Рішення № 103646837, 22.02.2022, Самарський районний суд м. Дніпропетровська

Справа № 206/4138/19

Провадження № 2/206/7/22

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22.02.2022 Самарський районний суд м. Дніпропетровська

у складі:

головуючий суддя Маштак К.С.

за участю:

секретаря судового засідання Гергіль Ю.І.,

позивача ОСОБА_1 ,

представника позивача ОСОБА_2 ,

відповідача ОСОБА_3

відповідача ОСОБА_4

представника відповідача ОСОБА_5

третьої особи ОСОБА_6

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Дніпро цивільну справу за позовом ОСОБА_1 , який діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх дітей: ОСОБА_7 , ОСОБА_8 до ОСОБА_3 , ОСОБА_9 , ОСОБА_4 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору на стороні позивача: ОСОБА_6 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої дитини ОСОБА_10 , Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради, Орган опіки та піклування в особі Управління-служба у справах дітей Самарської районної у м. Дніпрі ради про позбавлення права користування житловим приміщенням,

І. Стислий виклад позиції позивача, представника позивача, відповідачів, представника відповідача та третіх осіб.

Позивач звернувся до суду з позовною заявою, яка з урахуванням уточненої позовної заяви обґрунтована тим, що ОСОБА_1 перебував з ОСОБА_3 у зареєстрованому шлюбі. Під час шлюбу народились діти: ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Вони проживали за адресою: АДРЕСА_1 . На початку березня 2013 року шлюбні відносини між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 припинились, а з середини жовтня 2013 року ОСОБА_3 почала проживати окремо та згодом почали проживати окремо й їх спільні діти-відповідачі. Рішенням суду від 02.07.2014 шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 розірвано. Місце проживання ОСОБА_3 зареєстроване у будинку позивача, тобто: АДРЕСА_1 . Місце проживання сина ОСОБА_9 та доньки ОСОБА_4 зареєстровані також за вказаною адресою. У домовій книзі вказано попередню адресу реєстрації ОСОБА_3 : АДРЕСА_2 . За цією адресою мешкають батьки ОСОБА_3 та проживають відповідачі. Отже, з жовтня 2013 року відповідачі до теперішнього часу не проживають за місцем реєстрації. Вони добровільно залишили житло, без поважних причин не проживають у ньому понад п`ять років. Позивач 18.06.1997 прийняв у дар від батька ОСОБА_12 2/5 частини житлового будинку АДРЕСА_1 , з відповідною частиною надвірних побудов та розташовані на земельній ділянці розміром 928 кв.м., про що складено договір дарування. 21.11.1997 позивач отримав дозвіл на будівництво прибудови до житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 . Станом на 31.07.2009 власниками будинку були ОСОБА_13 та ОСОБА_1 . Будинок складається із двох квартир: квартира АДРЕСА_3 загальною площею 51,5 кв.м., квартири АДРЕСА_4 загальною площею 52,8 кв.м. За технічним паспортом квартира АДРЕСА_3 належить ОСОБА_13 та квартира АДРЕСА_4 належить ОСОБА_1 . Частки змінились у зв`язку з узаконенням самочинно збудованих будівель, а саме в загальному користуванні ОСОБА_1 належать 71/100 частин домоволодіння. Житло за адресою: АДРЕСА_1 є приватною власністю позивача, відповідачі не є співвласниками зазначеного житла. 07.08.2015 позивач зареєстрував шлюб з ОСОБА_6 . У цьому шлюбі народились діти: ОСОБА_7 та ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_3 . Разом з позивачем на теперішній час у будинку АДРЕСА_1 проживають його дружина ОСОБА_6 , їх спільні діти: ОСОБА_7 та ОСОБА_8 , дитини ОСОБА_6 - ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_4 . Сім`я позивача є багатодітною. Відповідачі - колишня дружина та діти позивача не проживають без поважних причин у житлі за адресою: АДРЕСА_1 з жовтня 2013 року по теперішній час. ОСОБА_3 добровільно обрала інше місце проживання, ще до розірвання шлюбу. Відповідачі - у віці 14 років самостійно обрали інше місце проживання. Факт не проживання відповідачів обумовлений неповажними причинами та становить строк понад один рік, що є підставою для позбавлення їх права користування зазначеним житлом. Будь-яких домовленостей між позивачем та відповідачами щодо користування вищезазначеним житловим приміщенням немає. Спільне проживання позивача із його дружиною та трьома неповнолітніми дітьми разом з відповідачами - суперечить інтересам сім`ї позивача. Реєстрація відповідачів у житловому будинку позивача обмежує його і його сім`ю у користування і розпорядженні майном на власний розсуд, що є порушенням права власності. Крім того, ОСОБА_3 не зареєструвала право власності на 25/100 частини домоволодіння. Враховуючи вищевикладене, позивач просив позбавити відповідачів права користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 .

