Рішення № 102532835, 11.01.2022, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

11 січня 2022 року м. Київ № 640/3137/19

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Кармазіна О.А., розглянувши за правилами письмового провадження адміністративну справуза позовомОСОБА_1 до Державної податкової служби України, Головного управління ДПС у Донецькій областіпровизнання протиправними та скасування вимоги про сплату боргу (недоїмки) та рішення,-В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , р.н.о.к.п.п.: НОМЕР_1 ) звернулася до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом до Державної податкової служби України (з урахуванням заміни сторони правонаступником), Головного управління ДПС у Донецькій області (з урахуванням заміни сторони правонаступником), в якому просить суд визнати протиправними та скасувати вимогу ГУ ДФС у Донецькій області про сплату боргу (недоїмки) від 22.11.2018 № Ф-103791-43 у розмірі 13707,54 грн. (період 2017-вересень 2018 - за твердженням у позові) та рішення ДФС України від 01.02.2019 № 5307/6/99-99-11-05-02-25 про результати розгляду скарги.

Позиція позивача.

В обґрунтування позовних вимог позивач наголосила на протиправності оскаржуваної вимоги та рішенні про результати розгляду скарги, з огляду на наступне.

Позивач пояснює, що відповідно до Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від 14.05.1992 № 2343-ХІІ є суб`єктом незалежної професійної діяльності, має свідоцтво про право на здійснення діяльності арбітражного керуючого (розпорядника майна, керівника санації, ліквідатора) та перебуває на обліку в Костянтинівській ОДПІ ГУ Міндоходів у Донецькій області як платник податків та внесків на загальній системі оподаткування.

26.12.2018 позивачем від ГУ ДФС у Донецькій області отримано вимогу про сплату боргу (недоїмки) № Ф-103791-43 від 22.11.2018 в розмірі 13707,54 грн., не погоджуючись з даною вимогою позивачка подала скаргу до Державної фіскальної служби України, в якій просила скасувати вищезазначену вимогу, як таку, що сформована з порушенням чинного законодавства. 12.02.2019 позивачем отримано рішення ДФС від 01.02.2019 № 5307/6/99-99-11-05-02-25 про результати розгляду її скарги, за яким вимогу про сплату недоїмки (боргу) залишило без змін, а скаргу без задоволення.

Як зазначає позивач, підставою для відмови у задоволенні скарги ДФСУ зазначило, що позивачка перебуває на обліку як фізична особа, яка займається незалежною професійною діяльністю щодо якої відсутня інформація про припинення/зупинення цієї діяльності, тому, на думку ДФСУ, підпадає під платників єдиного внеску згідно статті 4 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» від 8 липня 2010 року № 2464-VI. На думку позивача, відповідачі повністю ігнорують вимоги цього ж Закону відносно відсутності обов`язку зі сплати внеску у разі не здійснення провадження діяльності, відсутності доходів та відсутності у переліку платників податку діяльності арбітражних керуючих.

Наголошує, що відповідачі по справі не враховують особливості провадження діяльності арбітражних керуючих, визначених спеціальним Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». Також відповідачі ігнорують й вимоги Закону № 2464-VI яким зазначено, що обов`язки платників єдиного внеску у осіб, які провадять незалежну професійну діяльність, виникають з початку провадження відповідної діяльності (частина 4 статті 5).

До обов`язків платника єдиного внеску статтею 6 Закону 2464-VI віднесено своєчасність, та в повному обсязі нарахування, обчислення і сплачування єдиного внеску, а також подання звітності.

Відтак, на думку позивача, саме початок діяльності арбітражного керуючого впливає на його обов`язок сплачувати єдиний соціальний внесок.

Закон № 2343-ХІІ чітко не визначає поняття діяльність арбітражного керуючого, як то передбачено законами про адвокатську та нотаріальну діяльності.

Але за змістом Закону № 2343-ХІІ можливо визначити, що ця діяльність полягає у забезпечені фізичною особою, яка отримала свідоцтво про право заняття цією діяльністю та включена до Єдиного реєстру, після призначення її господарським судом за відповідним рішенням, здійснення процедури розпорядження майном боржника, як розпорядником майна (стаття 18), або організації здійснення процедури санації боржника, як керуючим санацією (стаття 28), або організації здійснення ліквідаційної процедури боржника, визнаного банкрутом, та забезпеченні задоволення вимог кредиторів у встановленому порядку, як ліквідатором (стаття 41).

