Рішення № 102950522, 03.02.2022, Деснянський районний суд міста Києва

Номер провадження 2/754/1051/22

Справа №754/13498/21

РІШЕННЯ

Іменем України

03 лютого 2022 року м.Київ

Деснянський районний суд міста Києва

під головуванням судді Бабко В.В.

за участю секретаря судового засідання Івченка В.А.

за участю позивача ОСОБА_1

за участю відповідача ОСОБА_2

розглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості, -

В С Т А Н О В И В:

Позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про стягнення заборгованості.

Ухвалою Деснянського районного суду міста Києва від 02.09.2021 відкрито провадження по справі.

Позивач обґрунтовує позовні вимоги тим, що між 17 жовтня 2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір позики на суму 2 193 629грн, що еквівалентно 85 000 доларів США за офіційним курсом НБУ на дату укладання договору. Договором позики передбачено строк повернення позики до дванадцятої години ранку 16 грудня 2016 року. Між сторонами також було укладено додатковий договір до договору позики, умовами якого передбачено право позикодавця на отримання процентів, що становлять 4,5 % від суми позики за кожні 30 днів позики. Погашення позики та процентів відбувається у відповідності до графіку розрахунків платежів, що є невід`ємною частиною договору позики. В забезпечення договору позики 17 жовтня 2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 було укладено договір поруки, за умовами якого ОСОБА_3 виступила поручителем та зобов`язалась в повному обсязі відповідати по зобов`язаннях ОСОБА_2 12 грудня 2016 року ОСОБА_2 написав заяву, якою просив ОСОБА_1 продовжити договір позики до 16 березня 2017 року. 16 грудня 2016 року між сторонами було укладено додатковий договір до договору позики та додатковий договір до договору поруки. Вказаними договорами внесено зміни до первинних договорів в частині строку дії договору, а саме зазначено, що строк дії цього договору становить 5 фактичних місяців, тобто, до 17 березня 2017 року. У пункті 4 договору позики від 17 жовтня 2016 року зазначено, що у разі несвоєчасного виконання зобов`язання позичальник зобов`язується сплатити позикодавцеві неустойку в розмірі 2 % від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання (при цьому, відповідно до Графіку розрахунків грошове зобов`язання складається із позики, яку необхідно повернути та процентів за користування позикою). Заочним рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 18 вересня 2018 року позов задоволено. Постановою Київського апеляційного суду від 25 вересня 2019 року заочне рішення Деснянського районного суду міста Києва від 18 вересня 2018 року скасовано. Прийнято нову постанову, якою позов задоволено частково. Стягнуто солідарно зі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 борг у розмірі 2 053 805,63грн. Постановою Верховного Суду від 23 липня 2020 року постанову Київського апеляційного суду від 25 вересня 2019 року залишено без змін. Крім того відповідно до п. 3.6. Додаткового договору до Договору позики прострочення сплати позики та/або процентів за користування позики (згідно із графіком розрахунків) не зупиняє нарахування процентів, як протягом строку надання позики, визначеного п. 2/1. цього договору, так і після закінчення цього строку протягом подальшого користування позичальником наданими грошовими коштами. В свою чергу п. 3.1. Додаткового договору до Договору позики встановлює, що розмір процентів становить 4,5 відсотки від суми позики за кожні 30 днів просротчки. Додатком від 16 грудня 2016 року до додаткового договору до договору позики п.3.2. Додаткового договору до Договору позики викладено в наступній редакції: «Позикодавець має право на одержання від позичальника процентів, що становить 5 відсотків від суми позики за кожні 30 днів позики. Проценти нараховуються за фактичне число календарних днів користування позикою за виключенням для отримання грошей та включати дату її повернення». Отже, додатковим договором до договору позики та Додатком від 16 грудня 2016 року, до Додаткового договору до Договору позики встановлено, що розмір процентів за неправомірне користування коштами складає 5 відсотки від суми позики за кожні 30 днів прострочки. Станом на сьогоднішній день у відповідачів виникла заборгованість перед позивачем з оплати процентів за неправомірне користування коштами, неустойки за несвоєчасно виконане грошове зобов`язання по сплаті процентів та інфляційних втрат починаючи з 09 грудня 2020 року. Також, оскільки відповідачами не сплачувались позивачу проценти по договору позики від 17 жовтня 2016 року то, відповідно до п. 4 цього Договору, відповідачі зобов`язані сплатити неустойку, передбачену пунктом 4 Договору, в розмірі 2 % від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання по сплаті процентів за договором, за кожен день прострочення виконання з 09 грудня 2020 року. До того ж, відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням в встановленого індексу інфляції за весь час прострочення. Таким чином відповідачі, починаючи з 09 грудня 2020 року, зобов`язані сплатити на користь позивача проценти за неправомірне користування коштами в розмірі 797 561,19грн, неустойку за несвоєчасно виконане грошове зобов`язання по сплаті процентів в розмірі 2 221 464,63грн та інфляційні втрати в розмірі 142 944,87грн. У зв`язку з викладеним позивач просить задовольнити позов у повному обсязі.