Позивач позовні вимоги підтримав в повному обсязі, просив їх задовольнити.

Представник позивача підтримала позовні вимоги, просила їх задовольнити та зазначила, що ОСОБА_3 не надала доказів, які підтверджують, що останній були «створенні умови», за яких вона повинна була поїхати з будинку та не конкретизувала які та ким були створені погані умови у її колишній сім`ї та в чому вони полягали. Поважних причин не проживання відповідачів понад одного року у житловому будинку АДРЕСА_1 - немає. ОСОБА_3 визнала, що не проживала з 2013 року за вказаною адресою, син та донька виїхали також. Зазначене свідчить про те, що відповідачами добровільно обрано інше місце проживання. Примусових дій з боку позивача немає. Позивач є власником 2/5 частин житлового будинку за зазначеною адресою, а у фактичному користуванні знаходиться 50/100 частин домоволодіння. На даний час відсутня державна реєстрація за ОСОБА_3 права власності на 25/100 частин цього домоволодіння. Усього в 1/2 частині будинку позивача три житлові кімнати, дві з яких є прохідними. Спільні діти позивача та ОСОБА_3 є дорослими. Спільне проживання позивача, його родини та відповідачів є неможливим, оскільки в ньому немає вільних кімнат для їх проживання та спільне проживання трьох сімей ( ОСОБА_4 одружилась). Заселення відповідачів не допускається, оскільки це суперечить інтересам сім`ї позивача. Колишня дружина позивача ОСОБА_3 є сторонньою людиною для сім`ї позивача, відповідачі не спілкуються з позивачем та його родиною та являються чужими людьми. Позивачем і відповідачами не укладались угода про порядок користування житловим приміщенням будівлі житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 як і договір найму цього житла. Таким чином, відповідачі втратили право користування вищезазначеним житлом у житловому будинку, оскільки відсутні у ньому понад один рік без поважних причин.

Відповідач ОСОБА_3 проти задоволення позовної заяви заперечувала в повному обсязі та зазначила, що позивачем були створені такі умови, що вона була змушена з`їхати з будинку. Їх з позивачем спільні діти залишались проживати з позивачем, однак спочатку вимушений був з`їхати їх спільний син ОСОБА_9 , а коли у позивача з`явилась інша жінка - з`їхати була вимушена й донька ОСОБА_4 .

Відповідач ОСОБА_4 проти задоволення позовних вимог заперечувала в повному обсязі.

Відповідач ОСОБА_9 проти задоволення позовних вимог заперечував в повному обсязі, просив розглянути справи без його участі.

