Рішення № 105238200, 30.06.2022, Печерський районний суд міста Києва

печерський районний суд міста києва

Справа № 757/48968/20-ц

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 червня 2022 року Печерський районний суд міста Києва в складі:

головуючого судді - Бусик О.Л.

при секретарі судових засідань - Трубінській І.С.

за участю:

представника позивача - ОСОБА_1

представника відповідача - Тузової В.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження в залі суду м. Києва цивільну справу за позовом ОСОБА_2 , в інтересах якого діє ОСОБА_1 до Акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк» про захист прав споживачів та стягнення пені,-

ВСТАНОВИВ:

У листопаді 2020 року ОСОБА_2 , в інтересах якого діє ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до акціонерного товариства Комерційного банку «Приватбанк» (далі - АТ КБ «Приватбанк», Банк), в якому просив суд стягнути з АТ КБ «Приватбанк» на користь позивача 3 % пені у розмірі 19530 доларів США за період з 22 листопада 2019 року до 12 грудня 2019 року за договором від 12 січня 2010 року № SAMVDN26000709080603, стягнути з відповідача 3 % пені у розмірі 15 750 доларів США за період з 22 листопада 2019 року до 12 грудня 2019 року за договором від 08 січня 2013 року № SAMVDN80000732022603.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначав, що він є клієнтом АТ КБ «Приватбанк».

12 січня 2010 року сторони уклали договір банківського вкладу № SAMVDN26000709080603 на суму 31 000 доларів США.

08 січня 2013 року сторони уклади договір банківського вкладу № SAMVDN80000732022603 на суму 25 000 доларів США.

Навесні 2014 року у зв`язку з припиненнями функціонування банківських відділень в АРК рахунок позивача було заблоковано, нарахування відсотків було припинено.

06 липня 2015 року позивач направив заяву про повернення коштів та нарахованих відсотків. Дана заява була отримана відповідачем 08 липня 2015 року.

01 серпня 2015 року позивач повторно направив заяву про повернення коштів за договорами банківського вкладу. Вказану заяву відповідач отримав 03 серпня 2015 року.

Однак кошти позивачу повернуті не були.

Заочним рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 13 квітня 2016 року та рішенням Апеляційного суду від 21 грудня 2016 року в справі №754/13058/15-ц встановленого факт укладення депозитних договорів, факт передання банку коштів у розмірі 5600 доларів США та факт невиконання банком його зобов`язань перед ОСОБА_2 . Постановою Верховного Суду від 01 листопада 2019 року рішення Апеляційного суду м. Києві від 21 грудня 2016 року залишено без змін.

Незважаючи на це, банк відмовився виконувати рішення суду, що набрало законної сили. Кошти були стягнуті в примусовому порядку та зараховані на рахунок позивача 13 грудня 2019 року.

Разом з тим, позивач як вкладник за договором банківського вкладу є споживачем фінансових, а банк їх виконавцем та несе відповідальність за неналежне виконання цих послуг передбачену частиною п`ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», а саме пені в розмірі 3 % вартості послуг за кожний день прострочення.

Вказана позиція підтверджується висновками викладеними в постановах Верховного Суду України за 2016 - 2017 роки та Верховного Суду за 2018 рік.

На підставі викладеного, позивач просив про задоволення позову.

Ухвалою судді від 10 листопада 2020 року відкрито провадження у справі та постановлено розглядати справу за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче судове засідання.

03 лютого 2021 року до суду від відповідача надійшов відзив, в якому відповідач, вказував на те, що фактичне виконання зобов`язання відбулось 06 грудня 2019 року, оскільки в цей день кошти з рахунків позивача були списані на підставі виконавчого листа №754/13058/15 в розмірі 981174,18 грн та 769678,75 грн, що були стягнуті з АТ КБ «Приватбанк» за судовим рішенням.

Крім того, період нарахування пені, який зазначає позивач виходить за межі позовної давності. Так, датою подання позову є 04 листопада 2020 року, отже з урахуванням спеціальної позовної давності, яка застосовується щодо вимог про стягнення неустойки та який відповідач просить застосувати, період нарахування пені у межах даної судової справи повинен обмежуватись початком такого нарахування - 04 листопада 2019 року.

