Рішення № 107596150, 28.11.2022, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД МІСТА КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

28 листопада 2022 року м. Київ № 640/10234/19

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Добрівської Н.А.,

розглянувши у спрощеному провадженні адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1

до Міністерства соціальної політики України

третя особа Національне агентство з питань державної служби

про стягнення середнього заробітку, -

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом до Міністерства соціальної політики України (далі по тексту - відповідач, Мінсоцполітики), за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: Національного агентства з питань державної служби (далі по тексту - третя особа), у якому просив стягнути з відповідача на користь позивача середньомісячний заробіток за час вимушеного прогулу за період невиконання судового рішення з 16 грудня 2016 року по 20 травня 2019 року у розмірі 371223,30 грн без врахування податку на заробітну плату та інших обов`язкових платежів.

На обґрунтування заявлених вимог позивач вказує на протиправне невиконання судового рішення відповідачем протягом спірного періоду.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 червня 2019 року відкрито провадження в адміністративній справі №640/10234/19 і призначено її до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження (письмового провадження).

Відповідачем подано відзив на позовну заяву, у якому Мінсоцполітики не погоджується із заявленими позовними вимогами, оскільки відповідач мав поважні причини неможливості видання наказу про поновлення позивача на посаді, зокрема, виповнення позивачу 65 років, а також у зв`язку з відсутністю посади, на яку поновлено позивача. Крім того, відповідач зазначає, що рішення про поновлення позивача на посаді не виконано, а отже застосування статті 236 КЗпП України в межах спірних відносин є недоцільним, а дії відповідача в межах спірних відносин є правомірними. Також відповідач зазначає, що 08 жовтня 2016 року позивачу виповнилося 65 років, а тому навіть у разі поновлення його на посаді, позивач не міг би працювати після 08 жовтня 2016 року.

Також відповідачем подано до суду клопотання про залишення позовної зави без розгляду, мотивоване відсутністю з 01 січня 2019 року правових підстав для звернення позивача до суду без статусу адвоката самостійно.

Зазначене клопотання не підлягає задоволенню, оскільки відповідно до вимог частини першої статті 55 Кодексу адміністративного судочинства України сторона, третя особа в адміністративній справі, а також особа, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, може брати участь у судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника, крім випадку, встановленого частиною дев`ятою статті 266 цього Кодексу. Тобто, в межах спірних відносин позивачу надано право самостійно звертатися до суду за захистом своїх прав, свобод та інтересів.

У відповіді на відзив позивач зазначив, що відповідачем проігноровано судові рішення в частині поновлення його на посаді до досягнення 65-річного віку.

Крім того, позивачем подано 24 грудня 2019 року заяву про уточнення позовних вимог, в якій позивач просить стягнути з відповідача середньомісячний заробіток за час вимушеного прогулу за період невиконання судового рішення з 16 грудня 2016 року по дату винесення рішення у даній справі.

Відповідно до частин першої, третьої статті 47 Кодексу адміністративного судочинства України крім прав та обов`язків, визначених у статті 44 цього Кодексу, позивач має право на будь-якій стадії судового процесу відмовитися від позову. Позивач має право змінити предмет або підстави позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог шляхом подання письмової заяви до закінчення підготовчого засідання або не пізніше ніж за п`ять днів до першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження.

Зміна предмета або підстав позову при новому розгляді справи допускається в строки, встановлені частиною першою цієї статті, лише у випадку, якщо це необхідно для захисту прав позивача у зв`язку із зміною фактичних обставин справи, що сталася після закінчення підготовчого засідання, або, якщо справа розглядалася за правилами спрощеного позовного провадження - початку першого судового засідання при первісному розгляді справи.

Відповідно до статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд справи по суті за правилами спрощеного позовного провадження починається з відкриття першого судового засідання. Якщо судове засідання не проводиться, розгляд справи по суті розпочинається через тридцять днів, а у випадках, визначених статтею 263 цього Кодексу, - через п`ятнадцять днів з дня відкриття провадження у справі.

