Рішення № 103907443, 24.03.2022, Славутицький міський суд Київської області

Р І Ш Е Н Н Я

іменем України

Справа №377/87/22

Провадження №2/377/111/22

24 березня 2022 року Славутицький міський суд Київської області у складі: головуючої - судді Малишенко Т.О., за участю секретаря судового засідання: Ричок З.В., розглянув в порядку спрощеного позовного провадження без виклику (повідомлення) сторін цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Державного спеціалізованого підприємства «Центральне підприємство з поводження з радіоактивними відходами» - про скасування наказу про відсторонення від роботи без збереження заробітної плати,

У С Т А Н О В И В:

02.02.2022 року до суду надійшла позовна заява у якій позивач, посилаючись на ст.ст. 21, 24, 32, 43, 64 Конституції України, ст.ст. 2, 2-1, 46 КЗпП України, просить:

Визнати незаконним та скасувати наказ Державного спеціалізованого підприємства «Центральне підприємство з поводження з радіоактивними відходами» від 10.01.2022 № 02 про відсторонення ОСОБА_1 , провідного інженера з ліцензійної роботи, від роботи без збереження заробітної плати.

Стягнути з Державного спеціалізованого підприємства «Центральне підприємство з поводження з радіоактивними відходами» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час відсторонення від роботи починаючи з 10.01.2022р. по час постановлення рішення суду.

Зобов`язати Державне спеціалізоване підприємство «Центральне підприємство з поводження з радіоактивними відходами» видати наказ про допуск до роботи ОСОБА_1 , яким передбачається нарахування середнього заробітку за час відсторонення від роботи починаючи з 10.01.2022р. по час постановлення рішення суду, врахування періоду відсторонення від роботи починаючи з 10.01.2022р. по час постановлення рішення суду до страхового стажу для призначення пенсії, додаткової відпустки та оплати тимчасової непрацездатності, та стажу, що дає право на щорічну основну відпустку.

Зобов`язати Державне спеціалізоване підприємство «Центральне підприємство з поводження з радіоактивними відходами» забезпечити належний допуск ОСОБА_1 до виконання роботи, визначеної його посадовою інструкцією з часу постановлення рішення суду.

Стягнути з Державного спеціалізованого підприємства «Центральне підприємство з поводження з радіоактивними відходами» на користь ОСОБА_1 моральну шкоду у розмірі мінімальної заробітної плати.

Позовні вимоги обґрунтовувались тим, що він працює в Державному спеціалізованому підприємстві «Центральне підприємство з поводження з радіоактивними відходами» (далі по тексту - ДСП ЦППРВ) на посаді провідного інженера з ліцензійної роботи з 01 жовтня 2019 року. Керівником служби ліцензування та якості (структурний підрозділ ДСП ЦППРВ, згідно з наказом по підприємству від 17.11.2021 №637 «Про обов`язкове профілактичне щеплення проти COVID-19» він був ознайомлений з цим наказом, щодо необхідності надання відділу охорони праці (структурний підрозділ ДСП ЦППРВ) списки вакцинованих працівників та копії документів, які підтверджують, що працівник отримав повний курс вакцинації або одну дозу дводозної вакцини від COVID-19, або копію медичного висновку про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я (далі - медична інформація), до 02 грудня 2021 року. Відділ охорони праці зобов`язали надати керівнику підприємства список працівників, що у встановлений термін не надали медичної інформації для подальшого прийняття рішення щодо їх відсторонення від роботи. Наказ № 637 виданий на підстав наказу Міністерства охорони здоров`я України від 01.11.2021 №2393 «Про затвердження Змін до Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням». Вважає, що наказ № 637 є грубим порушенням конституційного права на працю з боку відповідача, яке полягало в тому, що в нього незаконно вимагали на роботі медичну інформацію, а також загрозою обмеження права на повноцінну роботу, він вказав свої заперечення до наказу, на екземплярі наданого для ознайомлення, як такого що має ознаки посягання на право людей, громадян (працівників), визначених і гарантованих Конституцією України і Законами України. Наказом від 10.01.2022 №02 «Про відсторонення від роботи» його було відсторонено від роботи без збереження заробітної плати та втрати страхового стажу для призначення пенсії, додаткової відпустки, та оплати тимчасової непрацездатності та стажу, що дає право на щорічну основну відпустку з 10.01.2022 року, з формулюванням: «який не надав документ, що підтверджує вакцинацію від COVID-19 або медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я до усунення причин, що зумовили відсторонення від роботи».

