Рішення № 103379011, 16.02.2022, Волинський окружний адміністративний суд

ВОЛИНСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 лютого 2022 року ЛуцькСправа № 140/14198/21

Волинський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Дмитрука В.В.,

розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Військової частини 1141 Національної гвардії України про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі – ОСОБА_1 ) звернувся з позовом до Військової частини 1141 Національної гвардії України (далі – в/ч 1141 Національної гвардії України) про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні в сумі 139 860,00 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що ОСОБА_1 проходив військову службу у в/ч 1141 Національної гвардії України. Відповідно до наказу начальника Західного територіального управління Національної гвардії України від 20.09.2017 №55 о/с позивач звільнений з військової служби у запас за станом здоров`я відповідно до підпункту «Б» пункту 1 частини восьмої статті 26 Закону України «Про військовий і обов`язок і військову службу».

Згідно із наказом командира військової частини 1141 (по стройовій частині) від 22.09.2017 №232, ОСОБА_1 виключений зі списків особового складу частини, всіх видів забезпечення з 22.09.2017.

Позивач зазначив, що на момент виключення зі списків особового складу в/ч 1141 Національної гвардії України не було проведено повного розрахунку, а саме: компенсації за не отримане речове майно у розмірі 65 900,12 грн, яка була виплачена 27.08.2018, що підтверджується випискою АТ «Ощадбанк» від 11.11.2021; компенсації за невикористані дні додаткової відпустки учаснику бойових дій у розмірі 12 832,98 грн, яка була виплачена 17.04.2020, що підтверджується випискою АТ «Ощадбанк»; індексації грошового забезпечення у розмірі 61 086,03 грн, яка була виплачена 12.11.2021, що підтверджується випискою АТ КБ «Приватбанк» від 16.11.2021. ОСОБА_1 зазначив, що повний розрахунок проведено лише 12.11.2021, а загальна сума виплат, які не було здійснено на момент його звільнення з військової служби становить 139 819,13 грн.

Позивач вважає, що не виплативши йому у день звільнення з військової служби всі суми, передбачені законодавством, відповідно до статті 116 КЗпПУ в/ч 1141 Національної гвардії України порушила його конституційні права на соціальний захист та підлягає відповідальності відповідно до статті 117 КЗпПУ, тому звернувся з даним адміністративним позовом до суду.

Ухвалою судді Волинського окружного адміністративного суду від 13.12.2021 відкрито спрощене позовне провадження у справі без проведення судового засідання та виклику сторін.

Представник відповідача у відзиві на позов позовні вимоги не визнав. В обґрунтування своєї позиції вказав, що позивач просить стягнути середній заробіток за невчасно проведений відповідачем розрахунок при звільненні, індексацію грошового забезпечення за період з 22.09.2017 по 12.11.2021 в розмірі 139 860,00 грн із розрахунку середньоденного грошового забезпечення, що не є щомісячним чи одноразовим додатковим видом грошового забезпечення, а відтак не підпадає під дію статті 2 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» та статті 116, 117 КЗпП України.

Зазначив, що порядок обчислення середнього заробітку для визначення оплати вимушеного прогулу визначений у Порядку обчислення середньої заробітної плати, затверджений постановою Кабінету Міністрів України №100 від 08.02.1995, який застосовується, зокрема, у випадку надання працівникам щорічної відпустки, додаткових відпусток або виплати компенсації за невикористані відпустки.

Відповідно до п. 4 вказаного Порядку при обчисленні середньої заробітної плати у всіх випадках її збереження згідно з чинним законодавством, не враховуються одноразові виплати (компенсація за невикористану відпустку, матеріальна допомога, допомога працівникам, які виходять на пенсію, вихідна допомога тощо).

Представник відповідача зауважив, що у даній справі предметом адміністративного спору є стягнення середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні, що не входить до структури заробітної плати.

Вказав, що незрозумілим залишається той факт, що позивач до складу суми середнього заробітку включив суму компенсації за не отримане під час проходження служби речове майно. Вважає таке твердження хибним, оскільки за своєю правовою природою грошова компенсація за не отримане під час проходження військової служби речове майно не є складовою грошового забезпечення. Тому вважає, що позивач штучно створюючи передумови для отримання вищевказаної грошової компенсації отримав її в судовому порядку.

