Рішення № 105848724, 01.06.2022, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

01 червня 2022 року м. Київ № 640/1038/21

Окружний адміністративний суд м. Києва, у складі судді Вєкуа Н.Г, розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи адміністративну справу за позовом громадянки Афганістану ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа - Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії-

В С Т А Н О В И В:

До Окружного адміністративного суду м. Києва звернулась громадянка Афганістану ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) з позовом до Державної міграційної служби України (01011, м. Київ, вул. Володимирська, 9, код ЄДРПОУ 375084), третя особа - Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (02152, м. Київ, вул. Березняківська, 4а, код ЄДРПОУ 42552598), в якому просить суд:

- визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України №431-20 від 27.11.2020 року про відмову у визнанні громадянки Афганістану ОСОБА_1 біженкою або особою, яка потребує додаткового захисту;

- зобов`язати Державну міграційну службу України прийняти нове рішення, яким визнати громадянку Афганістану ОСОБА_1 біженкою або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.

В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач зазначила, що при прийнятті оскаржуваного рішення відповідачем не взято до уваги ситуацію у країні походження позивача. Зазначила, що побоюється стати жертвою переслідувань з боку терористичних угрупувань, а також через загальнопоширене насильство у ситуаціях внутрішнього збройного конфлікту та систематичного порушення прав людини в Афганістані.

Ухвалою суду від 19 лютого 2021 року відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Відповідач, не погоджуючись із доводами позивача, надав відзив на позовну заяву, в якому вказав, що на підставі наданих позивачем матеріалів, співбесід та аналізу ситуації в країні походження було зроблено висновок про те, що позивачем надано неправдоподібні твердження щодо обставин своєї справи та не обґрунтовано її побоювання стати жертвою переслідувань конкретними фактами ані у заяві, ані під час проведення співбесід.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.

Позивач, ІНФОРМАЦІЯ_1 , місце народження: м. Кабул, IP Афганістан, за національністю таджичка, сповідає іслам (сунізм), рідна мова дарі, освіта неповна середня, заміжня, невійськовозобов`язана.

Позивач є громадянкою Афганістану, на підтвердження чого було надано копію свідоцтво про народження № НОМЕР_1 , видане Головним управлінням статистики Відділу статистики та реєстрації Міністерства внутрішніх справ Афганістану.

Останнім постійним місцем проживання в Афганістані був район Челсітун, м. Кабул, де позивач проживала разом із своєю родиною (чоловік, син та трьома доньками).

Під час співбесіди відповідачем було встановлено, що позивач разом із чоловіком залишили країну постійного проживання у 2006 році, легально виїхавши до Пакистану автомобільним сполученням, де перебували з 2006 року по 2015 рік. Після чого, повернулися до IP Афганістану, звідки невдовзі легально авіасполученням прибули до м. Москва, Російської Федерації. Після чого, вже нелегально автомобільним сполученням прибули до м. Харкова.

На території України позивач разом з чоловіком не працюють, проживають на кошти, які надсилає дочка з Канади, а також допомагає благодійна організація «Благодійний фонд «РОКАДА», яка надає талони на продукти харчування.

Під час співбесіди 28.10.2019 позивач повідомила, що вона разом з чоловіком не мають майбутніх планів щодо проживання на території України.

Із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, звертається вже третій раз.

У своїй заяві від 04.09.2019 № 228 позивач зазначила, що приїхала в Україну у червні 2016 року, «подала документи на статус біженця, однак отримала відмову».

Підставою для прибуття в Україну зазначила, що під час розгляду її заяви, люди, які погрожували їй в IP Афганістан, знайшли та вбили її сина в Пакистані, які погрожували їй та її чоловіку. Також позивач зазначила, що загальна ситуація в IP Афганістан дуже небезпечна і в разі повернення може бути вбита людьми, які вимагали одружитися з дочками та вбили сина, що вони можуть стати жертвами конфлікту у країні постійного проживання.

04.09.2015 позивач вперше звернулась до ГУ ДМС в Закарпатській області із заявою № 85 (особова справа № 2015UZ0085). Надалі, особову справу було переведено до ГУ ДМС в м. Києві. Згідно наказу від 04.05.2016 № 278 ГУ ДМС в м. Києві позивача було поставлено на облік, дослідження матеріалів особової справи та прийнято рішення № 379-16 від 15.07.2016 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яке позивач оскаржила до суду.

Рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва від 13.09.2018 у справі № 826/13275/16, яке залишено без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 05.07.2016, у задоволенні позовних вимог відмовлено повністю.

Верховним Судом у відкритті касаційного провадження було відмовлено.

28.03.2019 позивач вдруге звернулась за захистом із заявою до ЦМУ ДМС. Наказом ЦМУ ДМС від 28.03.2019 № 122 було прийнято рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яке позивач оскаржила до ДМС.

Рішенням ДМС від 23.08.2019 № 127-19 скаргу заявниці на рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту було задоволено, а наказ ЦМУ ДМС від 28.03.2019 № 122 - скасовано.

ЦМУ ДМС, відповідно до статті 12 Закону було прийнято заяву до розгляду 04.09.2019 та документовано позивача Довідкою про звернення за захистом в Україні №010138.

06.01.2021 року позивач отримала повідомлення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області №313 від 16.12.2020 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Вказане повідомлення було надіслано на підставі рішення Державної міграційної служби України № 431-20 від 27.11.2020 року.

Вважаючи вищезазначене рішення відповідача протиправним, позивач звернулась до суду із даним позовом, при вирішенні якого суд виходить із наступного.

Нормативно-правовим актом, який визначає порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, є Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

У відповідності до пункту 1 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», біженцем є особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

При цьому, особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань (пункт 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).

Згідно з частин 1 та 2 статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в`їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

У силу статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об`єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім`ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).

Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання, що передбачено частиною 1 статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Приписами частин 1 та 2 статті 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачено, що розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.

Працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником.

Відповідно до частин 11 та 12 статті 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Особова справа заявника разом з письмовим висновком надсилається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, для прийняття остаточного рішення за заявою.

За результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до частини 5 статті 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Рішення, що приймаються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, щодо визнання іноземця або особи без громадянства біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також рішення про втрату чи позбавлення статусу біженця або додаткового захисту, про скасування рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, можуть бути оскаржені в установленому законом порядку та в установлені цим Законом строки до суду, що визначено частиною 2 статі 12 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Як вбачається зі змісту оскаржуваного рішення, підставою для відмови позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, слугували висновки про очевидну необґрунтованість заяви, а саме через відсутність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань та недоведеності загрози життю, безпеці чи свободі в країні походження, через побоювання застосування щодо позивача смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання.

Суд, проаналізувавши матеріали особової справи позивача, погоджується з таким висновком Державної міграційної служби України, виходячи з наступного.

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Згідно з Позицією УВКБ ООН «Про обов`язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Обов`язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

Згідно з пунктом 5 статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» №8043/04 від 27.04.2004, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Проте, заява позивача зазначеним критеріям не відповідала, що і зумовило прийняття оскаржуваного рішення.

Так, основною причиною звернення за захистом позивач в анкеті від 04.09.2019 року зазначила, що у разі повернення до Афганістану, її та чоловіка може бути вбито людьми, які вимагали шлюб з її дочками та вбили її сина, а також вона з чоловіком можуть стати жертвами конфлікту у країні громадянської належності.

Зі слів позивача, під час розгляду її заяви під час попереднього звернення до територіального органу ДМС за захистом, люди, які погрожували їй в Афганістані, знайшли та вбили її сина в Пакистані, а також погрожували їй разом з чоловіком. Родичі та друзі позивача, які проживають в Афганістані, повідомили їй, що її з чоловіком все ще переслідують люди, які вимагали шлюб з її дочками. Через це родина заявниці знаходиться в небезпеці, а заявниця з чоловіком не можуть повернутись в Афганістан.

Проте, вказані факти не знайшли свого підтвердження під час проведення співбесід із позивачем.

Так, у своїй заяві від 04.09.2019 позивач зазначила, що люди, які погрожували їй в Афганістані, знайшли та вбили її сина в Пакистані і також погрожували їй та її чоловіку.

Під час співбесіди від 28.10.2019 на питання: «Ви зазначили у своїй заяві, що вбили Вашого сина. Коли його вбили та при яких обставинах?», заявниця відповіла: «У 2015 році у Пакистані вбили мого сина ОСОБА_3 . Він вийшов з дому купити продукти, а через час прийшов незнайомий чоловік і сказав, що була стрілянина на вулиці, під час якої вбили сина».