Вважає даний наказ незаконним, оскільки, документ, що підтверджує вакцинацію від COVID-19 або медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я - це конфіденційна інформація, відповідно до Закону України «Про інформацію», яка не обов`язкова до надання і яка не впливає на трудові правовідносини, які визначені посадовою інструкцією провідного інженера з ліцензійної роботи служби ліцензування та якості. Також ст. 46 (Відсторонення від роботи) КЗпП України», на яку є посилання в преамбулі наказу №02, передбачається, що: «Відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі: появи на роботі в нетверезому стані,...; в інших випадках, передбачених законодавством», КЗпП України не передбачається відсторонення працівників від роботи, які не надають медичну інформацію. Крім того ст.12 (Профілактичні щеплення) Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», на яку, також, є посилання в преамбулі наказу №02, однозначно, визначено, що обов`язковими і включаються до календаря щеплень є «профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу».

Вважає, що наказ № 02 від 10.01.2022 про відсторонення його від роботи порушує права, гарантовані Конституцією та Законодавством України, а тому є незаконним та підлягає скасуванню рішенням суду.

Ухвалою судді від 04 лютого 2022 року, після виконання вимог ч.6 ст.187 ЦПК України, відкрито провадження у справі в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, відповідно до ч.5 ст.279 ЦПК за наявними матеріалами.

Позивачу направлено копію ухвали суду від 04.02.2022 року про відкриття провадження яке отримано 08.02.2022 року, що підтверджено зворотнім поштовим повідомленням.

Відповідачу надіслано копію ухвали суду від 04.02.2022 року про відкриття провадження та копію позовної заяви з додатками та отримано 10.02.2022 року, що підтверджено зворотнім поштовим повідомленням.

Роз`яснено сторонам, що відповідно до вимог ч.7 ст.279 ЦПК України, клопотання про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням сторін відповідач має право подати в строк для подання відзиву, а позивач - разом з позовом або не пізніше п`яти днів з дня отримання відзиву.

Представник відповідача надав письмовий відзив, із змісту якого вбачається, що позовні вимоги не визнають так як, згідно з Наказом МОЗ №2393, обов`язковій вакцинації проти COVID-19 підлягають працівники: зокрема підприємств, установ та організацій, включених до Переліку об`єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави, затвердженого постановою КМУ від 04 березня 2015року №83. Оскільки, ДСП «ЦППРВ» відноситься до підприємств, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави, а також належить до сфери управління центральних органів виконавчої влади (ДАЗВ), то працівники підприємства відповідно до Наказу МОЗ № 2393 підлягають обов`язковій вакцинації.

Зважаючи на відсутність клопотань сторін щодо розгляду справи у судовому засіданні та незначну складність спору, суд не вбачає підстав для проведення судового засідання, а тому справа розглядається за правилами спрощеного письмового позовного провадження без виклику сторін відповідно до ч.5 ст. 279 ЦПК України і ч.13 ст.7 ЦПК України в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.

Суд, дослідивши матеріали справи, з`ясувавши фактичні обставини справи, оцінивши та давши належну оцінку зібраним по справі доказам, встановив наступне.

Між позивачем та відповідачем склалися трудові відносини з 01.10.2019 на підставі наказу № 1750 о/с від 10.09.2019.

Згідно з наказом по підприємству ДСП ЦППРВ від 17.11.2021 №637 «Про обов`язкове профілактичне щеплення проти COVID-19» позивач був ознайомлений з цим наказом 18.11.2021 року, щодо необхідності надання відділу охорони праці (структурний підрозділ) списки вакцинованих працівників та копії документів, які підтверджують, що працівник отримав повний курс вакцинації або одну дозу дводозної вакцини від COVID-19, або копію медичного висновку про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я, до 02 грудня 2021 року. Відділ охорони праці зобов`язали надати керівнику підприємства список працівників, що у встановлений термін не надали медичної інформації для подальшого прийняття рішення щодо їх відсторонення від роботи.

Наказом від 10.01.2022 №02 «Про відсторонення від роботи» ОСОБА_1 , було відсторонено від роботи без збереження заробітної плати та втрати страхового стажу для призначення пенсії, додаткової відпустки, та оплати тимчасової непрацездатності та стажу, що дає право на щорічну основну відпустку з 10.01.2022 року, з формулюванням: «який не надав документ, що підтверджує вакцинацію від COVID-19 або медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я до усунення причин, що зумовили відсторонення від роботи». Позивач був ознайомлений з даним наказом 10.01.2022 року.

11.01.2022 року позивач подав відповідачу заяву в якій зазначив про те, що відповідно до чинного законодавства забороняється збирання та розповсюдження інформації про стан здоров`я особи без її згоди, включаючи інформацію про вакцинацію проти COVID-19.

