Рішення № 104590665, 02.06.2022, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 420/19750/21

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 червня 2022 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд під головуванням судді Андрухіва В.В., розглянувши в порядку загального позовного провадження у письмовому провадженні справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання неправомірним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, в якому просить:

- визнати неправомірним та скасувати рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області №199 від 20.10.2021 року про відмову ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- зобов`язати Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області прийняти рішення відносно громадянина Нігерії ОСОБА_1 про оформлення документів для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Обґрунтовуючи позовні вимоги вказує, що 21.10.2021 року він отримав повідомлення №5/1-618 від 20.10.2021 року від Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на підставі рішення Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області №199 від 20.10.2021 року.

Позивач вказав, що Головне управління ДМС України в Одеській області не прийняло до уваги його реальні побоювання за власне життя у разі повернення до країни громадянської належності - Нігерії.

Позивач зазначив, що у випадку повернення до Нігерії його життю та свободі загрожуватиме небезпека, що суперечить вимогам ст.3 Європейської Конвенції «Про захист прав людини та основних свобод» від 04.11.1950 р., де вказано, що нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.

Позивач вважає рішення Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУДМС України в Одеській області незаконним, необґрунтованим та таким, що підлягає скасуванню, оскільки це рішення приймалося без урахування та без дослідження всіх обставин, які мають юридичне значення і стосуються справи.

Ухвалою від 26.10.2021 року прийнято до розгляду вказану позовну заяву та відкрито провадження у справі. Ухвалено розглядати справу в порядку загального позовного провадження, призначено підготовче засідання.

У підготовчому засіданні 22.12.2021 року суд продовжив строк підготовчого провадження у справі на 30 днів.

Ухвалою від 22.12.2021 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті.

Через відсутність відомостей про належне повідомлення позивача про дату, час і місце розгляду справи судові засідання у справі неодноразово відкладалися для повторного належного виклику позивача до суду.

У судове засідання, призначене на 24.01.2022 року на 14 год. 00 хв., сторони не з`явилися, про дату, час і місце розгляду справи були повідомлені належним чином.

Позивач про причини неявки суд не повідомив.

Представник відповідача 24.12.2021 року подав заяву про розгляд справи без участі представника відповідача.

Частиною 9 статті 205 КАС України передбачено, що якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але всі учасники справи не з`явилися у судове засідання, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.

З урахуванням вищенаведеного, суд дійшов висновку про можливість продовження розгляду справи по суті за відсутності осіб, які були належним чином повідомлені про дату, час і місце розгляду справи, у порядку письмового провадження.

16.12.2021 року від представника відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому останній зазначив, що перевіркою Головного управління ДМС України в Одеській області підтверджено також відсутність умов, передбачених п.13 ч.1 ст.1 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту, через недоведеність фактів побоювання застосування до нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання.

Відповідач вказав, що аналізом матеріалів особової справи неможливо обґрунтувати причину небажання позивача повернутися до країни громадянської належності з позиції визнання біженцем в Україні. Ані під час перебування в країні громадянської належності, ані перебуваючи поза її межами, заявник не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п.1 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 2011 року, а саме: у нього відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Дослідивши в письмовому провадженні наявні в матеріалах справи докази, суд встановив такі обставини.

Як вбачається з матеріалів особової справи №2021OD0219 (а.с. 39-158), ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином Нігерії, уродженцем штату Нігер, м. Джебба, за національністю нігерієць (етнічна група ебібйо), за віросповіданням християнин (п`ятидесятник).

За матеріалами особової справи встановлено, що позивач вибув з території Нігерії у червні 2015 року авіарейсом Лагос (Нігерія) - Стамбул (Туреччина) - Київ (Україна) на підставі паспортного документу серії А06809066 (вилучений) та студентської візи, пункт пропуску - аеропорт Бориспіль, м. Київ.

На території України позивач навчався у Харківському політехнічному інституті протягом 2015-2017 років, навчання не закінчив, був виключений за невідвідування навчального закладу.

30 вересня 2021 року позивач звернувся до управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУДМС в Одеській області (а.с. 50-52) та подав анкету особи, яка звернулась із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 77-81).

Заяву про звернення за захистом позивач обґрунтовував тим, що він побоюється за своє життя у разі повернення на Батьківщину через відсутність безпеки у державі, конфлікт населення з регіону Біафра, які закликають до референдуму за від`єднання від Нірегії, та вбивства людей організацією Боко-Харам.

За результатами розгляду заяви та особової справи №2021OD0219 громадянина Нігерії ОСОБА_1 Управлінням з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області складено висновок щодо відмови в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі ч.6 ст.8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (а.с. 142-147).

