Рішення № 103361500, 17.02.2022, Центральний районний суд міста Маріуполя (до 25.04.2025 - Жовтневий районний суд м. Маріуполя)

Справа № 263/16132/21

Провадження № 2/263/959/2022

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМУКРАЇНИ

17 лютого 2022 року м. Маріуполь

Жовтневий районний суд міста Маріуполя Донецької області у складі:

головуючої судді Ікорської Є.С.

при секретарі Федоренко О.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Маріуполі за правилами спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Комунальної установи «Маріупольський краєзнавчий музей» про визнання неправомірним та скасування наказу про відсторонення від роботи, зобов`язати нарахувати та виплатити заробітну плату за час відсторонення від роботи,

ВСТАНОВИВ:

До Жовтневого районного суду міста Маріуполя Донецької області надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Комунальної установи «Маріупольський краєзнавчий музей», у якій, уточнивши позовні вимоги, позивач просить суд визнати неправомірним та скасувати наказ № 84-к від 08 листопада 2021 року «Про недопуск до виконання функціональних обов`язків» та зобов`язати Комунальну установу «Маріупольський краєзнавчий музей» нарахувати та виплатити ОСОБА_1 заробітну плату за час відсторонення від роботи, починаючи з 09 листопада 2021 року.

На обґрунтування вимог позивач посилається на те що, він є працівником Комунальної установи «Маріупольський краєзнавчий музей». У листопаді 2021 року у нього незаконно вимагали надання медичної інформації про щеплення від Covid-19 та обмежили його права на повноцінну роботу. Згідно із наказом 84-к від 08 листопада 2021 року «Про недопуск до виконання функціональних обов`язків» його відсторонено від роботи без збереження заробітної плати, мотивуючи це тим, що він не зробив щеплення від Covid-19. Посилаючись на вимоги ст. 46 КЗпП України, Конституцію України, Закон України «Про захист населення від інфекційних хвороб», Закон України «Про інформацію», позивач не згоден із винесеним наказом, просив його скасувати.

24 січня 2022 року від представника відповідача «Маріупольський краєзнавчий музей» надійшов відзив на позовну заяву, у якому зазначено, що позовні вимоги є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню, посилаючись на наступне. Міністерством охорони здоров`я України введена обов`язкова вакцинація проти гострої респіраторної хвороби Covid-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, а також затверджений перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням від Covid-19, зокрема, закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності. 09 листопада 2021 року позивача запрошено ознайомитися із наказом «Про обов`язкове профілактичне щеплення проти Covid-19», «Про недопуск до виконання функціональних обов`язків з 08 листопада 2021 року», у разі ненадання ним до адміністрації установи документу, що підтверджує отримання повного курсу вакцинації, чи міжнародний, внутрішній сертифікат або іноземний сертифікат, що підтверджує вакцинацію від Covid-19 однією дозою однодозної вакцини або двома дозами дводозної вакцини (зелені сертифікати), які включені всесвітньою організацією охорони здоров`я до переліку дозвільних для використання в надзвичайних ситуаціях, чинність якого підтверджена за допомогою Єдиного державного вебпорталу електронних послуг, зокрема, з використанням мобільного порталу Дія, або одужання особи від зазначеної хвороби (діє 180 днів), або висновком лікаря щодо наявності протипоказань до вакцинації проти гострої респіраторної хвороби Covid-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, про що свідчить його підпис. Оскільки позивач не пройшов вакцинацію проти Covid-19 останнього відсторонено від роботи. Зазначає, що на всій території України запроваджений режим надзвичайного стану до 31 березня 2022 року, на підставі розпорядження КМУ від 25 березня 2020 року № 338-р «Про переведення єдиної державної системи цивільного захисту у режим надзвичайної ситуації». Також щодо правомірності винесеного наказу про відсторонення відповідач посилається на роз`яснення Державної служби України з питань праці, роз`яснення омбудсмена України про підтримку позиції щодо правомірності відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників, які опубліковані у мережі інтернет. Тому вважає, що відсторонення позивача від роботи через відсутність щеплення від Covid-19 є правомірним, у задоволенні позову просила відмовити.

31 січня 2021 року від позивача надійшла відповідь на відзив, в якому він спростовує доводи відповідача.

Рух справи.

Ухвалою Жовтневого районного суду міста Маріуполя Донецької області від 08 грудня 2021 року зазначену позовну заяву залишено без руху.

Ухвалою Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 16 грудня 2021 року відкрито провадження у справі та призначено її до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження, без повідомлення (виклику) сторін. Роз`яснено відповідачу право подати відзив на позов, а позивачу відповідь на відзив.

Фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється у відповідності до ч. 2 ст. 247 ЦПК України, у зв`язку з розглядом справи за відсутності учасників справи.

Судом досліджуються саме представлені письмові докази на підтвердження та спростування тих обставин, на які посилалася позивач.

Суд, вирішуючи питання, передбачені ст. ст. 12, 264 ЦПК України, виходить з такого.

Судом установлено, що ОСОБА_1 перебуває у трудових відносинах із Комунальною установою «Маріупольський краєзнавчий музей» з 18 серпня 2020 року, працює на посаді молодшого наукового співробітника.

Директором Комунальної установи «Маріупольський краєзнавчий музей» 08 листопада 2021 року винесено наказ № 84-к «Про недопуск до виконання функціональних обов`язків» з 09 листопада 2021 року стосовно у тому числі і ОСОБА_1 , підставою для відсторонення вказано: на виконання розпорядження керівника робіт з ліквідації наслідків надзвичайної ситуації від 08 листопада 2021 року № 30 «Про запровадження додаткових посилених протиепідемічних заходів на території Маріупольської міської територіальної громади»; акту про недопуск до виконання функціональних обов`язків, та керуючись ст. 46 КЗпП.

Мотиви суду.

Відповідно до змісту ст. 3 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України «Про міжнародне приватне право», законів України, що визначають особливості розгляду окремих категорій справ, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору України. Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Конституція України є законом найвищої юридичної сили. Закони і інші нормативно-правові акти повинні відповідати Конституції. Норми Конституції є нормами прямої дії (ст.8 Конституції України).

У зазначених тезах узагальнений зміст верховенства права, яке забезпечується шляхом встановлення юридичної сили норм Конституції, зокрема щодо прав людини і громадянина, як домінуючими над змістом інших законів і нормативно-правових актів (постанов уряду, наказів міністерств тощо). Тобто, якщо норма закону чи нормативно-правового акту суперечить нормі Конституції України, для правильного правозастосування слід використовувати норму Конституції.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ст. 19 Конституції України).

Таким чином, без будь-яких застережень та незалежно від будь-яких цілей, причин чи суспільного або особистого інтересу, всі органи і посадові особи держави Україна повинні діяти у відповідності до Конституції та не мають повноважень виходити за межі норм Конституції, навіть якщо вони керуються законом, оскільки закон також не має суперечити Конституції.

При цьому, слід звернути увагу на наступне.

Відповідно до ст. 147 та п. 2 ст. 150 Конституції України повноваження тлумачити зміст Конституції України та вирішувати питання відповідності законів України Конституції України належить виключно Конституційному Суду України.

Відтак, будь-які органи чи посадові особи держави, крім Конституційного Суду України, не мають повноважень тлумачити зміст законодавства.

Так, відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 01 листопада 1996 року «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» у разі, якщо діючий закон чи нормативно-правовий акт суперечить Конституції України в усіх необхідних випадках слід безпосередньо застосовувати Конституцію як акт прямої дії.

Правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством (ст. 19 Конституції України). Ніхто не зобов`язаний виконувати явно злочинні розпорядження чи накази. За віддання і виконання явно злочинного розпорядження чи наказу настає юридична відповідальність (ст. 60 Конституції України). Із наведених норм вбачається, що акти і норми, які суперечать Конституції, заборонено видавати та виконувати. При чому відповідальність настає як за видання, так і за виконання незаконного розпорядження.

Не може вважатись законним акт, навіть правильний за змістом, який виданий із порушенням процедури, оскільки в такому випадку будуть нівельовані норми верховенства права і буде порушений правопорядок.

Окрім того, згідно з правовою позицією Конституційного Суду України, яка викладена у рішенні Великої Палати КС України від 28 серпня 2020 року у справі за № 1-14/2020(230/20), за конституційним поданням Верховного Суду щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень постанови КМ України «Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби СОVID 19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та етапів послаблення протиепідемічних заходів», положень частини першої, третьої ст. 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», абзацу дев`ятого п. 2 розділ ІІ «Прикінцеві положення» Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» зазначається, що згідно зі ст. 64 Конституції України, права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України; в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень; не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.

Конституційний Суд України наголосив, що обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина є можливим у випадках, визначених Конституцією України.

Таке обмеження може встановлюватися виключно законом, ухваленим Верховною Радою України як єдиним органом законодавчої влади в Україні.

Встановлення такого обмеження підзаконним актом суперечить ст. ст. 1, 3, 6, 8, 19, 64 Конституції України.

Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 25 березня 2020 р. № 338-р «Про переведення єдиної державної системи цивільного захисту у режим надзвичайної ситуації» (із змінами) з урахуванням поширення на території України гострої респіраторної хвороби Covid-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, висновків Всесвітньої організації охорони здоров`я щодо визнання розповсюдження Covid-19 у країнах світу пандемією, з метою ліквідації наслідків медико-біологічної надзвичайної ситуації природного характеру державного рівня, забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення для єдиної державної системи цивільного захисту на всій території України установлено режим надзвичайної ситуації до 31 березня 2022 року.

Згідно з Переліком професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, затвердженим наказом Міністерства охорони здоров`я від 4 жовтня 2021 року №2153, обов`язковим профілактичним щепленням проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, підлягають працівники: 1) центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів; 2) місцевих державних адміністрацій та їх структурних підрозділів; 3) закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності.

При цьому сам наказ МОЗ України від 04 жовтня 2021 року № 2153 не містить положень про обов`язковість профілактичних щеплень проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, а лише затверджує «Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням».

За змістом ст. 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка згідно з частиною першою статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства України, та яка визначає, що користування правами та свободами має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою.

Відповідно до ст. 22 Конституції України права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.

При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Згідно із ст. 3 Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

За змістом ст. 28 Конституції України ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню. Жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам.

Відповідно до п. 3 ст. 281 Цивільного кодексу України медичні, наукові та інші досліди можуть проводитися лише щодо повнолітньої дієздатної фізичної особи за її вільною згодою.

Згідно з резолюцією Парламентської асамблеї Ради Європи (ПАРЄ) від 27 січня 2021 року за №2361 (2021) «Вакцини проти Covid-19: етичні, юридичні та практичні міркування», та профільним законодавством України, щеплення проти СОVID-19 не є обов`язковим.

Так, зокрема, у даній резолюції ПАРЄ зазначено: забезпечити, щоб громадяни були проінформовані про те, що вакцинація не є обов`язковою і що ніхто не піддається політичному, соціальному чи іншого тиску з метою зробити собі вакцинацію, якщо вони не хочуть робити це самі (ст. 7.3.1); гарантувати, що ніхто не піддаватиметься дискримінації за те, що він не був вакцинований, через можливі ризики для здоров`я або небажання пройти вакцинацію (ст.7.3.2).

Відповідно до ст. 12 Закону України № 1645-111 від 06 квітня 2000 року «Про захист населення від інфекційних хвороб», та ст. ст. 42, 43 Закону України № 2801-ХІІ від 19 листопада 1992 року «Основи законодавства України про охорону здоров`я», передумовою будь-якого медичного втручання є отримання відповідної на те інформованої згоди пацієнта.

Відповідно до ст. 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

Не зважаючи на те, що в оскаржуваному наказі йдеться про недопуск до виконання функціональних обов`язків, такий слід розуміти як відсторонення в розумінні ст. 46 КЗпП України, адже указаний наказ за своєю суттю фактично відстороняє позивача від виконання ним роботи, при цьому нормами КЗпП України не передбачено можливості для роботодавця не допустити працівника до роботи з указаних підстав.

Звертає увагу і той факт, що наказ «Про недопуск до виконання функціональних обов`язків» містить посилання на ст. 46 КЗпП України. З огляду на вичерпний перелік підстав для відсторонення працівника, суд не приймає доводи представника відповідача стосовно того, що 18 жовтня 2021 керівником робіт з ліквідації наслідків надзвичайної ситуації м. Маріуполя видано розпорядження № 22 «Про запровадження посилених протиепідемічних заходів на території Маріупольської міської територіальної громади», яким встановлено доступ персоналу до виконання своїх функціональних обов`язків за наступних умов: вакциновано двома щепленнями (ревакциновано); вакциновано одним щепленням, за умови ненастання терміну вакцинації другим щепленням; має негативний ПЛР-тест, зданий не пізніше, ніж за 72 години до пред`явлення, решта персоналу до виконання обов`язків не допускається до моменту наявності однієї з умов допуску.

Згідно із ст. 46 КЗпП України відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння; відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством.

У сенсі ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», ст. 27 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» та календаря профілактичних щеплень в Україні, затверджених наказом Міністерства охорони здоров`я України від 16 вересня 2011 року № 595 (у редакції наказу Міністерства охорони здоров`я України 11 серпня 2014 року № 551), зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 13 жовтня 2014 року № 1237/26014, до профілактичних та обов`язкових щеплень, що включаються до календаря щеплень, відносяться щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу.