18.11.2021 року ДСП ЦППРВ надало позивачу відповідь, із змісту якого вбачається, що вони вважають свої дії правомірними і законними відповідно до чинного законодавства. Правовою підставою винесення такого наказу відповідач визначив ст. 46 КЗпП України, постанову КМУ від 09.12.2020 № 1236, наказ МОЗ України від 04.10.21 № 2153, наказ МОЗ України від 01.11.2021 року № 2393.

Суд вивчив надані докази сторонами, прийшов до наступного висновку.

Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Частиною першою статті 3 КЗпП України визначено, що законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності й галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

Відповідно до частини першої статті 46 КЗпП України відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння; відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством.

Відсторонення працівника від роботи - це призупинення виконання ним своїх трудових обов`язків за рішенням уповноважених на це компетентних органів з підстав, передбачених законодавством.

За змістом вищеназваної статті, допускається, відсторонення працівника або у випадках, перелічених у статті, або в інших випадках, які повинні бути також передбачені певним нормативним документом.

Вказаний правовий висновок висловлений Верховним Судом у постанові від 23 січня 2019 року в справі №755/6458/15-ц.

Конституційним Судом України (у справі за конституційним зверненням Київської міської ради професійних спілок щодо офіційного тлумачення частини 3 статті 21 КЗпП України від 9 липня 1998р. № 12-рп/98) було дано офіційне тлумачення терміну «законодавство». Так, Конституційний Суд України дійшов висновку, що термін «законодавство», який вживається в частині 3 статті 21 Кодексу законів про працю України щодо визначення сфери застосування контракту як особливої форми трудового договору, потрібно розуміти так, що ним охоплюються закони України, чинні міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, а також постанови Верховної Ради України, укази Президента України, декрети і постанови Кабінету Міністрів України, прийняті в межах їх повноважень та відповідно до Конституції України і законів України. Тобто Конституційний Суд України фактично став на позицію тлумачення поняття «законодавство» у широкому значенні.

Згідно з частиною першою статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу є обов`язковими і включаються до календаря щеплень.

За змістом частини другої цієї статті працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт. Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

Виходячи з викладеного, центральним органом виконавчої влади, що, забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я, яким відповідно до Положення про Міністерство охорони здоров`я України, затвердженим постановою КМУ від 25.03.2015 року №267 (в редакції постанови КМУ від 24.01.2020 року №90), є Міністерство охорони здоров`я України, може встановлюватися перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт.

Таким чином, до інших випадків відсторонення працівника від роботи, передбачених законодавством, про що зазначено у статті 46 КЗпП України, належить, зокрема, випадок, передбачений в частині другій статті 12 Закону України «Про захист населення від інших інфекційних хвороб», відповідно до якої у разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень працівниками професій, виробництв та організацій, для яких таке щеплення є обов`язковим, у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від роботи.

З урахуванням наведеного, доводи позивача про те, що статтею 46 КЗпП України не передбачено право роботодавця відсторонити працівника від роботи через відмову вакцинуватися від COVID-19 суд вважає необґрунтованими, тому їх відхиляє.

Доводи позивача про те, що обов`язковість щеплення від коронавірусної хвороби COVID-19 не передбачена Законом України «Про захист населення від інфекційних хвороб», ґрунтуються на неправильному тлумаченні позивачем норм права.

Так, в частині першій статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» передбачено, що профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу є обов`язковими і включаються до календаря щеплень. Проте, частиною другою статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» визначено, що працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб.

Відповідно до п.1 Календаря профілактичних щеплень в Україні, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України № 595 від 16 вересня 2011 року (у редакції наказу Міністерства охорони здоров`я України від 11 серпня 2014 року №551), зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 10 жовтня 2011 року за № 1159/19897, Календар профілактичних щеплень в Україні включає обов`язкові профілактичні щеплення з метою запобігання захворюванням на дифтерію, кашлюк, кір, поліомієліт, правець, туберкульоз. Інші обов`язкові щеплення встановлюються відповідно до цього Календаря для груп населення: за віком; щеплення дітей з порушенням цього Календаря; щеплення ВІЛ-інфікованих осіб; за станом здоров`я; щеплення дітей після алло/ауто-ТСГК (трансплантація стовбурових гемопоетичних клітин); щеплення на ендемічних і ензоотичних територіях та за епідемічними показаннями.

Пунктом 2 вказаного Календаря профілактичних щеплень в Україні передбачено, що обов`язковим профілактичним щепленням для запобігання поширенню інших інфекційних захворювань підлягають окремі категорії працівників у зв`язку з особливостями виробництва або виконуваної ними роботи.

