Рішення № 106258926, 14.09.2022, Київський окружний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

14 вересня 2022 року № 320/14007/21

Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Панченко Н.Д. розглянувши у порядку письмового провадження у місті Києві за правилами загального позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Іванківської селищної ради Вишгородського району Київської області про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

до суду звернувся ОСОБА_1 (код: НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ) з позовом до Іванківської селищної ради Вишгородського району Київської області (код: 04358000, адреса: 07200, Київська обл., смт. Іванків, вул. Івана Проскури, 47), в якому просить суд:

- визнати протиправною бездіяльність Іванківської селищної ради Вишгородського району Київської області у вирішенні заяви ОСОБА_1 від 06.05.2021 про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства орієнтованою площею 0,25 га, яка розташована в межах смт. Іванків, Іванківського району, Київської області, кадастровий номер 3222055100:01:025:0055;

- зобов`язати Іванківську селищну раду Вишгородського району Київської області затвердити поданий ОСОБА_1 проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства орієнтовною площею 0,25 га, яка розташована в межах смт. Іванків, Іванківського району, Київської області, кадастровий номер 3222055100:01:025:0055.

В обґрунтування позовних вимог, позивач зазначає, що всупереч вимогам Земельного кодексу України відповідач не прийняв рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведеної земельної ділянки у двотижневий строк з дня отримання погодженого проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 08.11.2021 відкрито спрощене позовне провадження без проведення судового засідання.

Відповідач проти позову заперечував та вказав на те, що місце розташування земельної ділянки не відповідає Генеральному плану смт. Іванків, а зобов`язання відповідача затвердити поданий позивачем проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність є втручанням суду у дискреційні повноваження відповідача.

Позивач подав до суду відповідь на відзив, у якій вказав на те, що оскільки Відповідачем було надано дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки, підстави для відмови в затвердженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність відсутні.

Розглянувши подані документи і матеріали, з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, що мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином України, що підтверджується паспортом серії НОМЕР_2 .

Рішенням Іванківської селищної ради Вишгородського району Київської області №VII-64-2014 позивачу надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність в смт. Іванків Київської області орієнтовною площею 0,25 га для ведення особистого селянського господарства за рахунок земель сільськогосподарського призначення.

09.11.2020 позивач звернувся до сертифікованого інженера-землевпорядника ФОП ОСОБА_2 з проханням виготовити проект землеустрою. На підставі вказаних документів було розроблено проект землеустрою та сформовано земельну ділянку з кадастровим номером 322255100:01:025:0055.

На виконання вимог частини 8 статті 118 Земельного кодексу України та в порядку, встановленому статтею 186-1 Земельного кодексу України, отримано погодження ГУ Держгеокадастру у Запорізькій області, що підтверджується висновком про розгляд документації із землеустрою №944/82-21 від 15.01.2021.

Після погодження проекту землеустрою позивач звернувся до Іванківської селищної ради Вишгородського району Київської області із заявою про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства орієнтовною площею 0,25 га, яка розташована в межах смт. Іванків, Іванківського району, Київської області, кадастровий номер 3222055100:01:025:0055.

Листом Іванківської селищної ради Вишгородського району Київської області від 29.06.2021 №02-27-1940 позивача було повідомлено, що згідно ст. 12, ч. 7 ст. 118 Земельного кодексу України, у відповідача відсутні правові підстави для затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства орієнтовною площею 0,25 га, яка розташована в межах смт. Іванків, Іванківського району, Київської області, у зв`язку з тим, що земельна ділянка відповідно до генерального плану населеного пункту розташована на озелененій території спеціального призначення.

Позивач вважає, що вказаний лист не є рішенням суб`єкта владних повноважень по суті заявленого ним клопотання, що в свою чергу свідчить про протиправну бездіяльність останнього, тому звернувся до суду за захистом своїх прав.

Надаючи правову оцінку відносинам, що склалися між сторонами, суд зазначає таке.

