Рішення № 10320578, 27.04.2010, Господарський суд Автономної Республіки Крим

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

АВТОНОМНОЇ РЕСПУБЛІКИ КРИМ

Автономна Республіка Крим, 95003, м.Сімферополь, вул.Р.Люксембург/Речна, 29/11, к. 322

РІШЕННЯ

Іменем України

27.04.2010Справа №2-32/1841-2010 Господарський суд Автономної республіки Крим у складі судді Барсукової А.М.

розглянув у відкритому судовому засіданні справу

За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Оазіс-Україна» (94074, м. Київ, вул.. Новозабарська 21а, 97503, АР Крим, с. Мирне, вул. Белова, 12, кв. 68 ідентифікаційний код 36698324)

До відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю «Г.А.С.-Маршал» (98112, АР Крим, м. Феодосія, пров. Танкістів, 1а, 95000, АР Крим, м. Сімферополь, вул.. Козлова, 59 ідентифікаційний код 35536794)

Про стягнення 190713, 92 грн.

За участю представників:

Від позивача – Юдаков В.В., довіреність б/н від 24.02.2010р. у справі.

Від відповідача – не з’явився.

Представнику роз'яснено права і обов'язки передбачені ст. 22 Господарського процесуального кодексу України, зокрема право відводу судді, відповідно до статті 20 Господарського процесуального України. Заяв та клопотань про відвід судді не подано.

Обставини справи: Товариство з обмеженою відповідальністю «Оазіс-Україна» звернулося до Господарського суду Автономної Республіки Крим з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Г.А.С.-Маршал» про стягнення 190 713, 92 грн., у тому числі 178080,00 грн. суми основного боргу, 8547,84 грн. – пені, 702,56 грн. -3% річних.

Ухвалою господарського суду від 02.04.2010 року порушено провадження у справі та розгляд справи призначено на 19.04.2010 року, про що сторони були своєчасно та належним чином повідомлені.

З підстав зазначених в ухвалі господарського суду від 19.04.2010р., розгляд справи відкладено на 27.04.2010р., про що сторони у справі були повідомлені відповідно до п.3.17 Інструкції з діловодства в господарських судах України, затвердженої наказом Голови ВГСУ від 19.12.2002р. № 75 – рекомендованою поштою.

Заявою від 29.03.2010р., позивачем заявлено клопотання про забезпечення позову в порядку ст.66 ГПК України, у відповідності до якого останній просив суд накласти арешт на розрахункові рахунки відповідача.

Розглянувши зазначене клопотання суд встановив, що відповідно до статті 66 Господарського процесуального кодексу України забезпечення позову допускається, якщо невжиття заходів до забезпечення позову може ускладнити або зробити неможливим виконання рішення господарського суду.

Отже, заява про вжиття заходів до забезпечення позову повинна бути обґрунтована з поданням належних і допустимих доказів у розумінні статей 33, 34 Господарського процесуального кодексу України, що підтверджують можливість виникнення в подальшому ускладнень у виконанні судового рішення.

Господарський суд повинен оцінити, наскільки конкретний захід, який пропонується вжити, пов’язаний з предметом позову, співрозмірний позовній вимозі і яким чином цей захід забезпечуватиме фактичну реалізацію мети його вжиття.

Тому відповідна ухвала господарського суду в обов’язковому порядку повинна містити дані, на підставі яких можна зробити висновок про те, що невжиття того чи іншого заходу до забезпечення позову може утруднити або зробити неможливим виконання в подальшому рішення господарського суду.

Однак, позивачем не надано до суду жодного доказу в підтвердження обставин, викладених у заяві про забезпечення позову, що є підставою для відхилення зазначеної заяви. Окрім того, у позовному провадженні при накладанні арешту на грошові суми відповідача слід обмежувати піддані арешту кошти розміром суми позову.

Беручи до уваги вищенаведене, суд ухвалою від 27.04.2010р. відмовив у задоволенні клопотання про забезпечення позову шляхом накладання арешту на розрахункові рахунки відповідача.