Представник відповідача ОСОБА_5 , яка діє в інтересах ОСОБА_3 заперечувала проти задоволення позовних вимог та зазначила, що позбавити права користування можна тих, хто користується цим правом або зберігає таке право. А тих, хто не користується можна лише визнати таким, що втратили таке право. Наразі відповідач ОСОБА_3 подала пакет документів для державної реєстрації свого права до Департаменту адміністративних послугу та дозвільних процедур. Набуте нею право власності на нерухоме майно дійсно підлягає державній реєстрації, але сама по собі державна реєстрація не тотожна поняттю набуття право власності, а лише підтверджує цей факт на державному рівні. Тому відсутність державної реєстрації права власності у ОСОБА_3 не свідчить про відсутність у неї самого права власності. Наявність права власності надає ОСОБА_3 право проживати в своїй власності, користуватись нею, розпоряджатись нею на свій розсуд, бути зареєстрованою, захищати своє право у законний спосіб в разі його порушення. Доводи позивача про те, що зараз в будинку проживає його друга дружина з сином від першого шлюбу та двома дітьми від їх сумісного життя, вони повністю займають житлове приміщення і місця для відповідачів в будинку не має - не заслуговують уваги, оскільки не являються правовими підставами для задоволення позову. Також, доводи позивача, що відповідачі тривалий час не проживають в будинку - також не можна брати до уваги, оскільки позивач створив всі умови для того, щоб відповідачі були змушені піти з будинку. Проживання в будинку двох дружин - колишньої та нинішньої було неможливим. Діти ОСОБА_3 та позивача також були змушені виїхати з будинку, оскільки ОСОБА_9 позивач вигнав, а ОСОБА_4 також була змушена з`їхати через відносини з теперішньою дружиною позивача. ОСОБА_3 є власницею 25/100 частин будинку та на відміну від позивача, визнає право користування інших відповідачів - їх дітей, в цьому будинку. Право дітей похідне від права власників житла. В даному випадку, ОСОБА_3 визнає за ОСОБА_9 та ОСОБА_4 право користування житловим приміщенням, тому воно має бути збережено. Відповідачі на теперішній час свого житла не мають. Вони проживають або у батьків ОСОБА_3 , або винаймають житло.

Третя особа на стороні позивача ОСОБА_6 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої дитини ОСОБА_10 , позовні вимоги підтримала в повному обсязі та просила їх задовольнити.

Представники третіх осіб Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради, Органу опіки та піклування в особі Управління-служба у справах дітей Самарської районної у м. Дніпрі ради повідомлені про дату, час та місце проведення судового засідання, у судові засідання не з`явились, правом на подання письмових пояснень не скористались та просили розгляд справи проводити без їхньої участі.

ІІ. Заяви, клопотання. Інші процесуальні дії у справі.

25.07.2019 до канцелярії суду позивачем подано позовну заяву з додатками, яка ухвалою судді від 30.07.2019 була залишена без руху для усунення недоліків (т. 1 а.с. 1-41, 47).

08.08.2019 від позивача до канцелярії суду надійшла уточнена позовна заява з додатками (т. 1 а.с. 52-68).

09.08.2019 відкрито провадження по справі та призначено підготовче судове засідання на 10.09.2019 (т. 1 а.с. 69).

10.09.2019 підготовче судове засідання відкладено на 17.09.2019 (т. 1 а.с. 73-74).

11.09.2019 від представника третьої особи Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради на адресу суду надійшла заява про розгляд справи за відсутності представника (т. 1 а.с. 80-81).

17.09.2019 від відповідача ОСОБА_3 до канцелярії суду надійшла заява про оголошення перерви в підготовчому судовому засіданні та заява про відкладення судового засідання (т. 1 а.с. 78-79).

17.09.2019 закінчено підготовчі дії, закрито підготовче провадження, заслухано вступне слово позивача та оголошено перерву до 10.10.2019 (т. 1 а.с. 82-83).

08.10.2019 відповідач ОСОБА_3 ознайомилась з матеріалами даної справи (т. 1 а.с. 87).

08.10.2019 від відповідача ОСОБА_4 до канцелярії суду надійшла заява про відкладення судового засідання (т. 1 а.с. 92-93).

09.10.2019 на електронну адресу суду від представника третьої особи Управління-служби у справах дітей Самарської районної у місті Дніпрі ради надійшла заява про розгляд справи за відсутності представника третьої особи (т. 1 а.с. 90-91).

10.10.2019 розгляд справи відкладено на 05.11.2019 (т. 1 а.с. 97).

10.10.2019 від позивача до канцелярії суду надійшло клопотання про виклик свідків (т. 1 а.с. 101-112).

05.11.2019 на електронну адресу суду від представника третьої особи Управління-служби у справах дітей Самарської районної у місті Дніпрі ради надійшла заява про розгляд справи за відсутності представника третьої особи (т. 1 а.с. 115-117).