Суд зазначає, що провадження в адміністративній справі №640/10234/19 відкрито ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва 20 червня 2019 року; позивачем заяву про уточнення позовних вимог, якою фактично змінено предмет позову, подано 24 грудня 2019 року, тобто, після початку розгляду справи по суті.

Оскільки заяву про уточнення позовних вимог, яка за своєю суттю у розумінні вимог Кодексу адміністративного судочинства України є заявою про зміну предмета позову, подано після початку розгляду справи по суті, суд дійшов висновку про відсутність підстав для її прийняття з урахуванням чого позовні вимоги розглядаються у первісній редакції.

Третьою особою подано пояснення на позовну заяву з посиланням на положення законодавства та без висловлення власної позиції щодо позовних вимог.

Ознайомившись із письмово викладеними доводами учасників справи, дослідивши подані документи і матеріали, суд встановив такі обставини справи.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 09 жовтня 2015 року у справі №826/6583/14 визнано протиправним та скасовано наказ Мінсоцполітики від 28 лютого 2014 року №175к про звільнення ОСОБА_1 ; поновлено ОСОБА_2 на посаді директора Департаменту управління персоналом і організаційно-документального забезпечення з 22 квітня 2014 року; стягнуто з Мінсоцполітики на користь позивача середньомісячний заробіток з 22 квітня 2014 року, але не більш як за один рік; постанову суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді директора Департаменту управління персоналом і організаційно-документального забезпечення з 22 квітня 2014 року та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць звернуто до негайного виконання.

Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 23 грудня 2015 року постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 09 жовтня 2015 року скасовано в частині стягнення з Мінсоцполітики на користь ОСОБА_1 середньомісячного заробітку постановивши в цій частині нове рішення, яким стягнути з Мінсоцполітики на користь ОСОБА_1 середньомісячного заробітку з 22 квітня 2014 року по 23 грудня 2015 року включно у розмірі 260842,95 грн без врахування податку на заробітну плату та інших обов`язкових платежів; в іншій частині постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 09 жовтня 2015 року залишено без змін.

Постановою Вищого адміністративного суду України від 15 грудня 2016 року відмовлено у задоволенні клопотання про закриття провадження у справі; касаційну скаргу Мінсоцполітики задоволено частково; постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 23 грудня 2015 року скасовано; змінено постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 09 жовтня 2015 року в частині дати поновлення ОСОБА_1 на посаді директора Департаменту управління персоналом і організаційно-документального забезпечення Міністерства соціальної політики України з 22 квітня 2014 року на 04 березня 2014 року; скасовано постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 09 жовтня 2015 року в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, а справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції; в іншій частині постанову суду першої інстанції залишено без змін.

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 14 червня 2018 року, залишеного без змін постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 14 серпня 2018 року, адміністративний позов ОСОБА_1 в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу задоволено; стягнуто з Мінсоцполітики на користь ОСОБА_1 середньомісячний заробіток за час вимушеного прогулу з 04 березня 2014 року по 15 грудня 2016 року у розмірі 431038,35 грн без врахування податку на заробітну плату та інших обов`язкових платежів; рішення в частині стягнення середнього заробітку в межах суми стягнення за один місяць у розмірі 18499,50 грн без врахування податку на заробітну плату та інших обов`язкових платежів допущено до негайного виконання.

19 вересня 2018 року Окружним адміністративним судом міста Києва видано виконавчий лист про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу задоволено; стягнуто з Мінсоцполітики на користь ОСОБА_1 середньомісячний заробіток за час вимушеного прогулу з 04 березня 2014 року по 15 грудня 2016 року у розмірі 431038,35 грн без врахування податку на заробітну плату та інших обов`язкових платежів; рішення в частині стягнення середнього заробітку в межах суми стягнення за один місяць у розмірі 18499,50 грн без врахування податку на заробітну плату та інших обов`язкових платежів допущено до негайного виконання.

