Рішення № 105849191, 07.06.2022, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

07 червня 2022 року м. Київ № 640/2574/21

Окружний адміністративний суд м. Києва, у складі судді Вєкуа Н.Г, розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи адміністративну справу за позовом громадянки Республіки Таджикистан ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа - Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії-

В С Т А Н О В И В:

До Окружного адміністративного суду м. Києва звернулась громадянка Республіки Таджикистан ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та інтересах свого малолітнього сина ОСОБА_2 ( АДРЕСА_1 , офіс БФ «Право на захист», код ЄДРПОУ 38621206) звернулась із позовом до Державної міграційної служби України (01001, м. Київ, вул. Володимирська, 9, код ЄДРПОУ 37508470), третя особа - Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (02152, м. Київ, вул. Березняківська, 4-а, код ЄДРПОУ 42552598), в якому просить суд:

-визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України № 476-20 від 24.12.2020 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянці Республіки Таджикистан ОСОБА_1 ;

- зобов`язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянки Республіки Таджикистан ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.

В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач зазначила про незаконність оскаржуваного рішення, оскільки при його прийнятті відповідач не взяв до уваги причини звернення позивача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зокрема, що позивач змушена шукати захисту в Україні, маючи об`єктивні побоювання стати жертвою переслідувань через релігійні причини, а також зважаючи на систематичний характер порушень прав людини на території Таджикистану. При цьому відповідач не встановив та не взяв до уваги актуальну інформацію про країну її походження, в якій поширено систематичні порушення прав людини.

Ухвалою суду від 09 лютого 2021 року відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Відповідач, не погоджуючись із доводами позивача, надав відзив на позовну заяву, в якому стверджував про правомірність прийнятого рішення, просив суд відмовити в задоволенні позову. Зокрема, зазначив про відсутність конкретних фактів або документальних доказів, які б підтверджували пряму загрозу життю, безпеці або свободі позивача у разі повернення на батьківщину. Жодних переконливих фактів особистого переслідування або загрози застосування до не смертної кари чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, а також ув`язнення, заявницею не надано.

Третя особа - Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області пояснень щодо заявлених позовних вимог суду не надала.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва встановив наступне.

Позивач - Громадянка Республіки Таджикистан, маючи обґрунтовані побоювання за своє життя та життя своєї дитини, а також побоювання стати жертвою переслідувань через релігійні причини та систематичне порушення прав людини, залишила країну свого походження -Республіку Таджикистан, та прибула до України в пошуках захисту.

У січні 2020 року позивач подала до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області заяву-анкету про визнання її та її сина біженцями або особами, які потребують додаткового захисту.

Однак, 01.02.2021 позивач отримала повідомлення третьої особи № 10 від 14.01.2021 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі рішення відповідача № 476-20 від 24.12.2020. Зазначене рішення було обґрунтовано відсутністю умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Незгода позивача із прийнятим рішенням зумовила її звернення до Окружного адміністративного суду м. Києва із даним позовом, при вирішенні якого суд виходить із наступного.

Нормативно-правовим актом, який визначає порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, є Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» .

У відповідності до пункту 1 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", біженцем є особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

При цьому, особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань (пункт 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту").

Згідно з частинами першою та другою статті 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в`їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

У силу статті 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об`єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім`ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).

Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання (частина перша статті 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

Приписами частин першої та другої статті 9 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" передбачено, що розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.

Працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником.

Відповідно до частин одинадцятої та дванадцятої статті 9 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Особова справа заявника разом з письмовим висновком надсилається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, для прийняття остаточного рішення за заявою.

Разом з цим, процедура розгляду в Україні заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату, позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту визначається Правилами розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, що затверджені наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 року № 649 та зареєстровані в Міністерстві юстиції України 05.10.2011 року за № 1146/19884.

Пунктом 1.1. Наказу №649 встановлено, що ці Правила визначають процедуру розгляду в Україні заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату, позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Зокрема, уповноважена посадова особа територіального органу ДМС, до якого особисто звернулась особа, яка має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, або її законний представник у випадках, передбачених Законом: встановлює особу заявника; б) реєструє заявника в журналі реєстрації осіб, які бажають подати заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; в) інформує заявника мовою, яку він/вона розуміє, про умови, за яких в Україні особа може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про її права та обов`язки, а також про наслідки невиконання обов`язків; г) забезпечує надання заявнику послуг перекладача, у тому числі через систему відеоконференц-зв`язку; ґ) перевіряє дотримання заявником передбаченого статтею 5 Закону порядку звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; д) з`ясовує місце тимчасового перебування (проживання) заявника (фактичну адресу проживання в Україні); е) протягом одного робочого дня здійснює перевірку наявності підстав, за яких заявнику може бути відмовлено в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (пункт 2.1. Наказу №649).

