Ухвала суду № 103004370, 17.01.2022, Вінницький окружний адміністративний суд

УХВАЛА

про залишення позовної заяви

без розгляду

м. Вінниця

17 січня 2022 р. Справа № 120/10250/21-а

Вінницький окружний адміністративний суд у складі головуючої судді Заброцької Людмили Олександрівни,

за участю:

секретаря судового засідання: Голованюк І.В.,

позивача: ОСОБА_1 ,

представника відповідача: Кавун О.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження клопотання представника відповідача про залишення позовної заяви без розгляду та заяву позивача про поновлення строку звернення до суду в адміністративній справі

за позовом: ОСОБА_1

до: Вінницької обласної прокуратури

про: стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення,

ВСТАНОВИВ:

До Вінницького окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до Вінницької обласної прокуратури про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення.

Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач зазначив, що рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 01.02.2021 у справі №120/4824/20-а його адміністративний позов задоволено, зокрема визнано протиправним та скасувано наказ прокурора Вінницької області від 18.08.2020 року № 858к про звільнення ОСОБА_1 з посади прокурора відділу нагляду за додержанням законів територіальними органами поліції при провадженні досудового розслідування та підтриманням державного обвинувачення управління нагляду у кримінальному провадженні прокуратури Вінницької області та органів прокуратури. Поновлено ОСОБА_1 у Вінницькій обласній прокуратурі на посаді рівнозначній тій, яку він обіймав до звільнення, з 19.08.2020 року. Стягнуто з Вінницької обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 19.08.2020 року по 01.02.2021 року у розмірі 115386,24 (сто п`ятнадцять тисяч триста вісімдесят шість гривень 24 копійки) з вирахуванням при виплаті встановлених законом податків і зборів. Допущено негайне виконання рішення суду в частині поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць.

На виконання вказаного судового рішення Вінницькою обласною прокуратурою винесено наказ №715к від 27.05.2021 року про поновлення його на посаді прокурора відділу нагляду за додержанням законів територіальними органами поліції при провадженні досудового розслідування та підтриманням державного обвинувачення управління нагляду у кримінальному провадженні прокуратури Вінницької області та органах прокуратури.

Позивач зазначає, що відповідачем було допущено затримку виконання судового рішення в справі №120/4824/20-а, а тому були порушені його права, які повинні бути відновлені у передбачений ст. 236 КЗпП України спосіб, а саме шляхом стягнення на його користь середнього заробітку за час затримки виконання судового рішення за період з 02.02.2021 по 27.05.2021 року.

Ухвалою суду від 14.09.2021 відкрито провадження в справі, розгляд справи вирішено здійснювати у порядку загального позовного провадження та призначено підготовче засідання в справі.

Ухвалою суду від 11.10.2021 року витребувано у сторін додаткові докази, закрито підготовче провадження та призначено справу до розгляду по суті.

10.01.2022 від представника відповідача на адресу суду надійшла заява про залишення позовної заяви без розгляду. Обгрунтовуючи свою заяву представник відповідача зазначає, що ОСОБА_1 , ознайомившись з рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 01.02.2021 у справі № 120/4824/20-а, дізнався про порушення свого права в частині затримки виконання Вінницькою обласною прокуратурою рішення суду від 01.02.2021 про поновлення його на посаді прокурора на наступний день після ухвалення рішення суду, тобто 02.02.2021.

Представник відповідача вказує, що середній заробіток за час затримки власником або уповноваженим ним органом виконання судового рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою (винагородою, яку роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу), а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою у розумінні статті 2 Закону України “Про оплату праці”, тобто середній заробіток за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі працівника не входить до структури заробітної плати, а є спеціальним видом відповідальності роботодавця за порушення трудових прав працівника, отже строк пред`явлення до суду позову з вимогами про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі обмежуються одним місяцем з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

Разом з цим, ОСОБА_1 подав позовну заяву до Вінницького окружного адміністративного суду про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання судового рішення лише 27.08.2021, тобто через 7 місяців після того, як дізнався про порушення свого права.

Таким чином, з моменту ухвалення Вінницьким окружним адміністративним судом рішення у справі № 120/4824/20-а, тобто з 01.02.2021 (наступний день після ухвалення рішення суду - 02.02.2021), до моменту подання позивачем позовної заяви до суду про стягнення середнього заробітку за затримку виконання рішення суду (27.08.2021), місячний строк, передбачений чинним законодавством України для звернення до суду за захистом своїх прав у вказаній категорії справ, минув. Також місячний строк минув і з моменту видачі наказу про поновлення на роботі (27.05.2021). При цьому, позивачем клопотання про поновлення пропущеного строку звернення до суду не заявлялось. Відтак, позовну заяву ОСОБА_1 слід залишити без розгляду.