05.11.2019 від відповідача ОСОБА_3 до канцелярії суду надійшло клопотання про зупинення провадження у даній справі до вирішення спору по справі № 206/5629/19 (т. 1 а.с. 118-123).

05.11.2019 задоволено клопотання відповідача ОСОБА_3 та зупинено провадження у даній цивільній справі до набрання законної сили судовим рішенням в цивільній справі № 206/5629/19 (т. 1 а.с. 127-132).

20.12.2021 від відповідача ОСОБА_3 до канцелярії суду надійшло клопотання про поновлення провадження у даній цивільній справі (т. 1 а.с. 135-156).

24.12.2021 поновлено провадження у даній цивільній справі та призначено справу до розгляду на 13.01.2022 (т. 1 а.с. 157).

29.12.2021 позивач ознайомився з матеріалами даної справи (т. 1 а.с. 160).

12.01.2022 від позивача до канцелярії суду надійшли клопотання про долучення письмових доказів (т. 1 а.с. 161-188).

13.01.2022 від позивача до канцелярії суду надійшли клопотання про долучення письмових доказів та додаткові письмові пояснення (т. 1 а.с. 189-206).

13.01.2022 відповідач ознайомилась з матеріалами даної справи (т. 1 а.с. 209).

28.01.2022 від позивача до канцелярії суду надійшло клопотання про долучення доказів (т. 1 а.с. 215-220).

27.01.2022 позивач ознайомився з матеріалами даної справи (т. 1 а.с. 221).

28.01.2022 клопотання позивача про долучення доказів задоволено частково, долучено до матеріалів справи копії судових рішень, висновок експерта від 10.01.2022 та акт обстеження, оголошено перерву до 08.02.2022 (т. 1 а.с. 222-225).

08.02.2022 на електронну адресу суду від позивача надійшло клопотання про відкладення судового засідання (т. 1 а.с. 227-232).

08.02.2022 від відповідача ОСОБА_9 до канцелярії суду надійшла заява відповідно до якої останній проти задоволення позовних вимог заперечував, просив справу розглянути без його участі (т. 1 а.с. 233).

08.02.2022 судовий розгляд відкладено на 22.02.2022 (т. 1 а.с. 236).

18.02.2022 позивач ознайомився з матеріалами справи (т. 2 а.с. 3).

22.02.2022 до канцелярії суду від позивача надійшло клопотання про зупинення провадження у даній справі в задоволенні якого судом було відмовлено (т. 2 а.с. 4-7).

22.02.2022 досліджено письмові докази, що містяться в матеріалах справи, заслухано виступи позивача, представника позивача, відповідачів, представника відповідача та третьої особи у судових дебатах (т. 2 а.с. 12-13).

22.02.2022 оголошено вступну та резолютивну частини рішення суду (т. 2 а.с. 14).

ІІІ. Фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин.

18.06.1997 між ОСОБА_12 та ОСОБА_1 укладено договір дарування відповідно до якого ОСОБА_1 прийняв у дар 2/5 частини житлового будинку А-І з відповідною частиною надвірних побудов, що знаходяться в АДРЕСА_1 та розташований на земельній ділянці розміром 928 кв.м. (т. 1 а.с. 24).

21.11.1997 рішенням виконавчого комітету Самарської районної ради № 636, ОСОБА_1 , який мешкає по АДРЕСА_1 , дозволено будівництво прибудови до житлового будинку: спальні 4,0х2,2 м, передньої розміром 1,0х5,0 м, кухні розміром 2,0х3,5 м, ванної розміром 2,0х1,5 м та зобов`язано ОСОБА_1 після закінчення будівництва внести зміни в технічну документацію на домоволодіння (т. 1 а.с. 25).

Відповідно до копії домової книги для реєстрації проживання громадян, які проживають у будинку АДРЕСА_1 від 03.12.1998, за вказаною адресою зареєстровані: ОСОБА_1 з 07.06.1990, ОСОБА_3 з 03.12.1998, ОСОБА_9 з 26.02.2009, ОСОБА_8 з 04.07.2016, ОСОБА_7 з 04.07.2016 (т. 1 а.с. 20-23).

