Ухвала суду № 10567422, 15.07.2010, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"15" липня 2010 р. К-10123/07

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

Головуючий:Нечитайло О.М.

Судді:Конюшко К.В.

Ланченко Л.В.

Пилипчук Н.Г.

Степашко О.І.

при секретарі Коротковій О.В.,

за участю представників сторін

позивача:Ігнатьєвої І.В.

Мартинової К.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні

касаційну скаргуДержавної податкової інспекції у Шевченківському районі м. Києва

на постановуГосподарського суду м. Києва

від11.12.2006 р.

та ухвалуКиївського апеляційного господарського суду

від03.04.2007 р.

у справі№11/569-А

за позовомДочірнього підприємства «Гарантія-Маркет»

доДержавної податкової інспекції у Шевченківському районі м. Києва

прочасткове скасування податкового повідомлення-рішення, ВСТАНОВИВ:

Постановою Господарського суду м. Києва від 11.12.2006 р. (суддя О.О.Євсіков) у справі №11/569-А, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 03.04.2007 р. (судова колегія у складі: головуючий суддя С.О.Алданова, судді: І.В.Борисенко, В.В.Шипка), повністю задоволено позовні вимоги Дочірнього підприємства «Гарантія-Маркет»(надалі позивач, ДП «Гарантія-Маркет») до Державної податкової інспекції у Шевченківському районі м. Києва (надалі відповідач, ДПІ у Шевченківському районі м. Києва). Скасовано податкове повідомлення-рішення ДПІ у Шевченківському районі м. Києва №0002532310/0 від 27.03.2006 р..

Задовольняючи позовні вимоги, суди попередніх інстанцій виходили з того, що оскільки умовами ліцензійних договорів, укладених позивачем, було передбачено заборону ліцензіату (особі, яка отримала зареєстрований торговий знак у користування) продавати, передавати або іншим способом відчужувати отриманий у користування товарний знак, то платежі, отримані позивачем як винагорода за таке користування, підпадають під визначення поняття «роялті»у розумінні п.1.30 ст.1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», а отже вони не є обєктом оподаткування податком на додану вартість згідно з пп.3.2.7 п.3.2 ст.3 Закону України «Про податок на додану вартість».

Не погоджуючись із прийнятими судовими рішеннями, відповідач звернувся до Вищого адміністративного суду України із касаційною скаргою, в якій з підстав порушення норм матеріального та процесуального права просить рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасувати та постановити нове, яким у задоволенні позовних вимог відмовити.

У запереченні на касаційну скаргу позивач просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін.

Відповідно до ч.1 та ч.2 ст.220 КАС України, суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу. Суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги, але при цьому може встановлювати порушення норм матеріального чи процесуального права, на які не було посилання в касаційній скарзі.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено наступні фактичні обставини справи.

Представниками податкового органу було проведено планову документальну виїзну перевірку дотримання вимог податкового та валютного законодавства ДП «Гарантія-Маркет»за період з 26.11.2002 р. по 30.06.2005 р., якою, крім інших, встановлено порушення позивачем вимог пп.7.3.1 пп.7.3.6 п.7.3, пп.7.4.4 п.7.4 ст.7 Закону України «Про податок на додану вартість», а саме: занижено податок на додану вартість на загальну суму 568.261,00 грн..

За результатами зазначеної перевірки було складено акт №103/23-10/32254181 від 15.03.2006 р., на підставі якого прийнято спірне податкове повідомлення-рішення №0002532310/0 від 27.03.2006 р., яким зменшено позивачу суму бюджетного відшкодування з податку на додану вартість на загальну суму 568.261,00 грн., крім того визначено податкове зобовязання з податку на додану вартість у розмірі 138.705,00 грн. та штрафні (фінансові) санкції у розмірі 69.353,00 грн..

Заслухавши суддю-доповідача, представників сторін, розглянувши та обговоривши доводи, наведені у касаційній скарзі, надані сторонами докази в їх сукупності, перевіривши та дослідивши матеріали справи, колегія суддів Вищого адміністративного суду України дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Відповідно до ст.420 ЦК України до обєктів права інтелектуальної власності, зокрема, належать торговельні марки (знаки для товарів і послуг).

Згідно з ч.1 ст.418 ЦК України право інтелектуальної власності це право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший обєкт права інтелектуальної власності, визначений цим Кодексом та іншим законом

Частиною 2 цієї ж статті встановлено, що право інтелектуальної власності становлять особисті немайнові права інтелектуальної власності та (або) майнові права інтелектуальної власності, зміст яких щодо певних обєктів права інтелектуальної власності визначається цим Кодексом та іншим законом.

Одним із майнових прав інтелектуальної власності п.2 ч.2 ст.424 ЦК України визначено виключне право субєкта права інтелектуальної власності дозволяти використання обєкта права інтелектуальної власності.

При цьому у ст. 419 ЦК України зазначено, що право інтелектуальної власності та право власності на річ не залежать одне від одного, а перехід права на обєкт права інтелектуальної власності не означає переходу права власності на річ.

Згідно з п.1.17 ст.1 Закону України «Про податок на додану вартість»поняття: корпоративні права, повязана особа, резидент, нерезидент, гудвіл, кошти, цінні папери, деривативи, товари, дивіденди, проценти, роялті, кредит, депозити, лізинг (оренда), бартер, безоплатно отримані товари (роботи, послуги), валові витрати виробництва (обігу), основні фонди та нематеріальні активи, що підлягають амортизації, розуміються у значенні, визначеному Законом України «Про оподаткування прибутку підприємств».