Таким чином, наведеними нормами Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» та Календарем профілактичних щеплень в Україні передбачено встановлення обов`язкових щеплень проти інших інфекційних хвороб.

01.11.2021 на виконання вимог Закону, МОЗ видало наказ № 2393 «Про затвердження Змін до Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням», яким було розширено перелік організацій, працівники яких мають обов`язково щепитися проти COVID-19.

Згідно з Наказом МОЗ № 2393, обов`язковій вакцинації проти COVID-19 підлягають працівники: зокрема, підприємств, установ та організацій, включених до Переліку об`єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави, затвердженого постановою КМУ від 04 березня 2015 року № 83.

Оскільки, ДСП «ЦППРВ» відноситься до підприємств, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави, а також належить до сфери управління центральних органів виконавчої влади (ДАЗВ), то працівники підприємства відповідно до Наказу МОЗ № 2393 підлягають обов`язковій вакцинації.

Поняття інфекційної хвороби визначено у статті 1 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», відповідно до якої інфекційні хвороби - розлади здоров`я людей, що викликаються живими збудниками (вірусами, бактеріями, рикетсіями, найпростішими, грибками, гельмінтами, кліщами, іншими патогенними паразитами), продуктами їх життєдіяльності (токсинами), патогенними білками (пріонами), передаються від заражених осіб здоровим і схильні до масового поширення.

Суд звертає увагу, що відповідно до Переліку особливо небезпечних, небезпечних інфекційних та паразитарних хвороб людини і носійства збудників цих хвороб, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України від 19.07.1995 №133 зі змінами, внесеними наказом Міністерства охорони здоров`я України від 25.02.2020 №521 «Про внесення зміни до Переліку особливо небезпечних, небезпечних інфекційних та паразитарних хвороб людини і носійства збудників цих хвороб», гостра респіраторна хвороба COVID-19 внесена до цього переліку як особливо небезпечна інфекційна хвороба.

Як вбачається із змісту частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», Міністерство охорони здоров`я має право визначити перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, тобто МОЗ має право встановити перелік як окремих професій, так і виробництв, і організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням.

Пунктом 41-6 постанови КабінетуМіністрів України від 09.12.2020 №1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2», який набрав чинності з 08 листопада 2021 року, визначено керівникам державних органів (державної служби), керівників підприємств, установ та організацій забезпечити:

1) контроль за проведенням обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов`язковість профілактичних щеплень яких передбачена переліком професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, затвердженим наказом Міністерства охорони здоров`я України від 04 жовтня 2021 р. № 2153 (далі Перелік);

2) відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно до статті 46 Кодексу законів про працю України, частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу», крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я;

3) взяття до відома, що: на час такого відсторонення оплата праці працівників та державних службовців здійснюється з урахуванням частини першої статті 94 Кодексу законів про працю України, частини першої статті 1 Закону України «Про оплату праці» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу»; відсторонення працівників та державних службовців здійснюється шляхом видання наказу або розпорядження керівника державного органу (державної служби) або підприємства, установи, організації з обов`язковим доведенням його до відома особам, які відсторонюються; строк відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили.

Відповідно до підпункту 1 пункту 11 Порядку подання нормативно-правових актів на державну реєстрацію до органів юстиції та проведення їх державної реєстрації, затвердженого наказом Міністерства юстиції України 12 квітня 2005 року № 34/5, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 12 квітня 2005 року за № 381/10661, державна реєстрація нормативно-правового акта здійснюється, якщо нормативно-правовий акт відповідає, зокрема, Конституції та законодавству України, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколам до неї.

З урахуванням наведеного, наказ Міністерства охорони здоров`я України від 01.11.2021 року №2393 «Про затвердження змін до Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням», постанова Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 №1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19», як на час винесення спірного наказу, так і на час розгляду справи в суді, є чинними, оскільки судове рішення про їх протиправність та нечинність не ухвалювалось. Зазначений наказ Міністерства охорони здоров`я України пройшов державну реєстрацію та відповідно є нормативно - правовим актом, обов`язковим до виконання.

Таким чином, відмова або ухилення працівника від обов`язкових профілактичних щеплень проти гострої респіраторної хвороби COVID-19 є підставою для відсторонення від роботи працівників, які визначені Переліком професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти гострої респіраторної хвороби COVID-19.

Згідно із статтею 10 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я», якою визначено обов`язки громадян у сфері охорони здоров`я, громадяни України, зобов`язані, зокрема, піклуватись про своє здоров`я та здоров`я дітей, не шкодити здоров`ю інших громадян; у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення.

