Рішення № 108821653, 26.01.2023, Господарський суд Харківської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Держпром, 8-й під`їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,

тел. приймальня (057) 705-14-14, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41

________________

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26.01.2023м. ХарківСправа № 922/1690/21

Господарський суд Харківської області у складі:

судді Аюпової Р.М.

при секретарі судового засідання Погореловій О.В.

розглянувши в порядку загального позовного провадження справу

за позовом Фізичної особи ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ); до Фізичної особи ОСОБА_2 ( АДРЕСА_2 ). про стягнення коштів за участю представників:

позивача - не з`явився;

відповідача - адвокат Бородін Т.В.

ВСТАНОВИВ:

Позивач - Фізична особа ОСОБА_1 звернувся до суду з позовною заявою, в якій просить суд стягнути з Фізичної особи ОСОБА_2 суму заборгованості яка виникла внаслідок не належного виконання умов договору купівлі-продажу частки у статутному капіталі товариства у розмірі 4 749 869,27 грн (де: основний борг - 4 329 125,00 грн; 3% річних в розмірі 76 394,04 грн; збитки від інфляції в розмірі 344 350,23 грн) та покласти судові витрати на відповідача.

Рішенням господарського суду від 26.08.2021 (суддя Жигалкін І.П.), залишеним без змін постановою Східного апеляційного господарського суду від 10.12.2021, позов задоволено повністю. Стягнуто з Фізичної особи ОСОБА_2 на користь Фізичної особи ОСОБА_1 суму заборгованості у розмірі 4749869,27 грн. (де: основний борг 4329125,00 грн.; 3% річних в розмірі 76394,04 грн.; інфляційні втрати в розмірі 344350,23 грн.), а також суму судових витрат у розмірі 71338,50 грн. Постановою Верховного Суду від 09.06.2022 рішення господарського суду Харківської області від 26.08.2021 та постанову Східного апеляційного господарського суду від 10.12.2021 скасовано, справу № 922/1690/21 передано на новий розгляд до господарського суду Харківської області.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями, для нового розгляду справи № 922/1690/21 визначено суддю Аюпову Р.М.

Ухвалою господарського суду від 01.07.2022 призначено справу № 922/1690/21 до розгляду у підготовчому засіданні на 06.07.2022 о 12:30 год.

Протокольними ухвалами суду, розгляд підготовчого засідання неодноразово відкладався.

12.07.2022 відповідачем надано відзив на позов (вх. № 6808), який долучено до матеріалів справи.

24.07.2022 позивачем надано відповідь на відзив (вх. № 7293), яку судом долучено до матеріалів справи.

26.08.2022 року відповідачем надано до суду додаткові письмові пояснення (вх. № 8743), які долучаються до матеріалів справи.

11.10.2022 року ухвалою господарського суду підготовче провадження у справі закрито та призначено розгляд справи по суті.

Протокольними ухвалами від 10.11.2022, 11.10.2022, 22.12.2022 у судових засіданнях оголошувалась перерва.

Представник позивача у судове засідання 26.01.2023 не з`явився, через канцелярію суду надав клопотання про розгляд справи за його відсутності.

Представник Відповідача проти позову заперечує, просить суд в його задоволенні відмовити повністю з підстав викладених у відзиві на позов та додаткових пояснень через призму зарахування зустрічних однорідних вимог у виниклих спірних правовідносинах.

Під час розгляд справи по суті 26.01.2023 у судовому засідання неодноразово оголошувалась перерва через багатогодинну масштабну повітряну тривогу на території України.

В ході розгляду даної справи господарським судом Харківської області, у відповідності до п.4 ч.5 ст.13 ГПК України, було створено учасникам справи умови для реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом у межах строків, встановлених ГПК України, судом було в повному обсязі досліджено письмові докази у справі, пояснення учасників справи, викладені в заявах по суті справи - у відповідності до приписів ч. 1 ст. 210 ГПК України, а також з урахуванням положень ч. 2 цієї норми, якою встановлено, що докази, які не були предметом дослідження в судовому засіданні, не можуть бути покладені судом в основу ухваленого судового рішення.

Відповідно до ч.1 ст. 202 ГПК України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.

Згідно з п.1 ч.3 ст. 202 ГПК України якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки.

Враховуючи вищевикладене, суд дійшов до висновку, що неявка представника позивача не перешкоджає розгляду справи по суті.

З`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, всебічно та повно дослідивши матеріали справи та надані докази, суд встановив наступне.

Між ОСОБА_1 (позивач/продавець) та ОСОБА_2 (відповідачем/покупець) 13.08.2020 було укладено договір купівлі-продажу частки у статутному (складеному) капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю «Ореола» Компанія з управління активами» (далі - договір 1 /Компанія 1), відповідно до умов якого продавець (позивач) передав у власність покупцю (відповідача), а покупець (відповідач) прийняв у власність частку в статутному капіталі Компанії 1 в розмірі 29,5%, номінальна вартість якої складає 4329125,00грн.

Умовами п.п. 3 та 4 договору 1 встановлено, що продаж здійснюється за ціною 4329125 грн (чотири мільйони триста двадцять дев`ять тисяч сто двадцять п`ять гривень), а покупець зобов`язаний був провести повний розрахунок з продавцем протягом 30 календарних днів з моменту підписання договору 1 (до 13 вересня 2020 року).

Позивач на виконання умов укладеного договору 1 передав відповідачу частку у статутному капіталі Компанії 1, що підтверджується нотаріально засвідченим Актом приймання-передачі від 13.08.2020.

Відповідач взяті на себе зобов`язання не виконав, грошові кошти за договором 1 у строк позивачу не сплатив.

Строк прострочення із оплати відповідачем на користь позивача станом на день звернення до суду складав 7 місяців.

З наданого представником відповідача відзиву на позов, вбачається, що він заперечує проти позовних вимог та посилається на те, що зобов`язання відповідача перед позивачем за договором 1 від 13.08.2020, становить 0 (нуль) гривень, оскільки вони припинені шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог.

У відзиві також вказує, що заборгованість позивача перед відповідачем погашена на підставі договору про відступлення права вимоги (цесії) №28/04-1 від 28.04.2021 (надалі - договір 2), укладеного між відповідачем та Товариством з обмеженою відповідальністю «Луцька аграрна компанія» (надалі - Компанія), відповідно до умов якого первісний кредитор відступив відповідачу право вимагати від позивача часткового виконання зобов`язань за договором позики від 30.08.2017 (надалі - договір позики), укладеного між Компанією та позивачем, а саме: право грошової вимоги з повернення частини позики у сумі 5000000,00 грн.

Відповідно до п. 1 договору позики, позикодавець передав, а позичальник прийняв у власність 27 820 000 грн, які позичальник зобов`язався повернути позикодавцю не пізніше 31.12.2018 (п. 2 договору позики).

