Рішення № 102629328, 20.01.2022, Оболонський районний суд міста Києва

20.01.2022 Справа № 756/12283/21

Ун.№756/12283/21

Пр.№2/756/1176/22

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

20 січня 2022 року Оболонський районний суд м. Києва в складі:

головуючого судді - Луценко О.М.,

при секретарі - Гриненко Л.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві справу за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , третя особа Комунальне підприємство «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Оболонського району м. Києва» про позбавлення права користування, зняття з місця реєстрації та виселення без надання іншого житла, -

В С Т А Н О В И В :

У серпні 2021 позивач звернувся з позовом до ОСОБА_3 , третя особа Комунальне підприємство «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Оболонського району м. Києва» про позбавлення права користування, зняття з місця реєстрації та виселення без надання іншого житла та просила суд постановити рішення, яким позбавити ОСОБА_3 права на користування кімнатою АДРЕСА_1 , зняття з реєстраційного обліку та виселення без надання іншого житла.

В обґрунтування позову позивачі вказали, що з 1990 року ОСОБА_1 по даний час перебуває у трудових відносинах з ПАТ «Домобудівний комбінат №4» та займає посаду машиніста крана 4 розряду на підстав: наказу №192к від «18» квітня 1990 року. Роботодавцем було забезпечено ОСОБА_1 житловими умовами. У період з 1993 року по січень 2001 року ОСОБА_1 та ОСОБА_3 перебували у зареєстрованому шлюбі. «25» січня 2001 року Відділом державної реєстрації актів цивільного стану Оболонського районного управління юстиції у м. Києві шлюб між подружжям було розірвано, про що складено відповідний актовий запис за №78. У зв`язку з одруженням, згідно рішення Державної комунальної будівельної фірми панельного домобудування №4 №6516 від «25» травня 1994 року на підставі рішення профспілкового комітету №62 від 25.05.1994 ОСОБА_1 було покращено житлові умови шляхом надання кімнати житловою площею 12.6 кв. м. у гуртожитку для сімейних мешканців за адресою: АДРЕСА_2 . У період зареєстрованого шлюбу, а саме ІНФОРМАЦІЯ_1 у сторін спору народився син - ОСОБА_2 , про що Відділом реєстрації актів громадського стану Мінського району м. Києва було зроблено відповідний актовий запис за № 2046. «25» квітня 2005 року Оболонською районною у м. Києві державною адміністрацією було видано Ордер на жиле приміщення № 033892 серія Б ОСОБА_1 з сім`єю: ОСОБА_3 (колишній чоловік), ОСОБА_2 (син) на право на зайняття жилого приміщення жилою площею 12.60 кв. м., яке складається з однієї кімнати в комунальній квартирі за адресою: АДРЕСА_1 . Ордер виданий на підставі Розпорядження Оболонської районної державної адміністрації від «17» березня 2005 року № 222. Будинок АДРЕСА_4 закріплено на праві господарського відання без права розпорядження за комунальним підприємством «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Оболонського району в м. Києві», та вказаний будинок не значиться в переліку житлових будинків, що використовуються під гуртожитки та має статус житлового будинку. Через неприязні стосунки, відповідач постійно вчиняє сімейні скандали та сварки, постійно намагається принизити позивачів, на підставі чого позивач неодноразово зверталася до працівників поліції. Вказані вище обставини свідчать про те, що проживання в одній кімнаті позивачів та відповідача є неможливим, а вирішити спір в досудовому порядку відповідач відмовляється.

В судовому засіданні представник позивачів та позивачі підтримали позовні вимоги, просили їх задовольнити.

Відповідач до судового засідання не з`явився про дату, місце та час повідомлявся належним чином про причини неявки суд не повідомив.