16.10.2008 рішенням Самарського районного суду м. Дніпропетровська визнано за ОСОБА_13 право власності на самовільно побудовані споруди, розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , а саме: прибудови літ. А-1, літ.а1-1, гараж літ. Г, теплицю літ. М (т. 1 а.с. 32-33).

05.06.2009 видано свідоцтво № 0400000174 про відповідність збудованого об`єкта проектній документації, вимогам державних стандартів, будівельних норм і правил відповідно до якого засвідчено відповідність закінченого будівництвом об`єкта (окремого пускового комплексу): житлова прибудова (літ. А11-1) до житлового будинку, гараж (літ. Г). Нове будівництво АДРЕСА_1 . Загальна площа прибудови - 9,4 м2 у тому числі житлова - 9,4 м2. Замовник об`єкта будівництва: ОСОБА_1 та ОСОБА_13 (т. 1 а.с. 34).

31.07.2009 виготовлено технічний паспорт на садибний (індивідуальний житловий будинок) АДРЕСА_1 . Власниками будинку зазначені ОСОБА_13 та ОСОБА_1 . У технічному паспорті зазначені дані про самовільне будівництво, план земельної ділянки, план будинку, експлікація приміщень до плану житлового будинку садибного типу, характеристика будинку, господарських будівель та споруд (т. 1 а.с. 26-29).

31.07.2009 фахівцем КП «Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації» Дніпропетровської обласної ради було обстежено домоволодіння АДРЕСА_1 для складання акту ідеальних часток. Частки були змінені у зв`язку з узаконенням рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 16.10.2008 самочинно побудованих земель. ОСОБА_1 належить 2/5 частини домоволодіння, а у фактичному користуванні знаходяться 71/100 частин домоволодіння. У ОСОБА_13 у фактичному користування знаходяться 29/100 частин домоволодіння (т. 1 а.с. 30-31).

02.07.2014 рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 розірвано (т. 1 а.с. 19).

07.08.2015 ОСОБА_1 та ОСОБА_6 зареєстрували шлюб, що підтверджується копією свідоцтва про шлюб, виданого Самарським відділом державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Дніпропетровського міського управління юстиції, актовий запис № 255, серії НОМЕР_1 . Прізвище « ОСОБА_6 » після реєстрації шлюбу змінено на « ОСОБА_6 » (т. 1 а.с. 16).

ІНФОРМАЦІЯ_3 у ОСОБА_1 та ОСОБА_6 народилась донька ОСОБА_7 та син ОСОБА_8 , що підтверджується копіями свідоцтв про народження серії НОМЕР_2 , актовий запис № 200 та серії НОМЕР_3 , актовий запис № 201 (т. 1 а.с. 17-18).

Згідно довідки № 1170 від 08.08.2016 виданої начальником управління праці та соціального захисту населення Самарської районної у місті Дніпропетровську ради, ОСОБА_1 , який зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 має право на пільгі згідно ст. 13 Закону України від 26.04.2001 № 2402-ІІІ «Про охорону дитинства». До членів сім`ї пальговика належать: ОСОБА_6 - дружина, ОСОБА_19 - син, ОСОБА_7 - донька, ОСОБА_8 - син (т. 1 а.с. 37).

12.07.2019 видано довідку № 4157 про склад сім`ї або зареєстрованих у житловому приміщенні/будинку осіб на підставі заяви ОСОБА_1 , відповідно до якої за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровано 6 осіб, а саме: ОСОБА_1 - власник, ОСОБА_7 - донька, ОСОБА_8 - син, ОСОБА_9 - син, ОСОБА_4 - донька, ОСОБА_3 (т. 1 а.с. 39).

15.07.2019 головою квартального комітету видано довідку ОСОБА_1 в тому, що він зареєстрований та проживає з сім`єю у АДРЕСА_1 у складі: ОСОБА_6 - без реєстрації, ОСОБА_10 - без реєстрації, ОСОБА_8 - з реєстрацією, ОСОБА_7 - з реєстрацією, ОСОБА_3 , ОСОБА_9 та ОСОБА_4 - з реєстрацією, але не проживають (т. 1 а.с. 37).

Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 22.07.2019, відсутні відомості стосовно домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 (т. 1 а.с. 35).