Наказом заступника начальника Головного управління - начальника Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області №199 від 20.10.2021 року "Про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту", відповідно до п.п. 4, 6 ст.8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" та п.п. 4.3, 4.4 Правил (затверджених наказом МВС України від 07.09.2011 року №649), приймаючи до уваги письмовий висновок головного спеціаліста відділу по роботі з шукачами захисту, стосовно матеріалів особової справи позивача №2021OD0219 - відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянину Нігерії ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с. 155).

21.10.2021 року позивач отримав повідомлення Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області за №5/1-618 від 20.10.2021 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, виданого на підставі наказу заступника начальника Головного управління - начальника Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області №199 від 20.10.2021 року (а.с. 156-158).

Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Пунктом 1 частини 1 статті 1 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту (далі за текстом - Закон № 3671-VI) встановлено, що біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до пункту 4 частини 1 статті 1 Закону № 3671-VI додатковий захист - це форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, які загрожують їх життю, безпеці чи свободі.

Пунктом 13 частини 1 статті 1 Закону № 3671-VI встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Статтею 6 Закону № 3671-VI визначено умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Зокрема, не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

За приписами частини 6 статті 8 Закону № 3671-VI рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття біженець включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Відповідно до статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Пунктом 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Як вбачається з особової справи позивача, за результатами аналізу матеріалів звернення позивача було встановлено, що його заява є необґрунтованою, тобто, не містить умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.

Зазначене підтверджується такими фактами.

Неможливість повернення на Батьківщину позивач пояснив загальною нестабільною ситуацією в країні громадянської належності та побоюваннями зазнати розправи з боку групи послідовників ісламу, з якими у нього відбувся конфлікт у м. Джебба (арк. 1, 2 заяви від 24.09.2020 року, арк. 4, 5 співбесіди від 20.10.2021 року).

Відповідно до положень Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, які потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту» від 27.04.2004 року №8043/04, виділяються наступні фактори, які повинні досліджуватися при розгляді заяв шукачів притулку: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; заявник заслуговує на довіру.

Суд бере до уваги доводи відповідача, що твердження позивача носять загальний характер, не містять належної аргументації та деталізації. Позивач не зміг повідомити обставини, які б вказували, що причини неможливості його повернення до країни громадянської належності пов`язані з ймовірними переслідуваннями за ознаками визначення статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. Позивач не надав належного обґрунтування ймовірним побоюванням стосовно існування загрози для його життя та безпеки у випадку повернення на Батьківщину.

З матеріалів особової справи позивача вбачається, що ним не були надані жодні документальні докази його ймовірного переслідування у випадку повернення на Батьківщину. Також під час проведення співбесід позивач не надав жодних конкретних фактів (усних тверджень) або документальних доказів, які б підтверджували пряму загрозу життю, безпеці або свободі у разі повернення на Батьківщину.

Відповідно до матеріалів особової справи позивача, у заяві від 30.09.2020 року він стверджує, що побоюється повертатися до Нігерії через діяльність угруповання «Боко Харам» та конфлікт між представниками Біафри і владою (арк. 1, 2). Натомість, з проведених анкетування та протоколу співбесіди спостерігається, що причинами неможливості повернення на Батьківщину є низький рівень безпеки в країні та побоювання зазнати пригнічень з боку учнів мусульманської школи у м. Джебба (арк. 4 анкетування від 05.10.2021 року, арк. 3-5 співбесіди від 20.10.2021 року). Відповідно до анкетування від 05.10.2021 року, у 2013 році позивач двічі зазнавав фізичного насильства з боку вищезгаданих послідовників ісламу.

Натомість, у відповідності до співбесіди від 20.10.2021 року, ситуацій із застосуванням фізичного насильства до особи, насправді, було чотири, лише перша відбулась у 2013 році, дві у 2014 році та одна у лютому 2015 року (арк. 3 співбесіди від 20.10.2021 року). Аргументувати належним чином причини виникнення вказаного конфлікту позивач не зміг, згідно з анкетуванням від 05.10.2021 року,він спілкувався зі своїм товаришем, який сповідував іслам, про релігійні вірування, його товариш покликав учнів мусульманської школи та вони застосували фізичне насильство до особи (арк. 4 анкетування від 05.10.2021 року). У той же час, з протоколу співбесіди вбачається, що згадані учні школи «Лавал» самі почули розмову позивача та його товариша, підійшли та фізично розправились з особою (арк. 3-5 співбесіди від 20.10.2021 року).

Також, у ході проведення співбесіди 20.10.2021 року було встановлено, що будь-яких труднощів або переслідувань на території Нігерії його рідні не зазнавали та не зазнають, їх права не порушуються, проблем з представниками органів влади не мали (арк. 3-5 співбесіди).

