Ухвала суду № 107022538, 31.10.2022, Біляївський районний суд Одеської області

Справа № 522/4915/22

Провадження № 2/496/1307/22

У Х В А Л А

31 жовтня 2022 року суддя Біляївського районного суду Одеської області Галич О.П., розглянувши заяву позивача про забезпечення позову по цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: служба у справах дітей Одеської міської ради про визначення місця проживання дитини, -

В С Т А Н О В И В:

Позивач звернулася до суду з позовом до відповідача про визначення місця проживання дитини з матір`ю.

27 жовтня 2022 року на адресу суду надійшла заява позивача про забезпечення позову, в якому просить суд забезпечити позов шляхом зобов`язати ОСОБА_2 , до набрання чинності рішення суду, надати ОСОБА_1 можливість безперешкодного спілкування, побачення та спільного проведення часу з малолітньою донькою ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , протягом кожного першого та третього тижня кожного місця, без присутності батька. Обґрунтовуючи вказану заяву про забезпечення позову позивач посилається на те, що у початку введення в Україні військового стану (з лютого 2022 року) й по теперішній час відповідач силоміць утримує у себе їх спільну доньку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та всіляко перешкоджає їй у спілкуванні, зустрічах з нею. Ці обставини часткового підтверджуються відзивом ОСОБА_2 , де він вказує, що з початку введення в Україні військового стану дитина постійно проживає лише з батьком, у чужому житлі. У відзиві відповідач намагається описати ситуацію так, ніби його дії зумовлені її негативним впливом на доньку, намагання налаштувати доньку проти батька, вказує про зловживання нею алкоголем, про її неврівноваженість. Усі ці твердження відповідача є абсолютним обманом та намаганням спотворити ситуацію, аби описати її у максимально негативному образі. Насправді, донька потрібна відповідачеві не в сенсі виконання батьківських обов`язків, а виключно задля ухилення від військового призову та мобілізації. Відповідач проживає у чужому житлі, а не за адресою реєстрації аби переховуватися від військомату та не отримувати повістку. Саме відповідач всіляко намагається налаштувати дитинку проти неї, боїться їх контактів та зустрічей, відмовляється щоб дитина проживала не лише з ним, але й з нею, адже донька це його єдина підстава аби не бути мобілізованим. Вже вісім місяців відповідач перешкоджає їй у звичайному спілкуванні з донькою й поки не закінчяться заходи з мобілізації, його поведінка навряд чи зміниться. Це змусило її звернутися до суду з позовом про визначення місця проживання доньки. Поки буде розглядатися справа у судах, її право на спілкування з донькою буде нехтуватися, право доньки на спілкування з матір`ю буде зневажатися. Тому вона вимушена звернутися до суду із даною заявою про забезпечення позову. Вважає, що матір відіграє важливу роль у житті дитини. Поки спілкування з дитиною не було обмеженим, щодо неї, як до матері ні у кого ніколи не було жодних претензій, вона займалася вихованням доньки, слідкувала за її здоров`ям. Відповідач перешкоджає їй у здійсненні батьківських обов`язків, близько восьми місяців вона не може нормально спілкуватися з дитиною. Така поведінка відповідача може призвести до руйнування нормальних психо-емоційних зв`язків між нею та ОСОБА_4 . Тому просить суд у якості забезпечення позову забезпечити їй можливість зустрічей з донькою, спілкуванні з нею, проводити з нею час за її місцем проживання. Інакше кажучи, просить суд дозволити доньці повертатися до звичайного її способу та укладу життя: до матері, яка її любить, і яка їй потрібна, до житла, де речі та іграшки дитини, де вона відчуває себе вдома, у звичному для неї середовищі, а не у випадковому житлі тимчасово наданому її тату для переховування від мобілізації. При цьому, рівнозначне за тривалістю проведення часу дитини з матір`ю та батьком є співмірним заходом забезпечення позову, відповідає рівності прав батьків на участь у вихованні дитини, не порушуватиме прав відповідача та не призведе до негативних наслідків для останнього, з огляду на наявність спору про визначення місця проживання дитини. Зважаючи на вказане позивач вважає необхідним застосування у цій справі заходів забезпечення позову.

Відповідно до ст.153ЦПК України суд розглянув заяву про забезпечення позову без виклику осіб.

Дослідивши заяву про забезпечення позову та додані до неї письмові докази, суд вважає, що заява про забезпечення позову задоволенню не підлягає, виходячи з наступного.

Відповідно до ч. 2 ст. 149 ЦПК України, забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.