Крім того, представник відповідача заперечує щодо стягнення витрат на професійну правничу допомогу, вважає їх завищеними та не співмірними. Просив у задоволенні адміністративного позову відмовити.

Дослідивши наявні у матеріалах справи письмові докази в їх сукупності, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають до часткового задоволення з наступних мотивів та підстав.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 проходив військову службу у в/ч 1141 Національної гвардії України.

Відповідно до наказу начальника Західного територіального управління Національної гвардії України від 20.09.2017 №55 о/с, позивач звільнений з військової служби у запас за станом здоров`я відповідно до підпункту «Б» пункту 1 частини восьмої статті 26 Закону України «Про військовий і обов`язок і військову службу».

Згідно із наказом командира військової частини 1141 (по стройовій частині) від 22.09.2017 №232, ОСОБА_1 виключений зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення з 22.09.2017 (а.с.10).

Позивач вважає, що на момент виключення зі списків особового складу в/ч 1141 Національної гвардії України не було проведено повного розрахунку, а саме: компенсації за не отримане речове майно у розмірі 65 900,12 грн, яка була виплачена 27.08.2018, що підтверджується випискою АТ «Ощадбанк» від 11.11.2021; компенсації за невикористані дні додаткової відпустки учаснику бойових дій у розмірі 12 832,98 грн, яка була виплачена 17.04.2020, що підтверджується випискою АТ «Ощадбанк»; індексації грошового забезпечення у розмірі 61 086,03 грн, яка була виплачена 12.11.2021, що підтверджується випискою АТ КБ «Приватбанк» від 16.11.2021. ОСОБА_1 вважає, що повний розрахунок проведено лише 12.11.2021, а загальна сума виплат, які не було здійснено на момент його звільнення з військової служби становить 139 819,13 грн.

Позивач просить суд стягнути середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні в сумі 139 860,00 грн.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що склалися між сторонами, суд зазначає наступне.

Враховуючи вимоги частини другої статті 19 Конституції України та частини другої статті 2 КАС України, законодавцем визначено критерії для оцінювання рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень, які одночасно є принципами адміністративної процедури, що вироблені у практиці європейських країн.

Наведена норма означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 07.05.2002 №8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов`язаних зі спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, установивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми Кодексу законів про працю України, у якому визначені основні трудові права працівників.

За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.

Питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців зі служби не врегульовані положеннями спеціального законодавства. Водночас, такі питання врегульовані Кодексом законів про працю України (далі - КЗпП України).

Аналогічний правовий висновок щодо застосування норм КЗпП України при вирішенні питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців неодноразово викладено Верховним Судом, зокрема у постановах від 30.04.2020 у справі №140/2006/19, від 16.07.2020 у справі №400/2884/18, від 20.01.2021 у справі №200/4185/20-а, від 20.01.2021 у справі №240/12238/19, від 05.03.2021 у справі №120/3276/19-а, від 31.03.2021 у справі №340/970/20, від 21.10.2021 у справі №640/14764/20.

Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними відповідно до законодавства всіх виплат у день звільнення та водночас стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов`язання в частині проведення повного розрахунку з працівником.

Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Згідно з положеннями статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Вказаними нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку настає відповідальність, передбачена статтею 117 КЗпП України.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема, захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов`язання в частині проведення повного розрахунку із працівником

За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності. Період затримки розрахунку при звільненні - це весь час затримки належних звільненому працівникові сум та виплат по день фактичного розрахунку.

Відповідно до правової позиції, висловленої Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26.02.2020 у справі №821/1083/17, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).

Також у постанові Великої Палати Верховного Суду зазначено, що якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.

Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.

Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.

Аналогічний правовий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 13.05.2020 у справі №810/451/17.