Як встановлено в судовому засіданні, позивач працює на ДСП «ЦППРВ», яке відноситься до підприємств, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави, а також належить сфери управління центральних органів виконавчої влади (ДАЗВ), то працівники підприємства відповідно до Наказу МОЗ № 2393 підлягають обов`язковій вакцинації.

Таким чином, суд дійшов висновку, що спірний наказ, виданий в.о.генерального директора ДСП «ЦППРВ» Рибаченко І., на підставі та у межах наданих йому повноважень, в спосіб, що передбачений законом. У наказі зазначено підстави та строки такого відсторонення. Позивач ознайомлений із змістом наказу про відсторонення 10.01.2022 року, про що він зазначив у листі ознайомлення з наказом і засвідчив своїм підписом.

Виходячи з того, що позивачем не було надано на підприємство станом на 10.01.2022 року жодного документу на підтвердження наявності обов`язкового профілактичного щеплення проти COVID-19 або медичного висновку про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданого закладом охорони здоров`я, то в.о. генерального директора вказаного підприємства мав законні підстави для винесення наказу №02 від 10.01.2022, яким відсторонено позивача від роботи з 10.01.2022 року на строк до здійснення щеплення проти COVID-19, але не більше ніж до закінчення дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України, без збереження заробітної плати.

Надаючи оцінку законності вимогам адміністрації підприємства про обов`язкове профілактичне щеплення проти COVID-19, яке було вручене позивачу та у подальшому стало підставою для винесення вищевказаного наказу про відсторонення від роботи, суд виходить з такого.

Як зазначено у частині першій статті 286 ЦК України, фізична особа має право на таємницю про стан свого здоров`я, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також відомості, одержані при її медичному обстеженні.

Відповідно до частини другої цієї статті забороняється вимагати та подавати за місцем роботи або навчання інформацію про діагноз та методи лікування фізичної особи.

Зазначені положення передбачені і у статті 39-1 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я».

COVID-сертифікат не містить даних, які підпадають під ознаку таємниці про стан здоров`я в розумінні частини першої статті 286 ЦПК України та статті 39-1 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я», оскільки в ньому не зазначається інформація про діагноз та методи лікування фізичної особи, а підтверджується лише факт отримання щеплення.

Крім того, згідно з пунктом 9 Інструкції щодо заповнення форми первинної облікової документації №028-1/о «Висновок лікаря щодо наявності протипоказань до вакцинації проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2», затвердженої наказом Міністерства охорони здоров`я України від 02.11.2021 №2394, анамнестичні дані та/або встановлений діагноз, що визначають протипоказання до вакцинації проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, зазначаються у додатку до форми №028-1/о. Додаток до форми №028-1/о не є обов`язковим до пред`явлення за вимогою.

З урахуванням викладеного, лише додаток до медичного висновку про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19 містить інформацію, яка підпадає під поняття таємниці про стан здоров`я, проте його надання до пред`явлення за вимогою не є обов`язковим.

Таким чином, вимога в.о.генерального директора до позивача надати документ, який підтверджуватиме наявність профілактичного щеплення проти COVID-19, зокрема, сертифікат або довідку про абсолютні протипоказання до такого щеплення, не порушує права позивача на таємницю про стан його здоров`я.

Не можуть бути прийняті до уваги твердження позивача про те, що усі лікарські засоби від коронавірусної хвороби COVID-19 знаходяться в стадії клінічного дослідження.

Згідно ч.1 ст.9 Закону України «Про лікарські засоби», лікарські засоби допускаються до застосування в Україні після їх державної реєстрації, крім випадків, передбачених цим Законом.

Пунктами 1, 2 частини 1 статті 9-2 вищевказаного Закону визначено, що у зв`язку із поширенням пандемії коронавірусної хвороби (COVID-19) для забезпечення можливості екстреного медичного застосування окремих лікарських засобів, вакцин або інших медичних імунобіологічних препаратів на час дії надзвичайної ситуації та/або карантину у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, такий лікарський засіб, вакцина або інший медичний імунобіологічний препарат для лікування та/або специфічної профілактики коронавірусної хвороби (COVID-19) може підлягати прискореній державній реєстрації у разі прийняття центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров`я, рішення про державну реєстрацію лікарського засобу, вакцини або іншого медичного імунобіологічного препарату для лікування та/або специфічної профілактики коронавірусної хвороби (COVID-19) з метою екстреного медичного застосування з урахуванням певних зобов`язань у разі, якщо заявник може довести, що у нього відсутні можливості для надання повних даних про ефективність та безпеку лікарського засобу, вакцини або іншого медичного імунобіологічного препарату для лікування та/або специфічної профілактики коронавірусної хвороби (COVID-19) за нормальних умов застосування з об`єктивних причин та якщо: наявні дані про успішне проведення доклінічних випробувань/досліджень, окремих фаз клінічних випробувань/досліджень та отримані результати містять в сукупності науково обґрунтовані докази, у тому числі дані адекватних та добре контрольованих досліджень, які дають змогу вважати, що лікарські засоби, вакцини або інші медичні імунобіологічні препарати можуть бути ефективними для екстреного медичного застосування на час дії надзвичайної ситуації та/або карантину (п.1); вакцина або інший медичний імунобіологічний препарат для специфічної профілактики коронавірусної хвороби (COVID-19) має дозвіл на екстрене застосування, наданий компетентним органом Сполучених Штатів Америки, Великої Британії, Швейцарської Конфедерації, Японії, Австралії, Канади, Ізраїлю, Китайської Народної Республіки або за централізованою процедурою компетентним органом Європейського Союзу відповідно до національного законодавства країни надання дозволу чи Європейського Союзу, або вакцина або інший медичний імунобіологічний препарат прекваліфікований Всесвітньою організацією охорони здоров`я( п.2).