До відзиву надано копії платіжного доручення №403 від 04.09.2017 на суму1600000 грн та платіжного доручення №4 від 04.09.2017 на суму 11 820 000 грн, де вказано призначення платежу - згідно дог. позики б/н від 30.08.2017, платником якого визначено - Компанію, а отримувачем визначено позивача.

30.11.2018 Компанія 2 та позивач (позичальник) уклали додаткову угоду №1 до договору позики, якою встановили граничний строк погашення заборгованості по ньому - до 31.12.2020.

Представник відповідача у відзиві посилається, що на підставіст. 601 ЦК України, заявою від 03.05.2021 відповідач повідомив позивачу про зарахування зустрічних однорідних вимог, а саме: погашення грошової вимоги позивача до відповідача про сплату 4329125, 00 грн. (чотири мільйони триста двадцять дев`ять тисяч сто двадцять п`ять гривень 00 копійок), яка виникла на підставі договору 1, за рахунок частини грошової вимоги (4329125,00 грн) відповідача до позивача, яка виникла на підставі договору 2.

Також було повідомлено, що в результаті зарахування зустрічних однорідних вимог заборгованість позивача перед відповідачем за договором 2 становить 670875, 00 грн (шістсот сімдесят тисяч вісімсот сімдесят п`ять гривень 00 копійок).

Зобов`язання позивача про сплату (повернення позики) у сумі 4329125,00 грн (чотири мільйони триста двадцять дев`ять тисяч сто двадцять п`ять гривень 00

копійок) перед відповідачем припинено зарахуванням.

Разом з цим відповідач вимагав негайно сплатити заборгованість за договором 2 у сумі 670875,00 (шістсот сімдесят тисяч вісімсот сімдесят п`ять гривень 00 копійок).

Відповідну заяву від 03.05.2021 з копією договору 2 було направлено позивачу представником відповідача - адвокатом Бородіним Т.В., цінним поштовим листом з описом вкладень у цінний лист від 07.05.2021 №6105246708523, який отриманий позивачем 11.05.2021, а додатковою заявою від 10.06.2021 відповідач заявив (повідомив) позивачу про зарахування зустрічних однорідних вимог, а саме:

погашення грошової вимоги позивача до відповідача про сплату 3% річних у сумі

76394,04 грн та 344350,23 грн інфляційних втрат.

Також відповідач посилався на те, що у рішеннях Дзержинського районного суду м. Харкова та Харківського апеляційного суду по справі 638/16545/20, а також у рішенні Господарського суду Харківської області та Постанові Касаційного господарського суду по справі № 922/1689/21 встановлено обов`язок ОСОБА_1 повернути суму позики на користь ТОВ Луцька аграрна компанія та строк повернення позики, а адже на думку відповідача вказані обставини не потребують доказування на підставі ч. 4 ст. 75 ГПК України.

Позивачем у відповіді на відзив зазначено, що посилання відповідача стосовно проведених останнім зарахувань зустрічних однорідних позовних вимог, тобто безспірних грошових зобов`язань перед відповідачем відсутні. Їх не було на день подання відповіді на відзив. Немає безспірних грошових зобов`язань, строк виконання яких наступив, перед будь-якою фізичною та юридичною особою, у тому числі перед Компанією 2, які б могли бути відступлені відповідачеві.

З метою спростування можливості зарахування відповідачем вимог за договором купівлі-продажу корпоративних прав та договором позики між ним і ТОВ Луцька аграрна компанія позивачем у відповіді на відзив вказав на таке.

Подільською окружною прокуратурою м. Києва здійснюється процесуальне керівництво у кримінальному провадженні № 42021102070000117 від 15.06.2021 щодо протиправних дії посадових осіб ТОВ Луцька аграрна компанія, в якому позивачу надано статус потерпілого.

07.10.2021 в ході ознайомлення з матеріалами кримінального провадження №42021102070000117 від 15.06.2021 у матеріалах кримінального провадження відповідачем було виявлено оригінал додаткової угоди від 26.12.2019 до договору позики б/н від 30.08.2017, який було вилучено під час обшуку проведеного за місцем мешкання колишнього директора ТОВ Луцька Аграрна Компанія ОСОБА_3 .

У відповідності до вказаної додаткової угоди строк повернення позики за договором позики від 30.08.2017 був встановлений між ОСОБА_1 та ТОВ Луцька аграрна компанія до 31.12.2032.

З метою отримання копії вказаної додаткової угоди ОСОБА_1 до прокуратури було надане відповідне клопотання.

У відповідь на клопотання прокурор Подільської окружної прокуратури м. Києва надав відповідь та три копії додаткової угоди від 26.12.2019, а також дозволив розголошення цих документів у судових справах.

З метою з`ясування обставин перебування та вилучення вказаної додаткової угоди у колишнього директора ТОВ Луцька аграрна компанія ОСОБА_3 , ОСОБА_1 звернувся до останнього з запитом щодо надання заяви свідка з приводу вказаних обставин у іншій справі, де ОСОБА_1 також є стороною та стосується цих же правовідносин.

У відповідь на запит ОСОБА_3 направив відповідну заяву, в якій підтвердив факт укладання додаткової угоди від 26.12.2019 та не отримання ОСОБА_1 свого екземпляру додаткової угоди у день підписання. При цьому ОСОБА_3 вказав, що екземпляр ОСОБА_1 мав бути направлений останньому поштою, проте не направлявся йому через незалежні від ОСОБА_1 обставини, а через бездіяльність посадових осіб ТОВ ЛАК і самого ОСОБА_3 .

На думку позивача вказана додаткова угода від 26.12.2019 до договору позики від 30.08.2017, витяг з ЄРДР по цьому кримінальному провадженні, відповідь прокурора Подільської окружної прокуратури м. Києва, звернення ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , а також заява свідка - ОСОБА_3 у повній мірі підтверджують факт того, що строк виконання зобов`язань ОСОБА_1 перед ТОВ Луцька аграрна компанія ще не настав.

Копії вказаних документів належним чином завірені були надані позивачем разом із відповіддю на відзив та приєднані судом до матеріалів справи.

При цьому суд вважає за необхідне зазначити, що у відповідності до ч. 3, 4 ст. 166 ГПК України, до відповіді на відзив застосовуються правила, встановлені чч 3-6 ст. 165 цього Кодексу. Відповідь на відзив подається в строк, встановлений судом. Суд має встановити такий строк подання відповіді на відзив, який дозволить позивачу підготувати свої міркування, аргументи та відповідні докази, іншим учасникам справи - отримати відповідь на відзив завчасно до початку розгляду справи по суті, а відповідачу - надати учасникам справи заперечення завчасно до початку розгляду справи по суті.