Позовні вимоги мотивовані порушенням відповідачем обов’язків за договором поставки № П/К/р/27270110 від 27.01.2010 року в частині повної та своєчасної оплати отриманого товару, внаслідок чого за відповідачем утворилась заборгованість в розмірі 178080,00 грн., що і стало приводом для звернення позивача до суду із позовом про стягнення вказаної заборгованості у примусовому порядку.

Представник позивача позовні вимоги підтримав з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог, що була надіслана їм до канцелярії господарського суду АР Крим 19.04.2010 року, в якій він просить суд стягнути з відповідача 179380,02 грн. – суми боргу з урахуванням індексу інфляції, 701, 37 грн. 3-% річних, 8533, 44 грн. пені, надав для огляду оригінали документів, які вимагалися судом (копії –у справі), та просив позов задовольнити.

Відповідач, повторно, без поважних причин, повноважного представника в судове засідання не направив, не зважаючи на те, що був належним чином повідомлений про день, час та місце розгляду даної справи рекомендованою поштою.

Відповідно до пункту 3.6 Роз’яснень Вищого арбітражного суду України від 18.09.1997р. № 02-5/289 ( зі змінами та доповненнями) особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце її розгляду судом, якщо ухвалу про порушення провадження у справі надіслано за поштовою адресою, зазначеною у позовній заяві. Отже, відповідач вважається повідомленим про час та місце судового розгляду справи.

Крім того, адреса відповідача зазначена в позовній заяві повністю співпадає з відомостями, що містяться у довідці Головного управління статистика на відповідача, що залучена до матеріалів справи.

Стаття 22 Господарського процесуального кодексу України зобов’язує сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами.

Відповідач не скористувався своїм правом подання відзиву на позовну заяву та надання доказів в порядку статті 33 Господарського процесуального кодексу України.

У зв’язку з тим, що відповідач не використав наданого законом права на участь у судовому засіданні, подання відзиву на позов та доказів, а матеріали справи в достатній мірі характеризують взаємовідносини сторін і неявка відповідача не перешкоджає вирішенню спору, суд вважає за можливе розглянути справу в порядку статті 75 Господарського процесуального кодексу України –за наявними у ній матеріалами.

Дослідивши представлені докази, заслухавши пояснення представника позивачач, суд

ВСТАНОВИВ:

27.01.2010 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «Оазіс-Україна» (Постачальник) (позивач) та Товариства з обмеженою відповідальністю «Г.А.С.-Маршал» (Покупець) ( відповідач) був укладений Договір поставки № П/К/р/272701110 (а.с. 33-35).

За своєю правовою природою, зазначений договір є договором поставки, відповідно до вимог статті 712 Цивільного кодексу України.

Згідно статті 712 Цивільного кодексу України, за договором поставки, продавець (постачальник) якій здійснює підприємницьку діяльність, зобов’язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності, або в інших цілях, не пов’язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов’язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Згідно статті 692 Цивільного кодексу України, покупець зобов’язаний оплатити товар після його прийняття, або прийняття його товаро-розпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару. Покупець зобов’язаний сплатити продавцеві повну ціну переданого товару.

Згідно з пунктом 1.1 Договору, Постачальник передає окремими партіями у власність Покупця, а Покупець приймає та оплачує Товар в асортименті, кількості, та по цінам узгодженим Сторонами в специфікаціях –додатках, що є після їх підписання Сторонами, невід’ємними частинами договору.

Ціна товару, а також строки поставки та порядок розрахунків за кожну окрему партію Товару зазначається в специфікації, що передбачено пунктом 3.2 Договору.

Відповідно до пункту 4.1 Договору, датою поставки вважається дата надходження Товару на склад Покупця в повному обсязі та підписання Акта прийома-передачі. Товар вважається прийнятим Покупцем після здійснення розвантаження на склад Покупця та оформлення товарних накладних, актів прийомки, що передбачено пунктом 4.2 Договору.