Статтею 24 Конституції України гарантовано, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Відповідно до пункту б частини 1 статті 81 Земельного кодексу України, громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі, зокрема, безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності.

Особливості безоплатної передачі земельних ділянок із земель державної або комунальної власності у власність врегульовані статтею 118 Земельного кодексу України.

Так, частиною 6 статті 118 Земельного кодексу України передбачено, що громадяни, які зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства).

Згідно з частиною 7 статті 118 Земельного кодексу України відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні.

Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Тобто, Земельним кодексом України передбачено вичерпні підстави для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність. При цьому, чинним законодавством не передбачено право суб`єкта владних повноважень відступати від положень статті 118 Земельного кодексу України.

Отже, за переконанням суду, суб`єкт владних повноважень не вправі відмовити у наданні дозволу заявникові на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки з інших причин, чи вказати інші недоліки.

Верховний Суд у постанові від 27.02.2018 у справі N 545/808/17 зазначив, що відмова у вирішенні заяви на будь-яких інших підставах, які не передбачені частиною 7 статті 118 Земельного кодексу України, суперечить вимогам закону.

Статтею 59 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні визначено, що рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень. Відповідно до пункту 34 частини першої статті 23 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні, виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються такі питання, як вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин.

Таким чином, згідно наведених положень Земельного кодексу України та Закону України Про місцеве самоврядування в Україні, питання надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або відмова у його наданні належить до компетенції відповідної ради, як органу із системи місцевого самоврядування, а надання дозволу або відмова у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки оформляється індивідуальним правовим актом - рішенням такої ради.

Відтак, саме рішення Іванківської селищної ради Вишгородського району Київської області є формою реалізації владних повноважень, встановлених законом, які породжують правові наслідки, змінюють суб`єктивні права та створюють певні обов`язки позивача.

Водночас лист Іванківської селищної ради Вишгородського району Київської області від 29.06.2021 №02-27-1940 не є індивідуальним правовим актом відповідача, а носить лише інформаційний характер, тобто не змінює стану суб`єктивних прав та не створює додаткових обов`язків для позивача, а отже, не може порушувати його прав та охоронюваних законом інтересів у сфері публічно-правових відносин.

Суд звертає увагу на те, що жодних доказів того, що відповідач прийняв чи то рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки чи рішення про відмову у такому затвердженні матеріали справи не містять.

Відтак суд констатує, що відповідач не вирішив клопотання позивача про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у порядок та спосіб, що визначений чинним законодавством.

З огляду на викладене, суд дійшов висновку, що відповідач не приймаючи жодного рішення з питання затвердження проекту землеустрою протиправно бездіяв, а тому правомірність поведінки такого суб`єкта має бути забезпечена результативним рішенням.

Щодо заявленої позовної вимоги про зобов`язання відповідача затвердити поданий ОСОБА_1 проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства орієнтовною площею 0,25 га, яка розташована в межах смт. Іванків, Іванківського району, Київської області, кадастровий номер 3222055100:01:025:0055. суд зазначає таке.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно із Рекомендаціями № R (80) 2 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам стосовно реалізації адміністративними органами влади дискреційних повноважень від 11.03.1980 року, під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Отже, дискреційним повноваженням є повноваження, яке надає певний ступінь свободи адміністративному органу при прийнятті рішення, тобто коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) обрати один з кількох варіантів рішення.

Адміністративний суд, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень на відповідність закріпленим частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України критеріям не може втручатися у дискрецію суб`єкта владних повноважень в межах такої перевірки.

При цьому, з огляду на положення Кодексу адміністративного судочинства України щодо компетенції адміністративного суду, суд не може підміняти інший орган державної влади чи місцевого самоврядування та перебирати на себе повноваження щодо вирішення питань, які законодавством віднесенні до компетенції цього органу.