Ч. 6 ст. 165 ГПК України визначено, що до відзиву додаються, зокрема, докази, які підтверджують обставини, на яких ґрунтуються заперечення відповідача, якщо такі докази не надані позивачем.

Отже у відповідності до вищезазначених норм права, позивачем до відповіді на відзив, у терміни, визначені судом, були надані відповідні докази, на яких ґрунтуються доводи позивача. У зв`язку з чим, зазначені докази, а саме: додаткова угода від 26.12.2019 до договору позики б/н від 30.08.2017, були прийняті судом до розгляду.

Щодо посилання відповідача на обставин встановлені у рішеннях Дзержинського районного суду м. Харкова та Харківського апеляційного суду по справі 638/16545/20, а також у рішенні Господарського суду Харківської області та Постанові Касаційного господарського суду по справі № 922/1689/21 позивач зазначив, що вони, на його думку, з урахуванням практики Верховного суду не є преюдиційними, оскільки у вказаних справах не досліджувалась додаткова угода від 26.12.2019 до договору позики б/н від 30.08.2017.

Дослідивши матеріали справи, повністю, всесторонньо, за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, оцінивши надані докази та надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам справи, керуючись принципом Верховенства права та права на судовий захист, уникаючи принципу надмірного формалізму, та усуваючи підстави для використання правового пуризму суд вирішив, що у позов підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням господарського судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі (ч. 1 та 2 ст. 2 ГПК України).

Водночас, одним із принципів господарського судочинства є диспозитивність, суть якого визначена у ст. 14 ГПК України та полягає в тому, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

У юридичній науці під диспозитивністю (від лат. dispositus - упорядкований, розподілений) розуміється можливість суб`єктів самостійно упорядкувати (регулювати) свої відносини, діяти на власний розсуд: вступати чи відмовитись від участі у правовідносинах, визначати їх зміст, здійснювати свої права або утримуватися від цього.

Одним з основних фундаментальних елементів цього принципу є правова визначеність (legal certainty), яка вимагає чіткості, зрозумілості й однозначності правових норм, зокрема їх передбачуваності (прогнозованості) та стабільності.

Кожна особа відповідно до конкретних обставин має орієнтуватися в тому, яка саме норма права застосовується у певному випадку, та мати чітке розуміння щодо настання конкретних правових наслідків у відповідних правовідносинах з огляду на розумну та передбачувану стабільність норм права (а. 6 п.п. 2.1 п. 2 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 20.12.2017 №2-р/2017, а. 6 п.п. 4.1 п. 4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 20.06.2019№6-р/2019).

Відповідно до ч. 4 ст. 11 ГПК України суд застосовує при розгляді справКонвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Свого часу, ЄСПЛ наголосив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який вимагає, щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (рішення ЄСПЛ у справі «Брумареску проти Румунії» від 28.11.1999 №28342/95, § 61).

Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (рішення ЄСПЛ у справі «Парафія греко-католицької церкви в м. Лупені та інші проти Румунії» від 29.112016 №76943/11, § 123).

Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (рішення ЄСПЛ у справі «С.В. проти Сполученого Королівства» від 22.11.1995 №20166/92, § 36). ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі. Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики, і надана судам роль в ухваленні судових рішень якраз і полягає в розвіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які існують. Оскільки завжди існуватиме потреба в з`ясуванні неоднозначних моментів і адаптації до обставин, які змінюються (див. Mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справах «Кантоні проти Франції» від 11.11.1996 №17862/91, § 31-32, «Вєренцов проти України», від 11.04.2013 №20372/11, § 65, «Del Rнo Prada проти Іспанії» від 21.10.2013 №42750/09, § 93).

ЄСПЛ зауважував на тому, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (рішення ЄСПЛ у справі «Воловік проти України» від 06.12.2007 №15123/03, § 45).

У рішенні ЄСПЛ у справі «Аксіс та інші проти Туреччини» від 30.04.2019 (№ 4529/06, § 53-56) зазначено, що очевидні суперечності у прецедентній практиці вищого суду та невиконання механізму, спрямованого на забезпечення гармонізації судової практики стали причиною порушення прав громадян на справедливий судовий розгляд.

Відповідно до п. 58 Рішення ЄСПЛ по справі «Серявін та інші проти України» (Заява N 4909/04) від 10 лютого 2010 року визначено, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навивши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п.36, від 1 липня 2003 року).

Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), N 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року), більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (п. 32 рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії»).

Право на вмотивованість судового рішення є складовою права на справедливий суд, гарантованого статтею 6 Конвенції. Як неодноразово вказував ЄСПЛ, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі «Роуз Торія проти Іспанії», параграфи 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною (рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», параграф 32).

Відповідно до вимог ч.1 ст. 36 закону «Про судоустрій і статус суддів» ВС є найвищим судом у системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність судової практики в порядку та спосіб, визначені процесуальним законом. У п. 6 ч. 2 цієї статті передбачено, що ВС забезпечує однакове застосування норм права судами різних спеціалізацій у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом.

Відповідно до ч. 6 ст. 13 закону «Про судоустрій і статус суддів» висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах ВС, ураховуються іншими

судами при застосуванні таких норм права.

Згідно із ч. 4 ст. 236 ГПК України при виборі й застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норми права, викладені в постановах ВС.

Відповідно до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, яка викладена у постанові від 30.01.2019 у справі №755/10947/17 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що незалежно від того, чи перераховані усі постанови, в яких викладена правова позиція, від якої відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду.

Відповідно до ч. 2 ст. 4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи -підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Частина 1 ст. 11 ЦК України визначає, що цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.

Згідно ч. 2 ст. 11 ЦК України, підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є: договори та інші правочини.

Відповідно до ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Договором, згідно зі ст. 626 ЦК України, є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору (ст. 638 цього Кодексу).

Відповідно до ст. 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Тлумачення ст. 629 ЦК України свідчить, що в ній закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати.

Не виконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при:

(1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін;

(2) розірванні договору в судовому порядку;

(3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом;

(4) припинення зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України;

(5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду).

Цей висновок сформований у Постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної

палати Касаційного цивільного суду від 23.01.2019 у справі №355/385/17 (провадження №61-30435сво18).

Стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов`язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню.(Постанова ВП ВС від 14 листопада 2018 року у справі № 2-383/2010 (провадження № 14-308цс18)

З урахуванням принципів цивільного права, зокрема, добросовісності, справедливості та розумності, сумніви щодо дійсності, чинності та виконуваності договору (правочину ) повинні тлумачитися судом на користь його дійсності, чинності та виконуваності(Постанова КЦС ВС від 10 березня 2021 року у справі № 607/11746/17)

У статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду) (Постанова ОП КЦС ВС від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 (провадження № 61-30435сво18).