Чоловік заявниці ОСОБА_4 під час співбесіди 08.11.2019 на питання: «Коли та як вбили Вашого сина?», відповів: «Це було в 2015 році на місцевому базарі у м. Пешавар, Пакистан. Його вбили озброєні люди, які співпрацюють з моджахедами».

Таким чином, відповідачем було встановлено, що сина позивача було вбито, але це трапилось під час перебування позивача разом з чоловіком у Пакистані.

Крім того, з матеріалів особової справи чоловіка позивача, зокрема з його тверджень, які він зазначив під час співбесіди 08.11.2019 вбачається, що він з дружиною після вбивства сина звертались до правоохоронних органів, тобто він з дружиною на той час перебували у м. Пешавар (Пакистан) та зверталися до поліції щодо розслідування вбивства їх сина ОСОБА_3 .

Отже, судом встановлено, що позивачем була надана неправдива інформація щодо смерті свого сина та причин, на підставі яких вони з чоловіком виїхали з Пакистану.

Водночас, аналіз матеріалів попереднього звернення позивача за захистом в Україні, зокрема заяви від 04.09.2015 № 85 (особова справа №2015UZ0085), вбачається, що заявниця не зазначала про вбивство її сина, а під час співбесіди 17.06.2016 вказала, що її син працював в Пакистані продавцем у магазині одягу і його було вбито з вогнепальної зброї під час випадкової стрілянини на вулиці. Тобто, син позивача загинув випадково під час вуличної стрілянини у м. Пешавар, Пакистан, а не від дій осіб, які погрожували позивачу та її родині, як було нею зазначено в заяві.

Крім того, ні позивач, ні її чоловік не надали відповідних документів про вбивство сина, а також не надали жодних підтверджуючих документів, які би засвідчили існування в них сина, зокрема свідоцтво про народження сина чи документи про освіту

До того ж, зі слів позивача вона ніколи не переслідувалась за ознаками раси, національності, віросповідання, громадянства або наявності певних політичних поглядів. Відсутні елементи переслідування або дискримінації особи в країні громадянської належності.

Також під час проведення бесіди позивач не змогла чітко обґрунтувати, яка небезпека може очікувати її у випадку повернення до країни громадянської належності.

Суд враховує складну ситуацію, яка спостерігається на території Афганістану, що є загальновідомим фактом, що підтверджений міжнародним товариством, однак, не є автоматичною підставою для надання особі статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.

З урахуванням викладеного, суд вважає, що позивачем не було доведено, що перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує її життю та свободі з підстав переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

При цьому, зазначена у позовній заяві інформація (щодо можливих причин визнання позивачем біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту) носить загальний характер і не має реального підґрунтя про небезпеку для позивача стати жертвою переслідувань чи утисків на батьківщині.

За таких обставин суд вважає, що рішення Державної міграційної служби України №431-20 від 27.11.2020 року про відмову у визнанні громадянки Афганістану ОСОБА_1 біженкою або особою, яка потребує додаткового захисту, є правомірним, обґрунтованим і таким, що прийняте уповноваженим органом в порядку та спосіб, визначений чинним законодавством України.

Щодо позовної вимоги про зобов`язання Державної міграційної служби України прийняти нове рішення, яким визнати громадянку Афганістану ОСОБА_1 біженкою або особою, яка потребує додаткового захисту, суд вказує, що остання є похідною від розглянутої вище позовної вимоги, у задоволенні якої суд дійшов до висновку про відмову в її задоволенні, відтак, вимога про зобов`язання вчинити дії також задоволенню не підлягає.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

За визначенням частини першої статті 72 КАС України, доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Достатніми, у розумінні частини першої статті 76 КАС України, є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Відповідно до частини 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до частини 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Беручи до уваги викладене, суд дійшов до висновку про необґрунтованість позовних вимог та відмову в їх задоволенні у повному обсязі.

Керуючись статтями 77,78, 245, 246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд м. Києва , -

В И Р І Ш И В:

У задоволенні позову громадянки Афганістану ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) відмовити повністю.

Рішення набирає законної сили в порядку передбаченому ст. 255 Кодексу адміністративного судочинства та може бути оскаржена в апеляційному порядку повністю або частково за правилами, встановленими ст. ст. 293, 295-297 КАС України, шляхом подання через суд першої інстанції апеляційної скарги.

Суддя Н.Г. Вєкуа