Постанова № 10395346, 15.07.2010, Одеський апеляційний господарський суд

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

__________________

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"15" липня 2010 р. Справа № 30-16/50-08-1359

К олегія суддів Одеського апеляційного господарського суду у складі:

Головуючого судді: Бєляновського В.В.,

Суддів: Шевченко В.В.

Мирошниченко М.А.

при секретарі - Риковій О.М.,

за участю представників:

Від прокуратури: не зявився

Від позивача: ОСОБА_2

Від 1 відповідача: не зявився

Від 2 відповідача: не зявився

Від ІІІ особи: Борисенкова К.І.

розглянувши у відкритому судовому засіданні

апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю „Ринок Північний”

на рішення господарського суду Одеської області

від 01.06.2010 року

у справі № 30-16/50-08-1359

за позовом: субєкта підприємницької діяльності - фізичної особи ОСОБА_4

до відповідачів:

1.Одеської міської ради;

2.Виконавчого комітету Одеської міської ради,

третя особа на стороні відповідача, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору: Товариства з обмеженою відповідальністю „Ринок Північний”

за участю прокуратури Одеської області

про визнання права власності

ВСТАНОВИЛА:

У квітні 2008 року фізична особа підприємець ОСОБА_4 звернулася до господарського суду Одеської області з позовом до виконавчого комітету Одеської міської ради про визнання права власності на нежитлове приміщення двоповерхового магазину загальною площею 129,1 кв. м., що знаходиться за адресою: м. Одеса, пр. Добровольського, № 114/3 та нежитлове приміщення одноповерхового магазину загальною площею 127,4 кв. м., що знаходиться за адресою: м. Одеса, пр. Добровольського, № 114/4.

Позовні вимоги обґрунтовувалися тим, що зазначені обєкти нерухомості були самовільно побудовані позивачем за власні кошти, що підтверджується розрахунковими документами на оплату будівельних матеріалів, але після закінчення будівництва виконавчими органами Одеської міської ради позивачеві було відмовлено у прийнятті вищевказаних будівель до експлуатації та видачі правовстановлюючих документів у звязку з тим, що зведення цих будівель було здійснено без погодження зі службами міста та без належного дозволу на будівництво. Вважаючи, що відсутність належним чином оформлених правовстановлюючих документів на спірні обєкти нерухомості не дозволяє йому, як власнику цих обєктів, у повному обсязі реалізувати свої повноваження щодо володіння, користування та розпорядження належним на праві власності майном, позивач на підставі ст. ст. 328, 331, 376 ЦК України просив задовольнити позов.

Виконавчий комітет Одеської міської ради позов не визнав з посиланням на те, що спірні нежитлові будівлі є самовільним будівництвом, побудованими позивачкою без узгодженої проектної документації й одержання дозволу на будівництво, на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети та без дозволу власника цієї ділянки Одеської міської ради, вказані обєкти нерухомості не прийняті у встановленому порядку в експлуатацію, у звязку з чим згідно з ч. 2 ст. 376 ЦК України позивачка не набула право власності на них.

Ухвалою господарського суду Одеської області від 14.04.2008 року до участі у справі в якості іншого відповідача залучено Одеську міську раду та ухвалою від 18.08.2008 року в якості третьої особи без самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Товариства з обмеженою відповідальністю „Ринок Північний”.Рішенням господарського суду Одеської області від 08.05.2008 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного господарського суду від 15.07.2008 року, позов було задоволено з мотивів обґрунтованості позовних вимог.

Постановою Вищого господарського суду України від 15.10.2009 року вказані рішення суду першої інстанції та постанова апеляційної інстанції були скасовані з підстав неповного зясування обставин, що мають значення для справи та неправильного застосування норм матеріального права і порушення норм процесуального права, а справу направлено до господарського суду Одеської області на новий розгляд.

В процесі нового розгляду даної справи, позивачка користуючись своїм правом передбаченим ст. 22 ГПК України неодноразово уточнювала свої позовні вимоги і останньою заявою поданою до суду 27.05.2010 року просила господарський суд визнати за нею право власності на нежитлове приміщення двоповерхового магазину загальною площею 129,1 кв.м., що знаходиться за адресою: м. Одеса, пр. Добровольського, № 114/3. Уточнені вимоги обґрунтовані посиланнями на ст. ст. 41, 55 Конституції України та ст. ст. 15, 16, 182, 331 ЦК України.

За результатами нового розгляду даної справи господарський суд Одеської області ухвалив рішення від 01.06.2010 року (суддя Рога Н.В.), яким позов задовольнив, визнав за фізичною особою підприємцем ОСОБА_4 право власності на нерухоме майно, а саме: нежитлове приміщення двоповерхового магазину загальною площею 129,1 кв.м., що знаходиться за адресою: м. Одеса, пр. Добровольського, № 114/3.