Як зазначено у ст. 177 ЦК України об`єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.

Відчуження або перехід цивільних прав передбачено ст. 178 ЦК України, де

зазначено, що об`єкти цивільних прав можуть вільно відчужуватися або переходити від однієї особи до іншої в порядку правонаступництва чи спадкування або іншим чином, якщо вони не вилучені з цивільного обороту, або не обмежені в обороті, або не є невід`ємними від фізичної чи юридичної особи.

Учасник товариства з обмеженою відповідальністю має право продати чи іншим чином відступити свою частку (її частину) у статутному капіталі одному або кільком учасникам цього товариства. Відчуження учасником товариства з обмеженою відповідальністю своєї частки (її частини) третім особам допускається, якщо інше не встановлено статутом товариства.

Відступлення частки у статутному капіталі є правовим механізмом, за яким відбувається її відчуження на підставі договору купівлі-продажу, міни, дарування, тощо.

Підставою для переходу права власності на частку в статутному капіталі до третьої особи та, відповідно, припинення права власності учасника на таку частку з набуттям його третьою особою, є спрямований на відчуження частки правочин, вчинений учасником товариства та іншою особою (висновки Великої Палати Верховного Суду сформовані у постанові від 01.10.2019 у справі №909/1294/15).

Відповідно до ст. 655, 656 ЦК України (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. Предметом договору купівлі-продажу може бути товар, який є у продавця на момент укладення договору або буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому. Предметом договору купівлі- продажу можуть бути майнові права. До договору купівлі-продажу майнових прав застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не випливає із змісту або характеру цих прав.

Згідно з положеннями ст. 190 ЦК України майном, як особливим об`єктом вважаються, зокрема, майнові права та обов`язки, в тому числі і частка в статутному капіталі господарського товариства.

Згідно з ч. 1, 2 ст. 692 ЦК України (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) покупець зобов`язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару. Покупець зобов`язаний сплатити продавцеві повну ціну переданого товару.

Ч. 1 ст.334 ЦК України (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначено, що право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом.

Умовами Договору сторонами погоджено, що розрахунок за частку у розмірі 29,5% (двадцять дев`ять цілих п`ять десятих відсотка), номінальна вартість якої складає 4329125 грн (чотири мільйони триста двадцять дев`ять тисяч сто двадцять п`ять гривень) (п.п. 1, 2 договору) з продавцем покупцем здійснюється протягом 30 календарних днів з моменту підписання цього договору за ціною 4329125 грн(чотири мільйони триста двадцять дев`ять тисяч сто двадцять п`ять гривень),тобто до тринадцятого вересня дві тисячі двадцятого року (п.п. 3, 4 договору).

Судом встановлено та підтверджується відсутність відповідних доказів у матеріалах справи щодо розрахунку покупцем (відповідачем) з Продавцем (позивачем) у розмірі 4329125 грн (чотири мільйони триста двадцять дев`ять тисяч сто двадцять п`ять гривень) за частку Компанії 1 у розмірі 29,5% (двадцять дев`ять цілих п`ять десятих відсотка).

Як свідчить тлумачення ст. 526 ЦК України цивільне законодавство містить загальні умови виконання зобов`язання, що полягають у його виконанні належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Це правило є універсальним і підлягає застосуванню як до виконання договірних, так і недоговірних зобов`язань. Недотримання умов виконання призводить до порушення зобов`язання (Постанова ВС КЦС від 23 травня 2018 року у справі №537/4905/15-ц (провадження №61-11408св18)

Принцип належного виконання полягає в тому, що виконання має бути проведене: належними сторонами; щодо належного предмету; у належний спосіб; у належний строк (термін); у належному місці (Постанова ВС ОП КЦС від 01 березня 2021 року у справі №180/1735/16-ц (провадження №61-18013сво18).

Зміст матеріалів справи та аналіз договору 1 свідчить про не належне виконання його умов на користь позивача з боку відповідача.

Відповідно до ч. 13 ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво-чи багатосторонніми (договори).

Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. Односторонній правочин може створювати обов`язки лише для особи, яка його вчинила. Односторонній правочин може створювати обов`язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами (п. 24 Постанови).

Під окреслені ознаки підпадають договори 1, 2 та договір позики укладені між позивачем та відповідачем на змісті яких ґрунтуються заперечення щодо задоволення позову з боку останнього.

Системний аналіз положень ст. 11, 177, 202 ЦК України дає можливість дійти висновку про те, що чинний договір чи інший правочин є достатньою та належною правовою підставою набуття майна (отримання грошей).

Згідно з ч. 3 ст. 203 ГК України господарське зобов`язання припиняється зарахуванням зустрічної однорідної вимоги, строк якої настав або строк якої не зазначений чи визначений моментом витребування. Для зарахування достатньо заяви однієї сторони (п. 25 Постанови).

Аналогічні положення закріплені також у ст. 601 ЦК України, відповідно до якої зобов`язання припиняється зарахуванням зустрічних однорідних вимог, строк виконання яких настав, а також вимог, строк виконання яких не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги. Зарахування зустрічних вимог може здійснюватися за заявою однієї із сторін (п. 26 Постанови).

В межах спору, що розглядається суд зазначає, що позивачем не спростовувся факт укладення договору позики та отримання ним грошових коштів.

Позивач заперечує проти строків виконання зобов`язань та повернення суми позики в строки які були заявлені відповідачем. Про це свідчать і матеріали справи, в першу чергу копія додаткової угоди до договору позики від 29.12.2019 надана позивачем до відповіді на відзив.

З аналізу матеріалів справи вбачається, що між ОСОБА_1 та ТОВ Луцька аграрна компанія був укладений договір позики б/н від 30.08.2017, строк виконання якого відповідно до п. 1 був вставлений сторонами 31.12.2018 (п. 2 договору позики).В подальшому, за взаємною згодою сторін додатковою угодою б/н від 30.08.2017 строк виконання спочатку був продовжений до 31.12.2020 (п.2 додаткової угоди), а через два роки додатковою угодою б/н від 26.12.2019 строк дії було збільшено до 31.12.2032.

У справі, що розглядається, ані договір позики б/н від 30.08.2017, ані додаткові угоди від 30.08.2017 та 26.12.2019 недійсними у судовому порядку визнані не були, а одже, між сторонами договірних відносин існують зобов`язання, врегульовані договором позики б/н від 30.08.2017 з урахуванням додаткових угод до нього від 30.08.2017, та 26.12.2019, строк виконання яких узгоджено сторонами до 31.12.2032.