З матеріалів справи встановлено, що 12.11.2021 на картковий рахунок позивача надійшли кошти в сумі 61 086,03 грн. по платежу індексація грошового забезпечення, що підтверджується випискою по рахунку (а.с.6); 27.08.2018 надійшли кошти в сумі 65 900,12 грн грошової компенсації за не отримане речове майно, що підтверджується випискою по рахунку (а.с.9); 17.04.2020 надійшли кошти в сумі 12 832,98 грн грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, що підтверджується випискою по картковому рахунку (а.с.12).

Таким чином, відповідач провів фактичний розрахунок із позивачем на виконання судових рішень поза межами строку, встановленого статтею 116 КЗпП України.

Враховуючи, що не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у законодавчо встановлені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України та виплати середнього заробітку за весь час затримки.

Відповідно до правової позиції, висловленої Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26.02.2020 у справі №821/1083/17, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).

У постанові від 13.05.2020 у справі №810/451/17 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що при заявлені позивачем вимоги щодо стягнення з роботодавця середнього заробітку обов`язковому визначенню підлягають розмір спірного середнього заробітку та час затримки розрахунку.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26.02.2020 у справі №821/1083/17 зазначила, що з огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Аналогічні висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц.

Крім того, у вищевказаній постанові зазначено, що Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком Верховного Суду України у постанові від 27.04.2016 у справі №6-113цс16 у тому, що суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і що таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.

Водночас, виходячи з мети відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, яка полягає у компенсації працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, і які розумно можна було б передбачити, Велика Палата Верховного Суду вважає, що, з одного боку, не всі чинники, сформульовані у зазначеному висновку, відповідають такій меті. Так, сама лише наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум; момент виникнення такого спору, прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника, істотність розміру недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком працівника не впливають на розмір майнових втрат, яких зазнає працівник у зв`язку з простроченням розрахунку. З іншого боку, істотним є період такого прострочення, хоча такий чинник у згаданій постанові Верховного Суду України не сформульований.

З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27.04.2016 у справі за провадженням №6-113цс16, і дійшла висновку, що, при вирішенні питання про зменшення розміру відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати: 1. розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; 2. період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; 3. ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; 4. інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.

Верховним Судом у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду ухвалено постанову від 30.11.2020 в справі №480/3105/19, в якій сформовано наступний правовий висновок: «Синтаксичний розбір текстуального змісту статті 117 КЗпП України дає підстави суду зробити висновки про те, що відповідальність у розмірі середнього заробітку застосовується лише в разі невиплати всіх належних працівникові сум (заробітної плати, компенсацій тощо). Такий правовий висновок прямо випливає із цієї норми.

Аналіз такого правового врегулювання дає змогу суду зробити правовий висновок, який непрямо випливає з приписів частини першої статті 117 КЗпП України, про те, що в разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум зменшується відповідно розмір відповідальності. І цей розмір відповідальності повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку.

Таким чином, Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у постанові від 30.11.2020 в справі №480/3105/19 дійшов висновку, що залежно від розміру невиплачених належних звільненому працівникові сум прямо пропорційно належить виплаті розмір середнього заробітку, однак за весь час їх затримки по день фактичного розрахунку.

Економічні, правові та організаційні засади оплати праці працівників, які перебувають у трудових відносинах, на підставі трудового договору з підприємствами, установами, організаціями усіх форм власності та господарювання, а також з окремими громадянами та сфери державного і договірного регулювання оплати праці, визначає Закон України від 24.03.1995 №108/95-ВР «Про оплату праці», відповідно до статті 1 якого заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу; розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства.

Статтею 2 «Структура заробітної плати» зазначеного Закону в редакції, яка була чинна на час звільнення позивача з військової служби, надані такі визначення.

Основна заробітна плата - це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов`язки). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців.

Додаткова заробітна плата - це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов`язані з виконанням виробничих завдань і функцій.

Інші заохочувальні та компенсаційні виплати - це виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.

Питання, пов`язані зі здійсненням виплати працівникові його середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, регулюються КЗпП України та Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100 (далі - Порядок №100).

Відповідно до пункту 2 Порядку №100 у всіх інших випадках (крім обчислення середньої заробітної плати для оплати часу відпусток або для виплати компенсації за невикористані відпустки) середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата.