В апеляційній скарзі ТОВ „Ринок Північний” просить зазначене рішення скасувати та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити повністю. На обґрунтування вимог апеляційної скарги скаржник вказує те, що судом неповно встановлено обставини справи, що стало причиною ухвалення незаконного рішення; судом неправильно застосовано норми матеріального права, а саме: ст. ст. 15, 16, 331, 376 ЦК України, ст. 18 Закону України „Про основи містобудування”; судом безпідставно, з перевищенням своїх повноважень, присвоєно поштову адресу спірним нежитловим приміщенням; суд приймаючи рішення про задоволення позовних вимог проігнорував вказівки Вищого господарського суду України, викладені в постанові від 15.10.2009 року по даній справі; висновок суду щодо неналежності користування ТОВ „Ринок Північний” земельною ділянкою, на якій встановлені спірні обєкти, є безпідставним та незаконним; зауваження суду щодо підтвердження права власності позивача витягом з реєстру прав власності на нерухоме майно є неправомірним, оскільки підставою виникнення цього права є рішення господарського суду від 08.05.2008р., яке скасовано постановою Вищого господарського суду України від 15.10.2009 року.

Відзиви на апеляційну скаргу від сторін не надходили.

Про день, час і місце розгляду апеляційної скарги сторони та прокурор були повідомлені заздалегідь належним чином, проте прокурор та відповідачі не скористалися наданим законом правом на участь в засіданні суду. Незявлення прокурора та відповідачів в судове засідання не перешкоджає розгляду апеляційної скарги за наявними в справі матеріалами згідно з приписами ст. ст. 75, 101 ГПК України.

Обговоривши доводи апеляційної скарги та заперечення на неї, вислухавши пояснення позивача та третьої особи, дослідивши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судом норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного рішення, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Як вказує позивачка у позовній заяві та заяві про уточнення позовних вимог, у 2006-2007 роках позивачем за власні кошти самовільно було збудовано двоповерхову будівлю магазину загальною площею 129,1 кв.м., яка знаходиться за адресою: м. Одеса, пр. Добровольського, № 114/3, що підтверджується розрахунковими документами на оплату будівельних матеріалів та технічним паспортом, виготовленим 09.10.2007 року КП „Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації обєктів нерухомості”. Однак виконавчими органами Одеської міської ради позивачеві було відмовлено у прийнятті вказаної будівлі в експлуатацію у встановленому законом порядку та видачі правовстановлюючих документів на неї у звязку з тим, що зведення цієї будівлі здійснено без погодження зі службами міста та без належного дозволу на будівництво. Вважаючи, що з боку відповідачів порушуються права та охоронювані законом інтереси позивача у вигляді невизнання права власності на спірну будівлю, позивач на підставі ч. 4 ст. 41, ст. 55Конституції України, ч. 1 ст. 15, ст. ст. 16,331 ЦК України звернувся до господарського суду з даним позовом посилаючись в обґрунтування своїх вимог на те, що оскільки спірний обєкт нерухомості зведений відповідно до чинних будівельних, пожежних і санітарних правил, то право власності на нього у позивача обєктивно вже існує.

Отже, предметом судового розгляду у даній справі є визнання права власності на обєкт самочинного будівництва, збудований приватним підприємцем ОСОБА_4 на земельній ділянці Одеської міської ради.

Відповідно до ч. 1 ст. 1 Земельного кодексу України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Земельні відносини згідно з ч. 1 ст. 3 цього Кодексу регулюються Конституцією України, Земельним кодексом України, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Положеннями ст. ст. 13, 41 Конституції України визначено, що від імені Українського народу права власності здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією і усі суб'єкти права власності рівні перед законом. Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю.

Відповідно до ст. ст. 142-145 Конституції України до матеріальної основи органів місцевого самоврядування, окрім інших об'єктів, належить земля, управління якою здійснюють територіальні громади через органи самоврядування в межах їх повноважень шляхом прийняття рішень. Права органів самоврядування захищаються в судовому порядку.

Згідно з ст. 60 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні” земля в межах м. Одеси є комунальною власністю та належить територіальній громаді м. Одеси, представником якої є Одеська міська рада.

Так, відповідно до п. б ст. 80 Земельного Кодексу України суб'єктами права власності на землі комунальної власності є територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування - на землі комунальної власності.

Відповідно до ст. 83 цього Кодексу землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю. У комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об'єкти комунальної власності.

Окрім того, із змісту п. 34 ст. 26, ст. 33 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні” та ст. 12 Земельного кодексу України вбачається, що розпорядження землями територіальних громад, надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності віднесено до виняткової компетенції міської ради.

Вказані обставини не були предметом дослідження місцевого господарського суду.

