в тому числі масові тиражовані копії.” Інших виключень Закон не містить.

Відповідно до статей 5, 14 Закону України «Про охорону культурної спадщини»занесення об'єктів культурної спадщини місцевого значення до Державного реєстру нерухомих пам'яток України та внесення змін до нього щодо пам'яток місцевого значення належить до компетенції центрального органу виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини та здійснюється за поданням відповідних органів охорони культурної спадщини або за поданням Українського товариства охорони пам'яток історії та культури.

Таким чином, об'єкт культурної спадщини, який не було внесено до Державного реєстру нерухомих памяток України, тобто який не набув статусу пам'ятки національного чи місцевого значення, не є предметом обмежень, встановлених ч. 1 ст. 18 вказаного вище Закону стосовно необхідності одержання погодження на відчуження від відповідного органу охорони культурної спадщини, а тому може бути приватизований у встановленому законодавством порядку.

Отже, системний аналіз змісту ст. З Розділу X Прикінцеві Положення Закону України «Про охорону культурної спадщини»свідчить, що дана норма Закону не скасовує необхідність державної реєстрації об'єктів, включених до списків (переліків) пам'яток історії та культури відповідно до Закону Української РСР «Про охорону і використання пам'яток історії та культури»у Державному реєстрі нерухомих пам'яток України, а лише усуває необхідність встановлення відповідності такого об'єкта культурної спадщини критеріям, зазначеним у п. п. 10-11 Порядку визначення категорій пам'яток для занесення об'єктів культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам'яток України, оскільки така відповідність (як виняток) встановлена у ст.З Перехідних Положень Закону №1805-ІІІ. Крім цього відповідач 1 зазначає, що відповідно до п. 16 ч. 1 ст. 6 Закону «Про охорону культурної спадщини»до повноважень органу охорони культурної спадщини Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів охорони культурної спадщини обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій відповідно до їхньої компетенції належить ... „погодження відчуження або передачі пам'яток місцевого значення їхніми власниками чи уповноваженими ними органами іншим особам у володіння, користування або управління”. Із змісту листа вих. № 57 від 08.04.2005 вбачається, що орган охорони культурної спадщини - Управління культури Закарпатської обласної державної адміністрації надало погодження, зокрема, на оренду та приватизацію підвального приміщення буд. № АДРЕСА_1, що є об'єктом спору по даній справі. Відповідач 2, фізична особа - підприємець, відзив на позов суду не подав, однак у попередніх засіданнях позовні вимоги не визнавав. Відповідач 3, Департамент міського господарства Ужгородської міської ради, письмовий відзив на позов суду не надав, однак його уповноважений представник у судовому засіданні позовні вимоги не визнав.

Вивчивши матеріали справи, заслухавши пояснення уповноважених представників сторін, суд

В С Т А Н О В И В :

Виконавчий комітет Ужгородської міської ради, за наслідками розгляду листа члена Спілки письменників ОСОБА_7 та заяви доньки і сина народного художника УРСР ОСОБА_5, прийняв рішення №222 від 04.05.1979 „Про довідку обкому партії та облвиконкому „Про наслідки розгляду листа члена Спілки письменників тов. ОСОБА_7.”, яким вирішив прийняти на комунальний баланс 1/2 частини будинку /другий поверх/ по АДРЕСА_1, що належить т.т. ОСОБА_9 на правах власності після смерті батька, народного художника УРСР ОСОБА_5, згідно поданої заяви та порушити клопотання перед виконкомом Закарпатської обласної ради народних депутатів прийняти рішення про створення в м. Ужгороді художньо-меморіальних квартир музеїв народного художника УРСР ОСОБА_5 та відомого живописця ОСОБА_10.

Наказом Міністерства культури Української РСР від 06.02.80 за №126 створено в м. Ужгороді меморіальний будинок-музей ОСОБА_5, як відділ Закарпатського краєзнавчого музею, та вирішено видатки на утримання проводити за рахунок бюджету Закарпатської області.

Рішенням виконкому Ужгородської міської ради народних депутатів від 28.02.89 №33 „Про використання та збереження памяток історії та культури м.Ужгорода” з метою забезпечення постійного нагляду за памятками історії та культури, додержання належного технічного стану, державний меморіальний будинок-музей ОСОБА_5 передано на баланс державному Краєзнавчому музею.