Пунктом 1.30 ст.1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»визначено «роялті»як платежі будь-якого виду, одержані як винагорода за користування або за надання права на користування будь-яким авторським правом на літературні твори, твори мистецтва або науки, включаючи компютерні програми, інші записи на носіях інформації, відео- або аудіокасети, кінематографічні фільми або плівки для радіо чи телевізійного мовлення; за придбання будь-якого патенту, зареєстрованого знака на товари і послуги чи торгової марки, дизайну, секретного креслення, моделі, формули, процесу, права на інформацію щодо промислового, комерційного або наукового досвіду (ноу-хау).

Не вважаються роялті платежі за отримання обєктів власності, визначених у частині першій цього пункту, у володіння або розпорядження чи власність особи або якщо умови користування такими обєктами власності надають право користувачу продати або відчужити іншим способом такий обєкт власності або оприлюднити (розголосити) секретні креслення, моделі, формули, процеси, права на інформацію щодо промислового, комерційного або наукового досвіду (ноу-хау), за винятком випадків, коли таке оприлюднення (розголошування) є обовязковим згідно із законодавством України.

Крім того, визначення поняття «роялті»міститься і у Постанові Кабінету Міністрів України «Про затвердження Національного стандарту №4 "Оцінка майнових прав інтелектуальної власності»№1185 від 03.10.2007 р. (роялті це ліцензійний платіж у вигляді сум, які сплачуються періодично, залежно від обсягів виробництва або реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) з використанням обєкта права інтелектуальної власності), у Постанові Правління Національного банку України «Про затвердження Правил бухгалтерського обліку доходів і витрат банків України»№255 від 18.06.2003 р. (роялті - платежі за використання нематеріальних активів банку (патентів, авторського права, програмних продуктів).

Системний правовий аналіз зазначених норм дає підстави для висновку, що у тому випадку, якщо підприємство володіє правом інтелектуальної власності на обєкт інтелектуальної власності, яке засвідчується відповідним чином, та реалізує своє майнове право інтелектуальної власності на такий обєкт інтелектуальної власності шляхом надання ліцензіату права на використання цього обєкта та при цьому ліцензійним договором не передбачено умови, які б надавали право користувачу обєкта інтелектуальної власності продавати, передавати або будь-яким іншим чином відчужувати зазначений обєкт, тобто ліцензіат набуває право інтелектуальної власності на обєкт без набуття права власності на нього, то платежі за таким ліцензійним договором повністю відповідають поняттю «роялті», визначеному п.1.30 ст.1 Закону України «Про оподаткування підприємств».

Відповідно до пп.3.2.7 п.3.2 ст.3 Закону України «Про податок на додану вартість»не є обєктом оподаткування операції з виплат дивідендів, роялті у грошовій формі або у вигляді цінних паперів, які здійснюються емітентом.

Як вбачається з матеріалів справи, за перевіряємий період позивачем було укладено з контрагентом (фірмою «Anthhousa Limited») ліцензійний договір на право використання зареєстрованого знаку для товарів і послуг (свідоцтво №27207 від 16.09.2002 р.), умовами якого було передбачено передачу ліцензіаром, як власником виключного зареєстрованого права на знак для товарів та послуг, ліцензіату (позивачу) права на користування зазначеним знаком для товарів та послуг для його застосування при наданні відповідних послуг. Вказаним договором було також передбачено, що ліцензіат не має права продавати, передавати або іншим чином відчужувати товарний знак, наданий йому у користування. Використання ліцензіатом (позивачем) товарного знаку відповідачем не заперечується та підтверджується наявними у матеріалах справи документами.

З огляду на викладене, судова колегія Вищого адміністративного суду України погоджується з висновками судів попередніх інстанції відносно того, що оскільки умовами ліцензійного договору, укладеного позивачем, було передбачено заборону ліцензіату продавати, передавати або іншим способом відчужувати отриманий у користування товарний знак, то платежі, отримані контрагентом позивача як винагорода за таке користування, підпадають під визначення поняття «роялті», наведене у п.1.30 ст.1 Закону України «Про оподаткування підприємств», а отже вони не є обєктом оподаткування податком на додану вартість згідно з пп.3.2.7 п.3.2 ст.3 Закону України «Про податок на додану вартість». Тому у податкового органу були відсутні правові підстави для зменшення позивачу суми бюджетного відшкодування та донарахування податкових зобовязань з податку на додану вартість.

Оскільки донарахування позивачу податкового зобовязання з податку на додану вартість за основним платежем правомірно визнано судовими інстанціями необґрунтованим, відповідно скасування податкового повідомлення-рішення в частині застосування штрафних (фінансових) санкцій, передбачених Законом України «Про порядок погашення зобовязань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами»№2181-III від 21.12.2000 р., також здійснено правильно.

Відповідно до ч.2 ст.71 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності субєкта владних повноважень обовязок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України вважає, що в межах касаційної скарги порушень судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права при вирішенні цієї справи не допущено. Правова оцінка обставин у справі дана правильно, а тому касаційну скаргу слід відхилити, а оскаржувані судові рішення залишити без змін.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 210-231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

УХВАЛИВ:

1. Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Шевченківському районі м. Києва на постанову Господарського суду м. Києва від 11.12.2006 р. та ухвалу Київського апеляційного господарського суду від 03.04.2007 р. у справі №11/569-А залишити без задоволення.

2. Постанову Господарського суду м. Києва від 11.12.2006 р. та ухвалу Київського апеляційного господарського суду від 03.04.2007 р. у справі №11/569-А залишити без змін.

3. Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та не може бути оскаржена, крім випадків, встановлених статтею 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя:Нечитайло О.М. Судді:Конюшко К.В. Ланченко Л.В. Пилипчук Н.Г. Степашко О.І.