Рішення № 106334447, 19.09.2022, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

19 вересня 2022 року м. Київ № 640/32513/21

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Гарника К.Ю., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом

ОСОБА_1

до Державного космічного агентства України

про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення від роботи, поновлення на роботі, зобов`язання вчинити дії

ВСТАНОВИВ:

До Окружного адміністративного суду міста Києва надійшла позовна заява ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач), адреса: АДРЕСА_1 до Державного космічного агентства України (далі по тексту - відповідач), адреса: 01010, місто Київ, вулиця Московська, будинок 8, в якій позивач просить

- визнати незаконним та скасувати наказ Державного космічного агентства України від 08 листопада 2021 року №247-к про відсторонення ОСОБА_1 від роботи та поновити її на роботі;

- зобов`язати Державне космічне агентство України виплатити ОСОБА_1 невиплачену заробітну плату за час її незаконного відсторонення від роботи.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що 08 листопада 2021 року її ознайомлено з наказом відповідача від 08 листопада 2021 року №247-к про відсторонення її від роботи, підставою для прийняття якого є посилання на постанову Кабінету Міністрів України та наказ Міністерства охорони здоров`я України.

Як стверджує позивач, її відсторонення від роботи є протиправним, посилаючись на положення статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», в якій надано виключний перелік хвороб, профілактичні щеплення від яких є обов`язковими.

Крім того, позивач послалась на відсутність в Україні порядку відсторонення від посади внаслідок відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень.

Вказані обставини стали підставою для звернення позивача до адміністративного суду з цією позовною заявою.

Заперечуючи проти задоволення позовних вимог представник відповідача у відзиві на позовну заяву послався на те вимоги пункту 41-6 постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року №1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2», якою керівникам державних органів у тому числі доручено забезпечити відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових щеплень.

У зв`язку з чим, на переконання представника відповідача, оскаржуваний позивачем наказ є правомірним та таким, що прийнятий у порядок, спосіб та в межах компетенції відповідача, а тому, представник відповідача просив відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

Не погоджуючись з доводами, викладеними у відзиві на позовну заяву, позивачем подано суду відповідь на відзив на позовну заяву, в якій остання послалась на аналогічні обставини тим, що викладені у самій позовній заяві, але у більш розгорнутому вигляді.

Представником відповідача, в свою чергу, подано заперечення на відповідь на відзив на позовну заяву, в яких останній послався на аналогічні обставини тим, що викладені у відзиві на позовну заяву.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 листопада 2021 року відкрито провадження в адміністративній справі, вирішено здійснити розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва виходить з наступного.

Так, судом встановлено та вбачається з матеріалів справи, позивач займає посаду головного спеціаліста відділу дистанційного зондування Землі департаменту космічної політики та розвитку Державного космічного агентства України (державний службовець V категорії).

01 листопада 2021 року головою Державного космічного агентства України доручено керівникам самостійних структурних підрозділів у тому числі надати список працівників та державних службовців, які здійснили вакцинацію від COVID-19, і список працівників та державних службовців, які мають медичні протипоказання до вакцинації проти COVID-19 в строк до 04 листопада 2021 року.

Як вбачається з наданої суду копії акта про ненадання документів про вакцинацію та ознайомлення з наказом про відсторонення від роботи державних службовців від 08 листопада 2021 року, виконуючим обов`язки начальника відділу персоналу та запобігання корупції проведено бесіду з головними спеціалістами департаменту космічної політики та розвитку, у тому числі, з ОСОБА_1 , якій ще раз запропоновано надати документ, який підтверджує вакцинацію від COVID-19 або висновок лікаря щодо наявності протипоказань до вакцинації. Також, згідно змісту вказаного акта ОСОБА_1 проінформовано про правові наслідки відмови або ухилення від обов`язкового профілактичного щеплення, зокрема про відсторонення від роботи з 09 листопада 2021 року, а також про те, що період відсторонення від роботи не входить до страхового стажу для призначення пенсії, оплати тимчасової непрацездатності, стажу, що дає право на щорічну відпустку.

Наказом Голови Державного космічного агентства України від 08 листопада 2021 року №247-к ОСОБА_1 відсторонено від роботи з 09 листопада 2021 року у зв`язку з ухиленням від обов`язкового профілактичного щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої короновірусом SARS-CoV-2, на строк до усунення причини такого відсторонення, але не більше ніж до закінчення терміну дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України.