Зарахування зустрічних однорідних вимог є способом припинення одночасно двох зобов`язань: в одному - одна сторона є кредитором, а інша - боржником, а в другому - навпаки (боржник у першому зобов`язанні - є кредитором у другому).

Також можливе часткове зарахування, коли одне зобов`язання (менше за розміром) зараховується повністю, а інше (більше за розміром) - лише в частині, що дорівнює розміру першого зобов`язання. У такому випадку зобов`язання в частині, що залишилася, може припинятися будь-якими іншими способами (п. 29 Постанови).

У разі застосування юридичного механізму зарахування зустрічних однорідних вимог, останні мають відповідати таким умовам (ст. 601 ЦК України): (а) бути зустрічними (кредитор за одним зобов`язанням є боржником за іншим, а боржник за першим зобов`язанням є кредитором за другим); (б) бути однорідними (зараховуватися можуть вимоги про передачу речей одного роду, наприклад, грошей). При цьому правило про однорідність вимог поширюється на їх правову природу, але не стосується підстави виникнення таких вимог. Отже допускається зарахування однорідних вимог, які випливають з різних підстав (різних договорів тощо); (в) строк виконання таких вимог має бути таким, що настав, не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги (п. 30 Постанови).

Суд відхиляє позицію відповідача стосовно того, що правовідносини які виникли у цьому спорі відносно зарахування зустрічних однорідних вимог підпадають під перелічені вище риси, оскільки у відповідності до додаткової угоди до договору позики від 29.12.2019 строк виконання зобов`язань позивача перед ТОВ Луцька Аграрна Компанія встановлений до 31.12.2032, а адже строк їх виконання ще не настав.

Крім того, у Постанові Об`єднаної палати Касаційного господарського суду №910/11116/19 від 22.01.2021, у її п. 31 зазначено про те, що умова щодо безспірності вимог, які зараховуються, а саме: відсутність спору щодо змісту, умов виконання та розміру зобов`язань, не передбачена чинним законодавством, зокремастаттею 203 ГК України, ст. 601 ЦК України, але випливає із тлумачення змісту визначених законом вимог і застосовується судами відповідно до усталеної правової позиції, викладеної у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 22.08.2018 у справі №910/21652/17, від 11.09.2018 у справі №910/21648/17, від 11.10.2018 у справі №910/23246/17, від 15.08.2019 у справі №910/21683/17, від 11.09.2019 у справі №910/21566/17, від 25.09.2019 у справі №910/21645/17, від 01.10.2019 у справі №910/12968/17, від 05.11.2019 у справі №914/2326/18.

ВС також зазначив, що у Постановах від 22.08.2018 у справі №910/21652/17, від 11.09.2018 у справі №910/21648/17, від 27.05.2019 у справі №910/20107/17, від 24.06.2019 у справі №910/12026/18, від 23.07.2019 у справі №904/1299/18, від 15.08.2019 у справі №910/21683/17, від 11.09.2019 у справі №910/21566/17, від 25.09.2019 у справі №910/21645/17, від 26.05.2020 у справі №910/7807/19, від 11.06.2020 у справі №910/7804/19, від 14.07.2020 у справі №910/10471/19, від 19.08.2020 у справі №911/2560/19, від 25.08.2020 у справі №б-23/75-02, від 23.09.2020 у справі №904/2215/19, від 12.11.2020 у справі №904/3173/19, від 25.11.2020 у справі №904/1806/19 Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду дійшов наступного висновку: «Безспірність вимог, які зараховуються, а саме: відсутність між сторонами спору щодо змісту, умов виконання та розміру зобов`язань, є важливою умовою для зарахування вимог. Наявність заперечень іншої сторони на заяву про зарахування чи відсутність будь- якої із наведених умов виключає проведення зарахування у добровільному порядку» (п. 45 Постанови).

У Постанові від 09.06.2022 по цій справі Касаційний господарський суд також вказує на обов`язковість безспірності при зарахуванні зустрічних однорідних вимог та посилається на наступне.

Безспірність вимог, які зараховуються, а саме: відсутність між сторонами спору щодо змісту, умов виконання та розміру зобов`язань, є важливою умовою для зарахування вимог. Умова безспірності стосується саме вимог, які зараховуються, а не заяви про зарахування, яка є одностороннім правочином і не потребує згоди іншої сторони, якщо інше не встановлено законом або договором.

За дотримання умов, передбачених ст. 601 ЦК України, та відсутності заборон, передбачених ст. 602 ЦК України, незгода однієї сторони із зарахуванням зустрічних однорідних вимог, проведеним за заявою іншої сторони зобов`язання, не є достатньою підставою для визнання одностороннього правочину із зарахування недійсним.

Заява сторони щодо спірності вимог, які були погашені (припинені) зарахуванням, або щодо незгоди з проведеним зарахуванням з інших підстав, має бути аргументована, підтверджена доказами і перевіряється судом.

З урахуванням наведених вище правових позицій Верховного суду у цій справі, що розглядається, суд вважає, що строки виконання зобов`язання за договором позики за ним не є безспірними, про що свідчать надані позивачем докази, а саме копія додаткової угоди до договору позики від 29.12.2019 із строком повернення до 31.12.2032, документи підтверджуючі наявність оригіналу вказаної угоди у матеріалах кримінального провадження 42021102070000117, а також заява-свідка другого підписанта вказаної додаткової угоди, а саме колишнього директора ТОВ Луцька аграрна компанія Кащича А.В.

Вказані докази на думку суду відповідають критеріям належності, допустимості, достовірності та вірогідності, а од же підтверджують заяву позивача щодо спірності зарахованих вимог.

Суд, також, критично оцінює тези представника Відповідача про те, що при укладенні договору 1 та договору позики позивач та відповідач усно домовились про застосування інституту зарахування зустрічних однорідних вимог за ст. 601 ЦК України за для виконання договірних зобов`язань один перед іншим.

Наявні у матеріалах справи копії документів (доказів), що на думку відповідача є підставою для зарахування зустрічних однорідних вимог, не містять згоди обох сторін за цими зустрічними вимогами (ч. 1 ст. 601 ЦК України), оскільки важливою умовою для здійснення зарахування зустрічних вимог - є безспірність вимог, які зараховуються, а саме, відсутність спору щодо змісту, умови виконання та розміру зобов`язань. Наявність заперечень іншої сторони на заяву про зарахування чи відсутність будь-якої з названих вище умов, виклює проведення зарахування у добровільному порядку.

Такі висновки викладені ВС, зокрема, у Постановах від 24.01.2018 у справі№908/3039/16, від 05.04.2018 у справі №910/13205/17, від 25.04.2018 у справі №910/6781/17, від 25.07.2018 у справі №916/4933/15, від 22.08.2018 у справі №910/21652/17, від 11.09.2018 у справі №910/21648/17, від 11.10.2018 у справі №910/23246/17 (в даній постанові застосовано термін «прозорість вимог»), від 13.11.2018 у справі №914/163/14, від 02.04.2019 у справі №918/539/18.