З матеріалів особової справи позивача вбачається, що виїзд останнього на територію України не обумовлений потребою у міжнародному захисті, та у свою чергу, пов`язаний із бажанням отримати вищу освіту (арк. 4 анкетування від 05.10.2021 року).

Також встановлено, що позивач потрапив в Україну ще у 2015 році, водночас, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту звернувся із тривалим зволіканням - 30.09.2021 року, лише після виключення з ВНЗ (2017 рік), трирічного перебування у якості нелегального мігранта на території України (2017-2020 роки) та поміщення до ПТРБ (довідка про перебування іноземця або ОБГ в ПТПІ від 26.03.2021 року №40, 20.08.2020 - 26.03.2021 р.р.).

Як вбачається з матеріалів особової справи позивача, він не може виокремити чіткі обставини, які можуть створювати загрозу для нього у випадку повернення до країни громадянської належності, враховуючи відсутність жодної підтвердженої загрози.

За аналізом матеріалів особової справи, виїзд позивача за межі Нігерії не носив характеру втечі від переслідування, не був обумовлений небезпекою зазнати безпосередньої загрози.

Позивач не надав до ГУ ДМС в Одеській області належного обґрунтування ймовірним побоюванням щодо існування загрози для його життя та безпеки у випадку повернення на Батьківщину.

Згідно з актуальною ІКП, Нігерія є однією з найдемократичніших країн Африки, державні вибори в країні у 2019 році пройшли з дотриманням усіх необхідних умов, губернатори штатів Нігерії об`єднують свої зусилля у боротьбі зі злочинністю та формують політику, що зміцнює безпеку в країні та залучають до робочої групи національних та міжнародних діячів. Розроблений проект «Діалог правосуддя та безпеки» вдосконалює можливість врегулювання конфліктів на місцевих, державних та національних рівнях (https://www.usip.org/publications/2019/06/cuггent-situation-nigeria).

Також, програма розвитку ООН відкрила фонд стабілізації для озера Чад, амбіційний багатомільйонний фонд для розширення діапазону заходів по стабілізації в районах басейна озера Чад. Фонд почне працювати 1 вересня протягом 2 років у восьми постраждалих регіонах чотирьох прибережних країн (Камерун, Чад, Нігер і Нігерія) і служитиме механізмом швидкого реагування, щоб допомогти місцевій владі обмежити можливості «Боко Харам» за рахунок відновлення і розширення ефективної громадянської безпеки; поліпшити надання основних послуг і засобів до існування (стаття від 18.07.2019р., за посиланням https://reliefweb.int/report/nigeria/undp-launches-regional-stabilizatoin-facility-lake-chad).

Згідно з джерелом від 11.03.2020 року Конституція та закон забороняють катування та інші жорстокі, нелюдські або такі, що принижують гідність, поводження. За катування застосовується кримінальна відповідальність, передбачена Конституцією та законами країни. Міністерством юстиції створено Національний комітет проти катувань (NCAT). Державна влада приймає активні дії проти ісламських угрупувань в Нігерії. Згідно з джерелом також слід відмітити, що Нігерія надає притулок громадянам Камеруну, що переміщуються до штатів Нігерії: Кросс-Рівер, Бенуе та Аква-Ібом. Зазначені штати є безпечними та вільними від діяльності ісламських угрупувань (https://reliefweb.int/report/nigeria/undp-iaunches-reaional-stabilization-facilitv-lake-chad).

У відповідності до інформаційного звіту від лютого 2019 року Європейського офісу з підтримки притулку (EASO) стосовно безпекової ситуації на території Нігерії спостерігається, що ситуація у галузі безпеки на території штатів Нігер та Аква Ібом не створює ризику зазнати суттєвої шкоди або невибіркового насилля для осіб, які повертаються до зазначеного регіону (https://www.easo.europa.eu/sites/default/files/Country_Guidancc_Nigeria_2019.pdf).

Щодо побоювань діяльності терористичної організації "Боко-Харам" суд зазначає таке. Терористичне угрупування "Боко Харам" діє на північному сході та північному заході країни. Основним напрямком діяльності організації є північно-східна Нігерія, зокрема, штати Борно, Адамава і Юбе, де вона контролює приблизно 20 міст. Слід зазначити, що за ІКП, на теперішній час більшість території півночі Нігерії звільнено армією Нігерії від бойовиків "Боко Харам".