У пункті 2 вказаного наказу зазначено, що оплата праці ОСОБА_1 на час її відсторонення від роботи здійснюється з урахуванням частини 1 статті 94 Кодексу законів про працю України, частини першої статті 1 Закону України «Про оплату праці» та частини 3 статті 5 Закону України «Про державну службу».

Не погоджуючись з вказаним наказом, вважаючи його протиправним та таким, що підлягає скасуванню, а також вважаючи порушеним її право на отримання заробітної плати, позивач звернулась до адміністративного суду з вказаною позовною заявою.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з такого.

Питання проведення обов`язкових профілактичних щеплень врегульоване нормами Основ законодавства України про охорону здоров`я від 19 листопада 1992 року №2801-ХІІ, Законом України від 06 квітня 2000 року № 1645-ІІІ «Про захист населення від інфекційних хвороб» (далі по тексту - Закон України від 06 квітня 2000 року №1645-ІІІ), Законом України від 24 лютого 1994 року № 4004-ХІІ «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» (далі по тексту - Закон України від 24 лютого 1994 року №4004-ХІІ).

Так, відповідно до статті 30 Основ законодавства про охорону здоров`я, щодо окремих особливо небезпечних інфекційних захворювань можуть здійснюватися обов`язкові медичні огляди, профілактичні щеплення, лікувальні та карантинні заходи в порядку, встановленому законами України.

В свою чергу, абзацом 2 статті 12 Закону України від 06 квітня 2000 року №1645-ІІІ передбачено, що працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до: зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб (інших порівняно з такими хворобами як дифтерія, кашлюк, кір, поліомієліт, правець, туберкульоз, обов`язковість щеплень проти яких визначена абзацом 1 цієї статті). У разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт. Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

Відповідно до абзаців 2, 3 статті 27 Закону України від 24 лютого 1994 року №4004-ХІІ обов`язковим профілактичним щепленням для запобігання поширенню інших інфекційних захворювань підлягають окремі категорії працівників у зв`язку з особливостями виробництва або виконуваної ними роботи; що групи населення та категорії працівників, які підлягають профілактичним щепленням, у тому числі обов`язковим, а також порядок і терміни їх проведення визначаються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

Відповідно до статті 10 Основ законодавства України про охорону здоров`я та статті 12 Закону України від 06 квітня 2000 року №1645-ІІІ Міністерством охорони здоров`я України видано наказ від 04 жовтня 2021 року № 2153 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням» (зареєстрований в Міністерстві юстиції України 07 жовтня 2021 року за №1306/36928), яким визначений такий перелік.

Згідно з цим Переліком, обов`язковим профілактичним щепленням проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS- CoV-2, підлягають працівники, зокрема, центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів.

Згідно з пунктом 1 Положення про Державне космічне агентство України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 14 травня 2015 року №281, Державне космічне агентство України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Віце-прем`єра України - Міністра з питань стратегічних галузей промисловості та який реалізує державну політику у сфері космічної діяльності.

На момент виникнення спірних правовідносин, відповідно до статті 29 Закону України від 06 квітня 2000 року №1645-ІІІ, на території України було установлено карантин, який діє до теперішнього часу.

Так, статтею 29 цього закону визначено, що карантин встановлюється та відміняється Кабінетом Міністрів України. Питання про встановлення карантину порушує перед Кабінетом Міністрів України центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я, за поданням головного державного санітарного лікаря України.

Відповідно до пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» з урахуванням змін, внесених постановами Кабінету Міністрів України (далі по тексту - постанова Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року №1236), карантин продовжено до 31 грудня 2022 року.

Слід зауважити, що до зазначеної постанови Кабінету Міністрів України №1236 від 09 грудня 2020 року постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року №1096 внесені зміни, відповідно до яких текст постанови №1236 доповнено пунктом 41-6, що передбачає обов`язок керівників державних органів (державної служби), керівників підприємств, установ та організацій забезпечити:

- відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно до статті 46 Кодексу законів про працю України, частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу», крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я (підпункт 2 пункту 416);

- взяття до відома, що: на час такого відсторонення оплата праці працівників та державних службовців здійснюється з урахуванням частини першої статті 94 Кодексу законів про працю України, частини першої статті 1 Закону України "Про оплату праці" та частини третьої статті 5 Закону України "Про державну службу";

- відсторонення працівників та державних службовців здійснюється шляхом видання наказу або розпорядження керівника державного органу (державної служби) або підприємства, установи, організації з обов`язковим доведенням його до відома особам, які відсторонюються;

- строк відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили.

