Ухвала суду № 104070512, 20.04.2022, Вінницький міський суд Вінницької області

Справа №127/14068/21

Провадження №1-в/127/124/22

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 квітня 2022 року Вінницький міський суд Вінницької області

в складі: головуючого - судді Шлапак Д.О.,

за участю секретаря Пилявець І.О.,

прокурора Коцаги О.С.,

засудженого ОСОБА_1 ,

захисника засудженого Котенка Д.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку дистанційного судового провадження, режимі відеоконференції в залі суду м. Вінниці клопотання засудженого ОСОБА_1 про припинення виконання покарання у виді довічного позбавлення волі, -

Встановив:

До Вінницького міського суду Вінницької області надійшло клопотання засудженого ОСОБА_1 про припинення виконання покарання у виді довічного позбавлення волі яке мотивоване тим, що наразі він відбуває покарання у виді довічного позбавлення волі в Державній установі «Вінницька установа виконання покарань (№1)». Вважає, що на даний час він незаконно утримується в ув`язненні більше 26 років, що не передбачено жодним законом, оскільки покарання у вигляді «довічного позбавлення волі» взагалі не має юридичного визначення в українському законодавстві, так як відсутнє будь-яке визначення цього покарання, що порушує принцип юридичної визначеності і призводить до свавілля. Вважає, що до нього застосовується практика незаконного безкінечно довгого тримання в ув`язненні без будь-якого законного обґрунтування такого тривалого ув`язнення і за відсутності правових норм, які б передбачали таке тривале ув`язнення. Окрім того, ЄСПЛ своїм рішенням у справі «Poltoratskyy v. Ukraine» від 22 квітня 2021 року встановив факт порушення його прав, гарантованих статтею 3 Конвенції, а саме, що довічне ув`язнення, яке до нього застосовується, є катуванням, жорстоким, нелюдським, таким, що принижує гідність, поводженням чи покаранням. Таким чином, на його думку ЄСПЛ встановив факт індивідуального порушення прав людини щодо нього - катування, а відповідно до Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського суду з прав людини» рішення ЄСПЛ є обов`язковими до виконання, а суди мають застосовувати їх як джерело права.

Враховуючи те, що факт його катування вже встановлений остаточним Рішенням ЄСПЛ у справі «Poltoratskyy v. Ukraine» № 11551 від 22 квітня 2021 p., а тому те, що його катують, не підлягає сумніву, перегляду чи обговоренню і не потребує жодного додаткового доведення чи обґрунтування, тобто рішення ЄСПЛ є преюдиційним. Тому, маючи вже встановлений факт його катування довічним позбавленням волі, звертається до суду для захисту своїх прав і просить прийняти рішення про припинення його катування шляхом застосування Конституції України як закону прямої дії, Конвенції «Про захист прав людини та основних свобод», рішення ЄСПЛ відносно нього у справі «Poltoratskyy v. Ukraine» № 11551 від 22 квітня 2021 р., а також рішення ЄСПЛ у справі «Петухов проти України (№2)» від 12.03.2019 та інші аналогічні рішення, та наполягає на вирішенні судом питання про припинення його катування довічним ув`язненням, оскільки воно є катуванням, нелюдським, жорстоким і таким, що принижує гідність, поводженням чи покаранням.

В судовому засіданні засуджений ОСОБА_1 подане клопотання підтримав в повному обсязі, вказуючи на необхідність застосування практики Європейського суду з прав людини, яка має вищу юридичну силу над національним законодавством України.

Захисник засудженого адвокат Котенко Д. підтримав клопотання свого підзахисного та просив його задовольнити в повному обсязі.

Прокурор Коцага О.С. заперечив проти задоволення клопотання засудженого, оскільки воно не ґрунтується на вимогах чинного законодавства, яке не передбачає заміну довічного позбавлення волі іншим покаранням, окрім того, зазначив що засуджені до довічного позбавлення волі відповідно до вимог чинного законодавства, відбувши 20 років покарання, можуть звернутися до президента з проханням про помилування.

Дослідивши матеріализаяви засудженого,заслухавши йогодоводи,позицію захисника,з`ясувавшидумку прокурора,вивчившиматеріали особової справи засудженого, суд дійшов до наступного.