Згідно відповіді на запит № 11842 від 16.08.2019 КП «Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації» зазначено, що станом на 31.12.2012 в матеріалах інвентаризаційної справи містяться відомості щодо реєстрації права власності за адресою: АДРЕСА_1 на 2/5 частини за ОСОБА_1 на підстав договору дарування, відомості про затвердження інших часток станом на 31.12.2012 відсутні (т. 1 а.с. 103, 191).

22.07.2020 складено акт обстеження умов проживання за адресою: АДРЕСА_1 , відповідно до якого зазначено, що одну частину житлового будинку займає ОСОБА_1 з дружиною ОСОБА_6 та дітьми: ОСОБА_10 , ОСОБА_8 та ОСОБА_7 , іншу частину будинку займає ОСОБА_12 (т. 1 а.с. 177).

15.01.2021 складено висновок експерта за результатами проведення будівельно-технічного дослідження № 4857/4858-20, відповідно до якого зазначено, що частка ОСОБА_1 складає 50/100 частини у домоволодінні, розташованому за адресою: АДРЕСА_1 , частка ОСОБА_13 , після смерті якої користується ОСОБА_12 , складає 50/100 частини зазначеного домоволодіння (т. 1 а.с. 172-174).

06.07.2021 рішенням Самарського районного суду м. Дніпропетровська позовні вимоги ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , треті особи: ОСОБА_9 , ОСОБА_4 , Восьма ДДНК Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро), ОСОБА_12 про визнання права власності на частину домоволодіння - задоволено частково. Визнано за ОСОБА_3 право власності на 25/100 частин домоволодіння, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 104,3 кв.м., житловою площею 50,8 кв.м. (т. 1 а.с. 137-142, 151-156, 162-167, 199-204).

10.09.2021 між ОСОБА_20 та ОСОБА_4 зареєстровано шлюб, прізвище після державної реєстрації шлюбу « ОСОБА_6 » змінено на « ОСОБА_6 », що підтверджується копією свідоцтва про шлюб, серії НОМЕР_4 , актовий запис № 527 (т. 1 а.с. 234).

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 03.11.2021, апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 06.07.2021 залишено без змін (т. 1 а.с. 143-146, 168-171).

09.12.2021 постановою Дніпровського апеляційного суду апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишено без задоволення, рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 06.07.2021 залишено без змін (т. 1 а.с. 147-150).

ІV. Мотивована оцінка аргументів, наведених учасниками справи щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позовів. Норми права, які застосував суд, та мотиви їх застосування.

Згідно ст.ст. 317, 318 ЦК України, правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

Відповідно до ст. 319 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_3 є власниками домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 . За ОСОБА_3 рішенням судом було визнано право власності на 25/100 частин зазначеного домоволодіння, загальною площею 104,3 кв.м. та житловою площею 50,8 кв.м.

Таким чином, ОСОБА_3 , як власник 25/100 частин домоволодіння, має законні права володіти, користуватись, розпоряджатись своїм майном на власний розсуд

Згідно ч. 1 ст. 383 ЦК України, власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва.

Так, відповідач ОСОБА_3 , будучи власником частини житлового будинку має право використовувати помешкання для проживання членів своєї сім`ї, в даному випадку своїх дітей ОСОБА_9 та ОСОБА_4 .

Так, сторона позивача, обґрунтовуючи позовні вимоги, звернула увагу суду на те, що відповідач ОСОБА_3 не зареєструвала право власності на 25/100 частини домоволодіння.

З цього приводу, суд вважає необхідним зазначити, що за змістом положень Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» № 1952-IV, державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації.

Вказаний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року в справі № 911/3594/17.

Таким чином, суд приходить до висновку, що ОСОБА_3 не здійснено державну реєстрацію прав, однак за нею набуто право власності на 25/100 частини будинку по АДРЕСА_1 .

Відповідачі ОСОБА_4 та ОСОБА_9 є дітьми позивача ОСОБА_1 та відповідача ОСОБА_3 та зареєстровані за адресою: АДРЕСА_1 .