Наведене в сукупності свідчить про те, що пунктом 41-6 постанови Кабінету Міністрів України №1236 від 09 грудня 2020 року (з урахуванням змін, внесених постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року №1096) встановлено порядок відсторонення від роботи, який визначає умови та підстави відсторонення, час відсторонення та його документальне оформлення певним чином.

Суд звертає увагу, що постанова Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року №1096 не визнана, у встановленому законодавством порядку, протиправною або нечинною, у зв`язку з чим підлягає обов`язковому виконанню відповідно до статті 117 Конституції України.

Крім того, суд зазначає, що статтею 72 Закону України від 10 грудня 2015 року № 889-VIII «Про державну службу» визначено, що відсторонення державного службовця від виконання посадових обов`язків здійснюється лише одночасно з прийняттям рішення про порушення дисциплінарного провадження або під час його здійснення, тобто у зв`язку з вчинення дисциплінарного проступку у випадках: порушення Присяги державного службовця; перевищення службових повноважень, якщо воно не містить складу кримінального або адміністративного правопорушення; невиконання вимог щодо політичної неупередженості державного службовця; використання повноважень в особистих (приватних) інтересах або в неправомірних особистих інтересах інших осіб; подання під час вступу на державну службу недостовірної інформації про обставини, що перешкоджають реалізації права на державну службу, а також неподання необхідної інформації про такі обставини, що виникли під час проходження служби; прийняття державним службовцем необґрунтованого рішення, що спричинило порушення цілісності державного або комунального майна, незаконне їх використання або інше заподіяння шкоди державному чи комунальному майну, якщо такі дії не містять складу кримінального або адміністративного правопорушення.

Проте вказаний перелік підстав відсторонення не є вичерпним.

Відповідно до частини 3 статті 5 Закону України від 10 грудня 2015 року № 889-VIII «Про державну службу» дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.

Таким чином, на переконання суду, до спірних відносин підлягає застосуванню стаття 46 Кодексу законів про працю України, якою визначено, що відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі, в тому числі, в інших випадках, передбачених законодавством.

Так, законодавством передбачено, зокрема, статтею 12 Закону України 06 квітня 2000 року № 1645-ІІІ та постановою Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236 (зі змінами внесеними постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року № 1096), відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень.

Той факт, що позивач дійсно свідомо відмовилась від проведення щеплення підтверджується актом про ненадання документів про вакцинацію та ознайомлення з наказом про відсторонення від роботи державних службовців, про що вже було зазначено судом та проти чого не заперечувала сама позивач.

При цьому, суд наголошує, що тимчасове увільнення від виконання службових обов`язків у порядку відсторонення від роботи, в даному випадку, не є звільненням зі служби, а є особливим запобіжним заходом, який застосовується у виняткових випадках і має за мету відвернення та/або попередження негативних наслідків.

Більш того, слід наголосити, що зміни до постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої короновірусом SARS-CoV-2», внесені постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року №1096, щодо відсторонення від роботи у разі відмови або ухилення від проведення обов`язкових профілактичних щеплень, а також наказ Міністерства охорони здоров`я України від 04 жовтня 2021 року № 2153 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням» набули чинності з 08 листопада 2021 року.

Таким чином, із зазначеної дати, відповідно до наведених приписів чинного законодавства, в Державному космічному агентстві України підлягали відстороненню від роботи державні службовців та працівники, які, на вказану дату, відмовились або ухилились від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, крім тих, які надали довідку закладу охорони здоров`я про наявність протипоказань до вакцинації (тимчасових або постійних).

Тобто, на переконання суду, оскаржуваний позивачем наказ в частині її відсторонення від виконання службових обов`язків з 08 листопада 2021 року у зв`язку з відмовою від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, без надання довідки закладу охорони здоров`я про наявність протипоказань до вакцинації (тимчасових або постійних) є правомірним.

Водночас, щодо оплати праці за період відсторонення від роботи, суд зазначає таке.