Крім того, нарахування неустойки, яка є явно завищеною не відповідає ч. 3 ст. 509 та ч. 1-2 ст. 627 ЦК України засадам справедливості, добросовісності, розумності, як складом елементом загального конституційного принципу верховенства права, суд має право її зменшити.

Вказаний висновок узгоджується з висновками, викладеними в постановах Верхового Суду за 2020 рік.

Крім того, стягнення пені в іноземній валюті суперечить ст. 533 ЦК України, згідно з якою грошове зобов`язання первинно бути виконане в гривнях.

12 лютого 2021 року від представника позивача надійшла відповідь на відзив, в якій представник позивача вказує на те, що висновок, викладений в постанові Верховного Суду, на який посилається відповідач є помилковим, та більше не підтримується жодною колегією Верховного Суду.

Ухвалою суду від 03 березня 2021 року підготовче судове засідання закінчено, справу призначено до розгляду по суті у відкритому судовому засіданні у приміщенні суду.

06 квітня 2021 року від представника відповідача надійшло клопотання, в якому представник відповідача просив зупинити провадження або відкласти розгляд справи до розгляду Великою Палатою Верховного Суду справи №320/5115/17.

Від представника позивача до суду надійшла заява про те, що Велика Палата Верховного Суду в справі №320/5115/17 вирішила не відступати від висновків, викладених у її постанові від 20 березня 2019 року у справі №761/26293/16-ц, відповідно до якої є правомірною та такою, що відповідає принципу співмірності стягнення пені у розмірі утримуваних банком коштів (вклад та відсотки).

Від представника відповідача надійшли додаткові пояснення, в яких він просив врахувати висновки, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду, де суд вказав на те, що з дати розірвання договору банківського вкладу та відповідно, відсутності підстав для застосування до таких правовідносин норм Закону України «Про захист прав споживачів» - з дати розірвання договорів банківських вкладів нарахування пені на підставі ч. 5 ст. 10 Закону України «Про захист прав споживачів» неможливо. Тому відсутні будь-які підстави для нарахування пені за договорами банківських вкладів № SAMVDN26000709080603 та № SAMVDN 80000732022603 з 07 серпня 2015 року.

В судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримав, просив задовольнити з викладених у позові підстав.

Представник відповідача в судовому засіданні заперечувала щодо задоволення позову, у задоволенні позову просила відмовити.

Суд, заслухавши пояснення сторін, всебічно з`ясувавши обставини, на які позивач посилається як на підставу своїх вимог, дослідивши письмові докази, наявні у матеріалах справи, всебічно перевіривши обставини, на яких вони ґрунтуються у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, встановив наступні обставини та дійшов до наступних висновків.

За змістом ч.1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до ст.5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

Відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» у разі, коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення.

Суд установив, що між позивачем та відповідачем було укладено договори банківських вкладів від 12 січня 2010 року № SAMVDN26000709080603 та від 08 січня 2013 року № SAMVDN 80000732022603.

06 липня 2015 року та 01 серпня 2015 року позивач подав відповідачу заяви про видачу коштів.

У зв`язку з тим, що відповідач не виконав обов`язку з повернення коштів, позивач звернувся до суду з позовом про стягнення коштів та процентів за вкладом. Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 21 грудня 2016 року, залишеним без змін постановою Верховного Суду від 01 листопада 2019 року, позовні вимоги ОСОБА_2 задоволені частково. Стягнуто з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_2 . Стягнуто з ПАТ КБ «Приватбанк» на користь ОСОБА_2 заборгованість за договором №SАМDN26000709080603 від 12 січня 2010 року в сумі 36180,39 доларів США, яка складається із заборгованості по вкладу в сумі 31000 доларів США, по процентам в сумі 5180,39 доларів США., та три проценти річних за невиконання грошового зобов`язання в сумі 20897 грн. 09 коп. Стягнуто з ПАТКБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_2 заборгованість за договором №SАМDN 80000732022603 від 08 січня 2013 року в сумі 28317,81 доларів США, яка складається із заборгованості по вкладу в сумі 25000 доларів США, по процентам в сумі 3317,81 доларів США, та три проценти річних за невиконання грошового зобов`язання в сумі 16852 грн. 52 коп.