Відповідно до ч. 1 ст.539КПК України слідує, що питання, які виникають під час та після виконання вироку вирішуються судом за клопотанням (поданням) прокурора, засудженого, його захисника, законного представника, органу або установи виконання покарань, а також інших осіб, установ або органів у випадках, встановлених законом.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст.537КПК України під час виконання вироків суд має право вирішувати питання про заміну невідбутої частини покарання більш м`яким. Клопотання (подання) про вирішення питання, пов`язаного із виконанням вироку, подається до місцевого суду, в межах територіальної юрисдикції якого засуджений відбуває покарання.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 засуджений вироком Івано-Франківського обласного суду від 12 грудня 1995 року за ч. 3 ст. 142, п.п. а, г, е ст. 93 КК України, на підставі ст. 42 КК України до смертної кари розстрілу з конфіскацією всього майна, яке є його власністю. Даний вирок суду набув законної сили 22.02.1996 на підставі ухвали Верховного суду України.

Постановою Івано-Франківського обласного суду від 02 червня 2000 року призначене ОСОБА_1 покарання у виді смертної кари замінено на довічне позбавлення волі.

На даний час ОСОБА_1 утримується та відбуває покарання в межах територіальної юрисдикції Вінницького міського суду Вінницької області в Державній установі «Вінницька установа виконання покарань (№1)».

Так, статтею ст.51КК України визначено два види покарання у виді позбавлення волі: позбавлення волі на певний строк та довічне позбавлення волі.

Відповідно до ч. 1 ст.64КК України довічне позбавлення волі встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується лише у випадках, спеціально передбачених КК України, якщо суд не вважає за можливе застосувати позбавлення волі на певний строк.

Разом з тим, законодавством України про кримінальну відповідальність не передбачено механізму звільнення від відбування покарання осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, однак передбачений механізм захисту прав таких засуджених, шляхом помилування.

У справі «Ласло Магьяр проти Угорщини» від 20.05.2014 Європейський суд з прав людини у своєму рішенні висловив позицію, що засуджені до довічного позбавлення волі повинні не тільки мати можливість дострокового звільнення, але й знати, що потрібно їм зробити, щоб стосовно них було розглянуто питання про таке звільнення. Для належного виконання цього рішення держава-відповідач повинна провести реформи переважно законодавчі, механізму перегляду покарання у виді довічного ув`язнення. Цей механізм повинен гарантувати оцінку в кожному конкретному випадку того, чи є утримання під вартою виправданим на обґрунтованих пенологічних підставах, і надати особам засудженим до довічного позбавлення волі можливість передбачити, з певним ступенем точності, що вони повинні робити, щоб стосовно них було розглянуто питання звільнення і за яких умов.

Водночас, у рішенні «Ласло Магьяр проти Угорщини» Європейський суд з прав людини зазначив, що встановлення судом порушення вимог ст.3Конвенції прозахист правлюдини іосновоположних свобод у даній справі не є підставою для звільнення засудженого від відбування покарання. Судом також не визначено, чи повинне дострокове звільнення від відбування покарання бути правом особи, чи має відноситися до сфери дискреції. Вказане питання має бути вирішено державою-відповідачем відповідно до кримінального законодавства країни.

З даного рішення слідує, що на виконання рішень Європейського суду держава повинна внести відповідні зміни до законодавства, провести реформи механізму перегляду покарання у виді довічного ув`язнення.

Крім того, постановою Великої Палати Верховного Суду від 15.05.2019 у справі № 757/12726/18-ц (п. 36) підкреслено, що Європейським судом з прав людини прийнято рішення від 12.03.2019 у справі «Петухов проти України», яке 09.09.2019 набуло статусу остаточного, відповідно до ст. 44 розділу 2 Конвенції про захист прав та основоположних свобод. Цим рішенням визнано, що довічне позбавлення волі засудженого без гарантування йому права перегляду вироку в частині скорочення строку відбування такого покарання та перспективи можливого звільнення суперечить ст. 3 Конвенції. Для вирішення цієї проблеми держава повинна буде вжити заходи загального характеру: реформувати систему перегляду вироків щодо осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, так, щоб гарантувати у кожному конкретному випадку дослідження того, чи грунтується їх тривале ув`язнення на законних пенологічних підставах, а також, щоб дати можливість цим засудженим з певною мірою визначеності передбачити, що вони мають зробити для того, аби питання про їхнє звільнення було розглянуте, та за яких саме умов відповідно до стандартів, вироблених у практиці ЄСПЛ.