У постанові Верховного Суду від 15.08.2019 у справі №910/21683/17 визначено, що умовою, за наявності якої можливе припинення зобов`язання зарахуванням, є прозорість вимог, тобто коли між сторонами немає спору відносно характеру зобов`язання, його змісту, умов виконання.

КГС ВС у своїх постановах зазначає, що спеціального порядку та форми здійснення відповідної заяви як одностороннього правочину не передбачено законодавством; за загальними правилами про правочини (наслідки недодержання його письмової форми), відповідну заяву про зарахування на адресу іншої сторони, як односторонній правочин слід вважати зробленою та такою, що спричинила відповідні цивільно-правові наслідки, в момент усної заяви однієї з сторін на адресу іншої сторони чи в момент вручення однією стороною іншій стороні повідомлення, що містить письмове волевиявлення на припинення зустрічних вимог зарахуванням. Моментом припинення зобов`язань сторін у такому разі є момент вчинення заяви про зарахування у визначеному порядку (Постанова від 15.08.2019 у справі №910/21683/17).

ВС роз`яснював, що зараховуватися можуть вимоги про передачу речей одного роду, у зв`язку з чим зарахування як спосіб припинення зазвичай застосовується до зобов`язань по передачі родових речей, зокрема грошей). Правило про однорідність вимог розповсюджується на їх правову природу, але не стосується підстави виникнення такої вимоги. Отже, допускається зарахування однорідних вимог, які випливають із різних підстав (різних договорів тощо).

Важливою умовою для здійснення зарахування зустрічних вимог Верховний Суд визначає безспірність вимог, які зараховуються, а саме: відсутність спору щодо змісту, умови виконання та розміру зобов`язань. Наявність заперечень іншої сторони на заяву про зарахування чи відсутність будь-якої з названих вище умов, виключає проведення зарахування у добровільному порядку (постанова КГС від 22.08.2018 у справі №910/21652/17). У справі №910/23246/17 КГС ВС називає такий критерій «прозорість вимог».

Стосовно посилання відповідача на обов`язковість на підставі ч. 4 ст. 75 ГПК України обставин встановлених у рішеннях Дзержинського районного суду м. Харкова та Харківського апеляційного суду по справі 638/16545/20 , а також у рішенні Господарського суду Харківської області та Постанові Касаційного господарського суду по справі № 922/1689/21 суд вважає за необхідне вказати наступне.

Відповідно до ч. 4 ст. 75 ГПК України, обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у п. 32 постанови Великої Палати Верховного Суду від 03.07.2018 у справі № 917/1345/17 (провадження № 12-144гс18), преюдиціальне значення у справі надається обставинам, встановленим судовими рішеннями, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдицію утворюють виключно ті

обставини, які безпосередньо досліджувались і встановлювались судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення.

Преюдиціальні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи. Преюдицію утворюють лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що відображується в мотивувальній частині судового акта. Лише згадувані, але такі, що не одержали оцінку суду, обставини не можуть розглядатися як встановлені судом і не набувають властивостей преюдиціальності.

Також преюдиціальні факти слід відрізняти від оцінки іншим судом певних обставин.

Питання факту це питання про те, чи була наявна/відсутня певна обставина, що має значення для вирішення певного спору. Фактичні обставини встановлюються через доказування. Доказування дає змогу відтворити той чи інший фрагмент дійсності в асортименті значущості для справи (предмет доказування). Юридична ж кваліфікація фактичних обставин здійснюється через співвіднесення певної обставини з певними юридичними нормами. Отже, юридичний факт передбачена нормами права конкретна життєва обставина (дія, подія), котра є підставою для настання певних юридичних наслідків. Життєвий факт набуває ознак юридичного внаслідок юридичної кваліфікації, правозастосування. Таким чином, юридичний (правовий) факт - це той же самий життєвий факт, але в контексті наявності його правової регламентації.

Аналогічний висновок щодо застосування ст. 75 ГПК України викладено у Постанові Верховного Суду від 16.12.2020 у справі №914/554/19, а також по справі № 927/976/17.

Водночас суд зазначає, що преюдиція - це обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набуло законної сили, в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиційно встановлені факти не підлягають доказуванню.

Звільнення від доказування з підстав установлення преюдиційних обставин в іншому судовому рішенні, передбачене ч. 4 ст. 75 ГПК України, варто розуміти так, що обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Тобто, за змістом ч. 4 ст. 75 ГПК України учасники господарського процесу звільнені від надання доказів на підтвердження обставин, які встановлені судом при розгляді іншої адміністративної, цивільної чи господарської справи. Натомість такі учасники мають право посилатися на зміст судового рішення у відповідних справах, що набрало законної сили, в якому відповідні обставини зазначені як установлені. Для спростування преюдиційних обставин учасник господарського процесу, який ці обставини заперечує, повинен подати суду належні та допустимі докази. Ці докази повинні бути оцінені судом, що розглядає справу, у загальному порядку за правилами ст. 74 ГПК України.

Якщо суд дійде висновку про те, що обставини у справі, що розглядається, є інакшими, ніж установлені під час розгляду іншої адміністративної, цивільної чи господарської справи, то справу належить вирішити відповідно до тих обставин, які встановлені безпосередньо судом, який розглядає справу.

Аналогічна правова позиція висловлена у постановах Верховного Суду від 28 квітня 2018 року у справі № 825/705/17, від 6 березня 2019 року у справі № 813/4924/13-а, від 12 жовтня 2020 року у справі № 814/435/18 та від 20 квітня 2021 року у справі № 817/1269/17.

Преюдиційні обставини не потребують доказування, якщо одночасно виконуються такі умови:

-ці обставини встановлені судовим рішенням лише у господарській, цивільній або адміністративній справі (в визначених законом випадках, у рішеннях суду винесених у кримінальному судочинстві та у справах про притягнення до адміністративної відповідальності);

-ці обставини досліджені (оцінені) судом саме як обставина (юридично значимий факт) преюдиційного характеру та не є правовою оцінкою, наданою судом певній обставині (юридично значимого факту);

-ці обставини містяться у мотивувальній (як виняток, у резолютивній) частині рішення та відповідають вимогам пункту першого частини четвертої статті 238 ГПК України, згідно з яким у мотивувальній частині рішення, серед іншого, зазначаються обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин, з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини; як виняток, певні преюдиційні обставини можуть міститися і у резолютивній частині рішення;

-судове рішення набрало законної сили; у справі беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини (наприклад, особа може посилатися на преюдиційні обставини, що містяться в судовому рішенні, ухваленому відповідно до глава 6 ЦПК України «Розгляд судом справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення»).

