Ухвала суду № 107260661, 10.11.2022, Вишгородський районний суд Київської області

"10" листопада 2022 р. Справа № 363/3686/22

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 листопада 2022 року слідчий суддя Вишгородського районного суду Київської області ОСОБА_1 , при секретарі ОСОБА_2 , розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Вишгороді клопотання про арешт майна у кримінальному провадженні №42022112330000678, розпочатому 07.11.2022 року за ч. 1 ст. 365-2 КК України,

встановив:

у клопотанні прокурор порушує питання про накладення арешту на земельну ділянку з кадастровим номером 3221810100:01:243:0201, що розташована за адресою: Київська обл., м. Вишгород, вул. Набережна 17, шляхом заборони відчуження, розпоряджання та користування даним майном, службовими особами (представниками) ТОВ «КВ Центр» або за їх дорученням іншими особами.

Дослідивши матеріали клопотання, слідчий суддя дійшов наступного.

Відповідно до ч. 1 ст. 8 КПК України кримінальне провадження здійснюється з додержанням принципу верховенства права, відповідно до якого людина, її права та свободи вважаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Згідно ч. 3 ст. 62 Конституції України обвинувачення не може ґрунтуватися на припущеннях.

За змістом ч.ч. 1, 2, 3 ст. 170 КПКарештом майна є тимчасове, до скасування у встановленому цим Кодексом порядку, позбавлення за ухвалою слідчого судді або суду права на відчуження, розпорядження та/або користування майном, щодо якого існує сукупність підстав чи розумних підозр вважати, що воно є доказом злочину, підлягає спеціальній конфіскації у підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, третіх осіб, конфіскації у юридичної особи, для забезпечення цивільного позову, стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди, можливої конфіскації майна.

Завданням арешту майна є запобігання можливості його приховування, пошкодження, псування, знищення, перетворення, відчуження.

Арешт майна допускається з метою забезпечення:

1) збереження речових доказів;

2) спеціальної конфіскації;

3) конфіскації майна як виду покарання або заходу кримінально-правового характеру щодо юридичної особи;

4) відшкодування шкоди, завданої внаслідок кримінального правопорушення (цивільний позов), чи стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди.

У випадку, передбаченому пунктом 1 частини другої цієї статті, арешт накладається на майно будь-якої фізичної або юридичної особи за наявності достатніх підстав вважати, що воно відповідає критеріям, зазначеним устатті 98 цього Кодексу.

Так, за приписамистатті 98 КПКречовими доказами є матеріальні об`єкти, які були знаряддям вчинення кримінального правопорушення, зберегли на собі його сліди або містять інші відомості, які можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження, в тому числі предмети, що були об`єктом кримінально протиправних дій, гроші, цінності та інші речі, набуті кримінально протиправним шляхом або отримані юридичною особою внаслідок вчинення кримінального правопорушення.

При цьому, слідчий суддя звертає увагу, що згідност. 131 КПКзаходи забезпечення кримінального провадження, до яких у тому числі належить арешт майна, застосовуються з метою досягнення дієвості цього провадження.

Відповідно до ч. 3 ст. 132 КПКне допускається застосування заходів забезпечення кримінального провадження, якщо слідчий, прокурор не доведе, що:

1) існує обґрунтована підозра щодо вчинення кримінального правопорушення такого ступеня тяжкості, що може бути підставою для застосування заходів забезпечення кримінального провадження;

2) потреби досудового розслідування виправдовують такий ступінь втручання у права і свободи особи, про який ідеться в клопотанні слідчого, прокурора;

3) може бути виконане завдання, для виконання якого слідчий, прокурор звертається із клопотанням.

Відповідно до ч. 11 ст. 170 КПК України, заборона або обмеження користування, розпорядження майном можуть бути застосовані лише у разі, коли існують обставини, які підтверджують, що їх незастосування призведе до приховування, пошкодження, псування, зникнення, втрати, знищення, використання, перетворення, пересування, передачі майна.