Як встановлено судом під час розгляду справи, позивач є громадянкою Республіки Таджикистан, ІНФОРМАЦІЯ_1 , народилась в м. Душанбе, Республіки Таджикистан, за національністю таджичка, сповідує сунітський напрям ісламу, без освіти, рідною мовою є таджицька, володіє російською мовою на початковому рівні.

Сімейний стан: в заяві - анкеті та під час співбесіди 04.03.2020 повідомила, що вона перебуває приблизно з 2000 року у релігійному шлюбі з громадянином Таджикистану ОСОБА_3 , який в 2015 році зник безвісти та місце його перебування їй не відомо, однак під час другої співбесіди 14.09.2020 вказала, що вона під час звернення за захистом та першої співбесіди повідомила неправдиву інформацію стосовно чоловіка, а саме невірно вказала персональні дані чоловіка та інформацію про його місцезнаходження. Позивач повідомила, що її чоловік ОСОБА_4 , також приїхав в Україну.

Позивач вказала, що вона була змушена залишити країну свого походження через постійний тиск з боку правоохоронних органів, які з 2015 року приходили до неї додому і на роботу та погрожували їй через її чоловіка, оскільки її чоловік зник у 2015 році та був членом партії Ісламського відродження Таджикистану (далі - ІВТ), їй загрожує небезпека та незаконне позбавлення волі через релігійні вподобання.

Позивач повідомила, що виїхала з Таджикистану в листопаді 2019 року в Росію м. Москва, а звідти до України, але вже під часі співбесіди 14.09.2020 вказала, що виїхала з Таджикистану у 2016 році та залишила країну, оскільки її чоловік працював в м. Москва, спочатку сама приїхала до чоловіка, а потім її мама привезла до них молодшого сина. На момент виїзду з країни походження її чоловіку почала погрожувати правоохоронні органи, оскільки він не погоджувався з законом, який забороняв ходити жінкам в хіджабі та чоловікам з бородою. Після цих подій її родині почали погрожувати представники правоохоронних органів.

У своїй заяві позивач зазначила, що вона мусульманка та в своїй країні вона не може носити мусульманський одяг, та не може вільно сповідувати іслам.

Суд звертає увагу, що відповідно до Керівних положень УВКБ ООН «Про обов`язки та стандарти доказу в заявах біженців» від 16.12.1998, п.п. 5 і 6: «Факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути, як усні, так і документальні. Обов`язок надання доказів на користь повідомлених фактів вважається «обов`язком доказування». У відповідності до загальних правових принципів доказового права цей обов`язок покладається на особу, яка виказує твердження.

Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов`язок доказу реалізовується заявником у формі надання правдивих фактів, що стосуються його заяви, щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте відповідне рішення. Проте у зв`язку із особливостями ситуації біженців, посадова особа розділяє обов`язок підтверджувати чи оцінувати всі факти, які стосуються справи. Це досягається у найбільшій мірі тим, що посадова особа володіє об`єктивною інформацією щодо відповідної країни походження, щодо питань загальновідомого характеру, направляє заявника в процесі надання ним відповідної інформації та адекватно перевіряє допустимі факти, які можуть бути обґрунтовані».

Як свідчить інформація, яка була надана позивачем під час звернення до відповідача із заявою про надання їй статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, вона є суперечливою.

Так, в своїй заяві та під час співбесіди 04.03.2020 зазначила, що після того, як її чоловіка ОСОБА_3 почали переслідувати правоохоронні органи в 2015 році, він зник безвісти та їй не відомо місце його перебування. Але вже під час другої співбесіди 14.09.2020 позивач повідомила, що її чоловік насправді ОСОБА_4 та їй постійно було відомо місце його перебування. В 2016 році вона переїхала до нього з Таджикистану в Росію, де він проживав на той час, а також повідомила, що під час звернення за захистом повідомила неправдиві відомості щодо місця перебування свого чоловіка та вказала неправдиві його персональні дані, оскільки боялася, що в Україні погано поставляться до того, що у її чоловіка дві дружини.

Крім того, позивач надала суперечливі твердження щодо обставин та часу, які змусили її виїхати з країни походження. Так, під час звернення за захистом та першої співбесіди позивач зазначила, що виїхала з Таджикистану в листопаді 2019 року через постійний тиск з боку правоохоронних органів, оскільки її чоловік зник. Зі слів позивачки, до неї приходили представники поліції та викликали її до відділку на допит, інколи телефонували та питали про місце знаходження її чоловіка, це все відбувалось протягом чотирьох років. Але вже під час наступної співбесіди заперечила всю інформацію, надану раніше та повідомила, що виїхала з Таджикистану, ще в 2016 році до чоловіка в Москву, куди він поїхав раніше.

Суд зауважує, що у заяві та під час співбесіди позивач повідомила, що була змушена звернутись за захистом в Україні, через своє віросповідання. При цьому остання не повідомила ані у своїй заяві, ні під час проведення співбесід, що проживаючи в Таджикистані, отримувала особисті погрози своєму життю через віросповідання.

