Рішення № 104934527, 08.06.2022, Голосіївський районний суд міста Києва

Справа № 752/8636/18

Провадження № 2/752/2126/22

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08.06.2022 року м. Київ

Суддя Голосіївського районного суду м. Києва Ольшевська І.О., за участю секретаря судового засідання Крекотень О.В., розглянувши цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Альфа-Банк» про визнання правочину недійсним, -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до Голосіївського районного суду міста Києва з позовом до Акціонерного товариства «Альфа-Банк» про визнання правочину недійсним та просить суд визнати недійсним Договір кредиту №341/66661 від 06.12.2005р.

В обґрунтування позову зазначає, що при укладенні Договору відповідачем були порушені вимоги статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів». Так, зокрема, на думку позивача, відповідач у порушення ч. 2 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» та п. 2.1. Постанови Правління Національного банку України №168 від 10.05.2007р. не повідомив про сукупну вартість кредиту та не відобразив її у спірному Договорі; в порушення п. 2 ч. 2 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» не повідомив позивача про кредитні умови, інформація була надана не в повному обсязі, з огляду на що вбачається факт невиконання переддоговірної роботи з позивачем; відповідач не попередив позивача про те, що валютні ризики під час виконання зобов`язання за цим Договором несе позивач; істотна частина Договору суперечить ч. 2 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів», наслідком укладення Договору стало обмеження можливості позивача мати не заборонені законом цивільні права.

Відповідач заперечує проти задоволення позовних вимог, про що подав відповідну заяву, просить відмовити в їх задоволенні, як таких, що є необґрунтовані та недоведені. Також відповідач заявляє про застосування строків позовної давності до вимог про визнання недійсним Договору кредиту №341/66661 від 06.12.2005р., вказуючи про те, що позивач мав змогу скористатись своїм правом на оскарження дійсності правочину упродовж трьох років до грудня 2008р.

Також відповідачем заявлялось клопотання про закриття провадження у справі з підстав відсутності предмету спору. Вказане клопотання не розглядається судом, оскільки відкликане відповідачем за відповідною заявою.

Суд, дослідивши матеріали цивільної справи, розглянувши подані сторонами документи, всебічно, повно та об`єктивно з`ясувавши всі фактичні обставини справи, що мають істотне значення для правильного вирішення справи по суті та на яких ґрунтуються позовні вимоги, оцінивши докази на предмет належності, достовірності та допустимості в їх сукупності, приходить до наступного висновку.

Так, предметом розгляду в даній справі є позовні вимоги про визнання недійсним Договору кредиту №341/66661 від 06.12.2005р. з підстав порушення при його укладенні вимог статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», а саме ч. 2 цієї статті та п. 2.1. Постанови Правління Національного банку України №168 від 10.05.2007р., оскільки, на думку позивача, відповідач не повідомив про сукупну вартість кредиту та не відобразив її у спірному Договорі; п. 2 ч. 2 вказаної статті, так як відповідач не повідомив позивача про кредитні умови, інформація була надана не в повному обсязі; ч. 2 ст. 18 Закону, що стало обмеження можливості позивача мати не заборонені законом цивільні права.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 Цивільного процесуального кодексу України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ч. 1 ст. 19 Цивільного процесуального кодексу України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється порядку іншого судочинства.

Згідно положення частини 1, 3 статті 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договір є двостороннім, якщо правам та обов`язками наділені обидві сторони договору.

Принцип свободи договору як один із загальних засад цивільного законодавства декларується в ст. 3 Цивільного кодексу України.

Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. (ст. 627 Цивільного кодексу України)

Згідно з ч. 3 ст. 6 Цивільного кодексу України сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їхнього змісту або із суті відносин між сторонами.

Перш за все необхідно зазначити, що свобода договору означає право громадян або юридичних осіб та інших суб`єктів цивільного права вступати чи утримуватися від вступу в будь-які договірні відносини. Свобода договору проявляється також у можливості, наданій сторонам, визначати умови такого договору. Однак під час укладання договору, визначаючи його умови, сторони повинні дотримуватись нормативно-правових актів.