27.09.2021р. до суду надав відзив відповідно до якого просив суд в задоволенні позову відмовити, посилаючись на те, що позовні вимоги не підтверджені доказами, які свідчать про систематичність порушення правил співжиття відповідачем та відсутність позитивних результатів заходів попередження та громадського впливу. Відповідач офіційно працевлаштований і працює у Державному підприємстві «Інженерно - Виробничого центру Алкон» на посаді чергового електрика дільниці електропостачання 6 розряду. Твердження позивачів, що відповідач ухиляється від приватизації житла чим створює перешкоди у їх праві на приватизацію є необгрунтованим. Як свідчить зміст позовної заяви і зокрема, лист, направлений на адресу відповідача від 16 липня 2021 року представником позивачів (аркуш 58), останні намагаються у будь-який спосіб виселити відповідача з кімнати з метою приватизації житла без його участі. Відповідач більше ЗО років проживає та працює у м. Києві. Трудові відносини пов`язані саме з конкретним місцем проживання. Зняття з реєстрації, виселення з кімнати, у якій постійно проживає та зареєстрований відповідач, призведе до зняття його з квартирного обліку та позбавить його права на поліпшення житлових умов, яке гарантоване державою. Об`єкти нерухомого майна , наведені у витягах з реєстрів знаходиться поза межами населеного пункту у якому відповідач постійно працює і є неспівмірними, навіть, з кімнатою у комунальній квартирі м. Києві. Як свідчить довідка про доходи за останні 6 місяців з місця роботи відповідача, його заробітна плата не дає можливості придбати інше житло. Окрім того відповідач хворіє на цукровий діабет та його стан здоров`я потребує постійного медичного нагляду у спеціалізованих медичних закладах, оскільки цукровий діабет хронічною і невиліковно хворобою.

Третя особа до судового засідання не з`явилася до судового засідання надали письмові пояснення( а.с.103-105) та просили суд проводити судові засідання без участі їхнього представника.

Заслухавши позивачів та їх представника, дослідивши письмові докази, суд вважає встановленими такі обставини і визначені відповідно до них правовідносини.

Відповідно до ст.263 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються, які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин, яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин, чи слід задовольнити позов або в позові відмовити (ст.206 ЦПК України).

Відповідно до ч.1, ст.13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до ЦПК України, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

При цьому, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог чи заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України (ч.1 ст.82 ЦПК України).

Судом встановлено, що згідно рішення Державної комунальної будівельної фірми панельного домобудування №4 №6516 від «25» травня 1994 року на підставі рішення профспілкового комітету №62 від 25.05.1994 ОСОБА_1 було покращено житлові умови шляхом надання кімнати житловою площею 12.6 кв. м. у гуртожитку для сімейних мешканців за адресою: АДРЕСА_2 .

«25» квітня 2005 року Оболонською районною у м. Києві державною адміністрацією було видано Ордер на жиле приміщення № 033892 серія Б ОСОБА_1 з сім`єю: ОСОБА_3 (чоловік), ОСОБА_2 (син) на право на зайняття жилого приміщення жилою площею 12.60 кв. м., яке складається з однієї кімнати в комунальній квартирі за адресою: АДРЕСА_1 . Ордер виданий на підставі Розпорядження Оболонської районної державної адміністрації від «17» березня 2005 року № 222.

Окрім того з матеріалів справи вбачається, що між сторонами склалися неприязні та конфліктні відносини, що призводять до сварок.

Статтею 47 Конституції України передбачено, що кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

У статті 9 ЖК Української РСР встановлено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Відповідно до частин першої та другої статті 61статей 64 та 65 ЖК Української РСР користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму жилого приміщення. Договір найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду укладається в письмовій формі на підставі ордера на жиле приміщення між наймодавцем житлово-експлуатаційною організацією (а в разі її відсутності відповідним підприємством, установою, організацією) і наймачем громадянином, на ім`я якого видано ордер.

Члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач і члени його сім`ї.

Наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім`ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно. Особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім`ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім`ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім`ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.

Частиною першою статті 106 ЖК Української РСР передбачено, що повнолітній член сім`ї наймача вправі за згодою наймача та інших членів сім`ї, які проживають разом з ним, вимагати визнання його наймачем за раніше укладеним договором найму жилого приміщення замість попереднього наймача. Таке ж право у разі смерті наймача або втрати ним права на жиле приміщення належить будь-якому членові сім`ї наймача.

Як роз`яснено у пункті 15постанови Пленуму Верховного Суду України від 01листопада 1996року №9 (з подальшими змінами) «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» наявність чи відсутність прописки сама по собі не може бути підставою для визнання права користування жилим приміщенням за особою, яка там проживала чи вселилась туди як член сім`ї наймача (власника) приміщення, або ж для відмови їй у цьому.

Відповідно до правової позиції, висловленої Верховним Судом України у постанові від 11 липня 2012 року № 6-60цс-12, у осіб, які вселилися до наймача, виникають усі права й обов`язки за договором найму жилого приміщення, якщо особи постійно проживали разом із наймачем і вели з ним спільне господарство та були визнані членами сім`ї наймача (частини перша та друга статті 64 ЖК Української РСР). Крім того, особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім`ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім`ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім`ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням (частина друга статті 65 ЖК Української РСР).