Статтею 156 ЖК Української РСР передбачено, що члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Відповідно до ч. 1 ст. 405 ЦК України, члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

Судом встановлено, що відповідачі зареєстровані за адресою: АДРЕСА_1 та ОСОБА_3 , як власник 25/100 частин вказаного домоволодіння, визнала за своїми дітьми право користування ними своєї власності.

Так, позивач в обґрунтування своїх позовних вимог зазначив, що відповідачі за власної ініціативи не проживають тривалий час за зареєстрованим місцем проживання та враховуючи, що ОСОБА_1 має нову родину, вважає, що їх реєстрація та подальше проживання є порушення його прав та прав його родини, а тому просив позбавити відповідачів права користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 .

В той же час, Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Відповідно до ст. 47 Конституції України, кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Законодавством встановлено, що члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод стосується прав особливої важливості для особистості людини, її самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.

Європейський суд з прав людини неодноразово висловлювався щодо можливості виселення особи з житлового приміщення. Так, у рішенні від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine», заява № 19009/04, § 41) ЄСПЛ вказав, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла.

Відповідно до положень ст. 321 ЦК України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Відповідно до положень ст. 9 ЖК Української РСР, ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Частиною 1 ст. 383 ЦК України та ст. 150 ЖК Української РСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ними (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.

Згідно зі ст. 391 ЦК України, власник має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним.

Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення, ким саме порушено право та з яких підстав.

Статтею 405 ЦК України передбачено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Таким чином, враховуючи викладене, суд приходить до висновку, що не може втратити право на користування житлом ні власник житла, ні співвласник (в тому числі власник частини житла). Право власності є абсолютним правом, і включає в себе за замовчуванням - право на користування, розпорядження, володіння.

В той же час, позбавити права користування можна тих, хто користується цим правом або зберігає його. В даному випадку, позивач зазначає про те, що відповідачі тривалий час не користуються своїм правом користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 . Дані обставину не заперечують і відповідачі, тому законодавцем визначено можливість визнати осіб такими, що втратили таке право.

Стаття 71 ЖК Української РСР встановлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами. За змістом цієї статті при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом.

Відповідно до статті 72 ЖК Української РСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

Аналіз статей 71, 72 ЖК Української РСР дає підстави для висновку про те, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: не проживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин.

Європейський суд з прав людини вказував, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 41, від 02 грудня 2010 року).

Застосування статей 71, 72 ЖК Української РСР полягає в тому, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщенням за двох умов: не проживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин. Саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК Української РСР строки у жилому приміщенні без поважних причин. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення.

До такого ж висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16-ц.

У справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (стаття 71 ЖК Української РСР), необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. В разі їх поважності (перебування у відрядженні, у осіб, які потребують догляду, внаслідок неправомірної поведінки інших членів сім`ї тощо) суд може продовжити пропущений строк.

Вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, в зв`язку з чим указане питання вирішується судом у кожному конкретному випадку з урахуванням конкретних обставин справи.

При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатися намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності, а також ставлення відповідача до спірного житла.

Позивач та його представник в якості доказів відсутності поважних причин не проживання відповідачів у спірному житловому приміщенні посилались на акт обстеження умов проживання та довідку від голови квартального комітету. В той же час, зазначені докази вказують на не проживання відповідачів у зазначеному домоволодіння, що взагалі не оспорюється відповідачами. В даному випадку відсутні жодні достатні та допустимі докази не проживання відповідачів без поважних причин.

Суд критично ставиться до наданих стороною позивача доказів, оскільки саме стороною позивача в даному випадку були створені такі умови, через які проживання відповідачів у домоволодінні стали абсолютно не можливими.

Вислухавши пояснення сторін суд прийшов до висновку, що відповідачі не втратили жодним чином інтерес до будинку, навпаки, ОСОБА_3 як власник 25/100 частин домоволодіння бажає користуватися своїм правом, наданим їй чинним законодавством. Крім того, зареєстровані у будинку ОСОБА_9 та ОСОБА_4 не мають іншого житла та через те, що позивач чинить перешкоди - не можуть скористатися своїм правом користування.