У зв`язку із невиконанням вказаного судового рішення, позивач звернувся до суду із цим позовом про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з такого.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, зокрема чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення.

Пунктом 3 частини першої статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що рішення суду про поновлення на посаді у відносинах публічної служби виконуються негайно.

Правові положення аналогічного змісту містяться також в статті 235 Кодексу законів про працю України, якою передбачено, що рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.

Згідно статті 236 Кодексу законів про працю України, у разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки.

Аналіз наведених правових норм вказує, що законодавством передбачено обов`язок роботодавця негайно виконати рішення суду про поновлення на роботі працівника у разі його незаконного звільнення. Цей обов`язок полягає у тому, що роботодавець зобов`язаний видати наказ про поновлення працівника на роботі відразу після оголошення рішення суду.

Негайне виконання судового рішення полягає у тому, що таке рішення підлягає виконанню не з часу набрання ним законної сили, а негайно з моменту його прийняття.

Рішення про поновлення на роботі вважається виконаним з моменту видачі наказу про поновлення працівника на роботі та фактичного допуску працівника, поновленого на роботі рішенням суду, до виконання попередніх обов`язків. При цьому працівник повинен бути обізнаним про наявність наказу про його поновлення на роботі і йому повинно бути фактично забезпечено доступ до роботи і можливості виконання своїх обов`язків.

Наведена правова позиція підтверджується також висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 17 червня 2020 року у справі №521/1892/18.

З огляду на зазначене, після прийняття рішення Окружним адміністративним судом 09 жовтня 2015 року у справі №826/6583/14 у відповідача, як роботодавця, виник обов`язок добровільно і негайно виконати це рішення в частині поновлення позивача на роботі.

Суд звертає увагу на те, що станом на момент прийняття рішення у цій справі, доказів поновлення позивача на посаді до суду не надано. При цьому, факт невиконання рішення про поновлення ОСОБА_1 на посаді відповідач не заперечує.

Разом з тим, відповідач зазначає, що невиконання вказаного рішення зумовлене тим, що позивачу 08 жовтня 2016 року виповнилося 65 років, тобто він досяг граничного віку перебування на державній службі, а також у зв`язку з відсутністю посади, на яку поновлено позивача.

З приводу вказаних доводів відповідача суд зазначає, що судове рішення про поновлення на посаді підлягає негайному виконанню та жодним чином не може ставитися в залежність від будь-яких обставин, за виключенням непереборних.

Враховуючи встановлені чинним законодавством гарантії обов`язковості виконання судових рішень, суд зазначає, що затримка виконання рішення суду про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника тягне обов`язок роботодавця виплатити такому працівникові середній заробіток за весь час затримки.

Відповідальність за затримку власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника, встановлена статтею 236 Кодексу законів про працю України, згідно якої проводиться виплата середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі незалежно від вини роботодавця в цій затримці.

Середній заробіток за своїм змістом є державною гарантією, право на отримання якого виникло у працівника, який незаконно позбавлений можливості виконувати свою роботу з незалежних від нього причин. Закон пов`язує цю виплату виключно з фактом затримки виконання рішення про поновлення на роботі.

Таким чином, згідно статті 236 Кодексу законів про працю України проводиться виплата середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі незалежно від вини роботодавця в цій затримці.

Для вирішення питання про наявність підстав для стягнення середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі на підставі статті 236 Кодексу законів про працю України суду належить встановити: чи мала місце затримка виконання такого рішення, у разі наявності затримки виконання рішення - встановити період затримки, який необхідно рахувати від наступного дня після постановлення рішення про поновлення на роботі до дати видання роботодавцем наказу про поновлення на роботі, та, відповідно, провести розрахунок належних до стягнення сум за встановлений період.