Преюдиція, під час встановлення та перевірки обставин справи не має абсолютного характеру, оскільки відповідно до ст. 2 ГПК України однією із засад господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Згідно з положеннями ст. ст.13, 14 ГПК України дотримуючись принципів змагальності та диспозитивності, суд розглядає справи не інакше, як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

У Постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021у справі № 359/3373/16-ц Велика Палата зазначила, що обставини справи - це життєві факти, які мають значення для вирішення спору, такі як вчинення чи невчинення певної дії певною особою; настання чи ненастання певних подій; час, місце вчинення дій чи настання подій тощо. Обставини, встановлюються судом шляхом оцінки доказів, які були досліджені в судовому засіданні. За наслідками такої оцінки доказів, зокрема, щодо їх належності, допустимості, достовірності, достатності (статті 77-80 ЦПК України) суд робить висновок про доведеність чи недоведеність певних обставин. Від встановлення судом обставин справи слід відрізняти правові висновки, які робить суд на підставі таких обставин, у тому числі оціночні, наприклад про дотримання розумного строку, про те, чи мала сторона знати про певні обставини, чи є причина поважною, чи перевищує розмір неустойки розмір збитків та чи є таке перевищення значним, тощо. Так, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 18 березня 2020 року у справі N 711/4010/13-ц (провадження N 14-429цс19, пункт 43) зазначила, зокрема, що відповідатиме обставинам справи зменшення розміру відповідальності відповідача до оцінки майнових втрат позивачки, та здійснила таку оцінку. Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу, що преюдиціальне значення у справі надається обставинам, встановленим судовими рішеннями, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдицію утворюють виключно ті обставини, які безпосередньо досліджувались і встановлювались судом, що знайшло своє відображення в мотивувальній частині судового рішення. Преюдиціальні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи. Такі висновки сформульовані в постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2018 року у справі N 917/1345/17 (провадження N 12-144гс18, пункт 32). Тому Велика Палата Верховного Суду не погоджується з висновком судів попередніх інстанцій, що згадане рішення Бориспільського міськрайонного суду від 14 квітня 2015 року в іншій справі N 359/12541/14-ц в частині судження щодо можливості прокурора дізнатись про незаконне припинення права ДП "Бориспільськийлісгосп" на користування земельною ділянкою в грудні 2010 року носить преюдиціальний характер, оскільки це судження не є обставиною справи, а є висновком, зробленим судом на підставі встановлених ним обставин справи. Натомість, це судове рішення має преюдиціальний характер у частині встановлених судом обставин справи, зокрема, що в грудні 2010 року Бориспільська міжрайонна прокуратура Київської області листом від 07 грудня 2010 року зверталась до Сільради із вимогою надати в порядку статтей 8, 20 ЗУ "Про прокуратуру" копії усіх рішень сільради із земельних питань, які були прийняті протягом 2010 року; Щасливська сільська рада листом від 09 грудня 2010 року N 02-09-1779 направила заступнику Бориспільського міжрайонного прокурора копії рішень сесій сільради стосовно земельних питань, прийнятих у 2010 році, з додатком на 144 аркушах.

У Постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.04.2022 у справі № 910/2615/18 ВП зазначила, що преюдиційне значення у справі надається обставинам, встановленим судовими рішеннями, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдицію утворюють виключно ті обставини, які безпосередньо досліджувались і встановлювались судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення. Преюдиційні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи (подібна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 3 липня 2018 року у справі № 917/1345/17). Отже, судове рішення, яким вирішено спір між кредитором та боржником щодо стягнення заборгованості та визначено розмір такої заборгованості, не може мати преюдиційного значення для боржника (подібна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі № 921/730/13-г/3). При розгляді справи про звернення кредитора з позовом до боржника останній може заперечувати проти суми заборгованості за зобов`язанням, навіть якщо вона встановлена судовим рішенням у справі за позовом кредитора до боржника, зокрема доводити, що сума боргу є меншою або відсутня взагалі.

Із системного аналізу рішень Дзержинського районного суду міста Харкова та Харківського апеляційного суду по справі № 638/16545/20 та рішення Господарського суду Харківської області по справі № 922/1689/21 вбачається, що судами у цих справах не досліджувалась додаткова угода до договору позики між ОСОБА_1 і ТОВ ЛАК від 26.12.2019 , якою строк повернення позики встановлено до 2032 року.

Так у межах розгляду справи № 638/16545/20 копія додаткової угоди до договору позики від 26.12.2019 була подана позивачем лише на стадії апеляційного розгляду справи. Проте як вбачається із постанови Харківського апеляційного суду додаткова угода до договору позики від 26.12.2019 не була прийнята та не досліджувалась судом апеляційної інстанції, як доказ через не обґрунтування ОСОБА_1 неможливості її подання до Дзержинського районного суду м. Харкова, як суду першої інстанції.

Як вбачається із рішення Господарського суду Харківської області по справі № 922/1689/21 додаткова угода до договору позики від 26.12.2019 також не була предметом дослідження суду. В подальшому позивач по справі № 922/1689/21 подавав додаткову угоду від 29.12.2019 до договору позики до Східного апеляційного, проте вказана додаткова угода не була прийнята судом апеляційної інстанції по тій справі через неподання її до суду першої інстанції та відповідно не оцінювалась під час розгляду тієї справи.

Окремо необхідно наголосити, що результати розгляду справ №№ 638/16545/20, 922/1689/21 не можуть бути підставою для відхилення аналогічних позовних вимог у справі № 922/1690/21.

Преюдиційність це властивість фактів. Оцінка судами в інших справах законності чи незаконності певних дій особи в жодному разі не є преюдиційним фактом, і навіть не є правовою позицією. У Постановах від 02.07.2019 у справі № 48/340, від 03.07.2018 у справі № 917/1345/17, від 24.05.2018 у справі №922/2391/16 та від 17.02.2021 у справі № 914/1257/18 Верховний Суд зазначив, що преюдиційне значення мають лише встановлені судом обставини, тобто факти, а не правова їх оцінка. Преюдиційні факти істотно відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи.

Таким чином, релевантні висновки судів у справі №№ 638/16545/20, 922/1689/21 мають очевидний характер правової оцінки обставин спірної юридичної ситуації, а не встановлення певних фактів, через що рішення у справах №№ 638/16545/20, 922/1689/21 не має преюдиційного характеру для справи №922/1690/21.

Таким чином висновок щодо строку повернення позики у 2020 році суди у справах № 638/16545/20 та № 922/1689/21 зробили досліджуючи виключно докази надані ТОВ Луцька аграрна компанія. В той же час у нашій справі саме додатковою угодою до договору позики із строком повернення до 31.12.2032 позивач зараз обґрунтовує спірність вимог ОСОБА_2 .