Відповідно до ч.1, ч. 2 ст. 150 ЦПК України, позов забезпечується: 1) накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачеві і знаходяться у нього чи в інших осіб; 2) забороною вчиняти певні дії; 3) встановленням обов`язку вчинити певні дії; 4) забороною іншим особам вчиняти дії щодо предмета спору або здійснювати платежі, або передавати майно відповідачеві чи виконувати щодо нього інші зобов`язання; 5) зупиненням продажу арештованого майна, якщо подано позов про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту; 6) зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа, який оскаржується боржником у судовому порядку; 7) передачею речі, яка є предметом спору, на зберігання іншим особам, які не мають інтересу в результаті вирішення спору; 8) зупиненням митного оформлення товарів чи предметів; 9) арештом морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги; 10) іншими заходами, необхідними для забезпечення ефективного захисту або поновлення порушених чи оспорюваних прав та інтересів, якщо такий захист або поновлення не забезпечуються заходами, зазначеними у пунктах 1-9 цієї частини. Суд може застосувати кілька видів забезпечення позову.

Вирішуючи питання про забезпечення позову та приймаючи відповідне рішення, суд зобов`язаний враховувати обставини, якими заявник обґрунтовує свої вимоги, та зазначені ним докази, що підтверджують кожну обставину.

Згідно із п.п. 4, 5, 6 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 2006 № 9 «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову», розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд (суддя) має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з`ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам. Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд має брати до уваги інтереси не тільки позивача, а й інших осіб, права яких можуть бути порушені у зв`язку із застосуванням відповідних заходів.

При вирішенні питання про забезпечення позову, суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням такого: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв`язку між конкретним заходом забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв`язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не учасниками даного судового процесу.

При цьому під забезпеченням позову слід розуміти сукупність процесуальних дій, які гарантують виконання рішення суду у разі задоволення позовних вимог.

Забезпечення позову є тимчасовим обмеженням і його значення полягає в тому, що ним захищаються законні інтереси позивача на той випадок, коли відповідач буде діяти недобросовісно або коли невжиття заходів забезпечення позову може потягти за собою неможливість виконання судового рішення. Крім цього, інститут забезпечення позову захищає в рівній мірі інтереси як позивача, так і відповідача.

Цивільний процесуальний закон не зобов`язує при розгляді питань про забезпечення позову перевіряти обставини, які мають значення для справи, а лише запобігає ситуації, при якій може бути утруднено чи стане неможливим виконання рішення у разі задоволення позову.

Відповідно до правового висновку Верховного Суду України, викладеного в постанові № 6-605 цс16 від 25.05.2016 року, винесеної за результатами перегляду рішення Апеляційного суду м. Києва, та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, забезпечення позову по суті - це обмеження суб`єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов`язаних з ним інших осіб в інтересах забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника).

Метою забезпечення позову, згідно з вказаною постановою, є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій з боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення.

Статтею 124Конституції України задекларовано принцип обов`язковості судових рішень, який з урахуванням положень ст.ст. 2, 18, 153ЦПК України поширюєтьсятакож наухвалу судупро забезпеченняпозову.При цьомувідповідно доч.3ст.149ЦПК України забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.

При здійсненні судочинства суди застосовують Конвенцію прозахист правлюдини іосновоположних свобод від 04 листопада 1950 №ETS N 005 та практику Європейського суду з прав людини як джерело права (ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»). У відповідності до приписів ст. 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Відповідно до ст. 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

При цьому, Європейський суд з прав людини у рішенні від 29 червня 2006 року у справі «Пантелеєнко проти України» зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом.

У рішенні від 31 липня 2003 року у справі «Дорани проти Ірландії» Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття «ефективний засіб» передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. Причому, як наголошується у рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Н. проти Нідерландів», ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними.

При вирішенні справи «Каіч та інші проти Хорватії» (рішення від 17 липня 2008 року) Європейський Суд з прав людини вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту, але без його практичного застосування. Таким чином, обов`язковим є практичне застосування ефективногомеханізмузахисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.

Згідно ч.ч. 1, 6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Звертаючись до суду із заявою про забезпечення позову, позивач повинен обґрунтувати причини звернення з такою заявою та надати суду докази наявності фактичних обставин, з якими пов`язується застосування певного заходу забезпечення позову.

Таким чином, в кожному конкретному випадку, розглядаючи заяву про забезпечення позову, суду належить встановити наявність обставин, які свідчать про те, що в разі невжиття таких заходів можуть виникнути перешкоди для виконання рішення суду у разі задоволення позову. При цьому обов`язок доказування наявності таких обставин покладається на позивача.

Статтею 157 СК України встановлено, що питання виховання дитини вирішується батьками спільно. Той з батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той з батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.

Відповідно до статті 15 Закону України «Про охорону дитинства» дитина, яка проживає окремо від батьків або одного з них, має право на підтримання з ними регулярних особистих стосунків і прямих контактів.

Так, статті 157-159 СК України регламентують порядок вирішення батьками питань щодо виховання дитини. Зокрема, питання виховання дитини вирішуються в основному батьками спільно. Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов`язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню (ч. 4 ст. 157 СК України).

За наявності між батьками дитини спору щодо участі у вихованні дитини того з батьків, хто проживає окремо від неї, такий спір вирішується органом опіки та піклування (ст. 158 СК України) або судом ( ст. 159 СК України).