10.11.2021 до суду надійшов відзив від відповідача ОСОБА_2 відповідно до якого зазначив, що на виконання умов договору позики він належним чином виконав прийняті на себе зобов`язання щодо сплати процентів за користування кредитом в розмірі і строки встановлені позики, за період з дня отримання позики, тобто з 17 жовтня 2016 року до дня закінчення дії Договору позики, тобто до 17 березня 2017 року, у зв`язку з чим сплатив на користь позивача суму процентів в розмірі 20 400,00 доларів США, а саме: 17 жовтня 2016 року за період з 17.10.2016 до 17.11.2016 в сумі 3 825,00 доларів США (4,5% від суми позики); 16 листопада 2016 року за період з 17.11.2016 до 17.12.2016 в сумі 3825,00 доларів США (4,5% від суми позики); 16 грудня 2016 року за період з 17.12.2016 до 17.01.2017 в сумі 4250,00 доларів США (5,0% від суми позики); 13 січня 2017 року за період з 17.01.2017 до 17.02.2017 в сумі 4 250,00 доларів США (5,0% від суми позики); 14 лютого 2017 року за період з 17.02.2017 до 17.03.2017 в сумі 4250,00 доларів США (5,0% від суми позики), а всього ОСОБА_2 сплатив процентів на користь позивача за період з 17 жовтня 2016 року до 17 березня 2017 року в сумі 20400,00 доларів США. Також, на виконання умов договору позики ОСОБА_2 частково погасив суму позики та сплатив на користь позивача грошові кошти в рахунок погашення тіла позики, а саме: 18 березня 2017 року в сумі 4250,00 доларів США; 31 жовтня 2018 року в сумі 1000,00 доларів США, а всього ОСОБА_2 сплатив на користь ОСОБА_1 грошові кошти в рахунок погашення тіла за період з 18 березня 2017 року до 31 жовтня 2018 року в сумі: 5250,00 доларів США. Вищезазначені платежі підтверджуються особистими розписками позивача, здійсненими ОСОБА_1 власноручно на графіку розрахунків, що є додатком № 1 до додаткового договору до позики від 17 жовтня 2017 року, оригінал якого знаходиться у ОСОБА_2 . Відповідач вважає, що позивач безпідставно та необґрунтовано нарахував та зазначив в позовній заяві суму боргу по процентам за неправомірне користування коштами в розмірі 797561,19грн. На підставі п. 1.1. Додаткового договору від 16 грудня 2016 року до Договору позики від 17.10.2016 та п. 1 Додатка до Додаткового договору від 16 грудня 2016 року до Договору позики від 17.10.2016 року, сторони продовжили його дію на 3-й календарних місяців, тобто з 2016 року до 17 березня 2017 року. Таким чином строк дії договору позики закінчився 17 березня 2017 року. Згідно пункту 3.1. Додаткового договору до Договору позики від 17 жовтня 2016 року встановлено право Позикодавця на отримання процентів, що становить 4,5 відсотків від суми позики за кожні 30 днів позики. Згідно п. 3.2. Додаткового договору до Договору позики від 17 жовтня 2016 року, нарахування процентів за цим Договором здійснюється з урахуванням числа днів у календарному році (вихідних, святкових та неробочих днів включно). Кількість днів у році приймається за 360. Згідно п. 1.2. Додатка до Додаткового договору від 16 грудня 2016 року до Договору позики від 17.10.2016 встановлено право позикодавця на отримання процентів, що становить 5 відсотків від суми позики за кожні 30 днів позики з дня складання зазначеного додатку. Відповідач ОСОБА_2 сплатив процентів на користь позивача за період з 17 жовтня 2016 року до 17 березня 2017 року в сумі: 20 400,00 доларів США. Відповідно до п. 9. Договору позики та п. 9.1 Додаткового договору до Договору позики внесення змін до цього Договору оформлюється шляхом підписання сторонами додаткових. Будь-яких додаткових договорів про продовження строку дії Договору позики позивач та відповідача 1 не укладали та в матеріалах справи відсутні докази, що сторони дійшли згоди та підписали відповідний додатковий договір щодо продовження строку дії договору позики після 17 березня 2017 року. Викладені вище обставини встановлені постановою Київського апеляційного суду від 25.09.2019 та постановою Верховного суду від 23.07.2020 щодо спору між тими ж сторонами та по тому ж самому договору позики, а тому відповідно ч. 4 ст. 82 ЦПК України не потребують доказування. Таким чином, відповідач 1 на виконання умов Договору позики від 17.10.2016 належним чином виконав прийняті на себе зобов`язання щодо сплати процентів користування позикою в розмірі і строки встановлені Договором позики у межах погодженого сторонами строку кредитування, за період з дня отримання позики, тобто з 17 жовтня 2016 року до 17 грудня 2016 року на рівні 4,5 відсотків та з 17 грудня 2016 року до 17 березня 2017 року на рівні 5,0 відсотків від суми позики за кожні 30 днів позики, а тому позовні вимоги позивача щодо стягнення процентів за неправомірне користування коштами в розмірі 797561,19грн є необґрунтованими. Також, відповідач 1 вважає, що позивач безпідставно та необґрунтовано нарахував та зазначив в позовній заяві суму боргу по неустойці. Позичальник зобов`язується повернута позику готівкою, що еквівалентно 85 000,00 доларів США за офіційним курсом Національного банку України станом на день погашення позики, та сплатити проценти в строк до 17 березня 2017 року. Згідно до п. 9 Договору позики та п. 9.1. Додаткового договору до Договору позики внесення змін до нього оформлюється шляхом підписання Сторонами додаткових договорів. Будь-яких додаткових договорів про продовження строку дії Договору позики Позивач та відповідач не укладали, а в матеріалах справи відсутні докази, що сторони дійшли згоди щодо продовження строку дії договору позики після 17 березня 2017 року. З вище наведеного вбачається, що починаючи з 17 березня 2017 року, позивачу стало відомо про порушення його прав та інтересів по Договору позики від 17.10.2016, а від так Позивач мав право звернутися з позовом до суду про стягнення з відповідачів на користь позивача неустойки до 17 березня 2018 року. Звертаючись до Деснянського районного суду м.Києва з позовною заявою від 13 грудня в справі №754/16773/17 провадження № 2/754/2771/18 та заявами про збільшення вимог, поданих позивачем в процесі розгляду зазначеної справи від 14.03.2018, 18.05.2018 та 16.08.2018 про стягнення з відповідачів на користь позивача суми боргу за позики від 17.10.2016 у розмірі 28 652 911,53грн, з яких: борг по тілу кредиту - 2 193629,00грн, борг по відсоткам - 26165336,23грн, інфляційні витрати - 293946,30грн, позивач не мав права звернутися до суду з позовними вимогами про стягнення з відповідача на користь позивача неустойки (пені). Позивач звернувся до Деснянського районного суду міста Києва з позовною заявою про стягнення з відповідачів на користь позивача неустойки (пені) лише 22 жовтня 2019 року в справі 754/15314/20 та 08 грудня 2020 року в цій судовій справі за № 754/16428/20, а саме поза межами річного строку, установленого законом для вимог про стягнення пені у зв`язку з чим не скористався своїм правом звернутися до суду з позовними вимогами про стягнення з відповідачів неустойки. Таким чином, відповідач 1 вважає, що позовні вимоги ОСОБА_1 щодо стягнення з відповідачів боргу по неустойці за несвоєчасне виконане грошове зобов`язання по сплаті процентів за користування позикою в розмірі 2 221464,63грн - є необґрунтованими, безпідставними, непідкріпленими належними доказами, виходять за рамки прав позивача. Відповідач 1 вважає, що позивач безпідставно та необґрунтовано нарахував та зазначив в позовній заяві суму боргу до стягнення інфляційних втрат в розмірі 142 944,87грн. Згідно п. 1 Договору позики від 17 жовтня 2016 року визначено, що позичальник отримує у борг у позикодавця грошові кошти у розмірі 2193629,00грн, що за курсом НБУ на день укладення позики становить 85 000,00 доларів США, тобто згідно договору позики грошове зобов`язання відповідача 1 виражено в гривнях з визначенням його еквіваленту в іноземній валюті доларів США за курсом Національного банку України на день підписання договору. Отже, позичальник отримав позику в іноземній валюті та здійснював повернення коштів також в іноземній валюті, правових підстав для застосування до спірних правовідносин згідно ч. 2 ст. 625 ЦК України в частині стягнення з відповідачів інфляційних втрат немає. Крім того, з вищенаведеного вбачається, що ОСОБА_1 , зловживає своїми процесуальними правами та своїми діями вводить суд в оману щодо фактичних обставин справи, оскільки 01 вересня 2021 року подавши позов до Деснянського районного суду м. Києва, зазначив, що ним не подано іншого позову (позовів) до цього самого відповідача з тим самим предметом та з тих саме підстав, хоча раніше ОСОБА_1 вже були подані позови до самого відповідачів - ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , з тим самим предметом, та з тих саме підстав по яким вже були прийняті відповідні рішення першої, апеляційної та касаційної інстанцій. У зв`язку з викладеним відповідач ОСОБА_2 просить суд відмовити в задоволенні позовних вимог.

09.12.2021 до суду надійшли пояснення від ОСОБА_1 відповідно до яких зазначив, що позивач просить стягнути з відповідачів заборгованість з оплати процентів за неправомірне користування коштами, неустойки за несвоєчасно виконане грошове зобов`язання по сплаті процентів, інфляційних втрат та неустойку, передбачену пунктом 4 Договору починаючи з 09 грудня 2020 року. У справі № 754/16428/20, на яку посилається відповідач 1 у відзиві, позивач просив стягнути з відповідачів проценти за неправомірне користування коштами та неустойку за несвоєчасно виконане грошове зобов`язання по сплаті процентів з 08 грудня 2017 року по 08 грудня 2020 року. У справі № 754/10827/20, на яку посилається відповідач і у відзиві, позивач просив стягнути з відповідачів процент за правомірне користування позикою, пеню, втрати від інфляції та 3 відсотки річних з 05 березня 2019 року і станом на 05 грудня 2020 року. У справі № 754/8484/21, на яку посилається відповідач 1 у відзиві, позивач просив стягнути з відповідачів 3 відсотки річних та втрати від інфляції в зв`язку з невиконанням постанови Київського апеляційного суду від 25 вересня 2019року по справі 754/16773/17 по стягненню боргу в розмірі 2 053 805,63грн з 26 вересня 2019 року по 01 серпня 2021 року. Таким чином, позивачем не подано іншого позову (позовів) до цього самого відповідача з тим самим предметом та з тих саме підстав, як про це стверджує відповідач 1. Оплата, що еквівалентна 20400,00 доларів США проведена відповідачем 1 на підставі п 3.1 Додаткового договору, яким передбачено, що позикодавець має право на одержання від позичальника процентів, що становить 4,5% від суми позики за кожні 30 днів позики. Тобто дана сума була сплачена відповідачем 1 за правомірне користування грошовими коштами в межах дії договору. Водночас, позивачем заявлені до відповідачів позовні вимоги по стягненню з них заборгованості з оплати процентів за неправомірне користування коштами, неустойки за несвоєчасно виконане грошове зобов`язання по сплаті процентів, інфляційних втрат та неустойку, передбачену пунктом 4 Договору починаючи з 09 грудня 2020 року. Додатковим договором до Договору позики та Додатком від 16 грудня 2016 року до Додаткового договору до Договору позики встановлено, що розмір процентів за неправомірне користування коштами складає 5 відсотки від суми позики за кожні 30 днів прострочки, саме тому позивач звернувся до суду з позовом про стягнення заборгованості з оплати процентів за неправомірне користування коштами. Водночас, зазначаючи, що строк дії договору позики закінчився у строк, зазначений в додатковому договорі від 16 грудня 2016 року, а саме 17 березня 2017 року і оскілки будь-яких додаткових договорів про продовження строку дії договору позики позивач та відповідач не укладали, то починаючи з 17 березня 2017 року позивачу стало відомо про порушення його прав та інтересів до Договору позики від 17 жовтня 2016 року, а відтак позивач мав право звернутися до суду з позовом про стягнення з відповідачів пені у строк до 18 березня 2018 року. Як вже зазначалось, оскільки відповідач 1 не здійснював вчасно встановлені Договором позики платежі щодо погашення позики і процентів, відповідно до графіка розрахунків 18 грудня 2017 року я звернувся до Деснянського районного суду м. Києва з позовом про стягнення боргу. Заочним рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 18 вересня 2018 року по справі № 754/16773/17 позов задоволено. Постановою Київського апеляційного суду від 25 вересня 2019 року по справі № 754/16773/17 заочне рішення Деснянського районного суду міста Києва від 18 вересня 2018 року скасовано. Прийнято нову постанову, якою позов задоволено частково. Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 липня 2020 року постанову Київського апеляційного суду від 25 вересня 2019 року залишено без змін. Відповідно до ст. 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку. Позовна давність переривається у разі пред`явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. За таких обставин, позивач, звертаючись до Деснянського районного суду м. Києва з позовом про стягнення з відповідачів заборгованості з оплати процентів за неправомірне користування коштами, неустойки за несвоєчасно виконане грошового зобов`язання по сплаті процентів, інфляційних втрат та неустойки не пропустив строк позовної давності, оскільки позовна давність переривалась в зв`язку з пред`явленням мною позовів до відповідачів.

19.01.2022 до суду надійшла відповідь на пояснення від ОСОБА_2 відповідно до якої Відповідач 1 зазначає, що Позивач помилково застосував в цьому спорі правову позицію, викладену в постанові Верховного суду №5017/1937/2012 від 25.05.2018, оскільки згідно зазначеної постанови вимоги позивача - ПАТ «АК ПІБ» до відповідача - ТОВ «К.М.Б.» щодо стягнення процентів за неправомірне користування коштами ґрунтувалися Банком на підставі п. 1.4. кредитного договору № 13-65-06/212 від 08.05.2008 року, в якому було чітко визначена відповідальність ТОВ «К.М.Б.» за неправомірне користування коштами, яка встановлювалась ПАТ «АК ПІБ» за неправомірне користування ТОВ «К.М.Б.» кредитом після настання строку його повернення (п. 42 постанови Верховного суду №5017/1937/2012 від 25.05.2018). Також, Відповідач 1 зазначає, що позивач в своєму поясненні від 09.12.2021 помилково або умисно вказав невірну інформацію про домовленість сторін, визначену в додатку до Договору позики від 16.12.2016, щодо наявності у відповідача 1 відповідальності за неправомірне користування коштами, а саме: «Отже, Додатковим договором до Договору позики та Додатком від 16 грудня 2016 року по Додатковому договору до Договору позики встановлено, що розмір процентів за неправомірне користування коштами складає 5 відсотків від суми позики за кожні 30 днів прострочки.» Відповідач 1 зазначає, що між ним та ОСОБА_1 була відсутня будь-яка домовленість про застосування до Відповідача 1 відповідальності за неправомірне користування коштами, та в Договорі позики від 17.10.2016 та будь-якому додатковому договорі або додатку до цього Договору позики, такої домовленості між сторонами не встановлено та не визначено. З вище наведеного вбачається, що позовна вимога позивача про стягнення з Відповідачів процентів за неправомірне користування коштами в розмірі 797 561,19грн не ґрунтується на законі та умовах Договору позики від 17.10.2016. Таким чином, Відповідач 1 вважає, що правовий висновок вищезазначеної постанови Верховного суду № 5017/1937/2012 від 25.05.2018 не може бути застосований в даній справі №754/13498/21, оскільки предмет спору в цих двох справах є різним. Крім того, Відповідач 1 зазначає, що по цьому самому Договору позики від 17.10.2016 року та між тими самими сторонами 07 вересня 2020 року Деснянським районним судом м. Києва в складі головуючого - судді Лісовської О.В. (з урахуванням прийнятої суддею ухвали від 23.09.2020 щодо виправлення описки), було винесене рішення по справі №754/15314/20, яким позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики - було вже стягнуто солідарно з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 3 % річних в порядку ч.2 ст. 625 ЦКУ в розмірі 161 578,74грн. Постановою Київського апеляційного суду від 22 грудня 2020 року в справі № 754/15314/20 зазначене рішення Деснянського районного суду м. Києва від 07 вересня 2020 року залишено без змін. Постанова Київського апеляційного суду від 22 грудня 2020 набрала законної сили з дня її прийняття. Відповідно до ст. 61 Конституції України ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те ж саме правопорушення. Таким чином, Відповідач 1 вважає позовні вимоги ОСОБА_1 щодо стягнення процентів за неправомірне користування коштами в розмірі 797 561,19грн є необґрунтованими, безпідставними, непідкріпленими належними доказами, виходять за рамки прав позивача у зв`язку з чим є такими, що не підлягають задоволенню. Позивач обґрунтовує свої вимоги щодо стягнення з відповідачів неустойки за несвоєчасне виконання грошового зобов`язання по сплаті процентів за користування позикою в розмірі 2 221 464,63грн, наступними доводами, що позивач 13 грудня 2017 року звернувся до Деснянського районного суду м. Києва з позовом про стягнення боргу за Договором позики від 17.10.2016; про те, що відповідно до ст. 264 ЦКУ позовна давність переривається у разі пред`явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивам. Відповідач 1 зазначає, що позивач помилково застосував в цьому спорі положення ст. 264 ЦКУ, оскільки в предметі вищезазначеного позивачем позову від 13.12.2017 в справі №754/16773/17 була відсутня вимога позивача про стягнення з відповідачів неустойки (пені) за порушення договору позики. У зв`язку з викладеним вище відповідач ОСОБА_2 просить суд відмовити в задоволенні позовних вимог та застосувати позовну давність до позовної вимоги про стягнення з відповідачів неустойки (пені) за несвоєчасне виконане грошове зобов`язання по сплаті процентів за користування позикою в розмірі 2221464,63грн у зв`язку з тим, що вимога подана поза межами річного строку, установленого законом для вимог про стягнення пені.

26.01.2022 до суду надійшли пояснення від ОСОБА_2 відповідно до яких зазначено, що 20 січня 2022 року Київським апеляційним судом за апеляційною скаргою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на рішення Деснянського районного суду м. Києва від 06.10.2021 в справі № 754/16428/20 про стягнення боргу по тому самому договору позики від 17.10.2016 та з аналогічними вимогами щодо стягнення солідарно з відповідачів на користь позивача процентів за неправомірне користування коштами та неустойки за несвоєчасне виконане грошове зобов`язання по сплаті процентів, було прийнято постанову, якою апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, а рішення Деснянського районного суду міста Києва від 06.10.2021 скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. Враховуючи встановлені обставини Київським апеляційним судом, просив суд відмовити повністю у задоволенні позову.

29.01.2022 до суду надійшла заява від представника позивача - адвоката Грушка Володимира Ігоровича відповідно до якої зазначив, що в даній справі ОСОБА_1 просить стягнути з відповідачів заборгованість з оплати процентів за неправомірне користування коштами, інфляційних втрат та неустойку, передбачену пунктом 4 Договору починаючи з 09 грудня 2020 року, відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України. Додатковим договором до Договору позики та Додатком від 16 грудня 2016 року до Додаткового договору до Договору позики встановлено, що розмір процентів за неправомірне користування коштами складає 5 відсотки від суми позики за кожні 30 днів прострочки, саме тому ОСОБА_1 і звернувся до суду з позовом про стягнення заборгованості з оплати процентів за неправомірне користування коштами. Передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування 3 % річних (або інший встановлений договором розмір процентів) має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки є способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у отриманні компенсації від боржника. Вищезазначений висновок повністю узгоджуються з правовими позиціями Великої Палати Верховного Суду у справі №444/9519/12 від 28 березня 2018 року та у справі №373/2054/16-ц від 16 січня 2019 року. В позовній заяві та у поясненнях позивач чітко аргументував той факт, що ним не пропущено строк позовної давності, оскільки 18 грудня 2017 року він звернувся до Деснянського районного суду м. Києва з позовом про стягнення боргу і в такому разі позовна давність переривається.

Позивач ОСОБА_1 в судових засіданнях підтримав позовні вимоги та просив суд задовольнити позовні вимоги, посилаючись на обставити які викладені в позовній заяві. 29.01.2022 до суду надійшло клопотання від представника позивача - адвоката Грушки Володимира Ігоровича відповідно до якого просив суд розглядати справу за відсутності позивача та представника, позовні вимоги підтримують та просять задовольнити.

Відповідач ОСОБА_2 в судових засіданнях заперечував проти позовних вимог та просив відмовити в повному обсязі. 28.01.2022 відповідач в судове засідання не з`явився, від відповідача надійшли пояснення відповідно до яких просив суд відмовити в задоволенні позовних вимог, посилаючись на заяву про застосування строків позовної давності.

Відповідач ОСОБА_3 в судові засідання не з`явилась, про день, місце та час судових засідань повідомлялась за адресою, яка зазначена в позовній заяві, як місце реєстрації відповідача, що підтверджується відомостями Відділу з питань реєстрації місця проживання/перебування фізичних осіб Деснянської РДА ( АДРЕСА_1 ), що підтверджується витягом з сайту «Укрпошта» про направлення відповідачу ОСОБА_3 повісток про виклик до суду.

Також, згідно довідки про доставку SMS - повідомлення щодо документа «Судова повістка про виклик до суду в справі 754/13498/21 на 01 листопада 2021 року, одержувач ОСОБА_3 », доставлена 13 вересня 2021 року.

Відповідачем ОСОБА_3 не подано заяви про розгляд справи за його відсутності та не подано відзиву на позовну заяву.

У зв`язку з чим, суд вважає за необхідне розглянути справу без участі відповідача ОСОБА_3 , виходячи з вимог ст.128 ЦПК України та рішення Конституційного суду України від 13.12.2011 року № 17-рп/2011, згідно яких в разі відсутності осіб, які беруть участь у справі за адресою, вказаної в матеріалах справи (зокрема, позовна заява), вважається, що судовий виклик або судове повідомлення вручене їм належним чином.

Відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалося.

Стаття 263 ЦПК України, регламентує, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно зі статтями 12, 13 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, при цьому суд розглядає цивільні справи не інакше як в межах заявлених вимог і на підставі наданих учасниками справи доказів.

Відповідно до ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених ст. 82 цього Кодексу, тобто тягар доказування лежить на сторонах цивільно-правового спору.

Згідно зі статтями 76-79 ЦПК України, доказуванню підлягають обставини (факти), які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у учасників справи, виникає спір.

Доказування по цивільній справі, як і судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях.

Європейський суд справ людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Суд, дослідивши повно та всебічно обставини справи в їх сукупності, оцінивши зібрані по справі докази, належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, виходячи зі свого внутрішнього переконання, дійшов висновку про відмову в задоволенні позовних вимог з таких підстав.

Судом встановлені такі факти та відповідні їм правовідносини.

17.10.2016 між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір позики на суму 2 193 629,00грн, що еквівалентно 85000 доларів США за офіційним курсом НБУ на дату укладання договору.

Договором позики передбачено строк повернення позики до дванадцятої години ранку 16.12.2016.

У договорі міститься розписка ОСОБА_2 про отримання ним 17.10.2016 позики в сумі 85000 доларів США.

17.10.2016 між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено додатковий договір до договору позики, відповідно до п. 2.1 якого позичальник зобов`язується повернути позику готівкою, що еквівалентно 85000 доларів США за офіційним курсом НБУ станом на день погашення позики, та сплатити проценти у строк до 17.12.2016.

Відповідно до п. 3.1 Додаткового договору, до договору позики від 17.10.2016 позикодавець має право на одержання від позичальника процентів, що становлять 4,5 % від суми позики за кожні 30 днів позики. Проценти нараховуються за фактичне число календарних днів користування позикою за виключенням для отримання грошей та включаючи дату їх повернення

16 грудня 2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 підписано додаток до додаткового договору позики. Пункт 3.1. додаткового договору до договору позики від 17 жовтня 2016 року викладено у наступній редакції: «Позикодавець має право на одержання від позичальника процентів, що становить 5 % від суми позики за кожні 30 днів позики. Проценти нараховуються за фактичне число календарних днів користування позикою за виключенням дня отримання грошей та включаючи дату її повернення»

З метою забезпечення виконання зобов`язання за договором позики між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , ОСОБА_3 було укладено договір поруки від 17 жовтня 2016 року.

Відповідно до пункту 1.1. договору поруки від 17.10.2016 визначено, що поручитель поручається перед позикодавцем за виконання позичальником обов`язку по зобов`язаннях ОСОБА_2 , що витікають із договору позики та Додаткового договору до договору позики від 17.10.2016.

У відповідності до п. 2.1 договору поруки, відповідальність поручителя настає у випадку, коли позичальник не виконує та/або неналежним чином виконує свої поточні зобов`язання за договором позики та додатковим договором до договору позики від 17 жовтня 2016 року.

Згідно із п. 2.2 договору поруки, право звернення стягнення на майно поручителя та позичальника в повному обсязі несплачених суми позики, процентів, санкцій та завданої шкоди виникає в день невиконання останнім сплати позики в цілому, несвоєчасного і неповного виконання одного з періодичних платежів, а також інших обов`язків позичальника, передбачених вищезазначеним договором позики та додатковим договором до договору позики.

Відповідно до п. 2.3 договору поруки, поручитель та позичальник несуть солідарну відповідальність перед позикодавцем. Поручитель відповідає по зобов`язаннях позичальника в повному обсязі, тобто за повернення позики, виплату відсотків за його користування, пені, штрафу, а також за відшкодування збитків, завданих позикодавцю невиконанням або неналежним виконанням позичальником умов договору позики та додаткового договору до договору позики.

Строк дії договору поруки становить два фактичних місяці. Закінчення строку дії цього Договору спливає 16 грудня 2016 року, але в будь-якому разі договір діє до повного виконання сторонами своїх обов`язків прийнятих за цим договором.

16 грудня 2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено додатковий договір, згідно п.1.1 якого позичальник зобов`язався повернути позикодавцю зазначений у пункті 1 цього договору борг до двадцятої години ранку 17 березня 2017 року.

Відповідач ОСОБА_2 свої зобов`язання за договором позики не виконав, тому у грудні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом та просив стягнути солідарно з відповідачів борг по тілу кредиту у сумі 2 193629,00грн; борг по відсоткам у сумі 26165336,23грн; інфляційні витрати у сумі 293 946,30грн, а всього 28 652 911,53грн.

Заочним рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 18.09.2018 стягнуто солідарно з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 суму боргу за договором позики, укладеним 17.10.2016 року, в розмірі 28652911,53 грн.

Постановою Київського апеляційного суду від 25.09.2019, Заочне рішення Деснянського районного суду м. Києва від 18.09.2018 скасовано та прийнято постанову, якою стягнуто солідарно ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 борг у розмірі 2 053 805,63грн.

Постановою Старшого державного виконавця Деснянського РВ ДВС м. Київ ГТУЮ у м.Києві Гудзь Р.В. від 28.10.2019 відкрито виконавче провадження №60414866 відносно боржника ОСОБА_2 про солідарне стягнення із ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 борг у розмірі 2 053 805,63грн.

Постановою державного виконавця Деснянського РВ ДВС м. Київ ГТУЮ у м.Києві Федорченком Р.А. від 31.10.2019 відкрито виконавче провадження № 60415083 відносно боржника ОСОБА_3 про солідарне стягнення із ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 борг у розмірі 2 053 805,63грн.

Постановою Верховного суду від 23.07.2020, Постанову Київського апеляційного суду від 25.09.2019 залишено без змін.

Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 07.09.2020 у задоволені зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про визнання недійсним договору позики відмовлено; стягнуто солідарно з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на корить ОСОБА_1 3 % річних у розмірі 161578,74грн; у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення неустойки та штрафу відмовлено.

Постановою Київського апеляційного суду від 22.12.2020, Рішення Деснянського районного суду міста Києва від 07 вересня 2020 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення неустойки (пені) та штрафу залишено без змін.

Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 06.10.2021 позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості залишено без задоволення.

Постановою Київського апеляційного суду від 20.01.2022, Рішення Деснянського районного суду міста Києва від 06.10.2021 скасовано та ухвалено нове рішення, відмовлено в задоволені позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за відсутності передбачених законом підстав для його задоволення.

У відповідності до ч. 4 ст. 82 ЦПК України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Частиною 1 статті 509 ЦК України передбачено, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до ч.1 ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно із ч. 1 ст. 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів установлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Абзацом 2 ч. 1 ст. 1048 ЦК України визначено, що про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише в межах погодженого сторонами строку кредитування.

Таким чином, з урахуванням вимог вказаної статті право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно із ч. 2 ст. 1050 ЦК України. В охоронюваних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені ч. 2 ст. 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.

Аналогічні правові висновки містяться у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 14-10цс18, а також у постанові Верховного суду від 23 липня 2020 року у справі № 754/16773/17.

Тобто положеннями ч. 1 ст. 1048 ЦК України врегульовано правовідносини щодо сплати процентів за правомірне користування чужими грошовими коштами, коли боржник одержує можливість законно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу.

Позивач ОСОБА_1 просить суд стягнути з відповідачів проценти за неправомірне користування коштами через прострочення виконання грошового зобов`язання в розмірі 797 561,19грн, починаючи з 09 грудня 2020 року, а саме 5% за кожні 30 днів.

Відповідно до ч. 1 ст. 1050 ЦК України встановлено, що якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до ст. 625 цього Кодексу.

Згідно із ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Тобто законодавство встановлює наслідки як надання можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу в межах дії договору, так і наслідки прострочення грошового зобов`язання, коли боржник повинен сплатити гроші, але неправомірно не сплачує їх.

Об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 05 червня 2020 року (справа № 922/3578/18) зробила висновок, що частиною 2 ст. 625 ЦК України передбачено можливість визначення розміру процентів саме у річних, а не будь-яким іншим способом, передбаченим договором, та обмеження свободи сторін в укладенні договору на предмет визначення іншої методики нарахування процентів за незаконне користування чужими грошовими коштами згідно із ст. 693, 536, 625 ЦК України.

Отже, законодавцем передбачено, що договором може бути встановлено інший розмір процентів річних, а не інший спосіб їх обчислення (зокрема, в розмірі певного проценту за кожний день прострочення).

Встановлено, що пунктом 1.2. додатку до додаткового договору до договору позики від 16 грудня 2016 року, сторони виклали п. 3.1. додаткового договору в іншій редакції та погодили, що позикодавець має право на одержання від позичальника процентів, що становить 5 % від суми позики за кожні 30 днів позики. Проценти нараховуються за фактичне число календарних днів користування позикою за виключенням дня отримання грошей та включаючи дату їх повернення.

Згідно із п. 3.2 договору позики нарахування процентів за цим договором здійснюється з урахуванням числа днів у календарному році (вихідних, святкових та неробочих днів включно). Кількість днів у році приймається за 360.

Відповідно до п. 9 договору позики та п. 9.1 додаткового договору до договору позики внесення змін до цього договору оформлюється шляхом підписання сторонами додаткових договорів.

Виходячи з аналізу пункту 1.2. додатку до додаткового договору до договору позики від 16 грудня 2016 року (в якій викладено в новій редакції п. 3.1 додаткового договору до договору позики від 17 жовтня 2016 року) суд дійшов висновку, що встановлені цим пунктом договору проценти за своєю природою є процентами за правомірне користування чужими коштами згідно з ч. 1 ст. 1048 ЦК України, оскільки сторони погодили 5 % від суми позики за кожні 30 днів позики, тобто проценти від суми позики у межах строку дії договору, а не за прострочення виконання зобов`язання.

Крім того, встановлення процентів від суми позики за кожні 30 днів суперечить ч. 2 ст. 625 ЦК України, якою передбачено можливість визначення розміру процентів саме у річних, а не будь-яким іншим способом.

Таким чином, суд відхиляє доводи позивача, що визначені п. 1.2. додатку до додаткового договору до договору позики від 16 грудня 2016 року (п. 3.1 додаткового договору до договору позики від 17 жовтня 2016 року) проценти передбачені за неправомірне користування коштами відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України, а тому в цій частині позовних вимог слід відмовити.

Щодо вимоги про стягнення з відповідачів інфляційних втрат суд відмовляє з таких підстав.

Згідно вимог статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення.

Інфляція - це знецінювання грошей і безготівкових коштів, що супроводжується ростом цін на товари і послуги (п. 2 Методологічних положень щодо організації статистичних спостережень за змінами цін (тарифів) на спожиті товари (послуги) і розрахунку індексу споживчих цін, що затверджені наказом Державного комітету статистики України від 14 листопада 2006 року №519). Показником, який характеризує рівень інфляції, є індекс споживчих цін. Індекс споживчих цін характеризує зміни у часі загального рівня цін на товари та послуги, які купує населення для невиробничого споживання. Він є показником зміни вартості фіксованого набору споживчих товарів та послуг у поточному періодів порівнянні з базовим.

Оскільки індекс інфляції (індекс споживчих цін) це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купує населення для невиробничого споживання, а ціни в Україні встановлюються в національній валюті гривні, то норми частини другої статті 625 ЦК України щодо сплати боргу з урахуванням установленого індексу інфляції поширюються лише на випадки прострочення виконання грошового зобов`язання, яке визначене договором у гривні, а не в іноземній валюті.

Зазначений висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду України, викладеній у постановах: від 27 січня 2016 року № 6-771цс15, від 22 березня 2017 року № 2311цс16.

Отже судом установлено, що між сторонами було укладено договір позики, за умовами якого грошовий еквівалент зобов`язань був визначений у доларах США, а тому в даному випадку підстав до стягнення з відповідачів інфляційних втрат немає, оскільки позивач не був позбавлений права ставити питання про стягнення з відповідача суми позики, що визначена по курсу долара США до гривні на момент пред`явлення такої вимоги.

Також, ОСОБА_1 обґрунтовуючи позовні вимоги зазначив, що відповідно до п. 4 цього договору, відповідачі зобов`язані сплатити неустойку в розмірі 2 221 464,63грн, передбачену п. 4 договору в розмірі 2% від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання по сплаті нарахованої ним суми процентів з посиланням на ч. 2 ст. 625 ЦК України, за кожен день прострочення виконання.

Статтею 530 ЦК України визначено, що якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Відповідно до положень ст. 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Статтею 611 ЦК України передбачено, що у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки.

Відповідно до ст. 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасного виконання грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

Частинами 1, 2 статті 551 ЦК України визначено, що предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.

Згідно з ч. 1 ст. 1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до ст. 625 цього Кодексу.

У постанові Великої Палати Верховного Суду суд зробив висновок про відступлення від правового висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 02.12.2015 у справі №6-24цс15. Також Велика Палата Верховного суду у постанові від 04.07.2018 у справ №310/11534/13-ц відступила від правового висновку Верховного Суду України, що був викладений у постанові від 23.09.2015 у справі № 6-120цс15, зазначивши, що після спливу дії договору право кредитора на стягнення процентів за кредитом і пені за процентами припинилося, а тому вимоги про їх стягнення у межах позовної давності, обчисленої за три роки (для процентів) і один рік (для пені) до дня звернення до суду, задоволенню не підлягають.

Крім того у постанові Верховного Суду у справі № 202/4494/16-ц від 31.10.2018 висловлена позиція, що окрім права нараховувати проценти, після спливу визначеного договором строку кредитування, кредитодавець також втрачає право нараховувати обумовлену в договорі неустойку.

Отже обчислення у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення та нарахування неустойки після 17.03.2017, тобто після закінчення строку дії договору позики, не ґрунтуються на вимогах чинного законодавства, а тому підстав для їх стягнення з відповідачів на користь позивача відсутні.

Конституцією України передбачено, що всі рівні перед законом і судом; змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості (статті 24 та 129).

Виходячи зі змісту ч.1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків.

Згідно зі ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Відповідно до ст. 8 Загальної декларації прав людини, кожна людина має право на ефективне поновлення у правах компетентними національними судами в разі порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом.

Аналізуючи зібрані по справі докази в їх сукупності, суд дійшов висновку, що позовні вимоги позивача необґрунтовані та не підлягають задоволенню, оскільки позивачем не надано доказів, які б суд міг покласти в основу задоволення вимог позивача про стягнення заборгованості, як це передбачено статтями 75-79, 81 ЦПК України.

Таким чином щодо доводів відповідача ОСОБА_2 про пропущення позивачем строків позовної давності, суд зазначає, що виходячи з вимог ст. 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем.

А отже, відмова в задоволенні позову у зв`язку з відсутністю порушеного права не потребує зазначення у рішенні суду висновку щодо вирішення питання спливу позовної давності як додаткової підстави для відмови в задоволенні позову.

Виходячи із встановлених фактичних обставин справи, вимог чинного законодавства, оцінюючи належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність та взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позову за відсутності передбачених законом підстав для його задоволення.

Відповідно до ст.141 Цивільного процесуального кодексу України, ухвалюючи рішення суд вирішує питання про розподіл судових витрат між сторонами.

Позивач ОСОБА_1 звільнений від сплати судового збору, відповідно до Закону України «Про судовий збір», так як має інвалідність другої групи, що підтверджується посвідченням серії № НОМЕР_1 .

Отже, відповідно до ч. 6 ст. 141 Цивільного процесуального кодексу України якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до статті 141 ЦПК України судовий збір компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Керуючись Конституцією України, статтями 11, 509, 530, 536, 549, 610-612, 625, 693, 1046-1049, 1050 ЦК України, статтями 2, 4, 7, 76-83, 133, 141, 264-268 ЦПК Українисуд -

УХВАЛИВ:

У позовіОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості - відмовити повністю.

Судові витрати, пов`язані з розглядом справи компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Рішення суду може бути оскаржене до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його складання через Деснянський районний суд міста Києва.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Позивач: ОСОБА_1 , місце проживання за адресою: АДРЕСА_2 , ідентифікаційний номер: НОМЕР_2 .

Відповідачі:

ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , місце реєстрації та проживання за адресою: АДРЕСА_3 , ідентифікаційний номер: НОМЕР_3 .

ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , місце проживання та реєстрації за адресою: АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер: НОМЕР_4 .

Повний текст рішення складено та підписано 03.02.2022, відповідно до ч. 5 ст.268 ЦПК України.

Суддя В.В. Бабко