Рішенням 23 сесії пятого скликання Закарпатської обласної ради від 27.02.2009 №785 „Про зміни в структурі Закарпатського обласного художнього музею ім. Й.Бокшая та Закарпатського обласного краєзнавчого музею” виведено зі структури Закарпатського обласного краєзнавчого музею меморіальний будинок-музей народного художника України ОСОБА_5 та ОСОБА_11 і введено їх в структуру Закарпатського обласного художнього музею імені Й.Бокшая.

На виконання рішення виконавчого комітету Закарпатської обласної ради народних депутатів № 139 від 21.05.1985, будинок №АДРЕСА_1, в якому жив і працював народний художник УРСР ОСОБА_5, відділом охорони памяток історії та культури при управлінні культури Закарпатської облдержадміністрації внесено в реєстр памяток історії місцевого значення під охоронним номером 642.

Рішенням виконавчого комітету Ужгородської міської ради від 25.02.1981 № 68, затверджено акт конкретного користування будинком №АДРЕСА_1 між співвласниками, згідно якого 1/2 частина будинковолодіння №АДРЕСА_1, яке прийнято виконкомом в комунальну власність та на базі якого створено меморіальний будинок-музей ОСОБА_5 включає в себе приміщення другого поверху, підвальні приміщення №3 площею 20,3 кв.м, №4 розміром 20,58 кв.м, №5 розміром 20,02 кв.м.

Рішенням 11 сесії 21 скликання Закарпатської обласної ради від 23.12.92 „Про комунальну власність області та програму її приватизації” у відповідності до Переліку державного майна України, що передається до власності адміністративно - територіальних одиниць (комунальної власності), затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 05.11.91 №311, яким у комунальну власність областей із державного майна у сфері „Культура" передано „музеї", прийнято у комунальну власність області Краєзнавчий музей у структуру якого входить як відділ меморіальний будинок-музей ОСОБА_5. Не дивлячись на це, Управління майнової політики Ужгородської міської ради, правонаступником якого є Департамент міського господарства Ужгородської міської ради, 14 лютого 2006 року уклало договір оренди не житлового приміщення з фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1, якій на праві приватної спільної часткової власності належить інша 1/2 частина будинку №74 по вул.Другетів (Горького) у м.Ужгороді, на підставі договору купівлі-продажу від 17.08.2004, згідно якого орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування нежиле приміщення за адресою: АДРЕСА_1 площею 60,0 кв.м для використання під склад. Договір укладено на строк з 14.02.2006 до 14.01.2007. Пунктом 9.2 договору передбачено, що у разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну цього договору після закінчення строку його чинності протягом одного місяця, він вважається продовженим на той самий термін на тих самих умовах, які були передбачені цим договором. Рішенням 5 сесії пятого скликання Ужгородської міської ради від 05 лютого 2010 року № 1353 „Про доповнення до рішення У сесії міської ради У скликання від 25 грудня 2009 року № 1330 „Про Програму приватизації та перелік обєктів комунальної власності, які підлягають приватизації у 2010 році” доповнено перелік обєктів комунальної власності, які підлягають приватизації у 2010 році шляхом викупу, зокрема, підвальним приміщенням, розташованим за адресою: АДРЕСА_1 (орендар приватний підприємець ОСОБА_1, площа згідно договору оренди 60,0 кв.м, склад). У газеті „Ужгород” від 13.02.2010 розміщена відповідна інформація.

Прокурор просить скасувати вказане рішення як незаконне та визнати недійсним договір оренди на підставі ст.ст. 227, 203 та 215 Цивільного кодексу України.

Суд вважає, що позов підлягає до задоволення з огляду на наступне.

За приписами статті 327 Цивільного кодексу України (435-15) право власності набувається на підставах, що не заборонені законом; право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Законодавчі акти, що були чинні на момент передачі спірного майна державі для створення музею, не передбачали права комунальної власності, чи державної реєстрації права власності.

Статтею 35 Закону України "Про власність" (697 12) визначено перелік об'єктів, які відносяться до об'єктів права комунальної власності, статтею 32 вказаного Закону (697-12) визначено, що суб'єктами права комунальної власності є адміністративно-територіальні одиниці в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських Рад народних депутатів.