Таким чином суд у цій справі приходить до висновку, що оскільки додаткова угода до договору позики від 26.12.2019 із строком повернення позики до 31.12.2032 не була до цього об`єктом дослідження в інших судових справах, правову оцінку їй має надати саме суд у цій справі і вона у повній мірі може підтверджувати ті обставини, які входять до предмету доказування у цій справі.

У зв?язку з наведеним суд зауважує, що процесуальний закон обмежує лише можливість зміни предмета або підстав позову при новому розгляді справи, але жодним чином не перешкоджає учасникам справи подавати до суду нові докази, які не були подані до суду під час попереднього розгляду (розглядів) цієї справи. Суд же покликаний оцінити усі подані докази як окремо, так і в цілому, керуючись своїм внутрішнім переконанням (ст. 86 ГПК України), причому зміст цього обов?язку суду не залежить від того, чи є розгляд справи первинним або ж постає як новий розгляд після скасування попередніх судових рішень.

Крім того, суд наголошує, що відповідно до приписів ст. 236 ГПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Штучне створення процесуальної ситуації, у якій буде надана оцінка лише деяким аспектам існуючих між сторонами договірних правовідносин, шо неодмінно мало б місце у разі відкидання однієї з додаткових угод до спірного договору з суто формальних причин, не буде відповідати завданням господарського судочинства і призведе до ухвалення судом рішення, яке буде завідомо необґрунтованим. При цьому суд враховує також і те, що надмірний формалізм у процесі є неприпустимим, адже спотворює сутність процесуальної форми як такої.

З наведених причин суд не вбачає підстав для відхилення додаткової угоди до спірного договору позики, якою був продовжений строк її повернення, як недопустимого чи неналежного доказу.

Також суд вважає за доречне зазначити, що надання позивачем у цій справі додаткової угоди до договору позики від 26.12.2019 із строком повернення 31.12.2032 і відсутність правової оцінки вказаної угоди з боку інших судів вказує на спірність строку повернення позики.

На підставі вищевикладеного суд доходить до висновків про те, що договір 1 укладений між позивачем та відповідачем не виконаний у належний спосіб з боку останнього та в порушення його умов щодо розрахунків у розмірі 4749869,27 грн (де: основний борг - 4329125,00 грн; 3% річних в розмірі 76394,04 грн; збитки від інфляції в розмірі 344350,23 грн).

З огляду на викладене, суд дійшов до обґрунтованого висновку про те, що зарахування однорідних зустрічних вимог згідно заяви відповідача від 03.05.2021 на суму 4329125,00 грн не відбулося, а тому виходячи з умов Договору 1 з урахуванням додаткової угоди до нього та положень ст. 692 ЦК України, відповідач зобов`язаний здійснити повну оплату вартості частки у статутному (складеному) капіталі та сплатити Позивачу грошову суму у розмірі 4329125,00 грн.

Відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

При цьому, передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням інфляційних витрат на суму боргу та процентів річних виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат (збитків) кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отримання компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, а тому ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника та незалежно від сплати ним неустойки (пені) за порушення виконання зобов`язання.

Отже, в даному випадку, за порушення виконання грошового зобов`язання на Відповідача покладається відповідальність відповідно до ст. 625 ЦК України, яка полягає у приєднанні до невиконаного обов`язку, нового додаткового обов`язку у вигляді відшкодування матеріальних втрат позивача від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення, а також сплати трьох процентів річних від простроченої суми.

Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (ч.1 ст. 612 ЦК України).

Згідно із п. 3 ч. 1 ст. 611 ЦК України, у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки.

Згідно зі ст. 230 ГК Україништрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання.

Відповідно до ч. 4 ст. 231 ГК України, у разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором.

При цьому, розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов`язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов`язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

Відповідно до ч. 6 ст. 232 ГК України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов`язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов`язання мало бути виконано.

Суд встановив, що нарахування трьох процентів річних та інфляційних втрат є арифметично вірними, у зв`язку із чим позовні вимоги позивача що підлягають стягненню з Відповідача у відповідних частинах складають: 3% річних в розмірі 76394,04 грн; інфляційних втрат в розмірі 344350,23 грн.

Судові рішення мають ґрунтуватися наКонституції України, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй.

Суд безпосередньо застосовує Конституцію України, якщо зі змісту норм Конституції не випливає необхідності додаткової регламентації її положень законом або якщо закон, який був чинним до введення в дію Конституції чи прийнятий після цього, суперечить їй.

Якщо зі змісту конституційної норми випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом, суд при розгляді справи повинен застосувати тільки той закон, який ґрунтується на Конституції і не суперечить їй.

Таким чином, підсумовуючи вищенаведене, суд дійшов до обґрунтованого висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню щодо стягнення з Відповідача грошової суми у розмірі 4749869,27 грн (де: основний борг - 4329125,00 грн; 3% річних в розмірі 76394,04 грн; збитки від інфляції в розмірі 344350,23 грн).

Відповідно до ст. 73 ГПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Згідно ч. 1 ст. 74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. За змістом ст. 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Водночас обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ст. 77 ГПК України).

Відповідно до ст. 86 ГПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Суд вважає обсяг вмотивування судового рішення є достатнім для його прийняття.

Відповідно до ст. 129 ГПК України, витрати зі сплати судового збору покладаються на відповідача.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 6,8,19,124,129 Конституції України, ст.ст. 525, 526, 610, 612, 625, 629 ЦК України, ст. 12,13,73,74,76-79, 91, 129, 232, 233, 236 - 241,247-252 ГРК України, суд

ВИРІШИВ:

Позов задовольнити повністю.

Стягнути з Фізичної особи ОСОБА_2 ( АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь Фізичної особи ОСОБА_1 ( АДРЕСА_4 , РНОКПП НОМЕР_2 ) суму заборгованості у розмірі 4 749 869, 27 грн (де: основний борг 4 329 125,00 грн; 3% річних в розмірі 76 394, 04 грн; інфляційні втрати в розмірі 344 350,23 грн), а також суму судових витрат у розмірі 71 338, 50 грн.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга відповідно дост. 256 ГПК Українина рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення. Апеляційна скарга може бути подана учасниками справи до Східного апеляційного господарського суду через Господарський суд Харківської області з урахуванням п.п. 17.5 п.17Перехідних положень ГПК України.

Позивач - ОСОБА_1 ( АДРЕСА_4 , РНОКПП НОМЕР_2 );

Відповідач - Фізичної особи ОСОБА_2 ( АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_1 )

Повне рішення складено 06.02.2023.

СуддяР.М. Аюпова

справа № 922/1690/21