Усною ухвалою від 10.01.2022, яка занесена до протоколу судового засідання, суд відповідно до положень ст. 123 КАС України надав позивачу строк для подання заяви про поновлення строку звернення до суду, з зазначенням обставин, які, на думку позивача, свідчать про поважність підстав пропуску такого строку.

17.01.2022 позивачем подано до суду заяву про поновлення строку звернення до суду, в якій позивач зазначає, що звертаючись до адміністративного суду з позовом про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі, виходив з усталеної практики Верховного Суду щодо строків звернення до адміністративного суду саме з позовом про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі працівника. Зокрема, у постанові від 22.04.2021 року в справі №826/8789/18 Верховний Суд дійшов висновку, що звернення до суду з позовом про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі працівника не обмежується будь - яким строком.

Однак, 14.07.2021 Верховний суд у справі № 1340/4393/18 дійшов до іншого висновку, що середній заробіток за час затримки власником або уповноваженим ним органом виконання судового рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою, а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою, тому строк пред`явлення до суду позовних вимог про стягнення зазначеного заробітку обмежується місячним строком з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, тобто з часу видачі наказу про поновлення на роботі.

Виходячи з того, що судова практика щодо строків звернення до адміністративного суду з позовом про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі змінилась 14.07.2021, то позивач вважає, що місячний строк на звернення до суду був ним пропущений з поважних причин вже на момент зміни судової практики, а саме 14.07.2021 року.

У судовому засіданні 17.01.2022 судом поставлено на розгляд питання дотримання позивачем строку звернення до адміністративного суду з даним позовом та застосування наслідків його пропущення.

Представник Вінницької обласної прокуратури своє клопотання про залишення позову без розгляду підтримала, вважала, що позивач пропустив строк звернення до суду.

Позивач проти задоволення клопотання відповідача заперечував, з підстав викладених ним у заяві про поновлення строку звернення до суду, просив визнати причини пропуску строку звернення до суду поважними та поновити такий строк.

Розглядаючи заявлене представником відповідача клопотання про залишення позовної заяви без розгляду, заяву позивача про поновлення строку звернення до суду та вирішуючи питання щодо дотримання позивачем строку звернення до адміністративного суду з даним адміністративним позовом та застосування наслідків його пропуску, суд виходив з наступного.

Звертаючись до суду з даним позовом 27.08.2021 року та обгрунтовуючи заявлені позовні вимоги позивач зазначав, що відповідачем було допущено затримку виконання судового рішення в справі №120/4824/20-а, а тому були порушені його права, які, на думку позивача, повинні бути відновлені у передбачений ст. 236 КЗпП України спосіб, а саме шляхом стягнення на його користь середнього заробітку за час затримки виконання судового рішення за період з 02.02.2021 по 27.05.2021 року.

При цьому позивач вказує, що рішення суду про поновлення його на роботі винесено судом 01.02.2021 року, а відповідний наказ прийнятий Вінницькою обласною прокуратурою лише 27.05.2021 року.

Вирішуючи питання, який саме строк звернення до суду з позовом слід застосовувати до спірних правовідносин, суд виходить з такого.

За змістом положень статті 236 Кодексу законів про працю України затримкою виконання рішення суду про поновлення працівника на роботі слід вважати невидання власником (уповноваженим органом) негайно після проголошення судового рішення наказу про поновлення працівника на роботі без поважних причин.

Частиною першою статті 233 Кодексу законів про працю України передбачено, що працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - у місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

За змістом частини другої статті 233 Кодексу законів про працю України у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Правова природа строку звернення до суду дозволяє констатувати, що запровадження строку, у межах якого особа може звернутися до суду з позовом, обумовлена передусім необхідністю дотримання принципу правової визначеності, що є невід`ємною складовою верховенства права.

Забезпечення дотримання принципу правової визначеності потребує чіткого виконання сторонами та іншими учасниками справи вимог щодо строків звернення до суду, а від судів вимагається дотримуватися встановлених законом правил при прийнятті процесуальних рішень.

Згідно із частиною першою статті 3 та статтею 4 Кодексу законів про працю України трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, регулюються законодавством про працю, яке складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.