Право визначатись самостійно та неупереджено щодо окремих питань, які розглядаються відповідною радою на пленарних засіданнях, шляхом голосування чи відмови від голосування депутатом, є нічим іншим як гарантією незалежності діяльності депутатів усіх рівнів. Тому суд не вправі зобов`язувати депутатів голосувати позитивно чи негативно щодо питань порядку денного.

Крім того суд наголошує, що для розгляду окремих питань сесійно, має бути дотримано певну процедуру, яка, зокрема, прописана в регламенті відповідної ради, тобто в нормативно-правовому акті, який врегульовує механізм (порядок, послідовність) розгляду питань.

Згідно із положеннями пункту 34 частини 1 статті 26 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні, виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської приймаються рішення відповідно до закону з питань регулювання земельних відносин.

Отже законом установлено, у даному випадку, право відповідача діяти на власний розсуд.

Відповідно до ч. 4 статті 245 КАС України у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов`язує суб`єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.

У постанові від 05.05.2018 у справі № 826/9727/16 Верховний Суд зробив висновок, що суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, за сукупності наступних умов:

1) судом встановлено порушення прав, свобод чи інтересів позивача;

2) на час вирішення спору прийняття рішення належить до повноважень відповідача;

3) виконано усі умови, визначені законом для прийняття такого рішення, зокрема подано усі належні документи, сплачено необхідні платежі і між сторонами немає спору щодо форми, змісту, повноти та достовірності наданих документів;

4) прийняття рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

В контексті обставин цієї справи, передумовою прийняття відповідачем рішення є не лише отримання заяви позивача, але й її розгляд.

У цій справі розгляд заяви та документів не відбувся, не було встановлено їх належність, зокрема щодо форми, змісту, повноти та достовірності.

Жодних рішень відповідачем з цього приводу не приймалось.

Виходячи зі змісту положень КАС України щодо компетенції адміністративного суду, останній не може підміняти інший орган державної влади та перебирати на себе повноваження щодо вирішення питань, які законодавством віднесені до компетенції цього органу державної влади.

У цей же час суд зазначає, що судовий захист повинен сприяти відновленню порушеного права особи, яка звернулася за таким захистом.

Таким чином, оскільки суд не може підміняти інший орган державної влади та перебирати на себе повноваження щодо вирішення питань, які законодавством віднесені до компетенції відповідача, суд вважає, що для належного захисту порушеного права позивача слід зобов`язати відповідача розглянути заяву позивача у порядок та спосіб, що передбачений чинним законодавством та прийняти відповідне рішення.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постановах від 27.02.2018 справа №695/102/17, від 31 жовтня 2018 року справа №757/9476/17-а

При цьому суд враховує висновки Верховного Суду України, викладені у постанові від 18.03.2014 (справа №21-11а14), в якій зазначено, що, оскільки звернення позивача про виплату одноразової грошової допомоги відповідач не розглядав, та відповідного рішення не приймав, то суд повинен був зобов`язати останнього розглянути це звернення згідно з вимогами чинного законодавства України, а не підміняти орган, на який покладено вирішення цього питання.

Суд також звертає увагу на те, що на рівні конкретних адміністративних процедур захист прав, свобод та інтересів особи від порушень з боку держави реалізується через механізми контролю за діяльністю носіїв публічної влади, які включають або пов`язані з механізмами оскарження. Зокрема, у п. 55 рішення ЄСПЛ у справі Класс та інші проти Німеччини (06.09.1978р.) Суд наголосив: Із принципу верховенства права випливає, зокрема, що втручання органів виконавчої влади у права людини має підлягати ефективному нагляду, який, як правило, повинна забезпечувати судова влада. Щонайменше це має бути судовий нагляд, який найкращим чином забезпечує гарантії незалежності, безсторонності та належної правової процедури. Суд вважає, що у сфері, яка надає, в окремих справах, такі великі можливості для зловживань, котрі можуть призводити до шкідливих наслідків для демократичного суспільства загалом, у принципі функцію наглядового контролю доцільно доручати судді (п. 56 абз. 2 рішення). Ця ж теза приведена і у Рішенні у справі Волохи проти України. У справі Броуґан та інші проти Сполученого Королівства і Алтай проти Туреччини Суд зазначив, що згідно з принципом Верховенства права судовий контроль за діяльністю виконавчої влади є одним з основоположних принципів демократичного суспільства.