За змістом пункту 8 Порядку №100 при обчисленні середньої заробітної плати за два місяці, виходячи з посадового окладу чи мінімальної заробітної плати, середньоденна заробітна плата визначається шляхом ділення суми, розрахованої відповідно до абзацу 5 пункту 4 цього Порядку, на число робочих днів за останні два календарні місяці, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата, згідно з графіком підприємства, установи, організації.

Нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Після визначення середньоденної заробітної плати, як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику, здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абзац 2 пункту 8 Порядку № 100).

Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи організації, встановленим з отриманням вимог законодавства (абзац 3 пункт 8 Порядку № 100).

Дана позиція була висловлена Верховним Судом у постанові від 16.04.2020 (справа №316/2896/14-а), у постанові від 28.01.2021 (справа № 580/2427/19), від 14.07.2021 (справа № 200/10839/19-а).

Отже за наявності підстав для стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні такий у спірному випадку з огляду на особливості проходження військової служби розраховується шляхом множення середньоденної заробітної плати на число календарних днів у розрахунковому періоді.

З матеріалів справи вбачається, що позивачу при звільненні належали до виплати кошти в сумі 139 819,13 грн, з яких: компенсації за не отримане речове майно у розмірі 65 900,12 грн, компенсація за невикористані дні додаткової відпустки учаснику бойових дій у розмірі 12 832,98 грн, індексація грошового забезпечення у розмірі 61 086,03 грн.

З врахуванням здійснених відповідачем виплат на виконання судових рішень, оскільки під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення, загальний розмір належних позивачеві при звільненні виплат складав 139 819,13 грн, з яких: компенсації за не отримане речове майно у розмірі - 65 900,12 грн, компенсація за невикористані дні додаткової відпустки учаснику бойових дій у розмірі - 12 832,98 грн, індексація грошового забезпечення у розмірі - 61 086,03 грн.

Разом з тим, відповідно до абзаців 3, 4 пункту 2 Порядку №100 середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата.

Якщо протягом останніх двох календарних місяців, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата, працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи.

Якщо у працівника відсутній розрахунковий період, то середня заробітна плата обчислюється відповідно до абзаців третього - п`ятого пункту 4 цього Порядку (абзац 7 пункту 2 Порядку №100).

Відповідно до абзаців 3, 5 пункту 4 Порядку №100, якщо в розрахунковому періоді у працівника не було заробітної плати, розрахунки проводяться з установлених йому в трудовому договорі тарифної ставки, посадового (місячного) окладу. Якщо розрахунок середньої заробітної плати обчислюється виходячи з посадового окладу чи мінімальної заробітної плати, то її нарахування здійснюється шляхом множення посадового окладу чи мінімальної заробітної плати на кількість місяців розрахункового періоду.

Згідно до картки особового рахунку на виплату грошового забезпечення за 2017 рік розмір нарахованої заробітної плати за липень 2017 року становить 8 680,87 грн, за серпень 2017 року – 9 058,99 грн, що в сумі за два останні місяці роботи, які передували звільненню (22.09.2017) становить – 17 739,86 грн. Кількість календарних днів у липні – серпні 2017 року становила 62 дні.

Таким чином, з врахуванням положень Порядку №100 та фактичних обставин справи середньоденне грошове забезпечення позивача становить 286,13 грн, а саме 17 739,86 грн / 62 (на число календарних днів за останні два календарні місяці, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата).

З матеріалів справи вбачається, що позивача звільнено з військової служби з 22.09.2017. Таким чином, період затримки розрахунку при звільненні становить з 23.09.2017 (наступний день після видання наказу від 22.09.2017 №232 про виключення позивача зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення) по 12.11.2021 (включно), що складає 1512 дні.

Загальна сума середнього грошового забезпечення за цей період становить 432 628,56 грн. (286,13 грн. х 1512 дні).