Статтею 173 КПКвизначено, що слідчий суддя, суд відмовляють у задоволенні клопотання про арешт майна, якщо особа, що його подала, не доведе необхідність такого арешту, а також наявність ризиків, передбачених абзацом другим частини першоїстатті 170 цього Кодексу.

Згідно з ч. 2 ст. 173 КПКпри вирішенні питання про арешт майна слідчий суддя, суд повинен враховувати правову підставу для арешту майна, можливість використання майна як доказу у кримінальному провадженні (якщо арешт майна накладається у випадку, передбаченому пунктом 1 частини другоїстатті 170 цього Кодексу), розумність та співрозмірність обмеження права власності завданням кримінального провадження, наслідки арешту майна для підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, третіх осіб.

Як передбачено ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Згідно ч. 1 ст. 16 КПК України позбавлення або обмеження права власності під час кримінального провадження здійснюється лише на підставі вмотивованого судового рішення, ухваленого в порядку, передбаченому цим Кодексом.

При вирішенні питання про арешт майна для прийняття законного та обґрунтованого рішення згідно зі ст.ст. 94, 132, 173 КПК України, необхідно врахувати: існування обґрунтованої підозри щодо вчинення злочину та достатність доказів, що вказують на вчинення злочину; правову підставу для арешту майна; можливий розмір шкоди, завданої злочином; наслідки арешту майна для третіх осіб; розумність і співмірність обмеження права власності завданням кримінального провадження.

У відповідності до усталеної практики Європейського Суду з прав людини в контексті вищевказаних положень, володіння майном повинно бути законним (див. рішення у справі «Іатрідіс проти Греції» [ВП], заява N 31107/96, п. 58, ECHR 1999-II). Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля (див. рішення у справі «Антріш проти Франції», від 22 вересня 1994 року, Series А N 296-А, п. 42, та «Кушоглу проти Болгарії», заява N 48191/99, пп. 49 - 62, від 10 травня 2007 року). Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар (див., серед інших джерел, рішення від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронг та Льонрот проти Швеції», пп. 69 і 73, Series A N 52). Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть досягти (див., наприклад, рішення від 21 лютого 1986 року у справі «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства», n. 50, Series A N 98).

Згідно зі ст.1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожна фізична або юридична особа має право володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше, як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

У рішеннях Європейського суду з прав людини у справах «Амюр проти Франції», «Колишній король Греції та інші проти Греції», «Малама проти Греції», «Україна-Тюмень проти України», «Спорронг та Льонрот проти Швеції» констатовано, що перша та найважливіша вимога ст.1 Першого протоколу до Європейської конвенціїз правлюдини полягає в тому, що будь-яке втручання публічної влади в право на мирне володіння майном має бути законним: друге речення першого пункту дозволяє позбавлення власності лише «на умовах, передбачених законом», а другий пункт визнає, що держави мають право здійснювати контроль за користуванням майном через введення в дію «законів». Крім того, верховенство права, один із фундаментальних принципів демократичного суспільства, є наскрізним принципом усіх статей Конвенції. Також суд нагадує, що втручання в право на мирне володіння майном повинно бути здійснено з дотриманням «справедливого балансу» між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи. Зокрема, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, якої прагнуть досягти через вжиття будь-якого заходу для позбавлення особи її власності.

Як вбачається з матеріалів поданого клопотання, що слідчим відділом Вишгородського РУП ГУНП в Київській області здійснюється досудове розслідування у кримінальному провадженні №42022112330000678, розпочатому 07.11.2022 року за ч. 1 ст. 365-2 КК України.

В ході досудового розслідування встановлено, що у червні 2021 року державним реєстратором прав на нерухоме майно ОСОБА_3 прийнято рішення та безпідставно проведено державну реєстрацію права оренди земельної ділянки з кадастровим номером 3221810100:01:243:0201 (площею 4.0354 га), яка належить на праві власності Вишгородській ОТГ, за ТОВ «КВ Центр» (код ЄДРПОУ 33157511) із площею земельної ділянки вже 9.5354 га, тим самим було штучно (без законних на те підстав) збільшено загальну площу вказаної земельної ділянки на 5.5 га.