Згідно з випискою по рахунку № НОМЕР_1 АТ КБ «Приватбанк» за 06 грудня 2019 року відбулось списання з рахунку за рішенням в справі №754/13058/15-ц на користь ОСОБА_2 в сумі 981174,18 грн та 769678,75 грн.

Правовідносини з банківського вкладу врегульовані нормами ЦК України, законами України від 12 липня 2001 року № 2664-ІІІ «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» (далі - Закон №2664-ІІІ) , від 07 грудня 2000 року № 2121-ІІІ «Про банки і банківську діяльність» (далі - Закон №2121-ІІІ), від 12 травня 1991 року № 1023-ХІІ «Про захист прав споживачів» (далі - Закон №1023-ХІІ), від 05 квітня 2001 року № 2346-ІІІ «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» (далі - Закон №2346-ІІІ).

Згідно з преамбулою Закону № 2664-III у ньому встановлені загальні правові засади у сфері надання фінансових послуг. Його метою є створення правових основ для захисту інтересів споживачів фінансових послуг, правове забезпечення діяльності та розвитку конкурентоспроможного ринку фінансових послуг в Україні.

У частині другій статті 627 ЦК України передбачено, що у договорах за участю фізичної особи - споживача враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів.

Позовні вимоги стосуються правовідносин, які виникли з укладення договорів банківського вкладу.

Згідно з підпунктом 7.1.1. пункту 7.1. статті 7 Закону № 2346-ІІІ вкладний (депозитний) рахунок - рахунок, що відкривається банком клієнту на договірній основі для зберігання коштів, що передаються клієнтом банку в управління на встановлений строк та під визначений процент (дохід) відповідно до умов договору.

У статті 2 Закону № 2121-ІІІ вказано, що вклад (депозит) - це кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору.

У частинах першій, другій статті 47 Закону № 2121-ІІІ визначено види діяльності банку, зокрема банк має право надавати банківські та інші фінансові послуги (крім послуг у сфері страхування), а також здійснювати іншу діяльність, визначену в цій статті, як у національній, так і в іноземній валюті. Банк має право здійснювати банківську діяльність на підставі банківської ліцензії шляхом надання банківських послуг.

У пункті 1 частини третьої статті 47 цього Закону вказано, що до банківських послуг належать залучення у вклади (депозити) коштів та банківських металів від необмеженого кола юридичних і фізичних осіб.

Відповідно до положень частини першої статті 1 Закону № 2664-III фінансова установа - юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг та яка внесена до відповідного реєстру в установленому законом порядку. До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг. Фінансова послуга - операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів (пункт 5); споживач фінансових послуг - фізична особа, яка отримує або має намір отримати фінансову послугу для задоволення особистих потреб, не пов`язаних із підприємницькою, незалежною професійною діяльністю (пункт 7-1).

Згідно із частиною першою статті 4 Закону № 2664-III фінансовими послугами вважаються, зокрема: залучення фінансових активів із зобов`язанням щодо наступного їх повернення; надання коштів у позику, в тому числі і на умовах фінансового кредиту та ін.

За частиною другою статті 4 Закону № 2664-ІІІ фінансові послуги, надання яких передбачається іншими законами, підлягають включенню до переліку, визначеного частиною першою цієї статті. Надання фінансових послуг, не включених до зазначеного переліку, забороняється.

Отже, розміщення грошових коштів у вигляді вкладу (депозиту) та отримання процентів за вкладом є фінансовими операціями, які здійснюються у разі укладення договору банківського вкладу, і в сукупності становлять суть фінансової послуги, яка надається банком споживачу (вкладнику).

Відповідно до преамбули Закону № 1023-XII він регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів.

У Законі № 1023-XII не визначено вичерпного переліку відносин, на які він поширюється, але з урахуванням характеру правовідносин, які ним регулюються, та керуючись загальними принципами цивільного судочинства і наявності в цивільних правовідносинах «слабкої сторони», якою є фізична особа - споживач, можна зробити висновок, що цим Законом регулюються відносини, які виникають з договорів купівлі-продажу, майнового найму (оренди), надання комунальних послуг, прокату, перевезення, зберігання, доручення, комісії, фінансово-кредитних послуг тощо. І особливістю таких правовідносин є участь у них спеціального суб`єкта - споживача.