Так, задовольняючи позов і визнаючи за позивачкою право власності на спірний обєкт нерухомого майна, місцевий господарський суд керувався приписами ст. 41 Конституції України та ст. ст. 321, 331 ЦК України про те, що право власності є непорушеним; ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні; особа, яка виготовила (створила) річ зі своїх матеріалів на підставі договору, є власником цієї речі. При цьому, суд виходив із того, що згідно з технічним висновком, виготовленим приватним підприємством „Геолбуд”, технічний стан спірної будівлі задовільний, конструкції будівлі відповідають вимогам ДБН, будівля побудована технічно правильно, не є тимчасовою спорудою і подальша її експлуатація можлива, а Одеська міська рада як власник земельної ділянки, на якій спірний обєкт розташований, не здійснювала ніяких дій щодо знесення самовільно збудованого обєкту.

Проте, з таким погодитися не можна.

Відповідно до ч. 1 ст. 122 Земельного кодексу України, у редакції чинній на момент здійснення будівництва, сільські, селищні, міські ради надають земельні ділянки у постійне користування юридичним особам із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.

Згідно з ч. 1 ст. 123 цього Кодексу надання земельних ділянок юридичним особам у постійне користування здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування за проектами відведення цих ділянок.

Відповідно до ч. 1 ст. 124 Земельного кодексу України передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування шляхом укладення договору оренди земельної ділянки.

Статтею 125 цього Кодексу встановлено, що право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації. Право на оренду земельної ділянки виникає після укладення договору оренди і його державної реєстрації. Приступати до використання земельної ділянки до встановлення її меж у натурі (на місцевості), одержання документа, що посвідчує право на неї, та державної реєстрації забороняється.

Статтею 126 Земельного кодексу України передбачено, що право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою посвідчується державними актами. Форми державних актів затверджуються Кабінетом Міністрів України. Право оренди землі оформляється договором, який реєструється відповідно до закону.

Виходячи з аналізу вказаних правових норм для здійснення будівництва громадянин чи юридична особа зобовязані набути у встановленому порядку право власності на землю чи право користування земельною ділянкою, одержати Державний акт на право власності на земельну ділянку чи договір оренди землі, або Державний акт на право постійного користування землею, зареєструвати обраний правовий титул використання землі, а також визначити межі земельної ділянки в натурі (на місцевості). Без виконання цих юридично значимих дій приступати до освоєння земельної ділянки забороняється.

Тому в разі, якщо особа не одержала рішення сільської, селищної чи міської ради або державної адміністрації про надання земельної ділянки в оренду під забудову і приступила до спорудження житлового будинку чи іншої нерухомості, таке будівництво має кваліфікуватися як самочинне, оскільки у забудовника не виникло право на земельну ділянку для цієї мети, а тому будь-які дії осіб щодо фактичного користування земельною ділянкою, яка перебуває у комунальній власності, є порушенням виключного, передбаченого Конституцією України, права органу місцевого самоврядування на здійснення права власності від імені Українського народу та управління землями, яке підлягає захисту.

Наявні у справі матеріали свідчать про те, що позивачці земельна ділянка під забудову спірних обєктів не виділялася, право користування земельною ділянкою, на якій споруджені ці обєкти, не оформлялося та не надавалося, що підтверджується відсутністю відповідного Державного акту на право постійного користування земельною ділянкою, договору її оренди чи Державного акту про право власності на неї.

Окрім того, положеннями ст. 18 Закону України „Про основи містобудування”, в редакції чинній на момент здійснення будівництва, передбачено, що спорудження об'єктів містобудування незалежно від форм власності здійснюється з дозволу відповідних Рад народних депутатів. Це право Ради народних депутатів можуть делегувати відповідним виконавчим органам. Закінчені будівництвом об'єкти підлягають прийняттю в експлуатацію в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до ст. 24 Закону України „Про планування і забудову територій”, в редакції чинній на момент здійснення будівництва, фізичні та юридичні особи, які мають намір здійснити будівництво об'єктів містобудування на земельних ділянках, що належать їм на праві власності чи користування, зобов'язані отримати від виконавчих органів відповідних рад, Київської та Севастопольської міської державної адміністрацій, у разі делегування їм таких повноважень відповідними радами, дозвіл на будівництво об'єкта містобудування (далі - дозвіл на будівництво). Фізичні та юридичні особи, заінтересовані в здійсненні будівництва об'єктів містобудування, подають письмову заяву про надання дозволу на будівництво до виконавчого органу відповідної ради або Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації. До заяви додається документ, що засвідчує право власності чи користування земельною ділянкою. У разі, якщо замовник (забудовник) не є власником чи користувачем земельної ділянки, також подається нотаріально засвідчена згода власника земельної ділянки на забудову цієї ділянки, а якщо ділянка перебуває у користуванні, - нотаріально засвідчені згоди власника та користувача земельної ділянки на її забудову. Перелік інших документів та матеріалів, необхідних для отримання дозволу на будівництво, які додаються до письмової заяви, порядок їх розгляду визначаються регіональними та/або місцевими правилами забудови.