Свобода договору передбачає можливість укладати не лише ті договори, які передбачені нормами чинного цивільного законодавства, а й ті, які законом не передбачені, але в такому разі такий договір не повинен суперечити законодавству. Також принцип свободи договору полягає в можливості особи вільно обирати контрагента.

У відповідності до ч. 1 ст. 638 Цивільного кодексу України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є ті умови, без погодження яких договір взагалі не вважається укладеним. Істотні умови договору визначаються в законі, разом з тим ними можуть стати будь-які умови, на погодженні яких наполягає та чи інша сторона. Істотні умови договору відображають природу договору, відсутність будь-якої з них не дає змоги сторонам виконати їх обов`язки, які покладаються на них за договором.

Відповідно до ст. 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Відповідно до ст. 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Презумпція правомірності правочину є важливою гарантією реалізації цивільних прав учасниками цивільних відносин. Вона полягає у припущенні, що особа, вчиняючи правочин, діє правомірно. Своїм підґрунтям встановлення презумпції правомірності правочину має визначальні засади цивільного права як свобода договору; свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом; справедливість, добросовісність та розумність цивільного законодавства (ст. 3 Цивільного кодексу України). Згідно з цими засадами припускається, що особа може, реалізуючи своє право свободи договору (а точніше - право свободи правочину), вчиняти з метою створення, зміни, припинення тощо цивільних прав і обов`язків будь-які правомірні дії. При цьому не вимагається прямої вказівки на правомірність тих чи інших дій у акті цивільного законодавства: достатньо, що закон не визначає ці дії як заборонені.

Відповідно до частини першої статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Згідно із частиною першою статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Судом встановлено, що 06.12.2005р. між Акціонерно-комерційний банком соціального розвитку «Укрсоцбанк», правонаступником якого є Акціонерне товариства «Альфа-Банк», як кредитором, та ОСОБА_1 , як позичальником, був укладений Договір кредиту №341/66661, за умовами якого кредитор надає позичальнику в тимчасове користування на умовах забезпеченості, поверення, строковості, платності та цільового характеру використання грошові кошти в сумі 153 750,00 доларів США зі сплатою 13,25 процентів річних за перший рік, подальший розмір процентів за користування кредитом підлягає щорічному перегляду згідно з умовами п. 2.6. цього Договору, та погашення суми основної заборгованості згідно графіку щомісячно до 15 числа кожного місяця.

Згідно з п. 1.2. Договору кредит надається позичальнику на наступні цілі: на оплату вартості майнових прав на квартиру загальною площею 153,39 кв.м., за адресою: АДРЕСА_1 .

Позивач вказує, що під час укладення спірного Догору були порушені норми ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», оскільки відповідач не повідомив про сукупну вартість кредиту, не відобразив її в Договорі, а також не повідомив позивача в письмовій формі про кредитні умови (мету, для якої споживчий кредит може бути витрачений; форми його забезпечення; наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов`язанням споживача; тип відсоткової ставки; суму, на яку кредит може бути виданий; орієнтовну сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту (перелік усіх витрат, пов`язаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема, таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення, тощо); варіанти повернення кредиту, включаючи кількість платежів, їх частоту та обсяги; можливість дострокового повернення кредиту та його умови; необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється; податковий режим сплати відсотків та про державні субсидії, на які споживач має право, або відомості про те, від кого споживач може одержавти докладнішу інформацію; переваги та недоліки пропонованих схем кредитування), також п. 2.1. Постанови Правління Національного банку України №168 від 10.05.2007р. щодо повідомлення та відображення в договорі сукупної вартості кредиту. До того ж істотна частина умов Договору є несправедливими, що має наслідком дисбалансу договірних прав та обов`язків на шкоду позивача.

Так, стаття 11 Закону України «Про захист прав споживачів», в редакції, що діяла на момент укладення спірного Договору, містила положення про гарантований рівень споживання, за якими гарантований рівень споживання забезпечується: стимулюванням виробництва товарів, виконання робіт та надання послуг; запровадженням у разі необхідності нормованого розподілу товарів, якщо немає гарантій їх вільного придбання кожним споживачем; запровадженням компенсаційних виплат, різних видів допомоги і пільг громадянам.