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 158 СК України за заявою матері, батька дитини орган опіки та піклування визначає способи участі у вихованні дитини та спілкуванні з нею того з батьків, хто проживає окремо від неї. Рішення про це орган опіки та піклування постановляє на підставі вивчення умов життя батьків, їхнього ставлення до дитини, інших обставин, що мають істотне значення. Рішення органу опіки та піклування є обов`язковим до виконання. Особа, яка ухиляється від виконання рішення органу опіки та піклування, зобов`язана відшкодувати матеріальну та моральну шкоду, завдану тому з батьків, хто проживає окремо від дитини.

Крім цього, згідно вимог ч.ч. 1, 2 ст. 159 СК України, якщо той із батьків, з ким проживає дитина, чинить перешкоди тому з батьків, хто проживає окремо, у спілкуванні з дитиною та у її вихованні, зокрема, якщо він ухиляється від виконання рішення органу опіки та піклування, другий із батьків має право звернутися до суду з позовом про усунення цих перешкод. Суд визначає способи участі одного з батьків у вихованні дитини (періодичні чи систематичні побачення, можливість спільного відпочинку, відвідування дитиною місця його проживання тощо), місце та час їхнього спілкування.

Таким чином, зі змісту ст.ст. 158-159 СК України слід зробити висновок, що способи участі одного з батьків у вихованні дитини визначаються органом опіки та піклування за заявою того з батьків, хто бажає такі способи встановити чи судом - шляхом пред`явлення відповідного позову.

Тому, вимоги заявника про забезпечення позову шляхом зобов`язання відповідача надати можливість безперешкодного спілкування, побачення та спільного проведення часу позивача з дитиною, за своїм змістом є підставою як звернення до суду з позовними вимогами, щодо визначення способів його участі у вихованні малолітньої дитини, яке відповідно до вимог ст. 159 СК України є самостійним способом захисту порушеного права й може бути оформлено лише шляхом пред`явлення відповідного позову, а не шляхом звернення із заявою про забезпечення позову у такий спосіб.

У свою чергу заявлений позивачем вид забезпечення позову фактично є вирішенням позовних вимог поза межами судового засідання без встановлення обставин та ухвалення рішення по суті. Такий спосіб забезпечення позову суперечить змісту самого інституту заходів забезпечення, меті його застосування та не відповідає позовним вимогам, на забезпечення яких його має бути вжито.

У своїй позовній заяві позивач просить суд визначити місце проживання дитини з матір`ю, отже вказаний предмет спору має бути розглянутий по суті та доводитись і/або заперечуватись учасниками судового розгляду. Натомість, у заяві про забезпечення позову позивач просить суд застосувати такі види забезпечення позову, які за змістом є тотожними задоволенню заявлених позовних вимог, при цьому спір не вирішується по суті, а предмет позову підлягає доказуванню. В інакшому випадку, задоволення заяви про забезпечення позову вказуватиме на те, що судом вже вирішено питання про те, що дитина дійсно має проживати з матір`ю та безперешкодно спілкуватися з нею, без розгляду справи по суті та дослідження доказів сторін спору.

Згідно до ч. 10 ст. 150 ЦПК України не допускається вжиття заходів забезпечення позову, які за змістом є тотожними задоволенню заявлених позовних вимог, якщо при цьому спір не вирішується по суті.

Крім того, на думку суду, заявлені позивачем вимоги про забезпечення позову, в даному випадку взагалі не можна віднести до видів забезпечення позову, оскільки такі вимоги є способами захисту у відповідності до положень ст. 5 ЦПК Україниі тому не можуть бути застосовані як вид забезпечення позову, враховуючи, що способи захисту визначаються позивачем у позовній заяві та мають розглядатись у позовному провадженні, результатом якого є прийняття відповідного рішення суду щодо заявлених позовних вимог.

Оцінюючи обґрунтованість заяви про забезпечення позовних вимог та співмірність негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів, слід відзначити, що спосіб, яким заявник просить забезпечити позов за змістом є схожим заявленим позовним вимогам, оскільки у разі задоволення позову дитина проживатиме з матір`ю, що в свою чергу усуне перешкоди у спілкуванні дитини з матір`ю.

Крім того, дослідивши зміст заяви про забезпечення позову та додані до неї документи, суд прийшов до висновку, що заява не підлягає задоволенню, оскільки позивачем не зазначено, а судом не встановлено обставин, які б свідчили, що невжиття заходів забезпечення позову може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду.

Керуючись ст. ст.150-153, 187, 274, ЦПК України, суд -

П О С Т А Н О В И В:

В задоволенні заяви позивача про забезпечення позову по цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Служба у справах дітей Одеської міської ради про визначення місця проживання дитини відмовити.

Ухвала може бути оскаржена до Одеського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом 15 днів з дня отримання ухвали.

Повний текст ухвали складено 31 жовтня 2022 року.

Суддя О.П. Галич