Разом з тим, Велика Палата Верховного Суду в своєму рішенні від 08.07.2020 про перегляд судових рішень на підставі рішення ЕСПЛ у справі «Петухов проти України № 2», дійшов висновку, що довічне позбавлення волі як пропорційний та справедливий вид покарання за скоєння найтяжчих злочинів не суперечить ідеї людської гідності, яка лежить в основі Європейської конвенції про захист прав та основних свобод людини, та не являє собою порушення ст. 3 цієї Конвенції.

Окрім того, 08.07.2020 Велика Палата Верховного Суду розглянувши кримінальну справу з підстав встановлення рішенням ЄСПЛ від 12.03.2019 у справі «Петухов проти України № 2» зауважила, що в національному законодавстві України існує суттєва законодавча прогалина, що стосується врегулювання можливості звільнення осіб, засуджених до довічного позбавлення волі. Однак заповнення прогалин у нормативно-правових актах, прийняття законів, внесення до них змін і доповнень, узгодження їх положень між собою є прерогативою законодавчої влади і не належить до повноважень суду будь-якої інстанції.

При цьому, суд звертає увагу на те, що в своїй заяві засуджений ОСОБА_1 фактично просить змінити вирок Івано-Франківського обласного суду від 12.12.1995 та Ухвалу Верховного Суду України від 22.02.1996 щодо нього та призначити йому інше (строкове) покарання.

Однак ч. 2 ст.22КПК України вирок та ухвала суду, що набрали законної сили в порядку, визначеному цим Кодексом, є обов`язковими і підлягають безумовному виконанню на всій території України.

Майже аналогічні положення містила ст.403 КПК 1960 року, який діяв на момент засудження ОСОБА_1 за вказаними статтями КК України 1960 року. Зокрема положенням вказаної статті передбачалось, що вирок, ухвала і постанова суду, що набрали законної сили, є обов`язковими для всіх державних і громадських підприємств, установ і організацій, посадових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України.

Вищезазначені рішення суду відносно ОСОБА_1 набрали законної сили і, з огляду на наведені вище положення Закону, підлягають до обов`язкового виконання. При цьому, суд звертає увагу, що у суду відсутні повноваження змінювати їх.

Загальні засади кримінального провадження, а саме положення ст. 7, ч. 6 ст. 9, ст. 12 КПК України, як і положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, та практика Європейського Суду з прав людини, на які посилається засуджений та його захисник, в даному випадку не надають повноважень суду для вирішення питання про звільнення особи від подальшого відбуття покарання, призначеного вироком, що набрав законної сили, в тому числі і з огляду на наявне на даний час законодавче регулювання таких правовідносин та питань щодо відбуття особами такого виду покарання як довічне позбавлення волі.

Суд також звертає увагу і на ту обставину, що ОСОБА_1 був засуджений за умисне вбивство за обтяжуючих обставин та до нього застосовано покарання, у вигляді смертної кари розстрілу, що діяла на момент вчинення ОСОБА_1 злочинів, у відповідності до положень Конституції України.

Разом з тим, 22.02.2000 Верховною Радою України Законом України № 1483-ІІІ внесено зміни до Кримінального Кодексу України (в редакції 1960 року), Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України і статтю 24 КК України, яка передбачала виняткову міру покарання «смертна кара» - виключено, а КК України доповнено ст. 25-2 КК України, згідно якої найсуворішою мірою покарання є «довічне позбавлення волі».

В зв`язку з внесеними змінами, вирок Івано-Франківського обласного суду від 12.12.1995, яким ОСОБА_1 засуджено до смертної кари, приведено у відповідність з вимогами Закону та постановою Івано-Франківського обласного суду від 02 червня 2000 року, призначене ОСОБА_1 покарання у виді смертної кари замінено на довічне позбавлення волі.

За таких обставин Конституційний Суд України зазначає, що альтернативний характер санкцій статей Кодексу 1960 року, які передбачали покарання за особливо тяжкі злочини, не давав підстав для призначення судами іншого покарання замість смертної кари до моменту її заміни Верховною Радою України на довічне позбавлення волі, оскільки це порушувало принцип співмірності тяжкості злочину і покарання за його вчинення, не відповідало принципу справедливості в кримінальному праві.