Пунктом 9.1 Договору встановлено, що він вступає в силу з моменту підписання, та діє до повного виконання зобов’язань сторонами. ( пункт 9.2 Договору).

Сторонами не представлено суду доказів розірвання договору, визнання його недійсним у судовому порядку тощо.

Відповідно до пункту 1 Специфікації № 1 від 29.01.2010р. до Договору загальна сума складає 534000,00 грн. (а.с.36).

Пунктом 4 специфікації встановлено, що Постачальник зобов’язується передати товар на склад Покупця в строк до 28 лютого 2010 року.

Пунктом 5 Специфікації передбачено, що виплати за поставлений товар здійснюватимуться безготівковими перерахуваннями з моменту поставки продукції на склад.

Так, на виконання умов Договору та Специфікації позивачем був поставлений відповідачу, а відповідачем прийнятий товар на загальну суму 178080,00 грн., що підтверджується видатковою накладною № РН-0000002 від 03.02.2010р., довіреністю на отримання товару № 233476 від 04.02.2010р., актом прийомки - здачі від 04.02.2010 року.

Таким чином, товар був отриманий відповідачем 04.02.2010року, про що свідчить акт від 04.02.2010року, що був підписаний на виконання пункту 4.2 Договору (а.с. 40).

Дослідивши всі представлені сторонами докази, наявні в матеріалах справи, та оцінивши їх в сукупності, заслухавши пояснення представників сторін, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню частково з огляду на наступне.

Згідно з частиною 1 статті 509 Цивільного кодексу України, яка кореспондується з частиною 1 статті 173 Господарського кодексу України, зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку.

При цьому, майново-господарськими, згідно з частиною 1 статті 175 Господарського кодексу України, визнаються цивільно-правові зобов'язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов'язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку. Майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Відповідно до статті 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Аналогічне положення стосовно господарських зобов’язань міститься в частині 1 статті 193 Господарського кодексу України, якою визначено, що суб’єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов’язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов’язання — відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Відповідно до статті 530 Цивільного кодексу України якщо у зобов’язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Статтею 525 Цивільного кодексу України передбачено, що одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Не допускаються одностороння відмова від виконання зобов'язань, крім випадків, передбачених законом, а також відмова від виконання або відстрочка виконання з мотиву, що зобов'язання другої сторони за іншим договором не було виконано належним чином (частина 7 статті 193 Господарського кодексу України).

Згідно статті 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

На виконання умов Договору позивачем був поставлений товар на суму 178080,00 грн.

Вказаний товар був частково оплачений відповідачем, у зв’язку з чим позивач просить суд прийняти уточнення позовних вимог.

Крім того, суд вважає необхідним зазначити наступне стосовно заяви позивача про зменшення розміру позовних вимог в частині стягнення заборгованості за надані послуги за Договором.

Так, заявою від 19.04.2010 р. позивач просив суд стягнути з відповідача 188614,83 грн. заборгованості, фактично зменшивши її.

Частиною 4 статті 22 Господарського процесуального кодексу України передбачено право позивача до прийняття рішення по справі змінити підставу або предмет позову, збільшити розмір позовних вимог, відмовитись від позову або зменшити розмір позовних вимог.

Частиною 6 статті 22 Господарського процесуального кодексу України господарський суд не приймає відмови від позову, зменшення розміру позовних вимог, визнання позову відповідачем, якщо ці дії суперечать законодавству або порушують чиї-небудь права і охоронювані законом інтереси.

Так, в обґрунтування вказаної заяви позивач надав виписку банку по розрахунках за договором, проте як вбачається із зазначеної виписки, частина заборгованості в розмірі 300,00 грн. була оплачена відповідачем 09.02.2010року, а отже до моменту звернення позивача із позовом до суду. (29.03.2010р. згідно зі штампом вхідної кореспонденції Господарського суду АР Крим).