Відповідно до частини першої статті 94 Кодексу законів про працю України, приписи якої кореспондуються із частиною першою статті 1 Закону України «Про оплату праці», заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Згідно зі статтею 1 Конвенції про захист заробітної плати № 95, ухваленої генеральною конференцією Міжнародної організації праці та ратифікованої Україною 30.06.1961, термін «заробітна плата» означає, незалежно від назви й методу обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.

У Рішенні від 15.10.2013 № 8-рп/2013 у справі № 1-13/2013 Конституційний Суд України зазначив, що поняття «заробітна плата» і «оплата праці», які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов`язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов`язків, а також дійшов висновку, що під заробітною платою, що належить працівникові, необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.

Таким чином, заробітною платою є винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку роботодавець (власник або уповноважений ним орган підприємства, установи, організації) виплачує працівникові за виконану ним роботу (усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій).

Структура заробітної плати визначена статтею 2 Закону України «Про оплату праці», за змістом якої заробітна плата складається з основної та додаткової заробітної плати, а також з інших заохочувальних та компенсаційних виплат.

Основна заробітна плата - це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов`язки), яка встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців. Додаткова заробітна плата - це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці, яка включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов`язані з виконанням виробничих завдань і функцій. Інші заохочувальні та компенсаційні виплати - це виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.

Трудовий договір повинен укладатись, як правило, у письмовій формі (частина перша статті 24 Кодексу законів про працю України) або оформлюватись наказом чи розпорядженням роботодавця (частина третя статті 24 Кодексу законів про працю України).

Припинення, розірвання трудового договору пов`язано зі звільненням працівника.

З огляду на зазначене, якщо працівник був незаконно звільнений, трудовий договір з ним був незаконно припинений роботодавцем в односторонньому порядку. Виконання роботодавцем рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника полягає у відновленні трудового договору, який раніше існував і був незаконно припинений роботодавцем.

До моменту фактичного виконання роботодавцем рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника трудові правовідносини, які існували до порушення з боку роботодавця, не виникають. У зв`язку з цим, виплати, які мають бути здійснені роботодавцем на користь незаконно звільненого працівника, у тому числі середній заробіток за час вимушеного прогулу або різниця у заробітку за час виконання нежчеоплачуваної роботи, не можуть вважатись заробітною платою та не витікають із трудового договору як підстави для виплат. Ці виплати не можуть кваліфікуватись як плата за виконану роботу.

Отже, за змістом норм чинного законодавства середній заробіток за час затримки власником або уповноваженим ним органом виконання судового рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою (винагородою, яку роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу), а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою у розумінні статті 2 Закону України «Про оплату праці», тобто середній заробіток за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі працівника не входить до структури заробітної плати, а є спеціальним видом відповідальності роботодавця за порушення трудових прав працівника, отже строк пред`явлення до суду позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі обмежуються трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

В той же час відповідно до частини першої статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України (у редакції чинній на час звернення позивача до суду) позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Частиною другою цієї статті передбачено, що для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Згідно з частиною третьою статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Отже, Кодекс адміністративного судочинства України передбачає можливість встановлення цим Кодексом та іншими законами спеціальних строків звернення до адміністративного суду, які мають перевагу в застосуванні порівняно із загальним шестимісячним строком, визначеним у частині другій статті 122 цього Кодексу.

Таким спеціальним строком для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби є місячний строк, установлений частиною п`ятою статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України.

Аналізуючи наведені положення законодавства, Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду в справі № 240/532/20 (постанова від 11.02.2021) за схожих фактичних обставин сформулював такі висновки: «Установлений у частині першій статті 233 Кодексу законів про працю України тримісячний строк є скороченим строком позовної давності, в межах якого працівник може звернутися до суду в порядку цивільного судочинства з вимогою про вирішення трудового спору. Натомість строки звернення до суду в порядку адміністративного судочинства визначені у статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України і частина п`ята цієї статті, яка передбачає місячний строк звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби, є спеціальною нормою щодо частини другої цієї статті з установленим у ній загальним строком у шість місяців. Усталеною є позиція Верховного Суду щодо застосування приписів Кодексу законів про працю України у разі неврегульованості нормами спеціального законодавства правовідносин щодо яких виник спір. Отже, з огляду на те, що строк звернення до суду за вирішенням публічно-правового спору щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, як і в даному випадку, охоплюється спеціальною нормою частини п`ятої статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України, відсутні підстави для застосування у спірних правовідносинах частини першої статті 233 Кодексу законів про працю України».