Також у вищезазначеному Рішенні Конституційного Суду України від 26.01.2011 зазначено, що новий вид кримінального покарання, запроваджений Законом № 1483-ІІІ, довічне позбавлення волі є менш суворим видом покарання порівняно із смертною карою. Цей висновок Конституційного Суду України ґрунтується на тому, що при застосуванні довічного позбавлення волі забезпечується невід`ємне право на життя людини, яка вчинила особливо тяжкий злочин; у санкціях статей, що передбачали покарання за особливо тяжкі злочини, у тому числі умисні вбивства, вчинювані за обтяжуючих обставин, замість смертної кари встановлено довічне позбавлення волі як найбільш суворий вид покарання у переліку кримінальних покарань поряд із позбавленням волі на максимальний строк до п`ятнадцяти років; засудженому до довічного позбавлення волі передбачена можливість заміни цього покарання актом помилування на позбавлення волі на певний строк.

Конституційний Суд України вважає, що оскільки довічне позбавлення волі є менш суворим видом покарання, ніж смертна кара, яка була передбачена Кодексом 1960 року на час вчинення особами особливо тяжких злочинів, то положення Кодексу 1960 року із змінами, внесеними Законом № 1483-ІІІ, є такими, що пом`якшують кримінальну відповідальність та іншим чином поліпшують правове становище осіб, які вчинили особливо тяжкі злочини до набрання чинності цим законом.

Окрім того, на даний час караність діянь, вчинених ОСОБА_1 будь-яким законом не усунута, а тому стверджувати, що засуджений був таким чином підданим катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню, тобто було порушено ст. 3 Європейської конвенції з прав людини, за умови відповідно законодавчого врегулювання такого виду покарання, підстав не вбачається.

Посилання ж засудженого на прийняте 12.05.2019 року ЄСПЛ рішення у справі «Пєтухов проти України», в якому констатовано порушення статті 3 Конвенції, яке пов`язане з тим, що в державі Україна довічно ув`язнені не мають реальної перспективи звільнення, і вказане рішення, як вказує засуджений, є підставою для задоволення його клопотання, суд оцінює критично і вважає, що суд не є суб`єктом, уповноваженим на виконання позитивного обов`язку держави із задоволення вимог статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Так, гарантією недопущення узурпації державної влади є, зокрема, закріплені Конституцією України принципи здійснення державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову (частина перша статті 6) та положення, згідно з яким органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19).

Крім того, Верховним Судом України в постанові від 17 грудня 2013 року у справі № 21-439а13 визначено, що суди не вправі втручатися в діяльність державних органів та органів місцевого самоврядування при здійсненні ними функцій та повноважень, визначених законодавством, не вправі переймати на себе функції суб`єктів владних повноважень, оскільки чинним законодавством України суди не наділені правом створювати норми права, а наділені лише компетенцією перевіряти уже створені норми права на їх відповідність вищестоящим в ієрархії нормативно-правовим актам.

Як зазначалось вище, за нормами діючого законодавства України механізму заміни саме судом невідбутої частини покарання на більш м`яке стосовно засуджених до довічного позбавлення волі не передбачено. Такий механізм має бути встановлений в нормативно-правових актах, що не відноситься до компетенції суду.

При цьому з огляду на невизначеність питання можливого перегляду вироку щодо довічного позбавлення волі в частині скорочення строку відбування такого покарання та перспективи можливого звільнення засудженого від подальшого його відбування на законодавчому рівні, національні суди позбавлені будь-якої процесуальної можливості для вирішення таких питань на даний час, не дивлячись на встановлення рішеннями ЄСПЛ порушень Україною відповідних положень Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

Встановлення судом факту, що довічне позбавлення волі не має реалістичних перспектив звільнення, не передбачено положеннями КК та КПК України, і встановлення такого факту рішеннями ЄСПЛ само собі без відповідних змін до нормативно-правових актів України, не може вплинути на позитивне вирішення питання про звільнення засудженого ОСОБА_1 від призначеного вироком покарання у виді довічного позбавлення волі, який набрав законної сили та виконується на даний час.