На час звернення прокурора до суду з клопотанням про арешт майна жодній особі про підозру не повідомлено.

В клопотанні не згадуються обставини в частині отримання неправомірної вигоди, які є обов`язковими для кваліфікації дій, передбачених ч. 1 ст. 365-2 КК України, а також про шкоду яка завдана кримінальним правопорушенням.

А відтак, з матеріалів клопотання не вбачається, що на сьогодні існує обґрунтована підозра щодо вчинення кримінального правопорушення такого ступеня, що може бути підставою для застосування заходу забезпечення кримінального провадження у виді арешту нерухомого майна шляхом заборони розпорядження та користування земельною ділянкою.

Об`єктом кримінального правопорушення в даному випадку можуть бути насамперед правовідносини в сфері здійснення державної реєстрації речових прав на нерухоме майно, тобто рішення реєстратора від 02.06.2021 року, а не земельна ділянка з кадастровим номером 3221810100:01:243:0201.

Водночас первинна реєстрація земельної ділянки з кадастровим номером 3221810100:01:243:0201 за Територіальною громадою міста Вишгород в особі Вишгородської міської ради Київської області, код ЄДРПОУ 04054866, яка згідно договору передана в оренду площею 4,0354 га., мала місце ще 06.10.2017 року і саме площею 9.5354 га.

З викладених у клопотанні обставин кримінального правопорушення, яке розслідується, вбачаються ознаки спірних господарсько-правових або публічно-правових відносин, а не ознаки кримінального правопорушення.

Накладення арешту на земельну ділянку стане перешкодою для реалізації та захисту можливих порушених прав осіб в порядку господарського або адміністративного судочинства, за наявності підстав для їх захисту.

Не доведено перед слідчим суддею також існування ризиків, визначених у ч.11ст.170КПК Україниабодостатність підстав вважати, що такі ризики можуть мати місце.

Не містять матеріали клопотання й будь-яких відомостей на обґрунтування того, що потреби досудового розслідування виправдовують такий ступінь втручанняв права власника майна, завдяки чому може бути виконане завдання, для виконання якого слідчий звернувся до суду з клопотанням про накладення арешту.

Беручи до уваги викладене, суд вважає, що за вказаних обставин накладення арешту на земельну ділянку з кадастровим номером 3221810100:01:243:0201 та об`єкти нерухомості розташовані на ній призведе до невиправданого і непропорційного втручання в права і свободи осіб, які мають вирішуватися насамперед в площі господарського або адміністративного судочинства.

Існування ризиків, визначених у ч. 11ст. 170 КПК Україниабо достатність підстав вважати, що такі ризики можуть мати місце, перед слідчим суддею не доведено.

Доводи сторони обвинувачення про відповідність земельної ділянки, критеріям передбаченим ст. 98 КПК України, не є безумовною підставою для накладення арешту на майно з метою збереження речових доказів.

Не містять матеріали клопотання й будь-яких відомостей на обґрунтування того, що потреби досудового розслідування виправдовують такий ступінь втручанняв права власника майна, завдяки чому може бути виконане завдання, для виконання якого прокурор звернувся до суду з клопотанням про накладення арешту.

Беручи до уваги викладене, суд вважає, що за вказаних обставин накладення арешту на вказану у клопотанні земельну ділянку призведе до невиправданого і непропорційного втручання в права і свободи особи, а клопотання на виконання завдань кримінального провадження (ст. 2 КПК України) не спрямовано і виходить за межі застосування заходів кримінального провадження.

Таким чином заявлене клопотання є необґрунтованим та задоволеним бути не може.

На підставівикладеногоікеруючисьст.ст.132,170-175,371-372 КПК України;

ухвалив:

в задоволенні клопотання відмовити.

Ухвала може бути оскаржена безпосередньо до Київського апеляційного суду протягом п`яти днів з дня її оголошення, а особами, відсутніми при проголошенні в той же строк з моменту отримання її копії.

Слідчий суддя