Ухвалюючи таке рішення (постанова від 11.02.2021 у справі № 240/532/20), Верховний Суд одночасно відступив від висновку щодо застосування частини першої статті 233 Кодексу законів про працю України для обчислення строку звернення до адміністративного суду з вимогами про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, викладеному в його постановах, а також погодився з висновком щодо застосування частини п`ятої статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України у подібних правовідносинах, викладеному в інших його постановах, зокрема, від 04.12.2019 (справа № 815/2681/17) і від 22.01.2020 (справа № 620/1982/19).

Відтак, враховуючи те, що середній заробіток за час затримки власником або уповноваженим ним органом виконання судового рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою, а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою, тому строк пред`явлення до суду позовних вимог про стягнення зазначеного заробітку обмежується місячним строком з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, тобто з часу видачі наказу про поновлення на роботі (частина п`ята статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України).

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові по справі №380/2355/20 від 28.05.2021 року.

Суд зауважує, що законодавче закріплення строків звернення з адміністративним позовом до суду є гарантією стабільності публічно правових відносин, призначенням якої є забезпечення своєчасної реалізації права на звернення до суду, забезпечення стабільної діяльності суб`єктів владних повноважень при здійсненні управлінських функцій, дисциплінування учасників адміністративного судочинства.

Інститут строків в адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності у публічно-правових відносинах, а також стимулює учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов`язків. Ці строки обмежують час, протягом якого публічно-правові відносини можуть вважатися спірними. Тому, якщо протягом законодавчо встановленого строку особа не звернулася до суду за вирішенням спору, відповідні відносини набувають ознаки стабільності.

При цьому строк в один місяць визнано законодавцем достатнім для того, щоб у справах про проходження публічної служби особа, яка вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушено її права, свободи чи інтереси, визначилася, чи звертатиметься вона до суду з позовом за їх захистом.

Верховний Суд в своїх рішеннях неодноразово наголошував, що вирішуючи питання про дотримання строку звернення до суду в кожному конкретному випадку необхідно виходити не лише з безпосередньої обізнаності особи про факти порушення її прав, але й з об`єктивної можливості особи знати про такі факти.

Слід зазначити, що день, коли особа дізналася про порушення свого права, - це встановлений доказами день, коли їй стало відомо про прийняття певного рішення, вчинення дії чи допущення бездіяльності, внаслідок чого відбулося порушення прав, свобод чи інтересів особи. Якщо цей день встановити точно неможливо, строк обчислюється з дня, коли особа повинна була дізнатися про порушення своїх прав (свобод чи інтересів). При цьому «повинна» слід тлумачити як неможливість незнання, припущення про високу вірогідність дізнатися, а не обов`язок особи дізнатися про порушення своїх прав. Зокрема, особа повинна була дізнатися про порушення своїх прав, якщо вона знала про обставини прийняття рішення чи вчинення дії, і у неї не було перешкод для того, щоб дізнатися про те, яке рішення прийняте або які дії вчинені.

З матеріалів справи встановлено, що позивач дізнався про порушення своїх прав саме в день прийняття відповідачем наказу про поновлення його на роботі, а саме 27.05.2021 року. Зазначений факт позивачем не заперечувався.

В той же час, до суду з даним позовом ОСОБА_1 звернувся лише 27.08.2021 року, тобто через 3 місяці після прийняття відповідачем наказу №715к про поновлення його на роботі, і, відповідно, з пропуском встановленого законодавством місячного строку звернення до суду.

В обгрунтування заяви про поновлення строку звернення до суду, позивач зазначає, що звертаючись до адміністративного суду з позовом про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі, він виходив з усталеної практики Верховного Суду, що звернення до суду з позовом про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі працівника не обмежується будь - яким строком. Також позивач вказує, що така практика змінилася лише 14.07.2021, тобто тоді, коли вже пройшов місячний строк після прийняття відповідачем наказу від 27.05.2021 року про його поновлення на роботі.

Надаючи оцінку таким доводам позивача щодо поважності причин пропуску строку звернення до суду, суд зауважує таке.

Правова позиція, що строк пред`явлення до суду позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі обмежується місячним строком з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, тобто з часу видачі наказу про поновлення на роботі (частина п`ята статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України ) висловлена Верховним Судом, зокрема, у постанові від 28.05.2021 року в справі №380/2355/20.

В подальшому Верховним Судом в постанові від 14.07.2021 в справі №1340/4393/18 було викладено таку ж правову позицію, як і в постанові від 28.05.2021 року.

Таким чином, суд критично оцінює пояснення позивача щодо поважності причин пропуску строку звернення до суду у зв`язку зі зміною судової практики, оскільки така судова практика ( правова позиція ) вже існувала на момент виникнення даних правовідносин, і була викладена, зокрема у постанові від 28.05.2021 року.

Інших поважних причин, які б перешкоджали позивачу звернутися до суду з даним позовом в місячний строк з 27.05.2021 року, ОСОБА_1 не наведено.

Відтак, суд не вбачає підстав для визнання поважними причини пропуску позивачем строку звернення з цим позовом до суду.

У рішенні від 21 лютого 1975 року у справі “Голдер проти Великої Британії” Європейський суд з прав людини закріпив правило, що пункт 1 статті 6 Конвенції стосується невід`ємного права особи на доступ до суду. Прямим порушенням права на доступ до суду є необхідність отримання спеціальних дозволів на звернення до суду.

Як зазначив Конституційний Суд України у рішенні від 13 грудня 2011 року №17-рп/2011 у практиці Європейського суду з прав людини право на звернення до суду також пов`язується лише з волевиявленням особи. За змістом частини п`ятої статті 6 КАС України особа може відмовитися від реалізації права на звернення до суду, однак не від самого права як такого.

Поряд з іншим, суд зауважує, що встановлення процесуальних строків законом передбачено з метою дисциплінування учасників адміністративного судочинства. Інститут строків в адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності у публічно-правових відносинах, а також стимулює учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов`язків. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними; після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними.

Практика Європейського суду з прав людини також свідчить про те, що право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, в тому числі і встановленням строків на звернення до суду за захистом порушених прав (справа “Стаббігс на інші проти Великобританії”, справа “Девеер проти Бельгії”).

Крім того, Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях наполягає на тому, що процесуальні строки (строки позовної давності) є обов`язковими для дотримання. Правила регулювання строків для подання скарги, безумовно, мають на меті забезпечення належного відправлення правосуддя і дотримання принципу юридичної визначеності. Зацікавлені особи повинні розраховувати на те, що ці правила будуть застосовані (рішення Європейського суду у справі “Перез де Рада Каванілес проти Іспанії” від 28 жовтня 1998 року, заява № 28090/95, пункт 45). Реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції, кожна держава-учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух.

У рішенні “Міраґаль Есколано та інші проти Іспанії” Європейський суд встановив, що строки позовної давності, яких заявники мають дотримуватися при поданні скарг, спрямовані на те, щоб забезпечити належне здійснення правосуддя і дотримання принципів правової певності. Сторонам у провадженні слід очікувати, що ці норми будуть застосовними (рішення від 25 січня 2000 року, пункт 33).

Таким чином, за практикою Європейського суду з прав людини застосування судами наслідків пропущення строків звернення до суду не є порушенням права на доступ до суду.

Отже, на переконання суду, місячний строк на звернення до суду ОСОБА_1 з даним адміністративним позовом до Вінницької обласної прокуратури слід обчислювати з моменту, коли позивач дізнався про порушення свого права, тобто з 27.05.2021 ( дата прийняття відповідачем наказу про поновлення на роботі ).

Проте, до суду з даним позовом позивач звернувся лише 27.08.2021 року, пропустивши строк звернення без поважних причин.

Згідно з ч.3 ст.123 КАС України якщо факт пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду буде виявлено судом після відкриття провадження в адміністративній справі і позивач не заявить про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані ним у заяві, будуть визнані судом неповажними, суд залишає позовну заяву без розгляду.

Відповідно до п.8 ч.1 ст.240 КАС України суд своєю ухвалою залишає позов без розгляду з підстав, визначених частинами третьою та четвертою статті 123 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 3 ст. 240 КАС України про залишення позовної заяви без розгляду суд постановляє ухвалу, яка може бути оскаржена.

На підставі вище наведеного, суд приходить до висновку про залишення без розгляду адміністративного позову ОСОБА_1 до Вінницької обласної прокуратури про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення.

Керуючись ст.ст. 122, 123, 240, 248, 256 КАС України суд, -

УХВАЛИВ:

Відмовити у задоволенні заяви позивача про поновлення строку звернення до суду з даним адміністративним позовом.

Клопотання представниці відповідача про залишення позовної заяви без розгляду задовольнити.

Залишити без розгляду адміністративний позов ОСОБА_1 до Вінницької обласної прокуратури про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі.

Ухвала суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 256 КАС України.

Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на ухвалу суду подається протягом п`ятнадцяти днів з дня її проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини ухвали суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження ухвали суду - якщо апеляційна скарга подана протягом п`ятнадцяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду.

Суддя Заброцька Людмила Олександрівна