При цьому законність, пропорційність, обмеження дискреції, добросовісність (дотримання суб`єктом владних повноважень законної мети) і процедурні гарантії є тими законодавчими інструментами, які мають забезпечити захист особи від державного свавілля. Зокрема, у справі Ечюс проти Латвії Суд акцентує увагу на тому, що захист від свавілля становить сполучну ланку між Конвенцією і принципом Верховенства права.

За загальним правилом, суди повинні дослідити прийняті суб`єктом владних повноважень акти, якщо їх об`єктивність та обґрунтованість є ключовим питанням правового спору. Вмотивоване рішення демонструє особі, що вона була почута, дає стороні можливість апелювати проти нього. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватися належний публічний та, зокрема, судовий контроль за адміністративними актами суб`єкта владних повноважень.

Суду не надано жодних доказів прийняття відповідачем рішення за результатом розгляду звернення позивача.

Тобто відповідачем не ухвалено жодного рішення внаслідок здійснення суб`єктом владних повноважень владних управлінських функцій, що свідчить про відсутність у суду можливостей для фактично повторної (після адміністративного органу) оцінки доказів, встановлення обставин, які були підставою для прийняття оскаржуваного адміністративного рішення, належного поновлення прав особи за результатами розгляду справи по суті.

З огляду на зазначене, суд приходить до висновку, що підлягає захисту порушене право позивача шляхом зобов`язання відповідача розглянути заяву (клопотання) заявника та прийняти обґрунтоване рішення з цього приводу.

Статтею 90 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Надаючи оцінку кожному окремому специфічному доводу всіх учасників справи, що мають значення для правильного вирішення адміністративної справи, суд застосовує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану в пункті 58 рішення у справі Серявін та інші проти України (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (Ruiz Torija v. Spain) № 303-A, пункт 29).

Наведена позиція ЄСПЛ також застосовується у практиці Верховним Судом, що, як приклад, відображено у постанові від 28.08.2018 по справі № 802/2236/17-а.

За загальним правилом, що випливає з принципу змагальності, кожна сторона повинна подати докази на підтвердження обставин, на які вона посилається, або на спростування обставин, про які стверджує інша сторона.

Тобто, обов`язок доводити суду обґрунтованість своїх тверджень або заперечень одночасно покладено на усіх учасників процесу.

Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності субєкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

На виконання цих вимог відповідачем не доведено належними та допустимими доказами правомірність власної бездіяльності.

Водночас докази, подані позивачем, підтверджують обставини, на які він посилається в обґрунтування позовних вимог, та не були спростовані відповідачем.

Системно проаналізувавши приписи законодавства України, що були чинними на момент виникнення спірних правовідносин між сторонами, зважаючи на взаємний та достатній зв`язок доказів у їх сукупності, суд дійшов висновку, що адміністративний позов є частково обґрунтованим та підлягає частковому задоволенню.

Також суд звертає увагу, що відповідно до ч. 6 ст. 246 КАС України у разі необхідності у резолютивній частині рішення суду також зазначаються порядок і строк виконання судового рішення, надання відстрочення чи розстрочення виконання рішення.