Таким чином, на момент укладення спірного Договору стаття 11 Закону України «Про захист прав споживачів» не встановлювала в обов`язковому порядку відображати в договорі кредиту сукупну вартість кредиту, а також обов`язку кредитодавця в письмовій формі повідомляти про всі перелічені вище кредитні умови, а тому не могла бути порушена.

Також слід зазначити, що при укладенні Договору не можна було порушити п. 2.1. Постанови Правлення Національного банку України №168 від 10.05.2007р., оскільки вона прийнята (затверджена Правлінням Національного банку України 10.05.2007р. №168) та зареєстрована (25.05.2007р. зареєстрована в Міністерстві юстиції України за №541/13808) пізніше, ніж був укладений спірний Договір.

Крім того, слід зазначити, що однією з обов`язкових умов визнання договору недійсним є порушення у зв`язку з його укладенням прав та охоронюваних законом інтересів позивача. Якщо за результатами розгляду справи факту такого порушення не встановлено, а позивач посилається на формальне порушення закону, в суду немає правових підстав для задоволення позову (правова позиція міститься в постанові Верховного суду України від 25.12.2013рокув справі №6-94цс13).

Відповідно до ч. 1 та 3 ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

У відповідності до п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 №14 «Про судове рішення у цивільній справі», враховуючи принцип безпосередності судового розгляду, рішення може бути обґрунтоване лише доказами, одержаними у визначеному законом порядку та дослідженими в судовому засіданні.

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини в справі «Ващенко проти України» (Заява № 26864/03) від 26 червня 2008 року зазначено, що принцип змагальності полягає в тому, що суд уважно досліджує зауваження заявника, виходячи з сукупності наявних матеріалів в тій мірі, в якій він є повноважним вивчати заявлені скарги. Отже, у суда відсутні повноваження на вихід за межі принципу диспозитивності і змагальності та збирання доказів на користь однієї із зацікавлених сторін.

Згідно зі ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Європейський суд справ людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Відтак, з огляду на встановлені судом обставини, а також наявні в матеріалах докази, враховуючи норми закону, які регулюють спірні правовідносини, суд прийшов до висновку про необґрунтованість та недоведеність позовних вимог, з огляду на що є підстави для відмови в їх задоволенні.

Разом з тим, відповідачем заявлено про застосування строку позовної давності до заявлених позивачем вимог.

У відповідності до ст. 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Відповідно до ч. 1 ст. 257 Цивільного кодексу України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Згідно з ч. 1 ст. 261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Слід вімітити, що суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовної вимоги. Тобто перш ніж застосувати позовну давність суд має з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в задоволенні позову через його необґрунтованість. Лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла, і про це зробила заяву інша сторона спору, суд відмовляє в позові через сплив позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем.

Такі правові висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі №369/6892/15-ц; від 31 жовтня 2018 року у справі №367/6105/16-ц; від 7 листопада 2018 року у справі №575/476/16-ц; від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 ; від 28 листопада 2018 року у справі №504/2864/13-ц; від 5 грудня 2018 року у справах №522/2202/15-ц ; №522/2201/15-ц та №522/2110/15-ц; від 7 серпня 2019 року у справі №2004/1979/12; від 18 грудня 2019 року у справі №522/1029/18 ; від 16 червня 2020 року у справі № 372/266/15-ц.

Враховуючи наведену позицію, з огляду на те, що судом не встановлено порушення права чи інтересу позивача, суд відмовляє в задоволенні позову через його необгрунтованість.

Судовий збір розподіляється відповідно до ст. 141 ЦПК України.

Керуючись ст.ст. 141, 263-265, 354 ЦПК України, -

ВИРІШИВ :

1. У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Альфа-Банк» про визнання правочину недійсним відмовити.

2. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

3. Рішення суду може бути оскаржене безпосередньо до Київського апеляційного суду або через Голосіївський районний суд міста Києва шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасники справи:

Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_1 ).

Відповідач: Акціонерне товариство «Альфа-Банк» (03150, м. Київ, вул. Велика Васильківська, 100, ЄДРПОУ 23494714).

Суддя І.О. Ольшевська