Факт здійснення перешкоди з боку позивача підтверджує сам позивач зазначаючи те, що відповідачі заважають його новій сім`ї, що відсутні умови для їх проживання у домоволодінні та їх користування даним житловим приміщенням через наявність дружини та їх спільних дітей будуть порушувати його права. В той же час, жодного докази, який міг спростувати дані обставини та довести наявність відсутності відповідачів у будинку без поважних причин - матеріали справи не містять.

Правова позиція Європейського суду з прав людини відповідно до пункту 1 статті 8 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод гарантує кожній особі окрім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює, насамперед, право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Це покладає на Україну в особі її державних органів позитивні зобов`язання «вживати розумних і адекватних заходів для захисту прав» (рішення у справі PowellandRayner v. the U.K., 21.02.1990). Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення в справі Gillow v. the U.K., 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення в справі Larkos v. Cyprus, 18 лютого 1999 року).

Умовою реалізації принципу верховенства права при вирішенні спорів, у тому числі, щодо позбавлення права користування житловим приміщенням, є принцип пропорційності.

Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були б менш обтяжливими для прав і свобод заінтересованої особи, оскільки обмеження не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для реалізації поставленої мети.

З урахуванням зазначених норм права та практики ЄСПЛ можна зробити висновок про те, що принцип пропорційності втручання в право особи на користування житлом шляхом позбавлення права користування житловим приміщенням, не буде порушено у випадку, якщо особа тривалий час не проживає у спірному житловому приміщенні без поважних причин, не ставиться до нього, як до свого постійного місця проживання, а тому не має з ним достатніх триваючих зв`язків.

Суд зауважує, що підставою для позбавлення права користування жилим приміщенням, може слугувати лише свідома або недбала поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого жилого приміщення.

Подібний висновок зроблено у постанові Верховного Суд по справі № 227/1044/20 від 21.07.2021.

Таким чином, дослідивши наявні матеріали справи, вислухавши пояснення сторін, суд приходить до висновку, щодо відсутності законних підстав у задоволенні позовних вимог позивача, оскільки законодавцем у даному випадку не передбачає саме позбавлення права користування житловим приміщенням та відсутні будь-які підстави вважати, що відповідачі відсутні за адресою: АДРЕСА_1 без поважних причин.

Крім того, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).

Відповідно до ч. 1, 5, 6 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно із практикою Європейського суду з прав людини за своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Згідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно положень ст. 5 ЦПК України суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб у спосіб, визначений законом або договором.

Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Виходячи із змісту ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Частини 1, 2 ст. 77 ЦПК України встановлює, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Стаття 80 ЦПК України презюмує, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи. Названий Суд зазначив, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод (рішення ЄСПЛ у справі «Проніна проти України» від 18 липня 2006 року, рішення ЄСПЛ в справі «Серявін та інші проти України» від 10.02.2010, рішення ЄСПЛ у справі «Трофимчук проти України» від 28.10.2010).

Враховуючи встановлені судом обставини справи, вищевикладені норми матеріального та процесуального права, вислухавши доводи та пояснення сторін, дослідивши матеріали справи, оцінивши наявні в ній докази, суд приходить до обґрунтованого висновку, що в задоволенні позовних вимог слід відмовити в повному обсязі.

Відповідно до ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

На підставі викладеного та керуючись ст. 47 Конституції України, ст.ст. 9, 64, 71, 72, 150, 156 ЖК Української РСР, ст.ст. 317, 318, 319, 321, 383, 391, 405 ЦК України, ст.ст. 1-4, 10, 12, 13, 29, 76-89, 95, 141, 258, 259, 264, 265 ЦПК України, -

УХВАЛИВ:

В задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , який діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх дітей: ОСОБА_7 , ОСОБА_8 до ОСОБА_3 , ОСОБА_9 , ОСОБА_4 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору на стороні позивача: ОСОБА_6 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої дитини ОСОБА_10 , Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради, Орган опіки та піклування в особі Управління-служба у справах дітей Самарської районної у м. Дніпрі ради про позбавленняОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , права користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 - відмовити повністю.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Дніпровського апеляційного суду.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повне судове рішення складено 04.03.2022.

Головуючий суддя: К.С. Маштак