Таким чином, на думку суду, на даний час відсутні передбачені законодавством України та практикою Європейського суду з прав людини підстави для звільнення засуджених до довічного позбавлення волі у зв`язку із відбуттям строку покарання або ж заміні строку покарання.

Проте, законодавство України про кримінальну відповідальність передбачає механізм захисту прав осіб, які засуджені до покарання у виді довічного позбавлення волі, шляхом помилування.

Частиною першою статті 87Кримінального кодексуУкраїни встановлено право здійснення Президентом України помилування стосовно індивідуально визначеної особи.

Згідно з частиною другою статті 87Кримінального кодексуУкраїни актом про помилування може бути здійснена заміна засудженому призначеного судом покарання у виді довічного позбавлення волі на позбавлення волі на строк не менше двадцяти п`яти років.

Суд вважає за потрібне роз`яснити засудженому, що відповідно до пунктів 2-5, 9 Положення «Про порядок здійснення помилування», затвердженого Указом Президента України від 21 квітня 2015 року № 223/2015, помилування засуджених здійснюється у виді: заміни довічного позбавлення волі на позбавлення волі на строк не менше двадцяти п`яти років; повного або часткового звільнення від основного і додаткового покарань. Право клопотати про помилування має в тому числі особа, яка засуджена судом України і відбуває покарання в Україні. Клопотання про помилування може бути подано після набрання вироком законної сили, а у разі оскарження вироку в касаційному порядку - після прийняття рішення відповідним судом. У випадку засудження особи до довічного позбавлення волі, клопотання про її помилування може бути подано після відбуття нею не менше двадцяти років призначеного покарання. Особи, які засуджені за тяжкі чи особливо тяжкі злочини або мають дві і більше судимостей за вчинення умисних злочинів чи відбули незначну частину призначеного їм строку покарання, можуть бути помилувані у виняткових випадках за наявності надзвичайних обставин. Під час розгляду клопотання про помилування враховуються: ступінь тяжкості вчиненого злочину, строк відбутого покарання, особа засудженого, його поведінка, щире каяття, стан відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди, сімейні та інші обставини; думка адміністрації установи виконання покарань або іншого органу, який виконує покарання, спостережної комісії, служби у справах дітей, місцевого органу виконавчої влади, органу місцевого самоврядування, громадських об`єднань та інших суб`єктів про доцільність помилування.

У підсумкових висновках стосовно довічного ув`язнення при розгляді справи «Вінтер і інших проти Об`єднаного Королівства» в Європейському суді було зазначено, що ст. 3 Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод повинна тлумачитись в контексті перегляду покарання у виді довічного ув`язнення таким чином, щоб національна влада могла визнати, що в результаті відбування покарання засудженим був досягнутий такий прогрес і виправлення, в результаті якого тривале тримання засудженого в ізоляції не може бути виправданим нелогічними обставинами.

Висловлюючи свої міркування по справі «Вінтер і інших проти Об`єднаного Королівства» суддя Віллігер зазначила, що статтею 3 Конвенції не визначені стандарти і вимоги до зменшення довічного покарання. Зазначена норма вимагає індивідуальної оцінки кожного.

За таких обставин, при відсутності законодавчо закріплених повноважень, суду не надано право оцінювати достатність чи недостатність таких даних для заміни засудженому ОСОБА_1 покарання з довічного на більш м`яке, при тому, що таке право на данний час надано лише Президенту України.

Проте, як слідує із висновків, зроблених судом по справі «Вінтер і інших проти Об`єднаного Королівства», не всі факти порушень владою дають неминучу перспективу для звільнення довічно засуджених, кожен випадок звернень про звільнення довічно засуджених розглядається індивідуально.

Таким чином, нормами Кримінального Кодексу України передбачено можливість заміни покарання у виді довічного позбавлення волі більш м`яким покаранням шляхом помилування засудженого, що у повній мірі відповідає вимогам Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практиці Європейського суду з прав людини.

Тобто, чинне законодавство України надає особам, засудженим до довічного позбавлення волі, можливість дострокового звільнення за певних обставин, орієнтує їх на те, що вони мають зробити, щоб їх помилували, що у повній мірі відповідає вимогам Конвенції прозахист правлюдини іосновоположних свобод та практиці Європейського суду з прав людини. Такою можливістю вправі скористатися і засуджений ОСОБА_1 .