Враховуючи, що розмір простроченої заборгованості за період затримки на 1512 дні складає 32,3% від загального обсягу належного розрахунку при звільненні (компенсації за не отримане речове майно у розмірі - 65 900,12 грн, компенсація за невикористані дні додаткової відпустки учаснику бойових дій у розмірі - 12 832,98 грн, індексація грошового забезпечення у розмірі - 61 086,03 грн) відсоткове співвідношення від 139 819,13 грн належних при звільненні сум), то стягненню підлягає середній заробіток за час такої затримки в сумі пропорційній відсотковому значенню розміру простроченої заборгованості, в розмірі – 139 739,00 грн (432 628,56 грн * 32,3%), а не 139 860,00 грн, як помилково розраховано позивачем.

Такий розрахунок відповідає розрахунку, наведеному у постанові Верховного Суду від 30.11.2020 в справі №480/3105/19.

Таким чином, виходячи з принципу пропорційності, суд вважає належним і достатнім способом захисту порушених прав позивача стягнення на його користь 139 739 грн середнього заробітку за час затримки повного розрахунку при звільненні за період з 23.09.2017 по 12.11.2021 (включно).

Згідно з статтею 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідно до частини 1 статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Частиною 2 статті 6 КАС України та статтею 17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини» передбачено застосування судами Конвенції та практики ЄСПЛ як джерела права.

У пункті 58 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Серявін та інші проти України» від 10.02.2010 Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.

З огляду на викладене, прецедентну практику ЄСПЛ, суд приходить до переконання, що позивачем невірно розраховано середнє грошове забезпечення за період затримки розрахунку при звільненні, що мало наслідком невірного визначення суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні позивача.

Таким чином, адміністративний позов необхідно задовольнити частково.

Щодо судових витрат, то, оскільки позивач звільнений від сплати судового збору на підставі пункту 13 частини 1 статті 5 Закону України «Про судовий збір» як учасник бойових дій, то в силу приписів статті 139 КАС України суд розподіл судових витрат не здійснює.

Щодо стягнення за рахунок бюджетних асигнувань відповідача на користь позивача витрат на правничу допомогу суд зазначає наступне.

Відповідно до статті 134 КАС України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Для цілей розподілу судових витрат: розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Як вбачається з матеріалів справи, на підтвердження обумовленої суми гонорару на правову допомогу адвоката, представником позивача надано: договір про надання правової допомоги від 15.03.2021 №294, додаток №1 від 12.11.2021 до договору про надання правової допомоги №294 від 15.03.2021, ордер на надання правової допомоги серії ВС №1065013, акт приймання-передачі наданих послуг від 23.11.2021, копію свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю.

Разом з цим представником позивача не надано документів, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлених у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження, тощо).

Так, відповідно до статті 30 Законом України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Отже, розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом, і може бути змінений лише за їх взаємною домовленістю. Суд не має право його змінювати і втручатися у правовідносини адвоката та його клієнта.

Водночас, для включення всієї суми гонору у відшкодування за рахунок відповідача має бути встановлено, що позов позивача підлягає задоволенню, а також має бути встановлено, що за цих обставин справи такі витрати позивача були необхідними, а розмір є розумний та виправданий, що передбачено у статті 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність». Тобто, суд зобов`язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою.

Таким чином, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції. Зокрема, згідно із його практикою заявник має право на компенсацію судових та інших витрат лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі «East/West Alliance Limited» проти України», заява №19336/04, п. 268).

З урахуванням викладеного, суд дійшов висновку про недоведеність представником позивача витрат, які вона просить стягнути, оскільки останньою не надано доказів фактичного понесення таких витрат.

Враховуючи наведене, суд відмовляє в стягненні витрат на професійну правничу допомогу за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.

Керуючись статтями 2, 72-77, 243-246, 255, 262, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов задовольнити частково.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Військової частини 1141 Національної гвардії України (43023, Волинська область, місто Луцьк, вулиця Карпенка-Карого, 3, код ЄДРПОУ 14323416) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні в сумі 139 739 (сто тридцять дев`ять тисяч сімсот тридцять дев`ять) гривень 00 копійок.

В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого статтею 295 КАС України. У разі подання апеляційної скарги рішення якщо його не скасовано, набирає законної сили після закінчення апеляційного розгляду справи.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку повністю або частково шляхом подання апеляційної скарги до Восьмого апеляційного адміністративного суду. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Суддя В.В. Дмитрук