Статтею 816 ЦК України передбачено, що особи, які проживають разом із наймачем, набувають рівних з наймачем прав та обов`язків щодо користування житлом.

Згідно з ч.ч.4, 5 ст.9 ЖК УРСР, ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.

Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

Розглядаючи справу «Кривіцька та Кривіцький проти України» (№ 8863/06), ЄСПЛ у рішенні від 02 грудня 2010 року установив порушення статті 8 Конвенції, зазначивши, що в процесі прийняття рішення щодо права заявників на житло останні були позбавлені процесуальних гарантій. Установлено порушення національними судами прав заявників на житло, оскільки суди не надали адекватного обґрунтування для відхилення аргументів заявників стосовно застосування відповідного законодавства та не здійснили оцінку виселення в контексті пропорційності застосування такого заходу.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.

Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Згідно ст. 116 ЖК Української РСР якщо наймач, члени його сім`ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил соціалістичного співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення. Осіб, які підлягають виселенню без надання іншого жилого приміщення за неможливістю спільного проживання, може бути зобов`язано судом замість виселення провести обмін займаного приміщення на інше жиле приміщення, вказане заінтересованою в обміні стороною. Осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.

До матеріалів справи долучено постанови Оболонського районного суду від 14 грудня 2016 року у справі № 756/16137/16-П та від 06 лютого 2018 року у справі № 756/1530/18, якими ОСОБА_3 звільнено від адміністративної відповідальності обмежившись усним зауваженням.

При цьому, 06 лютого 2018року відносно ОСОБА_1 Оболонським районним судом м. Києва винесено постанову про притягнення до адміністративної відповідала передбаченої частиною 1 ст. 173-2 КУпАП - домашнє насильство.

Відповідно дост.7 ЗУ «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», зняття з реєстрації місця проживання особи здійснюється на підставі, зокрема, судового рішення, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, про виселення, про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою.

Відповідно до абзацу 2,3 п. 34 Постанови Пленуму вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 від 07 лютого 2014 року «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» у зв`язку із цим під час розгляду позовів про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, судам необхідно чітко розмежовувати правовідносини, які виникають між власником та попереднім власником житла, і правовідносини, які виникають між власником житла та членами його сім`ї, попередніми членами його сім`ї, а також членами сім`ї попереднього власника житла. Так, власник житла має право вимагати визнання попереднього власника таким, що втратив право користування житлом, що є наслідком припинення права власності на житлове приміщення (пункт 3 частини першої статті 346 ЦК) із зняттям останнього з реєстрації. Усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, зокрема жилим приміщенням, шляхом зняття особи з реєстраційного обліку, залежить від вирішення питання про право користування такої особи жилим приміщенням відповідно до норм житлового та цивільного законодавства (наприклад, статті 71, 72, 116, 156 ЖК УРСР;стаття 405 ЦК), а саме від вирішення однієї із таких вимог: про позбавлення права власності на жиле приміщення; про позбавлення права користування жилим приміщенням; про визнання особи безвісно відсутньою; про оголошення фізичної особи померлою.

Відповідно до ч.ч.1,5ст.81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Згідно ч.ч.1,2ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку, що виселення відповідача із житла, не буде відповідати критеріям, що викладені у пункті другому статті 8 Конвенції.

На основі повно та всебічно з`ясованих обставин справи, підтверджених доказами, дослідженими в судовому засіданні, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин, та правові норми, які підлягають застосуванню, суд приходить до висновку про відмову у задоволенні позовних вимог повністю.

На підставі вищевикладеного, керуючись а підставі вище викладеного та керуючись ст. ст. 10, 12, 13, 81, 83, 141, 258, 263, 265, 268, 354-356 ЦПК України, суд,

В И Р І Ш И В:

В задоволені позовних вимог ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , третя особа Комунальне підприємство «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Оболонського району м. Києва» про позбавлення права користування, зняття з місця реєстрації та виселення без надання іншого житла - відмовити.

Рішення суду може бути оскаржено в апеляційному порядку до Київського апеляційного суду шляхом подання в 30-денний строк з дня проголошення рішення суду апеляційної скарги.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Суддя О.М. Луценко