Так, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 29.12.2021 №1446, чинної на час розгляду справи в суді, затверджено Порядок державної реєстрації лікарських засобів, вакцин або інших медичних імунобіологічних препаратів для лікування та/або специфічної профілактики гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, під зобов`язання для екстреного медичного застосування, яким передбачено реєстрацію вакцин для профілактики COVID-19 під зобов`язання для екстреного медичного застосування. Постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 2021р. № 95, чинної на час винесення спірного наказу про відсторонення від роботи позивача, було затверджено Порядок державної реєстрації вакцин або інших медичних імунобіологічних препаратів для специфічної профілактики гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, під зобов`язання для екстреного медичного застосування, яким було також передбачено реєстрацію вакцин для профілактики COVID-19 під зобов`язання для екстреного медичного застосування.

В позовній заяві позивач послався також на ті обставини, що вакцинація від COVID-19 є добровільною, відсторонення його від роботи без збереження заробітної плати порушує його право на працю та є проявом дискримінації.

Аналізуючи вказані доводи позивача суд виходить з такого.

Відповідно до ст.43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.

Зміст права на працю, закріпленого положеннями частин першої і другої статті 43 Конституції України, крім вільного вибору праці, включає також відповідні гарантії реалізації цього права. Вільний вибір передбачає різноманітність умов праці, проте сталими (обов`язковими) є гарантії захисту працівника від незаконного звільнення за будь-яких умов праці. Незалежно від підстав виникнення трудових правовідносин держава зобов`язана створювати ефективні організаційно-правові механізми для реалізації трудових правовідносин на рівні закону, а відсутність таких механізмів нівелює сутність конституційних прав і свобод працівника. Не може бути дискримінації у реалізації працівниками трудових прав. Порушення їх рівності у трудових правах та гарантіях є недопустимим, а будь-яке обмеження повинне мати об`єктивне та розумне обґрунтування і здійснюватись з урахуванням та дотриманням приписів Конституції України і міжнародних правових актів (абзаци перший і п`ятий підпункту 2.2 пункту 2, абзац дванадцятий пункту 3 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України (Другий сенат), у справі за конституційною скаргою ОСОБА_3 , щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини третьої статті 40 Кодексу законів про працю України від 4 вересня 2019 року № 6-р(II)/2019, справа № 3-425/2018 (6960/18).

Статтями 3, 27, 49 Конституції України передбачено, що людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Кожен має право захищати своє життя і здоров`я, життя і здоров`я інших людей від протиправних посягань. Кожен має право на охорону здоров`я, медичну допомогу та медичне страхування.

Обов`язкова вакцинація працівників стратегічних підприємств не є абсолютною, оскільки обов`язковому щепленню від гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS - CoV-2, підлягають працівники у разі відсутності абсолютних протипоказань до проведення профілактичних щеплень, а тому примусова вакцинація державою не допускається. В законодавстві України відсутня норма, яка дозволяла б примусову вакцинацію. А саме, навіть якщо щеплення обов`язкове, змусити будь-кого вакцинуватися примусово неможливо, тому у разі відсутності вакцинації діюче законодавство дозволяє відсторонювати деяких працівників без виплати заробітної плати.

Згідно зі статтею 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Обов`язковість щеплень є втручанням у право на повагу до приватного життя, яке гарантовано статтею 8 Конвенції з прав людини та основоположних свобод. Проте, такі втручання цілком припустимі.