У статті 1 Закону № 1023-ХІІ визначено, що споживач - фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника (пункт 22 цієї статті); продукція - це будь-який виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб (пункт 19); послуга - діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб (пункт 17); виконавець - це суб`єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги (пункт 3).

Отже, Законом № 1023-ХІІ врегульовані договірні відносини за участі споживача.

Відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ у разі коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення.

Отже, пеня, передбачена частиною п`ятою статті 10 Закону № 1023-ХІІ, застосовується в разі порушення виконання договірного зобов`язання на користь споживача.

Відповідно до підпункту 1) частини 1 статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 21 грудня 2016 року, залишеним без змін постановою Верховного Суду від 01 листопада 2019 року встановлено, що 08 січня 2013 року між позивачем та ПАТ КБ «Приватбанк» у м. Севастополь було укладений Договір банківського вкладу № SАМDN80000732022603 «СТАНДАРТ», відповідно якого сума вкладу становила 25 000 дол. США, строк вкладу - шість місяців, зі сплою відсотків в розмірі 9 % річних.

Згідно з умовами зазначених договорів, якщо по закінченні терміну вкладу клієнт не заявив банку про бажання забрати свої кошти, вклад автоматично пролонгується ще на один строк.

Відповідно до умов договору клієнт та банк мають право достроково розірвати договір, повідомивши про це один одного за два банківські дні до дати розірвання договору. Якщо клієнт вимагає розірвати договір, а термін вкладу не закінчився, останньому повертається сума вкладу. За неповний період вкладу відсотки сплачуються за зниженою процентною ставкою.

За таких обставин, після отримання відповідачем заяви про повернення коштів за договорам банківського вкладу та розірвання спірних договорів між сторонами припинилися договірні правовідносини з договорами банківського вкладу.

Крім того, рішенням Апеляційного суду м. Києва від 21 грудня 2016 року, залишеним без змін постановою Верховного Суду від 01 листопада 2019 року з відповідача на користь позивача стягнуто грошові кошти за договорами банківських вкладів.

Таким чином, позивач не мав наміру продовжувати дію спірних договорів і звертався до банку із вимогою про повернення суми вкладів з відсотками після спливу строку дії договору, що відображено у рішенні Апеляційного суду м. Києва від 21 грудня 2016 року, залишеним без змін постановою Верховного Суду від 01 листопада 2019 року.

Відповідно до частини третьої статті 651 Цивільного кодексу України, у разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим.

Укладені сторонами договорибули строковими, не передбачали зобов`язання банка повідомляти клієнта про пролонгацію договору банківського вкладу, або погодження будь-яким способом розірвання договорів, тому факт розірвання договорів не пов`язується із зустрічними діями другої сторони.

Ураховуючи те, що між позивачем та банком припинено правовідносини з договорів банківського вкладу, то частина п`ята статті 10 Закону № 1023-ХІІ не розповсюджується на спірні правовідносини.

Зазначений висновок узгоджується з висновком, викладеним в постанові Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року в справі №320/5115/17.

Суд, оцінюючи належність, допустимість, достовірність та достатність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок в їх сукупності за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженню наявних у справі доказів приходить до висновку, що позов задоволенню не підлягає.

Відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 року, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.

Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення.

Європейський Суд з прав людини повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 09 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29).

На підставі встановлених судом обставин, що мають юридичне значення у справі, керуючись ст. ст. 3, 8, 21, 55, 61, 129, 129-1 Конституції України, ст. ст. 1-16, 526, 551, 1058, 1060, 1061, 1066, 1067, ст.ст. 1, 10, 22 Закону України «Про захист прав споживачів», ст. ст. 2, 47 Закону України «Про банки та банківську діяльність», ст. ст. 1-18, 76 81, 95, 141, 228, 229, 235, 241, 244, 245, 258, 259, 263-265, 268, 273, 289, 352-355 Цивільного процесуального кодексу України,суд,

В И Р І Ш И В:

У задоволенні позову ОСОБА_2 , в інтересах якого діє ОСОБА_1 до Акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк» про захист прав споживачів та стягнення пені - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо воно не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення, а особою яка була відсутня при проголошенні рішення протягом тридцяти днів з дня отримання копії рішення.

Якщо в судовому засіданні було проголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення складений 08 липня 2022 року.

Суддя О.Л. Бусик