У зв`язку з військовою агресією Російською Федерації проти України, Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/202, затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-IX, в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб. Указом Президента України від 14 березня 2022 року № 133/2022 "Про продовження строку дії воєнного стану в Україні", затвердженим Законом України від 15 березня 2022 року № 2119-IX, строк дії воєнного стану в Україні продовжено з 05 години 30 хвилин 26 березня 2022 року строком на 30 діб. Указом Президента України від 18 квітня 2022 року № 259/2022 "Про продовження строку дії воєнного стану в Україні", затвердженим Законом України від 15 березня 2022 року № 2119-IX, строк дії воєнного стану в Україні продовжено з 05 години 30 хвилин 25 квітня 2022 року строком на 30 діб. Указом Президента України від 17 травня 2022 року №341/2022 ''Про продовження строку дії воєнного стану в Україні'', затвердженим Законом України від 22 травня 2022 року № 2263-IX, строк дії воєнного стану в Україні продовжено з 05 години 30 хвилин 25 травня 2022 року строком на 90 діб. Указом Президента України від 12 серпня 2022 року №573/2022 ''Про продовження строку дії воєнного стану в Україні'', затвердженим Законом України від 15 серпня 2022 року № 2500-IX, строк дії воєнного стану в Україні продовжено з 05 години 30 хвилин 23 серпня 2022 року строком на 90 діб.

Таким чином, на дату ухвалення рішення у цій справі в Україні діє воєнний стан, правовий режим якого визначається Законом України від 12 травня 2015 року № 389-VIII.

Законом України від 24 березня 2022 року № 2145-XI "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо створення умов для забезпечення продовольчої безпеки в умовах воєнного стану", який набрав чинності 07 квітня 2022 року, внесені зміни до деяких законодавчих актів України, зокрема до Земельного кодексу України.

Так, вказаним законом розділ X "Перехідні положення" Земельного кодексу України доповнено підпунктом 5 пунктом 27, згідно з яким під час дії воєнного стану земельні відносини регулюються з урахуванням таких особливостей: безоплатна передача земель державної, комунальної власності у приватну власність, надання дозволів на розроблення документації із землеустрою з метою такої безоплатної передачі, розроблення такої документації забороняється.

Отже, до припинення (скасування) воєнного стану в Україні діє встановлена законом заборона на безоплатну передачу у приватну власність земель державної та комунальної власності, на надання уповноваженим органом виконавчої влади чи органом місцевого самоврядування дозволів на розроблення документації із землеустрою з метою такої безоплатної передачі, а також на розроблення відповідної документації.

Відтак суд доходить висновку про існування обставин, що унеможливлюють виконання відповідачем рішення суду в зобов`язальній частині, а тому відповідно до ч. 3 ст. 378 КАС України дають підстави для відстрочення виконання судового рішення в цій частині до усунення таких обставин.

Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд зазначає таке.

Згідно з частиною першою статті 132 Кодексу адміністративного судочинства України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Частиною третьою статті 132 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, серед іншого, витрати на професійну правничу допомогу.

Згідно з положенням частини першої статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

Як вбачається з пункту першого частини третьої статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України, розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою.

З наведеної норми вбачається, що витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною чи тільки має бути сплачено.

Отже, розподілу підлягає навіть кредиторська заборгованість позивача зі сплати витрат на професійну правничу допомогу, надання якої підтверджується відповідними доказами.

Аналогічний правовий висновок викладено Верховним Судом у постанові від 03.10.2019 у справі № 922/445/19 (реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР - 85211544) та постанові від 20.12.2019 у справі № 903/125/19 (реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР - 86504028).

Відповідно до положень частини четвертої статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Згідно з частиною п`ятою статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України, розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Частиною шостою статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що у разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Згідно з частиною сьомою статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

З аналізу наведених положень статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України вбачається, що склад та розмір витрат на професійну правничу допомогу підлягає доказуванню в судовому процесі - сторона, яка хоче компенсувати судові витрати, повинна довести та підтвердити розмір заявлених судових витрат, а інша сторона може подати заперечення щодо неспівмірності розміру таких витрат. Результат та вирішення справи безпосередньо пов`язаний з позицією, зусиллям і участю в процесі представника інтересів сторони за договором. При цьому такі надані послуги повинні бути обґрунтованими, тобто доцільність надання такої послуги та її вплив на кінцевий результат розгляду справи, якого прагне сторона, повинно бути доведено стороною в процесі.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 12.09.2018 у справі № 810/4749/15 (реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР - 76397938).