Відповідно до постанов Верховної Ради УРСР від 08.12.1990 "Про порядок введення в дію Закону Української РСР "Про місцеві ради народних депутатів та місцеве самоврядування", від 26.03.1991 (2234-12) "Про введення в дію Закону Української РСР "Про власність" (697-12) Кабінет Міністрів України прийняв Постанову від 05.11.1991. №311 (311-91-п) "Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю)", якою передбачено також порядок розмежування майна між власністю областей та власністю районів, міст обласного підпорядкування тощо. Вказаною постановою затверджено перелік державного майна України, що передається у власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальної власності). Згідно цього переліку до власності областей передано, зокрема, музеї.

Пунктом 3 вказаної постанови установлено, що розмежування майна між власністю областей, міст Києва та Севастополя і власністю районів, міст обласного підпорядкування, районів міст Києва та Севастополя провадиться облвиконкомами, Київським і Севастопольським міськвиконкомами з участю виконкомів нижчестоящих Рад народних депутатів; розмежування майна між власністю районів, міст обласного підпорядкування та власністю інших адміністративно-територіальних одиниць провадиться виконкомами районних і міських Рад народних депутатів з участю виконкомів районних у містах, міських районного підпорядкування, селищних і сільських Рад народних депутатів.

Рішенням 11 сесії 21 скликання Закарпатської обласної ради від 23.12.92 „Про комунальну власність області та програму її приватизації” у відповідності до Переліку державного майна України, що передається до власності адміністративно - територіальних одиниць (комунальної власності), затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 05.11.91 №311, яким у комунальну власність областей із державного майна у сфері „Культура" передано „музеї", прийнято у комунальну власність області Краєзнавчий музей у структуру якого входить як відділ меморіальний будинок-музей ОСОБА_5.

Статтею 6 Конституції України встановлено обов'язок органів законодавчої, виконавчої та судової влади здійснювати свої повноваження у встановлених нормами Конституції межах і відповідно до законів України.

Аналогічне положення закріплено в ст.24 Закону України "Про місцеве самоврядування", якою встановлено обов'язок органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб діяти лише на підставі, в межах та у спосіб, передбачених Конституцією і Законами України, та керуватися у своїй діяльності Конституцією і Законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, прийнятих в межах їхньої компетенції.

У відповідності до ст. 77 Закону України „Про місцеве самоврядування" спори про поновлення порушених прав юридичних та фізичних осіб, що виникають в результаті рішень, дій чи бездіяльності органів або посадових осіб місцевого самоврядування, вирішуються в судовому порядку.

Відповідно до ч. 1 ст. 393 Цивільного кодексу України правовий акт органу державної влади, органів місцевого самоврядування, який не відповідає закону і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується.

Згідно ч.1 ст.21 Цивільного кодексу України, суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий, зокрема, органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Оскільки вказане рішення прийняте з порушенням зазначених приписів Конституції України та Законів України, порушує права та законні інтереси позивача , то його слід визнати незаконним та скасувати.

Виходячи з вказаних приписів правових норм, суд констатує висновок про те, що спірний будинок з підвальними приміщеннями, які передані приватному підприємцю- фізичній особі ОСОБА_1 в оренду згідно спірного договору, подаровані державі дітьми художника ОСОБА_5 перебували на балансі Ужгородської міської ради з 1979 по 1989 роки, з 1989 року- на балансі Державного Краєзнавчого музею, не виходили з власності держави, а з грудня 1992 року перейшли у комунальну власність області і з неї не вибували до цього часу.

Отже, Ужгородська міська рада, приймаючи оспорюване рішення, а Управління майнової політики Ужгородської міської ради, укладаючи з субєктом підприємницької діяльності- фізичною особою ОСОБА_1 оспорюваний договір оренди підвальних приміщень, розпорядились майном, не будучи його власником.

Крім того, як зазначено прокурором у позовній заяві, діями відповідачів порушено ст.ст.11,21 Закону України „Про музей та музейну справу”, Закон України „Про охорону культурної спадщини”.

Відповідно до статті 5 Закону України „Про охорону культурної спадщини” до повноважень центрального органу виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини належить, зокрема, погодження відчуження або передачі пам'яток національного значення їхніми власниками чи уповноваженими ними органами іншим особам у володіння, користування або управління.

У пункті 2 зазначеної статті вказано що об'єкт культурної спадщини, в тому числі щойно виявлений, до вирішення питання про занесення його до Реєстру підлягає охороні відповідно до вимог цього Закону.

У даному випадку такого погодження не було.

Пунктом третім розділу Х „Прикінцеві положення” згаданого закону встановлено, що об'єкти, включені до списків (переліків) пам'яток історії та культури відповідно до Закону Української РСР "Про охорону і використання пам'яток історії та культури", визнаються пам'ятками відповідно до цього Закону.