Аналогічна правова позиція викладена у постанова Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі №802/1183/16-а та від 05 березня 2020 року у справі №280/360/19.

Також, стаття 236 Кодексу законів про працю України не містить застережень, що власник або уповноважений ним орган не відповідає за затримку виконання рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, якщо працівник не вчинив додаткові дії, що вказують на його бажання поновитися на роботі. Добровільне виконання рішення суду боржником - це його законодавчо встановлений обов`язок, який не є похідним від дій особи (подання заяви чи виконавчого листа для відкриття виконавчого провадження), яку поновлено на роботі.

Судом встановлено та не заперечується сторонами у справі факт затримки відповідачем виконання рішення про поновлення позивача на посаді у справі №826/6583/14.

Водночас, станом на дату винесення рішення у справі №640/10234/19 відсутні докази фактичного виконання судового рішення у справі №826/6583/14 про поновлення позивача на посаді, що, в свою чергу, унеможливлює встановлення періоду затримки, який необхідно рахувати від наступного дня після постановлення рішення про поновлення на роботі до дати видання роботодавцем наказу про поновлення на роботі.

Відповідно до частини першої статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

При цьому, кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань (частини четверта статті 55 Конституції України).

Таким чином, особа, законний інтерес або право якої порушено, може скористатися способом захисту, який прямо передбачений нормою матеріального права або може скористатися можливістю вибору між декількома способами захисту, якщо це не заборонено законом.

Надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об`єднаного Королівства» (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.

Тобто, суть цієї статті зводиться до вимоги надати заявникові такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Афанасьєв проти України» від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02).

Отже, «ефективний засіб правого захисту» у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.

Відповідно до частини другої статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, можу здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Оскільки, як свідчить зміст позовної заяви, позивач фактично просить стягнути середній заробіток за затримку виконання рішення суду, яке станом на дату винесення рішення у даній справі не виконане, суд вважає, що позивачем невірно обрано спосіб захисту порушених прав, оскільки процесуальні питання, пов`язані з виконанням судових рішень в адміністративних справах врегульовані Розділом IV Кодексу адміністративного судочинства України, зокрема, положеннями статті 383, якою регулюється питання визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності, вчинених суб`єктом владних повноважень - відповідачем на виконання рішення суду.

Відповідно до частини першої статті 383 Кодексу адміністративного судочинства України особа-позивач, на користь якої ухвалено рішення суду, має право подати до суду першої інстанції заяву про визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності, вчинених суб`єктом владних повноважень - відповідачем на виконання такого рішення суду, або порушення прав позивача, підтверджених таким рішенням суду.

З урахуванням викладеного, суд дійшов висновку про передчасність заявлених позовних вимог у зв`язку з відсутністю жодних доводів та доказів на підтвердження фактичного виконання судового рішення у справі №826/6583/14 відповідачем та у зв`язку з обранням невірного способу захисту порушеного права.

Згідно з частиною першою статті 9, статтею 72, частинами першою, другою, п`ятою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Якщо учасник справи без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які він посилається, суд вирішує справу на підставі наявних доказів.

На думку Окружного адміністративного суду міста Києва, відповідачем доведено правомірність своєї поведінки з урахуванням вимог, встановлених частиною другою статті 19 Конституції України та частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних у матеріалах справи, адміністративний позов не підлягає задоволенню.

Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору та у зв`язку з відмовою у задоволенні позовних вимог, судові витрати зі сплати судового збору відшкодуванню позивачу не підлягають.

На підставі вищевикладеного та керуючись статтями 2, 5-11, 73-77, 90, 139, 241-246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

В И Р І Ш И В:

У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити.

Рішення набирає законної сили у порядку, встановленому в статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржено до суду апеляційної інстанції в порядку, визначеному статтями 293, 296, 297 Кодексу адміністративного судочинства України протягом 30 днів з моменту складення повного тексту

Суддя: Н.А. Добрівська