Отже, суд не вбачає обґрунтованих правових підстав для задоволення заяви позивача в цій частині, оскільки вказані уточнення позовних вимог, а фактично їх зменшення, порушують права та охоронювані законом інтереси відповідача у цій справі, оскільки в цій частині позову має бути відмовлено за необґрунтованістю, що у свою чергу має наслідком перерозподіл судових витрат.

Беручи до уваги вищенаведене, суд вважає, що позивачем матеріалами справи підтверджується заборгованість в розмірі 177780,00 грн., та ця сума підлягає стягненню з відповідача.

Крім того, позивач просить стягнути з відповідача суму інфляційних втрат у зв’язку з невиконанням відповідачем своїх зобов’язань у розмірі 1600,02 грн., 3% річних у розмірі 701,37 грн.

Так, частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України встановлено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення.

Таким чином, сума інфляційних втрат, яка підлягає стягненню з відповідача за березень 2010р. повинна обраховуватися наступним чином:

інфляційні втрати = ( (177780,00 грн. х 100,9) / 100 ) – 177780,00 грн. = 1600,02 грн.

Таким чином сума інфляційних втрат за березень 2010р.. в розмірі 1600,02 грн., підтверджується матеріалами справи, а тому підлягає стягненню з відповідача.

Положення частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України щодо встановлення обов’язку боржника по сплаті на користь кредитора 3% річних від простроченої суми суд вважає таким, що кореспондується зі статтями 536 та 692 Цивільного кодексу України, які встановлюють, що в разі прострочення оплати товару, продавець має право вимагати оплати товару та сплати процентів за користування чужими грошовими коштами.

Так, відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Таким чином, сума 3% річних за період з 07.02.2010 року по 26.03.2010 року повинна бути розрахована наступним чином : 177780,00 грн. х 48 днів прострочення х 3% / 365 днів = 701,37 грн.

Отже, матеріалами справи підтверджується сума 3% річних у розмірі 701,37 грн. за період з 07.02.2010року по 26.03.2010 року, та визнається такою, що підлягає стягненню з відповідача.

Крім того позивач просить суд стягнути з відповідача пеню у розмірі 8533,44 грн.

Відповідно до пункту 5.1 Договору при порушенні строків оплати за поставлений товар, Покупець сплачує Постачальнику пеню в розмірі 0,1% від вартості неоплаченого Товару за відсутністю вини Постачальника.

Частиною 1 статті 199 Господарського кодексу України передбачено, що виконання господарських зобов'язань забезпечується заходами захисту прав та відповідальності учасників господарських відносин, передбаченими цим Кодексом та іншими законами. За погодженням сторін можуть застосовуватися передбачені законом або такі, що йому не суперечать, види забезпечення виконання зобов'язань, які звичайно застосовуються у господарському (діловому) обігу. До відносин щодо забезпечення виконання зобов'язань учасників господарських відносин застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України.

Частиною 1 статті 546 Цивільного кодексу України передбачено, що виконання зобов’язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Згідно з частиною 1 статті 548 Цивільного кодексу України виконання зобов’язання (основного зобов’язання) забезпечується, якщо це встановлено договором або законом. Під неустойкою, відповідно до статті 549 Цивільного кодексу України розуміється грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов’язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання.

Отже, види забезпечення виконання зобов’язань є спеціальними мірами майнового характеру, які стимулюють належне виконання зобов’язання боржником шляхом встановлення додаткових гарантій задоволення вимог кредитора, а тому забезпечення виконання зобов’язань будь-яким з видів, передбачених статтею 546 Цивільного кодексу України, також створює зобов’язувальні правовідносини між кредитором та боржником.

Статтею 611 Цивільного кодексу України передбачено, що у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки.