Разом з тим, в матеріалах справи немає доказів того, що позивачка отримала наданий у встановленому порядку дозвіл на будівництво спірних обєктів.

Однак, навіть і наявність такого дозволу на будівництво обєктів містобудування не надає права на початок виконання будівельних робіт без отримання відповідного дозволу на виконання будівельних робіт місцевої інспекції державного архітектурно будівельного контролю, без розробленої та затвердженої належним чином проектно кошторисної документації.

З цих же підстав безпідставними є посилання місцевого господарського суду на технічний висновок про стан будівельних конструкцій та технічні умови щодо виносу діючого газопроводу високого тиску, оскільки вказані документи не є проектною та дозвільною документацією на будівництво спірних обєктів та належними документами, які б підтверджували надання земельної ділянки саме для цієї мети.

Приймаючи рішення про задоволення позову та визнавши за позивачкою право власності на самочинно збудоване нерухоме майно місцевий господарський суд необґрунтовано застосував до спірних правовідносин положення ст. 331 ЦК України, яка визначає загальні підстави та порядок набуття права власності на нове майно, що створене з додержанням вимог закону та інших правових актів, однак не регулює правовий режим самочинного будівництва.

Водночас поняття самочинного будівництва, а також правові підстави та умови визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно визначені у ст. 376 ЦК України, яка є спеціальною у регулюванні спірних правовідносин, оскільки унормовує відносини, що виникають у тих випадках, коли вимоги закону та інших правових актів під час створення нової речі (самочинному будівництві) були порушені.

Задовольняючи позов місцевий господарський суд не звернув уваги на те, що згідно з ч. 3 ст. 376 ЦК України право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно. За цих обставин суду належало зясувати, чи вирішував компетентний орган за зверненням позивача питання про надання останньому земельної ділянки розташованої під збудованими обєктами нерухомості, такого цільового призначення, яке передбачає можливість будівництва на ній.

Між тим, належних доказів, які б свідчили про те, що за зверненням позивача Одеською міською радою приймалося рішення про затвердження проекту відведення земельної ділянки у звязку із здійсненим будівництвом обєктів, позивачем до суду не подано і таких доказів у справі не міститься.

Таким чином, з урахуванням встановлених судом апеляційної інстанції обставин справи, при вирішенні даного спору підлягають застосуванню положення частин 1, 2, 4 ст. 376 ЦК України, якими встановлено, що житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього. Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок.

А за таких обставин, оскільки спірне нерухоме майно є самочинним будівництвом і позивач не набув права власності на нього, правові підстави для задоволення позову відсутні і місцевий господарський суд неправомочний був визнавати право власності на спірне нерухоме майно за позивачем.

Слід при цьому зазначити, що місцевий господарський суд фактично ухилився від встановлення та правової оцінки вказаних обставин, які мають істотне значення для справи. Окрім того, приймаючи оскаржуване рішення місцевий суд в порушення вимог ч. 1 ст. 11112 ГПК України не виконав жодної вказівки, що містяться в постанові Вищого господарського суду України від 15.10.2009 року, які є обовязковими для суду першої інстанції під час нового розгляду справи.

З урахуванням наведеного, колегія суддів вважає, що оскільки місцевий господарський суд неповно зясував обставини справи, неправильно застосував норми матеріального права та порушив норми процесуального права, то оскаржуване рішення підлягає скасуванню як незаконне з прийняттям нового рішення про відмову у задоволенні позову.

Згідно з ст.ст. 44, 49 ГПК України за рахунок позивачки ТОВ „Ринок Північний” підлягають відшкодуванню витрати зі сплати державного мита за подання апеляційної скарги в сумі 42 грн. 50 коп.

Керуючись ст. ст. 99, 101-105, 122 ГПК України, колегія суддів -,

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю „„Ринок Північний” задовольнити.

Рішення господарського суду Одеської області від 01.06.2010 року у справі № 30-16/50-08-1359 скасувати і стягнення за ним припинити.

У задоволенні позову відмовити.

Стягнути з фізичної особи - підприємця ОСОБА_4 (65078, АДРЕСА_1, код ЄДРПОУ НОМЕР_1) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю „„Ринок Північний” (65025, м. Одеса, пр. Добровольського, 114/2, ЄДРПОУ 24544420) судові витрати в сумі 42 грн. 50 коп.

Доручити господарському суду Одеської області видати відповідний наказ.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Вищого господарського суду України.

Головуючий суддя Бєляновський В.В.

Судді Мирошниченко М.А.

Шевченко В.В.