Таким чином, наведені позивачем факти не можуть кваліфікуватись, як переслідування у розумінні п.п. 51-53 Керівництва з процедур і критеріїв визнання статусу біженця.

Щодо можливого затримання, позивач пояснила, що це її особисті відчуття, які не містять переконливих доказів. Під час співбесіди 04.03.2020, було поставлено ряд питань щодо переслідувань за ознаками раси, релігії, національності, громадянства належності до певної соціальної групи та політичним поглядам, на що позивач відповіла, що її не переслідували.

Таким чином суд вважає, що позивачем не було надано переконливої інформації, яка б підтверджувала існування у Республіці Таджикистан реальної загрози її життю та свободі у зв`язку із діяльністю чоловіка.

Отже, системних порушень прав позивача з боку представників державних органів та існування загрози від цих органів на території Республіки Таджикистан не встановлено.

Про вказане свідчить і той факт, що з країни походження вона виїхала разом з дитиною легально та без перешкод, що опосередковано вказує на відсутність у Таджикистані переслідування державними органами.

Таким чином, причини, які змусили заявницю покинути територію Таджикистану, не вважаються такими, що пов`язані з її переслідуванням, оскільки факт переслідування заявниці з боку правоохоронних органів за існуючих обставин не доведено.

Результати аналізу матеріалів особової справи заявниці, не дає підстав вважати, що вона буде переслідуватись у разі її повернення в країну громадянської належності за будь-якою з конвенційних ознак. У неї відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, віросповідання, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Таким чином, суд погоджується із висновком відповідача про те, що серед фактів, повідомлених заявницею, немає підстав для визнання біженцем у відповідності до умов, передбачених п.1 ч. 1 ст. 1 Закону.

Стаття 3 Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зазначає, що: «нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню».

Директива Європарламенту та Ради ЄС 2011/95/EU від 13.12.2011 у ст. 15 визначає підстави для надання додаткового захисту, як ризик отримання серйозної шкоди у формі: (а) смертна кара або приведення її у виконання; (б) катування чи нелюдське або таке, що принижує гідність поводження чи покарання заявника в країні походження та (с) серйозна і індивідуальна загроза життю або особистості цивільних осіб з причин повального насилля в умовах міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту.

Положення ст. З Європейської Конвенції та ст. 15 Директиви Раді Європарламенту та Ради ЄС 2011/95/EU співпадають із підставами для надання додаткового захисту у відповідності до п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону.

Отже, якщо повернення до країни походження вважається таким, що може порушувати ст. З Європейської Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, то особа, якій загрожує повернення до краї походження, може вважатися такою, що потребує додаткового захисту.

Як свідчать матеріали справи, на території Республіки Таджикистан не відбуваються збройні конфлікти, які призводять до загальнопоширеного насильства, через що може існувати індивідуальна загроза життю позивача в разі повернення до країни походження.

Крім того, в матеріалах особової справи відсутні елементи, які б вказували на порушення основоположних прав та свобод позивача, як під час проживання в країні громадянської належності, так і після в`їзду на територію України.

Таким чином, серед фактів, повідомлених позивачем, відсутні підстави для визнання її особою, яка потребує додаткового захисту, у відповідності до умов, передбачених п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону.

З урахуванням вищевикладеного, суд вважає обґрунтованими висновки відповідача про відсутність у позивача необхідних умов для надання особі статусу «біженець», згідно до положень Конвенції про статус біженців 1951 року, Протоколу щодо статусу біженця 1967 року, та пункту 1 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту в Україні», а також, відсутні умови необхідні для надання особі «додаткового захисту» згідно до положень статті 3 Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, Кваліфікаційної Директиви ЄЄ 2011/95/ЕІІ, та пункту 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Частиною 1 статті 73 КАС України встановлено, що предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Згідно з частиною 1 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Беручи до уваги вищенаведене в сукупності, повно та всебічно проаналізувавши матеріали справи та надані докази, суд дійшов до висновку, що рішення ДМС України №476-20 від 24.12.2020 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, було прийнято відповідачем в порядку, у спосіб та в межах наданих повноважень, що, в свою чергу, зумовлює відсутність підстав для задоволення адміністративного позову.

Як наслідок, відсутні підстави для зобов`язання відповідача повторно розглянути заяву позивача про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 №3671-VI, з огляду на похідний характер такої позовної вимоги.

Керуючись статтями 2, 72, 73, 77, 243-246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

В И Р І Ш И В:

У задоволенні адміністративного позову громадянки Республіки Таджикистан ОСОБА_1 відмовити повністю.

Рішення набирає законної сили в порядку передбаченому ст. 255 Кодексу адміністративного судочинства та може бути оскаржена в апеляційному порядку повністю або частково за правилами, встановленими ст. ст. 293, 295-297 КАС України, шляхом подання через суд першої інстанції апеляційної скарги

Суддя Н.Г. Вєкуа