Згідно з пунктом 2 статті 343 Господарського кодексу України платник грошових коштів сплачує на користь одержувача цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін, але не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

Судом встановлено, що заявлена позивачем до відшкодування сума пені у розмірі 8533,44 грн. має бути зменшена та розрахована наступним чином:

177780,00 грн. х 48 днів прострочення х 20,5% (подвійна облікова ставка НБУ з 12.08.2009р.) / 365 дн. = 4792, 75 грн.

Отже, сума пені, яка підтверджується матеріалами справи, а отже підлягає стягненню з відповідача, становить 4792,75 грн.

Крім того, суд зазначає, що позивачем при поданні заяви в порядку статті 22 Господарського процесуального кодексу України, яка в частині зменшення розміру основного боргу не була задоволена судом, позивач фактично збільшив розмір позовних вимог, додавши 1600,02 грн. інфляційних втрат, що не були нараховні в позовній заяві, не не було доплачено держане мито у розмірі 16,01 грн., що є порушенням частини 2 статті 46 Господарського процесуального кодексу України.

Так, ціна позову з урахуванням заначеної заяви становить 192313,94 грн., в той час як державне мито сплачено позивачем у розмірі 1907,13 грн.

Пунктом а) частини 2 статті 3 Декрету Кабінету Міністрів України «Про державне мито» №7-93 від 21.01.1993 р. встановлено, що ставка державного мита із позовних заяв майнового характеру, що подаються до господарських судів складає 1 відсоток ціни позову, але не менше 6 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і не більше 1500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Таким чином, за позовну вимогу щодо стягнення 192313,94 грн. перерахуванню підлягає сума державного мита у розмірі не меншому 1% від стягуваної суми, що становить 1923,14 грн.

Позивачем було сплачено 1907,13 грн. державного мита згідно платіжного доручення № 61 від 24.03. 2010р. ( а.с. 7).

Отже, сума державного мита у розмірі 16,01 грн. підлягає стягненню з Товариства з обмеженою відповідальністю «Оазіс-Україна» на користь Державного бюджету України.

Державне мито та витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу покладаються на сторін пропорційно розміру задоволених позовних вимог відповідно до статті 49 Господарського процесуального кодексу України.

З урахуванням викладеного, керуючись статями 33, 34, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд

В И Р І Ш И В:

1.          Позов задовольнити частково.

2.          Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Г.А.С.-Маршал» (98112, АР Крим, м. Феодосія, пров. Танкістів, 1а, 95000, АР Крим, м. Сімферополь, вул.. Козлова, 59 ідентифікаційний код 35536794) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Оазіс-Україна» (94074, м. Київ, вул.. Новозабарська 21а, 97503, АР Крим, с. Мирне, вул. Белова, 12, кв. 68 ідентифікаційний код 36698324) 177780,00 грн. заборгованості, 701,37грн. 3% річних, 1600,02 грн. інфляційних втрат, 4792,75грн. пені, 1848,74 грн. державного мита та 226,87 грн. витрат за інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.

3.          В іншій частині позову відмовити.

4.          Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Оазіс-Україна» (94074, м. Київ, вул.. Новозабарська 21а, 97503, АР Крим, с. Мирне, вул. Белова, 12, кв. 68 ідентифікаційний код 36698324) в доход Державного бюджету України (р/р 31115095700002, код платежу 22090200, в банку одержувача: ГУ ДК України в АР Крим, м. Сімферополь МФО 824026, одержувач: Держбюджет, м. Сімферополь, ОКПО 34740405) 16,01 грн. державного мита.

5.          Накази видати в порядку статтей 116, 117 Господарського процесуального кодексу України.

За згодою представника у судовому засіданні 27.04.2010р. оголошено вступну і резолютивну частини рішення. Мотивувальна частина рішення оформлена відповідно до статті 84 Господарського процесуального кодексу України та підписана 28.04.2010р. Рішення може бути оскаржено в порядку та строки передбачені статтями 91-93 Господарського процесуального кодексу України. Рішення набирає законної сили відповідно до статті 85 Господарського процесуального кодексу України.

Суддя Господарського суду

Автономної Республіки Крим                                        Барсукова А.М.