Європейський суд з прав людини в рішенні від 15 березня 2012 року, заява № 24429/03 у справі «Соломахін проти України» сформував правовий висновок, що обов`язкове щеплення, як примусовий медичний захід, є втручанням у гарантоване пунктом 1 статті 8 Конвеції про захист прав людини і основоположних свобод право на повагу до приватного життя особи, що включає в себе фізичну та психологічну недоторканість особи. Порушення фізичної недоторканості заявника можна вважати виправданим для дотримання цілей охорони здоров`я населення та необхідності контролювати поширення інфекційного захворювання.

Для визначення законності таких втручань Європейський суд вказує на те, що «аби визначити, що це втручання потягнуло за собою порушення статті 8 Конвенції, суд повинен (має) обґрунтувати доцільність та виправданість таких дій відповідно до другого абзацу цієї статті, тобто встановити, чи є втручання виправданим «відповідно до закону» і чи має воно на меті законні цілі, і чи були вони «виправданими в демократичному суспільстві».

Європейський суд з прав людини в ухваленому 08.04.2021 рішенні у справі «Вавржичка та інші проти Чеської Республіки» (заява № 47621/13) зазначає: «Суд повторює, що оспорюване втручання мало би опиратися на певну законодавчу базу внутрішнього законодавства, причому ці закони повинні бути як адекватно доступними, так і сформульованими з достатньою точністю, аби дозволити тим, до кого вони застосовуються, регулювати свою поведінку і, при необхідності, з відповідними порадами передбачити до ступеня, який є розумним заданих обставин, наслідки, які можуть спричинити за собою дані дії (див., наприклад, Дубська і Крейзова проти Чеської Республіки [GC], №№28859/11і 28473/12, § 167, 15 листопада 2016 р., з додатковим посиланням).»

ЄСПЛ встановив, що втручання у приватне життя у вигляді обов`язку зробити щеплення ґрунтується на законі, а тому у цьому немає порушень.

В Україні таким законом є Закон України «Про захист населення від інфекційних хвороб ».

Окрім того, в зазначеному рішенні ЄСПЛ вказано «Що стосується мети, яку переслідує обов`язкове вакцинування, як стверджує Уряд і визнано національними судами, ціллю відповідного законодавства є захист від хвороб, які можуть становити серйозну загрозу для здоров`я населення. Це стосується як тих, хто отримує відповідні щеплення, так і тих, хто не може бути вакцинованим, і, таким чином, знаходиться в групі осіб високого ризику інфікування, покладаючись на досягнення високого рівня вакцинації в суспільстві в цілому для захисту від розглянутих заразних хвороб. Ця мета відповідає цілям захисту здоров`я і захисту прав інших осіб, визнаним статтею 8».

«Хоча система обов`язкових вакцинацій не єдина і не найпоширеніша модель, прийнята європейськими державами, Суд повторює, що в питаннях політики в галузі охорони здоров`я національні влади найкраще можуть оцінити пріоритети, використання ресурсів і соціальних потреб. Усі ці аспекти є актуальними в даному контексті, і вони підпадають під широку свободу розсуду, яку Суд повинен надати державі - відповідачу.

В контексті охорони здоров`я найкращим інтересам суспільства служить забезпечення найвищого досяжного рівня здоров`я. Коли справа доходить до імунізації, мета повинна полягати в тому, щоб кожна людина була захищена від серйозних захворювань. У переважній більшості випадків це досягається за рахунок обов`язкових щеплень. Ті, кому таке лікування не може бути призначено, побічно захищені від інфекційних захворювань, поки в їх оточенні підтримується необхідний рівень вакцинації, тобто їх захист забезпечується колективним імунітетом.

Таким чином, якщо вважати, що політика добровільної вакцинації недостатня для досягнення і підтримки колективного імунітету або колективний імунітет незалежний від природи захворювання (наприклад правця), національні влади можуть розумно ввести політику обов`язкової вакцинації для досягнення відповідного рівня захисту від серйозних захворювань».

З цих підстав суд визнав, що рішення застосувати обов`язкову вакцинацію має вагомі причини.

Як вбачається, зі змісту статті 64 Конституції України, конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав, зокрема і право на працю, із зазначенням строку дії цих обмежень.

У постанові Верховного Суду від 17.04.2019 у справі №682/1692/17 вказано, що вимога про обов`язкову вакцинацію населення проти особливо небезпечних хвороб, з огляду на потребу охорони громадського здоров`я, а також здоров`я зацікавлених осіб, є виправданою. Тобто в даному питанні превалює принцип важливості суспільних інтересів над особистими, однак лише у тому випадку, коли таке втручання має об`єктивні підстави, тобто було виправданим.