Отже, зазначенні норми матеріального права містять вичерпний перелік обов`язкових захворювань, які на підставі цих норм включені до календаря профілактичних щеплень в Україні, а щеплення проти СОVID-19 не відноситься до переліку профілактичних та обов`язкових щеплень, визначених Законом, і не може бути підставою для відсторонення від роботи особи у разі її обґрунтованої відмови від щеплення проти СОVID-19.

Таким чином відсторонення працівників у разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень від інфекційних хвороб, до яких віднесено дифтерію, кашлюк, кір, поліомієліт, правець, туберкульоз, відбувається тільки у порядку, встановленому законом, а не підзаконним актом, чи наказом керівника міністерства, підприємства чи організації тощо.

Так відповідно до ст. 27 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» передбачено, що профілактичні щеплення з метою запобігання захворюванням на туберкульоз, поліомієліт, дифтерію, кашлюк, правець та кір в Україні є обов`язковими.

Обов`язковим профілактичним щепленням для запобігання поширенню інших інфекційних захворювань підлягають окремі категорії працівників у зв`язку з особливостями виробництва або виконуваної ними роботи. У разі необґрунтованої відмови від щеплення за поданням відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби вони до роботи не допускаються.

Відтак, у правовому аспекті цієї норми закріплено та обумовлено процедуру відсторонення працівника від роботи, відповідно до якої виникнення права у роботодавця на відсторонення працівника від роботи відбувається тільки за наявності необґрунтованої відмови особи за поданням відповідної, тобто уповноваженої посадової особи державної санітарно-епідеміологічної служби.

Таким чином, у разі надання працівником обґрунтованої відмови, відсутні підстави у посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби для подання, а у роботодавця права на відсторонення працівника від роботи.

Окрім того, Закон не містить поняття необґрунтована відмова від щеплення, як і не містить вказівок, у якому вигляді подається зазначена відмова і до якого органу.

Відтак, особа на свій розсуд обирає форму відмови та орган для її подання і жодна посадова особа, у зв`язку з відсутністю в Законі поняття необґрунтованої відмови, не має права надавати їй будь-яку кваліфікацію, оскільки сама відмова в межах права повинна містити лише ознаки письмового чи усного обґрунтування.

Відповідно до змісту ст. 8 Закону України «Про захист персональних даних» особисті немайнові права на персональні дані, які має кожна фізична особа, є невід`ємними і непорушними.

Згідно зі ст. 39-1 Закону України «Про основи законодавства України про охорону здоров`я», пацієнт має право на таємницю про стан свого здоров`я, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також про відомості, одержані при його медичному обстеженні.

Забороняється вимагати та надавати за місцем роботи або навчання інформацію про діагноз та методи лікування пацієнта.

Як зазначено в оскаржуваному наказі № 84-к від 08 листопада 2021 року «Про недопуск до виконання функціональних обов`язків», підстава відсторонення - на виконання розпорядження керівника робіт з ліквідації наслідків надзвичайної ситуації від 08 листопада 2021 року № 30 «Про запровадження додаткових посилених протиепідемічних заходів на території Маріупольської міської територіальної громади»; акту про недопуск до виконання функціональних обов`язків, та керуючись ст. 46 КЗпП.

За змістом значеного наказу під загрозою відсторонення позивача від роботи без збереження оплати праці, тобто в примусовому порядку, керівник установи вимагає від позивача надання персональної медичної інформації у вигляді документу, який підтверджує наявність щеплення від СОVID-19, або протипоказань до його застосування, що з огляду на вищезазначені норми закону є неправомірним і не може бути підставою для відсторонення від роботи.

У відповідності до ст. 46 КЗпП України відмова працівника про надання конфіденційної медичної інформації не може бути підставою для відсторонення від роботи, як і не може бути підставою для відсторонення обґрунтована відмова працівника від обов`язкових профілактичних щеплень.

Відповідно до ч. 1 ст. 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Відсторонюючи позивача від роботи, відповідач діяв на підставі зазначеного вище матеріального законодавства з істотним порушенням процедурного і переслідував легітимну мету захистити інших осіб від поширення COVID-19, разом з цим, відстороненням від роботи позивача без збереження заробітку відповідач позбавив його професійної взаємодії та засобів до існування на невизначений строк, що є очевидно непропорційним (несправедливим); з цих мотивів втручання є неправомірним, що тягне необхідність судового захисту права на повагу до приватного життя.

Щодо вимог про нарахування та виплату невиплаченої заробітної плати за час незаконного відсторонення позивача від роботи, суд виходить з наступного.

Кодексом законів про працю України не врегульоване питання про матеріальну компенсацію працівникові часу невиконання ним трудових обов`язків у зв`язку з його незаконним відстороненням від роботи.