За актуальною ІКП спостерігається, що нігерійські військові за сприяння Беніну, Камеруну, Чаду та Нігеру витіснили Боко Харам iз кiлькох провінцій на північному сходi Нігерії та кiлькiсть загиблих вiд дiяльностi вищезазначеного угрупування різко впала, починаючи з 2014 року (https://www.cfr.org/global-conflict-tracker/conflict/boko-haram-nigeria).

Також відповідно до iнформацiї по країні походження Президент Нігерії стверджує, що десятирічний режим Боко Харам переможений, на даний момент країна зіштовхується з сумішшю залишків Боко Харам, злочинців, які переховуються від правосуддя (https://thedefensepost.com/2019/07/31/nigeria-boko-haram-defeated-iswap/).

Відповідно до повідомлення Кенійського видання NATION від 09.03.2021 року, тобто у період звернення позивача за захистом, понад 5000 нігерійських біженців повертаються додому після початку репатріації (https://nation.africa/kenya/news/africa/over-5-000-nigerian-refugees-head-home-as-repatriation-starts-3316600).

Відповідно до керівництва Європейського офісу з питань надання притулку (EASO) за країною Нігерія від 2018 року повідомлено, що у грудні 2015 року президент Бухарі оголосив, що Боко Харам зазнав технічної поразки, а в сiчнi 2018 року Бухарі наполягав, що Боко Харам переможений, хоча і визнав існування розрізнених нападів (https://www.refworld.org.rw/egibin/texis/ytx/rwmain?page=search&docid=5d94a1777&eskip=0qery=%D0%9D%D0%B8%D0%B3%D0%B5%D1%80%D0%B8%D1%8F&searchin-title&sort=date).

Крім того, суд зауважує, що наявність збройного конфлікту у країні громадянської належності позивача не може бути винятковою підставою для визнання позивача особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки у відповідності до Директиви Ради ЄС 2004/83/ЕС від 29 квітня 2004 року статті 15 (с) особи, котрі піддаються серйозній особистій загрозі їх цивільному життю чи особі, з причин не диференційованого насилля в умовах міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту не підпадають під додатковий захист у відповідності до Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.

Подібна правова позиція неодноразово висловлювалась Верховним Судом, зокрема, у постанові від 05.04.2018 по справі № 815/170/17 та у постанові від 05.12.2019 у справі № 520/2352/19.

Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця.

Враховуючи зміст повідомлених заявником побоювань, їх недоведеність та необґрунтованість, відсутні також підстави вважати його особою, яка потребує додаткового захисту.

Окрім того, частиною першою статті 5 Закону № 3671-VI передбачено, що особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Як зазначено вище, прибувши в Україну у 2015 році, позивач звернувся за захистом лише у 2021 році, чим порушено приписи частини першої статті 5 Закону № 3671-VI.

Зважаючи на викладене, суд дійшов висновку, що відносно позивача не здійснювались дії, які можливо визначити як акти переслідування за конвенційними ознаками статусу біженця, а саме: за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, що, в свою чергу, не створює умов для визнання особи біженцем у відповідності до п.1 ч.1 статті 1 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.

З огляду на встановлені судом фактичні обставини та приписи чинного законодавства, що регулює спірні правовідносини, суд дійшов висновку, що наказ ГУ ДМС України в Одеській області від 20.10.2021 №199 року про відмову ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, прийнято з урахуванням та дослідженням всіх обставин справи, актуальної інформації по країні походження позивача.

Наказ ГУ ДМС України в Одеській області від 20.10.2021 №199 року прийнято: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку. Таким чином, оскаржуваний наказ відповідає вимогам ч.2 ст.2 КАС України.

Решта доводів та заперечень позивача висновків суду по суті заявлених позовних вимог не спростовують. Згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі Серявін та інші проти України від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п. 58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.

Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).

Згідно п.41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту.

Згідно з ч.1 ст.77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. Частиною 2 ст.77 КАС України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідно до ч.1 ст.90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

За таких обставин, суд дійшов висновку, що відповідач довів суду правомірність оскаржуваного наказу, а тому позовні вимоги ОСОБА_1 є безпідставними та не підлягають задоволенню, і у позові йому слід відмовити.

Керуючись ст.ст. 2, 5-6, 9, 72, 77, 90, ч.9 ст.205, ст.ст. 241-246, 293 КАС України, суд,

ВИРІШИВ:

У задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_1 ) до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (адреса: вул. Преображенська, 44, м. Одеса, 65014, код ЄДРПОУ 37811384) про визнання неправомірним та скасування рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області №199 від 20.10.2021 року про відмову ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов`язання Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області прийняти рішення відносно громадянина Нігерії ОСОБА_1 про оформлення документів для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відмовити повністю.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене до П`ятого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Суддя В.В. Андрухів