Отже, держава, встановивши відсторонення працівників підприємств, установ та організацій, включених до Переліку об`єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави, затвердженого постановою КМУ від 04 березня 2015 року №83 від виконання обов`язків, які не мають профілактичного щеплення, реалізує свій обов`язок щодо забезпечення безпеки життя і здоров`я всіх працівників даних підприємств, установ та організацій.

У постанові Верховного Суду від 10 березня 2021 року у справі № 331/5291/19 Верховний Суд зазначив, що згідно із статтею 3 Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Вирішуючи питання про співвідношення норм статей 3 та 53 Конституції України, не можна не визнати пріоритетність забезпечення безпеки життя, здоров`я і безпеки людини над правом на освіту. Інтереси однієї особи не можуть домінувати над інтересами держави в питанні забезпечення безпеки життя і здоров`я його громадян.

Таким чином, обов`язкова вакцинація для позивача з подальшим його відстороненням від роботи через відсутність щеплення від COVID-19 або абсолютних протипоказань до такої вакцинації ґрунтується на законі, має законну, об`єктивно обґрунтовану мету, є пропорційним для досягнення такої мети, та є цілком необхідним у демократичному суспільстві, тому не є проявом дискримінації у розумінні пункту два частини першої статті 1 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні».

Позивач є працівником підприємства, що має стратегічне значення для економіки і безпеки держави, а також належить сфери управління центральних органів виконавчої влади (ДАЗВ), то працівники підприємства відповідно до Наказу МОЗ № 2393 підлягають обов`язковій вакцинації. Допущення до роботи з працівниками осіб, які не мають обов`язкових щеплень, є неприпустимим з огляду на необхідність забезпечення захисту і здоров`я інших осіб. Відсутність обов`язкового щеплення у позивача порушує права інших осіб - працівників підприємства на безпечні умови праці. Індивідуальне право (інтерес) відмовитися від щеплення працівником підприємства яке має стратегічне значення протиставляється загальному праву (інтересу) суспільства, фізичних осіб, які працюють на данному підприємстві. Внаслідок встановлення такого балансу досягається мета - загальне благо у формі права на безпеку та здоров`я, що гарантоване статтями 3, 27, 49 Конституції України.

Суд визнає, що відсторонення позивача від роботи означало втрату заробітної плати і як наслідок позбавлення засобів існування. Однак, це було прямим наслідком його рішення свідомо обрати сааме цей шлях для себе особисто, відмовитися від обов`язкового щеплення проти COVID-19 . Проте, позивач не позбавлений можливості обирати професію чи заняття, які не вимагають обов`язкової вакцинації.

Інші доводи позивача, наведені у позовній заяві, висновків суду не спростовують.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент (VandeHurk v. theNetherlands, 19 April 1994, §61), проте з рішення має бути ясно зрозуміло, що головні проблеми, порушені у даній справі, були вивчені (Boldea v. Romania, 15 February 2007§30). Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Таким чином, судом не встановлено підстав для визнання незаконним та скасування наказу в.о.генерального директора ДСП «ЦППРВ» «Про відсторонення від роботи ОСОБА_1 .

З урахуванням відсутності підстав для визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення від роботи ОСОБА_1 , то позовні вимоги про допуск позивача до роботи, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,моральної шкоди також не підлягають задоволенню.

За таких обставин у задоволенні позову необхідно відмовити.

Згідно з п. 6 ч. 1 ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує питання як розподілити судові витрати між сторонами.

Відповідно до ч. 1 ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

За змістом ч.1 ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Вирішуючи питання щодо стягнення судових витрат суд виходить з наступного. За приписами ст. 141 ЦПК України судові витрати покладаються на державу, оскільки позивача звільнено від сплати судового збору на підставі ст. 5 Закону України «Про судовий збір» як громадянина, віднесеного до 2 категорій постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи, а в задоволенні його позову відмовлено.

Стосовно судових витрат відповідача суд зауважує, що докази понесених ним судових витрат у встановленому законом порядку до суду надано не було. Отже, підстав для відшкодування таких витрат в даному провадженні немає.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 258, 263-265 ЦПК України, -

В И Р І Ш И В :

У задоволенні позову відмовити.

Рішення може бути оскаржено до Київського апеляційного суду. Апеляційна скарга може бути подана протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручене у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 ЦПК України.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повне рішення суду складено 24.03.2022 року.

Учасники справи:

Позивач - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 , адреса зареєстрованого місця проживання: АДРЕСА_1 .

Відповідач - Державне спеціалізоване підприємство «Центральне підприємство з поводження з радіоактивними відходами», код ЄДРПОУ 37197102, місцезнаходження: Київська область, м. Чорнобиль, вул. Кірова, буд.52.

Суддя Т. О. Малишенко