Відповідно до частини четвертої ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин, суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постановіВерховного Судуу складіколегії суддівПершої судовоїпалати Касаційногоцивільного судувід 01квітня 2020року усправі №761/12073/18(провадження№ 61-13444св19)зазначено,що відстороненняпрацівника відроботи -це призупиненнявиконання нимсвоїх трудовихобов`язків зарішенням уповноваженихна цекомпетентних органівз підстав,передбачених законодавством,що,як правило,відбувається зодночасним призупиненнямвиплати йомузаробітної плати.Відсторонення відроботи можливелише увипадках,що передбаченізаконодавством.Про цеоголошується наказомабо розпорядженнямкерівника підприємства,установи чиорганізації,і проце працівникповинен бутиповідомлений.Термін відстороненнявстановлюється доусунення причин,що йогозумовили. Термін відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили. Працівник має право оскаржити наказ про відсторонення від роботи у встановленому законом порядку. Разом з тим за змістом статті 46 КЗпП України допускається відсторонення працівника або у випадках, перелічених у статті, або в інших випадках, які повинні бути також передбачені певним нормативним документом.

Законодавством не передбачено обов`язку роботодавця щодо збереження за працівником заробітної плати на період його відсторонення від роботи, водночас, питання оплати (повної чи часткової) в період відсторонення можуть врегульовуватись колективними договорами та/або угодами, рішеннями роботодавця.

Разом з тим, судом встановлено, що в період з 09 листопада 2021 року - дня відсторонення від роботи позивача, останньому призупинено виплату заробітної плати, що не спростовано відповідачем.

Оскільки судом встановлено, що в порушення вимог ст. 46 КЗпП України право позивача на працю з відповідною оплатою безпідставно порушене відповідачем шляхом видання незаконного наказу від 08 листопада 2021 року № 84-к про відсторонення від роботи, тому з метою ефективного захисту порушених прав позивача, виконуючи завдання цивільного судочинства щодо справедливого вирішення справи по суті, у зв`язку із скасуванням указаного наказу про відсторонення підлягає відновленню право позивача на отримання заробітної плати за період відсторонення, а тому суд вважає за необхідне зобов`язати відповідача нарахувати та виплатити заробітну плату за увесь час відсторонення від роботи, починаючи з 09 листопада 2021 року до часу фактичного виконання судового рішення, розрахунок якої має бути здійснено у порядку, встановленому постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 щодо визначення середнього заробітку з моменту відсторонення по день фактичного допущення до роботи.

Отже, з урахуванням встановлених обставин та норм для їх правового регулювання, суд дійшов висновку про задоволення вимоги позивача про зобов`язання відповідача виплатити йому невиплачену заробітну плату за час незаконного відсторонення від роботи.

Щодо судових витрат.

Відповідно до ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно задоволених позовних вимог.

При подачі позову до суду позивачем сплачений судовий збір у розмірі 908 грн. і такий у відповідності до положень ст. 141 ЦПК України підлягає стягненню з відповідача.

Керуючись ст. 19, 43 Конституції України, ст. 46, 237-1 КЗпП України, ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», 27 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», постановою Кабінету Міністрів України № 1236 від 09.12.2020 року «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2», п. 32 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів», ст. 12, 13, 76, 77, 82, 141, 247, 258, 263-265, 279 ЦПК України, суд,

В И Р І Ш И В:

Позов ОСОБА_1 до Комунальної установи «Маріупольський краєзнавчий музей» про визнання неправомірним та скасування наказу про відсторонення від роботи, зобов`язати нарахувати та виплатити заробітну плату за час відсторонення від роботи - задовольнити.

Визнати незаконним та скасувати наказ директора Комунальної установи «Маріупольський краєзнавчий музей» № 84-к від 08 листопада 2021 року «Про недопуск до виконання функціональних обов`язків» щодо ОСОБА_1 .

Зобов`язати Комунальну установу «Маріупольський краєзнавчий музей» нарахувати та виплатити ОСОБА_1 заробітну плату за час відсторонення від роботи, починаючи з 09 листопада 2021 року.

Стягнути з Комунальної установи «Маріупольський краєзнавчий музей» на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 908 грн.

Рішення суду може бути оскаржене до Донецького апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом 30 днів.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Із повним текстом рішення суду можна ознайомитися у Єдиному державному реєстрі судових рішень за адресою: http://www.reyestr.court.gov.ua.

Відомості про сторін у справі:

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , адреса реєстрації: АДРЕСА_1 ;

Комунальна установа «Маріупольський краєзнавчий музей», ЄДРПОУ 02223543, адреса: вул. Георгіївська, 20, м. Маріуполь, Донецька область, 87515.

Суддя Є.С. Ікорська