Статтею 18 вказаного закону передбачено, що об'єкти культурної спадщини, що є пам'ятками (за винятком пам'яток, відчуження або передача яких обмежується законодавчими актами України) можуть бути відчужені, а також передані власником або уповноваженим ним органом у володіння, користування чи управління іншій юридичній або фізичній особі за наявності погодження відповідного органу охорони культурної спадщини.

Пунктом 3 ст.2 Закону України „Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)” передбачено, що не можуть бути обєктами малої приватизації будівлі (споруди, приміщення) або їх окремі частини, які становлять національну, культурну та історичну цінність і перебувають під охороною держави.

Статтею 204 Цивільного кодексу України закріплено презумпцію правомірності правочину, тобто правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Відповідно до Роз'яснення Вищого арбітражного суду України №02-5/111 від 12.03.1999 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними" (з наступними змінами і доповненнями), вирішуючи спори про визнання угод недійсними, господарський суд повинен установити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угоди вимогам закону; дотримання установленої форми угоди; правоздатність сторін по угодах; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору (пункт 1 Роз'яснення).

Правочини не повинні суперечити положенням законів, галузевих законодавчих актів та нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції.

Згідно частини 1 ст.227 Цивільного кодексу України правочин юридичної особи, вчинений без відповідного дозволу, може бути визнаний судом недійсним.

Правові наслідки недодержання сторонами при вчиненні правочину вимог закону встановлені в параграфі 2 глави 16 Цивільного кодексу України.

Так, згідно з частиною першою статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент його вчинення стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Частиною першою статті 203 Цивільного кодексу України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Частиною третьою статті 215 Цивільного кодексу України передбачено, що якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Оскільки оспорюваний у даній справі правочин суперечить зазначеним вище нормам закону, то його належить визнати недійсним на підставі частини першої ст.203 та частини першої ст.. 215 Цивільного кодексу України.

Згідно з ст. 43 ГПК України, судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.

Відповідно до ст. 32 ГПК України, доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у встановленому законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Статтею 33 ГПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

Згідно з ст. 34 ГПК України господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Статтею 43 ГПК України встановлено, що господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і обєктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справив в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

З огляду на викладене, суд дійшов висновку, що прокурором доведено ті обставини на які він покликається як на підставу своїх вимог і такі не спростовані відповідачами, наявними у справі доказами, тому позов підлягає до задоволення.

Керуючись ст.ст. 33, 34, 44, 49, 82, 84, 85 Господарського процесуального кодексу України,

СУД ВИРІШИВ:

1. Позов задоволити повністю.

2. Визнати незаконним та скасувати рішення 5 сесії 5 скликання (п"ятнадцяте пленарне засідання) Ужгородської міської ради від 05.02.2010 "Про перелік об"єктів комунальної власності, які підлягають приватизації у 2010 році шляхом викупу" в частині затвердження підвального приміщення за адресою: АДРЕСА_1.

3. Визнати недійсним договір оренди нежитлового приміщення №792/0 від 14.02.2006, укладений між управлінням майнової політики Ужгородської міської ради та підприємцем ОСОБА_1.

4. Стягнути з Ужгородської міської ради (м.Ужгород, пл.Поштова, 3, код 33868924), Департаменту міського господарства Ужгородської міської ради (м.Ужгород, пл.Поштова, 3, код 204425548), Фізичної особи -підприємця ОСОБА_1 (АДРЕСА_1, код НОМЕР_1) солідарно:

а) в дохід державного бюджету України суму 85грн. державного мита (одержувач: УДК у м.Ужгород, код ЄДРПОУ 22108040, банк одержувача ГУ ДКУ у Закарпатській області, код 812016, рахунок 31115095700002, код платежу 22090200, символ звітності банку 095);

б) в дохід бюджету м.Ужгород суму 236грн. на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу (одержувач Державний бюджет м.Ужгород, код ЄДРПОУ 22108040, банк одержувача ГУ ДКУ у Закарпатській області, МФО 812016, рахунок 31214264700002, код платежу 22050003, символ звітності банку 264).

5. Рішення набирає законної сили в порядку статті 85 ГПК України.

Повний текст рішення, у відповідності до вимог ст.84 Господарського процесуального кодексу України, виготовлено та підписано 21.08.2010.

Суддя Л.М.Якимчук