Так, за змістом статті 1 Закону України від 24 березня 1995 року №108/95-ВР, статті 50 Закону України від 10 грудня 2015 року № 889-VIII «Про державну службу» оплата праці здійснюється за виконання роботи, для державних службовців - за виконання посадових обов`язків. Оскільки при відстороненні від роботи державним службовцем посадові обов`язки ним не виконуються, відсутні підстави для виплати заробітної плати за період відсторонення.

Тобто, оскільки при відстороненні від роботи у зв`язку з відмовою від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 посадові обов`язки позивачем не виконувались, відсутні підстави для виплати заробітної плати за період відсторонення.

Аналогічна правова позиція висвітлена у постановах Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 820/5784/17 та від 18 листопада 2019 року № 480/4871/18.

Більш того, суд зазначає, що відповідно до частини 3 статті 5 Закону України від 10 грудня 2015 року № 889-VIII «Про державну службу», дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.

Тобто, у всіх інших випадках відсторонення державного службовця від виконання посадових обов`язків, крім випадків, визначених статтею 72 Закону України від 10 грудня 2015 року №889-VIII, здійснюється за наявності підстав, встановлених статтею 46 Кодексу законів про працю України.

Так, статтею 46 Кодексу законів про працю України передбачено, що відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння; відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством.

Аналіз наведених норм чинного законодавства, свідчить про те, що за змістом статті 46 Кодексу законів про працю України допускається відсторонення працівника або у випадках, перелічених у статті, або в інших випадках, які повинні бути також передбачені певним нормативним документом.

При цьому, як вже було зазначено судом, абзацом 2 статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» визначено, що працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до: зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб ( інших порівняно з такими хворобами як дифтерія, кашлюк, кір, поліомієліт, правець, туберкульоз, обов`язковість щеплень проти яких визначена абзацом 1 цієї статті). У разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт.

Таким чином, статтею 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» передбачений інший випадок відсторонення від роботи, а саме відмова або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень.

Щодо посилання позивача на відсутність встановленого порядку відсторонення від роботи, суд зазначає таке.

Стаття 46 Кодексу законів про працю України та стаття 12 Закону України від 06 квітня 2000 року №1645-ІІІ не містять порядку відсторонення від роботи осіб, що відмовляються або уклоняються від щеплення від COVID-19, наразі такий порядок визначений пунктом 41- 6 постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2».

Положеннями цієї норми визначені умови та підстави відсторонення, час відсторонення, його документальне оформлення певним чином, що у сукупності і складає порядок відсторонення від виконання обов`язків.

Щодо положень пункту 41-6 постанови Кабінету Міністрів України №1236 від 09 грудня 2020 року, суд зазначає, що підпункт 2 зазначеної правової норми встановлює імперативний припис керівникам державних органів забезпечити відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно до статті 46 Кодексу законів про працю України, частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу», крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я.

Як вже було неодноразово зазначено судом, абзацом 2 статті 12 Закону України від 06 квітня 2000 року №1645-ІІІ передбачено, що у разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт.

Стосовно посилань позивача на обмеження її конституційного права на працю, суд зазначає, що у постанові від 18 листопада 2019 року у справі №480/4871/18 Верховний Суд вказує на необґрунтованість доводів скаржника щодо не врахування положення статті 43 Конституції України під час застосування до останнього заходу у вигляді відсторонення від посади.

З огляду на вищевикладені обставини, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для визнання незаконним та скасування наказу Державного космічного агентства України № 247-к від 08 листопада 2021 року.

Враховуючи, що позовні вимоги про зобов`язання відповідача поновити позивача на роботі та здійснити нарахування й виплату заробітної плати є похідними від скасування оскаржуваного наказу, суд дійшов висновку, що вказані позовні вимоги також не підлягають задоволенню.

Решта доводів та заперечень сторін висновків суду по суті заявлених позовних вимог не спростовують.

Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до пункту 58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.

Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).

Згідно пункту 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту.

Частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно з частиною 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Частиною 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

На переконання суду, виходячи з меж заявлених позовних вимог та системного аналізу положень законодавства України, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову в повному обсязі.

Оскільки у задоволенні позову відмовлено, а позивачем такі витрати понесені не були, підстави для стягнення з відповідача на користь позивача судових витрат відсутні.

Враховуючи викладене, керуючись статтями 72-77, 139, 143, 241-246, 257, 262, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

В И Р І Ш И В:

У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 - відмовити.

Рішення набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України, після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України, протягом тридцяти днів, з дня складання повного тексту рішення.

Суддя К.Ю. Гарник