Слід також зауважити, що у п. 97 рішення ЄСПЛ від 12 лютого 2008 року «Кафкаріс проти Кіпру», ЄСПЛ зазначив, що застосування покарання у вигляді довічного позбавлення волі до дорослого правопорушника саме по собі не заборонене, або не є несумісним зі статтею 3 чи будь-якою іншою статтею Конвенції. А тому, з огляду на вищевикладене довічне позбавлення волі не суперечить і ст. 28 Конституції України. При вирішенні питання, чи можливо в конкретному випадку вважати довічне ув`язнення зменшуваним, суд прагнув встановити, чи могли бути у довічно ув`язненого які-небудь перспективи звільнення. Аналіз судової практики Європейського Суду в цьому питанні свідчить, що коли національне законодавство передбачає можливість перегляду довічного ув`язнення з метою його пом`якшення, зменшення, припинення чи умовно-дострокового звільнення засудженого, цього достатньо, щоб задовольнити вимоги статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Також суд зазначає, що 22 квітня 2021 року рішенням ЄСПЛ у справі «Полторацький проти України» встановлено порушення Україною, серед іншого, ст. 3 Конвенції щодо ОСОБА_1 , стосовно довічного ув`язнення без перспективи звільнення.

Загальні принципи, яких дотримувався ЄСПЛ при ухваленні цього рішення, - оцінка та аналіз наведених ним фактів, констатований зміст порушення Конвенції та визнання порушення достатньо справедливою сатисфакцією - свідчать про допущення щодо ОСОБА_1 таких порушень Конвенції, які за цих обставин неможливо відновити у вигляді того стану чи становища, що існували до вчинення порушень.

У таких випадках засобами компенсації можуть бути: сплата присудженого відшкодування моральної шкоди, аналіз причин порушення Конвенції та пошук шляхів усунення цих порушень, вжиття інших заходів загального характеру. Виконання цих заходів покладається на компетентні органи державної влади.

З урахуванням Рекомендації № R (2000) 2 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень ЄСПЛ від 19 січня 2000 року встановлене Судом порушення Україною міжнародних зобов`язань може бути підставою для перегляду судових рішень лише в тому випадку, якщо можна досягти на національному рівні restitutio in integrum (повного відновлення), тобто відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який особа мала до порушення Конвенції.

Щодо ОСОБА_1 таке повне відновлення попереднього юридичного стану, зокрема шляхом перегляду судових рішень та заміни призначеного покарання, на покарання не пов`язане з довічним позбавлення волі, не є можливим, оскільки ЄСПЛ констатував порушення Конвенції лише щодо довічного ув`язнення без перспективи звільнення та не зробив висновку про порушення конвенційних прав заявника під час розгляду в судах справи щодо нього.

Констатоване порушення Конвенції щодо заявника може бути усунуто лише шляхом вжиття заходів загального характеру з боку держави (внесення змін у відповідне законодавство).

Разом з тим, у вказаному рішенні ЄСПЛ дійшов висновку про відсутність порушень з боку держави ст. 13 Конвенції наголосивши на тому, що ст. 13 Конвенції не може тлумачитись як така, що вимагає наявності засобу юридичного захисту від недосконалості національного законодавства, оскільки в такому випадку Суд вимагатиме від Договірних держав імплементації положень Конвенції в національне законодавство. Іншими словами, це положення не зобов`язує держави дозволяти особам оскаржувати національне законодавство у національних органах влади на тій підставі, що воно суперечить Конвенції.

За таких обставин, суд приходить до висновку, що клопотання засудженого ОСОБА_1 про припинення виконання покарання у виді довічного позбавлення волі, задоволенню не підлягає.

Враховуючи наведене та керуючись ст.ст. 336, 370-372, 395, 537, 539 КПК України, ст.ст. 74, 87 КК України, суд -

Ухвалив:

В задоволенні клопотання засудженого ОСОБА_1 про припинення виконання покарання у виді довічного позбавлення волі відмовити.

На ухвалу суду може бути подана апеляційна скарга до Вінницького апеляційного суду протягом семи днів з дня її оголошення.

Суддя: