Ухвала суду № 102690498, 12.01.2022, Хаджибейський районний суд міста Одеси (до 25.04.2025 - Малиновський районний суд м. Одеси)

Справа № 2/1519/7751/11

Провадження № 6/521/77/22

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 січня 2022 року м.Одеса

Малиновський районний суд міста Одеси у складі:

головуючого судді - Бобуйка І.А.,

за участю секретаря – Підмазко Ю.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву ОСОБА_1 (дата народження: ІНФОРМАЦІЯ_1 , ІПН: НОМЕР_1 , адреса реєстрації: АДРЕСА_1 ) про скасування тимчасового обмеження у праві виїзду за межі території України, накладеного ухвалою Малиновського районного суду м. Одеси від 17.10.2014 року за поданням Другого Малиновського відділу державної виконавчої служби Одеського міського управління юстиції (місцезнаходження: м. Одеса, вул. Бабеля, буд. 6), стягувачі: акціонерне товариство «ПроКредит Банк» (адреса місцезнаходження: м. Одеса, вул. Академічна, буд. 11-А, код ЄДРПОУ: 21677333), товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Довіра та Гарантія» (адреса місцезнаходження: м. Київ, вул. Авіконтруктора Ігоря Сікорського, буд. 8, поверх 6, офіс 34, код ЄДРПОУ: 38750239), -

ВСТАНОВИВ:

17.12.2021 до Малиновського районного суду м. Одеси звернулася ОСОБА_1 із заявою про скасування тимчасового обмеження у праві виїзду за межі території України, накладеного ухвалою Малиновського районного суду м. Одеси від 17.10.2014 року за поданням Другого Малиновського відділу державної виконавчої служби Одеського міського управління юстиції.

Заявниця стверджує, що постановою Другого Малиновського ВДВС ОМУЮ від 15.12.2014 р. виконавчий документ, а саме: виконавчий лист № 2-6223/08 від 14.06.2010 року, було повернуто стягувачу; постановою Малиновського ВДВС ОМУЮ від 05.04.2016 року виконавчий документ, а саме: виконавчий лист № 1519/2-7751/11 від 28.02.2013 року, також, було повернуто стягувачу, та в подальшому більше, виконавчі документи не пред`являлися до виконання. Таким чином, заявниця стверджує, що на теперішній час у провадженні державної виконавчої служби не перебувають виконавчі листи про стягнення з ОСОБА_1 грошових коштів. Станом на 24 травня 2021 року, в Єдиному реєстрі боржників інформація стосовно ОСОБА_1 відсутня, а після повернення стягувачам виконавчих листів сплинуло більш ніж три роки. З 2016 року вони не вчиняли спроби щодо будь-яких дій, направлених на виконання. ОСОБА_1 зазначає, що вона не заперечує проти свого обов`язку виконати рішення суду та має намір вживати з цією метою всіх належних заходів.

Заявниця звертає увагу суду на ту обставину, що вона народилась у місті Криулень Республіки Молдова, що її мати та більшість її рідних людей проживають на території Молдови. Батько заявниці - ОСОБА_2 помер ІНФОРМАЦІЯ_2 та похований у місті Криулень. Мати ОСОБА_1 - ОСОБА_3 , 1948 року народження, постійно проживає в АДРЕСА_2 , страждає на кілька хронічних захворювань. Після смерті батька Боржниця отримала 21 серпня 2009 року разом із матір`ю свідоцтво про право на спадщину щодо житлового будинку за вказаною вище адресою та присадибну ділянку, а застосовані на підставі ухвали Малиновського районного суду м. Одеси від 17 жовтня 2014 року заходи забезпечення виконання рішення істотним чином обмежують права ОСОБА_1 як людини, що охороняються як національним, так і міжнародним законодавством.

Враховуючи вище викладене, заявниця вважає, що достатніх підстав для застосування до неї обмеження у вигляді заборони виїзду за межі України немає, а тому звернулась до суду з відповідною заявою.

12.01.2022 року у судове засідання з`явився представник заявниці та просив суд заяву задовольнити. Інші учасники в судове засідання не з`явились, повідомлялись про дату, час та мсце слухання справи належним чином та своєчасно, причини неявки суду не повідомили.

Суд, вивчивши заяву, дослідивши матеріали справи, вивчивши нормативно-правові акти, які регулюють спірні правовідносини, проаналізувавши і оцінивши докази в їх сукупності дійшов висновку про задоволення заяви, зважаючи на наступні обставини.

Судом встановлено, що на примусовому виконанні у Другому Малиновському відділі державної виконавчої служби Одеського міського управління юстиції перебувало зведене виконавче провадження В-18/61, виконавчий лист № 2-6223/08 від 14.06.2010 року, що виданий Малиновський районним судом м. Одеси, про стягнення грошової суми з ОСОБА_1 на користь АТ «Про Кредит Банк» у розмірі 20274,34 грн. та виконавчий лист № 1519/2-7751/11 від 28.02.2013 року, що виданий Малиновський районним судом м. Одеси, про стягнення грошової суми з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Дельта банк» у розмірі 105724,51 грн., на загальну суму 125998,49 грн.

Судом встановлено, що 17 жовтня 2014 року суддею Малиновського районного суду м. Одеси Целухом А.П. було постановлено ухвалу в цивільній справі № 2/1519/7751/11 за поданням з Другого Малиновського відділу державної виконавчої служби Одеського міського управління юстиції, якою було тимчасово обмежено громадянку України ОСОБА_1 у праві виїзду за межі України до виконання нею обов`язків, які покладені на неї рішенням суду. Такі вимоги державний виконавець обґрунтував тим, що на примусовому виконанні у Другому Малиновському відділі державної виконавчої служби Одеського міського управління юстиції перебуває зведене виконавче провадження з примусового виконання виконавчого листа № 2-6223/08, що виданий 14.06.2010 року Малиновським районним судом м. Одеси про стягнення боргу з ОСОБА_1 на користь АТ «Про Кредит Банк» у розмірі 20 274,34 грн., та виконавчого листа № 1519/02-7751/11, що виданий 28.02.2013 року Малиновським районним судом м. Одеси про стягнення боргу з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Дельта Банк» у розмірі 105 724,15 грн., на загальну суму 125 998,49 грн. Боржниця ОСОБА_1 , як було зазначено в поданні, ухилялась від сплати заборгованості, що унеможливлювало виконання рішень суду, призводило до порушень прав та законних інтересів стягувачів.

Судом встановлено, що постановою Другого Малиновського ВДВС ОМУЮ від 15.12.2014 року виконавчий документ, а саме: виконавчий лист № 2-6223/08 від 14.06.2010 року, було повернуто стягувачу, на підставі ч. 7 ст. 47 Закону України «Про виконавче провадження» від 30.06.1999 року, який втратив чинність на підставі Закону України «Про виконавче провадження» N 1404-VIII від 02.06.2016 року, однак діяв на момент зазначених правовідносин, а, також, постановою Малиновського ВДВС ОМУЮ від 05.04.2016 року виконавчий документ, а саме: виконавчий лист № 1519/2-7751/11 від 28.02.2013 р. також було повернуто стягувачу, на підставі ч. 7 ст. 47 Закону України «Про виконавче провадження» від 30.06.1999 року, який втратив чинність на підставі Закону України «Про виконавче провадження» N 1404-VIII від 02.06.2016 року, однак діяв на момент зазначених правовідносин.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 22 Закону України «Про виконавче провадження» від 30.06.1999 року, який втратив чинність на підставі Закону України «Про виконавче провадження» N 1404-VIII від 02.06.2016 року, однак діяв на момент зазначених правовідносин, виконавчі документи можуть бути пред`явлені до виконання в такі строки: посвідчення комісій по трудових спорах, постанови судів у справах про адміністративні правопорушення та постанови органів (посадових осіб), уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення, - протягом трьох місяців; інші виконавчі документи - протягом року, якщо інше не передбачено законом.

Строки, зазначені у частині першій цієї статті, встановлюються для: виконання судових рішень - з наступного дня після набрання рішенням законної сили чи закінчення строку, встановленого у разі відстрочки чи розстрочки виконання рішення, а в разі якщо судове рішення підлягає негайному виконанню, - з наступного дня після його постановлення; виконання рішень комісій по трудових спорах - з дня видачі посвідчення на примусове виконання рішення; інших виконавчих документів з наступного дня після набрання ними юридичної сили, якщо інше не передбачено законом.

Згідно ч. 3 ст. 23 Закону України «Про виконавче провадження» від 30.06.1999 року, який втратив чинність на підставі Закону України «Про виконавче провадження» N 1404-VIII від 02.06.2016 року, у разі повернення виконавчого документа стягувачу у зв`язку з неможливістю в повному обсязі або частково виконати рішення строк пред`явлення виконавчого документа до виконання після переривання встановлюється з дня його повернення, а в разі повернення виконавчого документа у зв`язку із встановленою законом забороною щодо звернення стягнення на майно чи кошти боржника, а також проведення інших виконавчих дій стосовно боржника, - з моменту закінчення дії відповідної заборони.

Також, згідно ст. 12 Закону України «Про виконавче провадження» N 1404-VIII від 02.06.2016 року, який є чинним на момент розгляду справи, виконавчі документи можуть бути пред`явлені до примусового виконання протягом трьох років, крім посвідчень комісій по трудових спорах та виконавчих документів, за якими стягувачем є держава або державний орган, які можуть бути пред`явлені до примусового виконання протягом трьох місяців. Строки, зазначені в частині першій цієї статті, встановлюються для виконання рішення з наступного дня після набрання ним законної сили чи закінчення строку, встановленого в разі відстрочки чи розстрочки виконання рішення, а якщо рішення підлягає негайному виконанню - з наступного дня після його прийняття. Виконавчий документ про стягнення періодичних платежів у справах про стягнення аліментів, відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок каліцтва чи іншого ушкодження здоров`я, втрати годувальника тощо може бути пред`явлено до виконання протягом усього періоду, на який присуджені платежі. Строки пред`явлення виконавчого документа до виконання перериваються у разі: 1) пред`явлення виконавчого документа до виконання; 2) надання судом, який розглядав справу як суд першої інстанції, відстрочки або розстрочки виконання рішення.

У разі повернення виконавчого документа стягувачу у зв`язку з неможливістю в повному обсязі або частково виконати рішення, строк пред`явлення такого документа до виконання після переривання встановлюється з дня його повернення, а в разі повернення виконавчого документа у зв`язку із встановленою законом забороною щодо звернення стягнення на майно чи кошти боржника, а також проведення інших виконавчих дій стосовно боржника - з дня закінчення строку дії відповідної заборони. Стягувач, який пропустив строк пред`явлення виконавчого документа до виконання, має право звернутися із заявою про поновлення такого строку до суду, який розглядав справу як суд першої інстанції.

Судом встановлено, що після повернення стягувачам виконавчих листів сплинуло більш ніж п`ять років. Згідно матеріалів справи, з 2016 року стягувачі не вчиняли спроби щодо будь-яких дій, направлених на примусове виконання рішень Малиновського районного суду м. Одеси від 19 листопада 2008 року у цивільній справі № 2-6223/08 та від 24 жовтня 2012 року у цивільній справі № 1519/2-7751/11. Таким чином, що на дату розгляду даної заяви, у провадженні державної виконавчої служби не перебувають виконавчі листи про стягнення з ОСОБА_1 грошових коштів. Також, станом на 24 травня 2021 року в Єдиному реєстрі боржників інформація стосовно ОСОБА_1 відсутня.

Суд роз`яснює, що юридичні санкції у вигляді тимчасового обмеження у праві виїзду передбачені саме за ухилення від виконання зобов`язань. На момент звернення до суду з поданням факт ухилення боржника від виконання зобов`язань, покладених на нього рішенням суду, повинен вже відбутися і бути об`єктивно наявним та вбачатися з матеріалів виконавчого провадження. Саме по собі невиконання боржником самостійно зобов`язань протягом строку, що його вказував державний виконавець в постанові про відкриття виконавчого провадження, не може свідчити про ухилення боржника від виконання покладених на нього рішеннями суду обов`язків. Натомість на момент звернення до суду з поданням факт ухилення Боржника від виконання зобов`язань, покладених на нього рішенням, повинен був вже відбутися і бути об`єктивно наявним та вбачатися з матеріалів виконавчого провадження.

З огляду на вищевикладене, судом встановлено, що ОСОБА_1 не перешкоджала та не перешкоджає державному виконавцю у виконанні всіх дій, передбачених Законом України «Про виконавче провадження», спрямованих на погашення суми боргу, а неможливість виконання зобов`язань не є ухиленням від виконання зобов`язань.

Згідно з узагальненнями, наданими Верховним Судом України від 01.02.2013 року, ухилення від виконання зобов`язань, покладених судовим рішенням, рішенням іншого органу (посадової особи), вжите у п. 18 ч. 3 ст. 11 Закону України «Про виконавче провадження», позначає з об`єктивної сторони такі діяння (дії чи бездіяльність) особи боржника, які полягають у навмисному чи іншому свідомому невиконанні нею зазначених обов`язків. У зв`язку з цим і здійснюється примусове виконання. Це також є підставою для звернення з поданням до суду щодо вирішення питання про застосування до такої особи тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України, та на думку Верховного Суду України, особа, яка має невиконані зобов`язання, не може вважатися винною в ухиленні, поки не буде доведено протилежне.

Таким чином, законодавством не передбачене обов`язкове обмеження в праві виїзду за межі України за наявності невиконаних зобов`язань, а встановлена лише така можливість при наявності відповідних підстав. Задоволення такого подання можливе лише за умови доведення факту ухилення боржника від виконання зобов`язання. Саме невиконання боржником самостійно зобов`язань протягом строку, про що вказує державний виконавець в постанові про відкриття виконавчого провадження, не може свідчити про ухилення боржника від виконання покладених на нього рішеннями обов`язків. В протилежному випадку, і за хибною логікою виконавця, будь-яка наявність виконавчого провадження та відсутність термінового виконання зобов`язання у повному обсязі повинно автоматично призводити до обмеження боржника у праві виїзду за межі України, що є неприпустимим.

Водночас, дії державного виконавця щодо встановлення місця проживання боржника, розшуку майна боржника не можуть свідчити про ухилення боржника від виконання зобов`язань. Вказані дії проводяться державним виконавцем незалежно від ухилення чи не ухилення боржника від виконання зобов`язань, покладених на нього рішенням суду. Виклики державного виконавця мені не вручалися, а тому відсутні підстави для визнання мене таким, що ухиляється від виконання судового рішення.

Таким чином, аналіз перелічених норм законів дає підстави стверджувати, що необхідною умовою для застосування тимчасового обмеження у виїзді за кордон є встановлення факту умисного ухилення боржника - фізичної особи від виконання зобов`язань за рішенням суду. Подання не може ґрунтуватися на припущеннях.

Судом встановлено, що застосовані, на підставі ухвали Малиновського районного суду м. Одеси від 17 жовтня 2014 року, заходи забезпечення виконання рішення істотним чином обмежують права боржниці як людини, що охороняються як національним, так і міжнародним законодавством. Із 2014 року ОСОБА_1 полишена можливості відвідувати хвору матір та надавати їй певну матеріальну та іншу допомогу, не може побувати на могилі батька. Внаслідок заборони виїзду за межі України вона втратила можливість належним чином керувати своїм майном на території Молдови. Внаслідок відсутності такої можливості значно знизились доходи, які заявниця отримувала в Молдові, та які є для неї суттєвими.

Також, суд зауважує, що звернення державного виконавця до суду з поданням про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України повинно бути як крайній захід, який застосовується до боржника, коли державним виконавцем вже виконані всі можливі дії щодо примусового виконання судового рішення, оскільки це веде до обмеження конституційного права громадянина на свободу пересування.

Аналогічної позиції дотримується Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, зокрема у справі №6-55583ск13 (ухвала від 31.01.2014 року), у справі №6-51650ск13 (ухвала від 24.01.2014 року). Даної позиції до сьогодні дотримуються й інші суди при розгляді відповідних звернень (як приклад постанова апеляційного суду Одеської області від 11.07.2018 року по справі № 6-55/11).

До того ж, відповідно до ст. 2 Протоколу № 4 до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен, хто законно перебуває на території будь-якої держави має право вільно пересуватися і вільно вибирати місце проживання в межах цієї території. Кожен є вільним залишати будь-яку країну, включно зі своєю вчасною.

На здійснення цих прав не можуть бути встановлені жодні обмеження, крім тих, що передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної чи громадської безпеки, для підтримання публічного порядку, запобігання злочину, для захисту здоров`я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб.

Також ст. 12 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права передбачено, що кожна людина має право покидати будь-яку країну, включаючи свою власну. Згадані вище права не можуть бути об`єктом ніяких обмежень, крім тих, які передбачено законом, які є необхідними для охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров`я чи моральності населення або прав і свобод інших і є сумісними з іншими правами, визначеними в цьому Пакті.

11 травня 2021 року Європейським судом з прав людини було ухвалено рішення у справі «Стецов проти України», яке набуло статусу остаточного 11 серпня 2021 року.

У цій справі Європейський суд констатував порушення статті 2 Протоколу №4 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод у зв`язку з втручанням у право заявника на виїзд з країни, яке не було виправданим та пропорційним з огляду на обставини справи.

У цьому рішенні Європейський суд зазначив, що «...у світлі принципу пропорційності намір боржника у разі несплати заборгованості, встановленої рішенням суду, (...) не може бути єдиною причиною, що виправдовує оскаржуване обмеження (...). Відповідний орган має пояснити, як заборона виїзду може бути використана для стягнення боргу, враховуючи індивідуальні обставини заявника та інші обставини справи. Однак у цій справі, на думку національних органів влади, які ініціювали цей захід та санкціонували його, ні суд, ні державний виконавець не були компетентними скасувати заборону або переглянути її доречність та нагальність. Відповідно до національного законодавства, яке діяло на той час, та рішення, прийнятого національними органами влади у справі заявника, якщо було застосовано заборону, її не можна скасувати до повної сплати заборгованості заінтересованою стороною. На думку Суду, таке регулювання суперечить статті 2 Протоколу № 4 Конвенції. Суд бере до уваги реформу цивільного судочинства, яка дозволяє будь-якому боржнику розпочати провадження щодо зняття тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України (див. пункти 19 та 20 вище). Однак ця реформа відбулася після фактів, що стали підставою подання заявником заяви до Суду. Беручи до уваги ці міркування, суд вважає, що до заявника застосовувались заходи, які не були достатньо обґрунтованими і які не могли бути переглянуті, або повторно розглянуті до повної сплати заборгованості. Суд дійшов висновку, що національні органи влади не виконали зобов`язання, що випливає зі статті 2 Протоколу № 4 до Конвенції, а саме не забезпечили обґрунтованість та пропорційність втручання у право заявника на виїзд зі своєї країни як з моменту виїзду, так і протягом всього періоду з огляду на конкретні обставини справи. Отже, у цій справі було порушено право заявника на свободу пересування, гарантоване пунктом 2 статті 2 Протоколу № 4 до Конвенції.»

У справі «Гочев проти Болгарії» Європейський Суд підсумував принципи, що відносяться до оцінки необхідності заходів, яке обмежують свободу пересування наступним чином. У відношенні пропорційності обмеження, встановленого у зв`язку з неоплаченими боргами, Європейський Суд у пункті 49 цього рішення зазначив, що таке обмеження є виправданим лише остільки, оскільки сприяє досягненню переслідуваної мети гарантування повернення вказаних боргів (рішення Європейського Суду від 13 листопада 2003 року за справою «Напияло проти Хорватії» (Napijalo v. Croatia), скарга № 66485/01, §§ 78 - 82).

Окрім того, навіть якщо міра, що обмежує свободу пересування особи є початково обґрунтованою, вона може стати неспіврозмірною й порушити права особи, якщо автоматично продовжується протягом тривалого часу /рішення Європейського Суду за справою «Луордо проти Італії » (Luordov. Italy), скарга № 32190/96, § 96, рішення Європейського Суду за справою «Фельдеш та Фельдешне Хайлік проти Угорщини» (Foldes and Foldesne Hajlikv. Hungary), скарга № 41463/02, § 35, рішення Європейського Суду за справою «Рінер проти Болгарії», § 121).

Надалі у пункті 50 вказаного рішення Європейський Суд з прав людини підкреслив, що у будь-якому випадку влада країни зобов`язана забезпечити те, що порушення права особи залишати його або її країну було від самого початку і протягом всієї тривалості - виправданим та пропорційним за будь-яких обставин.

Влада не може продовжувати на довготривалі строки заходи, що обмежують свободу пересування особи без регулярної перевірки їх обґрунтованості (згадуване вище рішення Європейського Суду за справою «Рінер проти Болгарії», § 124 і згадуване вище рішення Європейського Суду «Фельдеш и Фельдешне Хайлик проти Угорщини», § 35). Така перевірка має, як правило, проводитися судами принаймні, в останній інстанції, оскільки вони забезпечують найкращі гарантії незалежності, неупередженості й законності процедури (рішення Європейського Суду від 25 січня 2007 г. за справою «Сіссаніс проти Румунії», скарга № 23468/02, § 70).

Охоплення судової перевірки має дозволити суду взяти до уваги всі фактори, що відносяться до справи, включаючи ті, що стосуються співмірності обмежувального заходу (рішення Європейського Суду від 23 червня 1981 р. за справою «Ле Конт, Ван Лейвені ДеМейере проти Бельгії» (Le Compte, Van Leuven and De Meyere v. Belgium), § 60)».

Тобто, застосовуючи статтю 2 Протоколу 4 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини, які є джерелом права в Україні, суд зобов`язаний забезпечити, щоб порушення права особи залишати країну було виправданим та пропорційним за будь-яких обставин.

Відповідно до положень ст. 2 Закону України «Про судоустрій та статус суддів», суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Згідно ст. 7 того ж закону, кожному гарантується захист його прав, свобод та інтересів у розумні строки незалежним, безстороннім і справедливим судом, утвореним відповідно до закону.

Згідно системного аналізу Закону України «Про судоустрій та статус суддів», суди у своїй діяльності зобов`язані вживати всіх належних заходів, що сприяють зміцненню авторитету судової влади в Україні, дотримуватись засад правосуддя.

При цьому гарантом наведених прав виступає держава.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам законодавства.

Відповідно до положень ст.ст. 12, 13, 76-81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін та в межах і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, при цьому сторони мають право обґрунтовувати належність конкретно доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень та зобов`язані довести перед судом ті обставини, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог та заперечень.

З цих підстав, зважаючи на викладені позиції Європейського суду з прав людини та положення національного законодавства України, виходячи з конкретних обставин справи, керуючись засадами законності та справедливості, приймаючи відомості про готовність боржниці щодо добровільного виконання нею її зобов`язань, що випливають з рішень суду, на примусове виконання яких було вжито відповідні обмеження прав заявниці, суд аважає її заяву про скасування тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України такою, що підлягає задоволенню.

Відповідно до ч.ч. 5-7 ст. 441 ЦПК України суд може скасувати тимчасове обмеження фізичної особи управі виїзду за межі України за вмотивованою заявою боржника. Суд розглядає заяву про скасування тимчасового обмеження фізичної особи у праві виїзду за межі України у десятиденний строк з дня її надходження у судовому засіданні з повідомленням сторін та інших заінтересованих осіб за обов`язкової участі державного (приватного) виконавця. За результатами розгляду заяви про скасування тимчасового обмеження фізичної особи у праві виїзду за межі України постановляється ухвала, яка може бути оскаржена.

Враховуючи викладене та керуючись ст. ст. 263, 354, 441 ЦПК України, суд

УХВАЛИВ:

Заяву ОСОБА_1 (дата народження: ІНФОРМАЦІЯ_1 , ІПН: НОМЕР_1 , адреса реєстрації: АДРЕСА_1 ) про скасування тимчасового обмеження у праві виїзду за межі території України, накладеного ухвалою Малиновського районного суду м. Одеси від 17.10.2014 року за поданням Другого Малиновського відділу державної виконавчої служби Одеського міського управління юстиції (місцезнаходження: м. Одеса, вул. Бабеля, буд. 6), стягувачі: акціонерне товариство «ПроКредит Банк» (адреса місцезнаходження: м. Одеса, вул. Академічна, буд. 11-А, код ЄДРПОУ: 21677333), товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Довіра та Гарантія» (адреса місцезнаходження: м. Київ, вул. Авіконтруктора Ігоря Сікорського, буд. 8, поверх 6, офіс 34, код ЄДРПОУ: 38750239), - задовольнити.

Скасувати тимчасове обмеження фізичної особи - ОСОБА_1 (дата народження: ІНФОРМАЦІЯ_1 , ІПН: НОМЕР_1 , адреса реєстрації: АДРЕСА_1 ) у праві виїзду за межі України, яке було встановлено ухвалою Малиновського районного суду м. Одеси від 17.10.2014 року за поданням Другого Малиновського відділу державної виконавчої служби Одеського міського управління юстиції у справі №1519/2-7751/11.

Копію ухвали, після набрання законної сили, направити до адміністрації Державної прикордонної служби України (01034, м. Київ, вул. Володимирська, 26) для виконання.

Ухвала набирає законної сили негайно після її проголошення, якщо інше не передбачено цим Кодексом. Ухвали, що постановлені судом поза межами судового засідання або в судовому засіданні у разі неявки всіх учасників справи, розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, набирають законної сили з моменту їх підписання суддею (суддями).

Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

Окремо від рішення суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції щодо скасування тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України. Апеляційна скарга на ухвалу суду подається протягом п`ятнадцяти днів з дня її проголошення. Апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

Повний текст рішення виготовлено 14.01.2022 року.

СУДДЯ: Бобуйок І.А.