При цьому з імперативних положень частини шостої статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України вбачається, що зменшити розмір витрат на правничу допомогу через їх неспівмірність суд може виключно у разі наявності відповідного клопотання іншої сторони про це. Отже, за відсутності такого клопотання суд не може надавати оцінку співмірності витрат на правничу допомогу за власною ініціативою, а лише перевіряє, чи пов`язані ці витрати з розглядом справи.

Так, судом встановлено, що 08.10.2021 між Адвокатом Бердниченко Іриною Анатоліївною (Адвокат) та ОСОБА_1 (Клієнт) було укладено договір про надання правової допомоги №08/10, за умовами якого адвокатське об`єднання зобов`язується надати комплекс юридичних послуг, пов`язаних із захистом прав та охоронюваних законом інтересів Клієнта.

Відповідно до пункту 2.1. розмір гонорару, який клієнт сплачує адвокату за надану в межах цього договору правову допомогу, визначається сторонами в додатках до цього договору, які є його невід`ємною частиною.

Позивачем в якості доказів надання правової допомоги додано до матеріалів справи розрахунок адвокатських послуг, акти наданих послуг, рахунки на оплату, та квитанції, з яких вбачається, що позивачу були надані наступні послуги:

- підготовка проекту позовної заяви 6,25 год.;

- підготовка проекту відповіді на відзив 4 год.

Всього 10,25 годин, загальною вартістю 6999,00 грн.

Разом з цим, суд звертає увагу, що станом на час розгляду справи клопотання щодо зменшення розміру судових витрат від Іванківської селищної ради Вишгородського району Київської області не надходило.

Враховуючи вказане, суд вважає за необхідне стягнути на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань відповідача витрати на професійну правничу допомогу у сумі 6999,00 грн.

Відповідно до частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Позивачем за дані позовні вимоги сплачено судовий збір у розмірі 908, 00 грн. (квитанція 58820416 від 19.10.2021). Враховуючи задоволення позову слід присудити судові витрати зі сплати судового збору за рахунок бюджетних асигнувань, призначених для Іванківської селищної ради Вишгородського району Київської області.

Керуючись статтями 9, 14, 90, 242-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

В И Р І Ш И В:

Адміністративний позов задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність Іванківської селищної ради Вишгородського району Київської області щодо неприйняття рішення за результатами розгляду заяви ОСОБА_1 від 06.05.2021 про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства орієнтованою площею 0,25 га, яка розташована в межах смт. Іванків, Іванківського району, Київської області, кадастровий номер 3222055100:01:025:0055.

Зобов`язати Іванківську селищну раду Київської області (код: 04358000, адреса: 07200, Київська обл., смт. Іванків, вул. Івана Проскури, 47) розглянути на пленарному засіданні сесії клопотання ОСОБА_1 (код: НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ) від 06.05.2021 про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства орієнтовною площею 0,25 га, яка розташована в межах смт. Іванків, Іванківського району, Київської області, кадастровий номер 3222055100:01:025:0055, та прийняти рішення про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або мотивовану відмову у його наданні у порядок та спосіб, що передбачені чинним законодавством та з урахуванням висновків суду.

У задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Відстрочити виконання рішення суду в частині зобов`язання до припинення (скасування) воєнного стану в Україні.

Стягнути на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань Іванківської селищної ради Вишгородського району Київської області судові витрати у розмірі 7907,00 грн. (сім тисяч дев`ятсот сім грн. 00 коп.)

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Повний текст рішення складено та підписано 14.09.2022.

Суддя Панченко Н.Д.