За Законом № 2343-ХІІ арбітражним керуючим є фізична особа, призначена господарським судом у встановленому порядку в справі про банкрутство як розпорядник майна, керуючий санацією або ліквідатор з числа осіб, які отримали відповідне свідоцтво і внесені до Єдиного реєстру арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів) України (стаття 1).

Отже, на думку позивача, для провадження самої діяльності замало отримати тільки свідоцтво про право на зайняття цією діяльністю та бути внесеною до окремого реєстру, потрібні ще додаткові та головні умови, а саме: призначення цієї особи господарським судом своїм рішенням в якості розпорядника, керуючого санацією або ліквідатора і тільки у справі про банкрутство. Тільки після призначення судом фізична особа набуває статусу арбітражного керуючого та безпосередньо починає провадження цієї діяльності.

Зауважує, що Законом № 2343-ХІІ у статті 103, чітко визначено, що свідоцтво про право на здійснення діяльності арбітражного керуючого посвідчує лише право на здійснення, а не фактичне її здійснення. Відповідачі ж не враховують ці особливості провадження діяльності арбітражними керуючими та вважають, що отримання свідоцтва про право зайняття цією діяльністю та перебування на обліку автоматично підтверджує факт початку провадження цієї діяльності.

На думку позивача, відповідачі плутають поняття «право на здійснення діяльності арбітражного керуючого» із «провадженням (здійсненням) діяльності арбітражного керуючого», а також поняття «початок діяльності» із поняттям «припинення» або «зупинення» діяльності, що мають різну юридичну природу, та, відповідно, не є тотожними, з огляду на різний процедурний характер та особливості їх застосування. Також відповідачі не враховують той факт, що за Законом № 2343-ХІІ та іншими підзаконними актами, зупинення права на провадження діяльності арбітражного керуючого взагалі не передбачено, тільки її припинення (статті 112-113).

За твердженням позивача, до діяльності арбітражних керуючих не доцільно застосовувати поняття зупинення, так як діяльність починається після призначення господарським судом та припиняється тим же господарським судом своїм рішенням про припинення повноважень, що можливо здійснити і достроково (стаття 98), а відтак отримання фізичною особою свідоцтва про право на здійснення діяльності арбітражного керуючого та внесення інформації до єдиного реєстру, лише посвідчує право певної фізичної особи на здійснення цієї професійної діяльності, однак не є підставою та доказом здійснення позивачем професійної незалежної діяльності.

Також позивачка звертає увагу суду на те, що ні Податковим кодексом України, ні Законом № 2464-VI, ні спеціальним законом № 2343-ХІІ, ні підзаконними актами, прийнятими на виконання цих законів, не врегульовані питання подання звітності та сплати єдиного внеску у разі відсутності початку незалежної професійної діяльності арбітражних керуючих при наявності свідоцтва про право.

Наголошує, що жодним господарським судом України протягом 2017-2018 років включно не приймалось рішень про призначення позивача розпорядком майна, або керуючим санацією, або ліквідатором у справах про банкрутство, тому враховуючи прогалини у діючому законодавстві позивачка вимушена була надіслати повідомлення до Костянтинівської ОДПІ про відсутність початку провадження діяльності арбітражного керуючого у період з 01.01.2017 - 31.12.2018: листи від 02.08.12017 № 1, від 20.02.2018 № 05-2/01 та від 17.07.2018 № 05-2/04 та від 20.02.2019 № 05-2/02.

Проте, за словами позивача, відповідачі проігнорували дані повідомлення та всупереч вимогам Закону № 2464-VI поклали на позивача обов`язок зі сплати єдиного внеску, який згідно цього закону в позивачки не виник через відсутність початку провадження нею незалежної професійної діяльності арбітражного керуючого.

Також, на думку позивача, відповідачі помилково вважають арбітражних керуючих платниками єдиного соціального внеску, так як п. 5 ч. 1 статті 4 Закону № 2464-VI відносить до платників єдиного внеску осіб, які провадять незалежну професійну діяльність, а саме: наукову, літературну, артистичну, художню, освітню або викладацьку, а також медичну, юридичну практику, в тому числі адвокатську, нотаріальну діяльність, або особи, які провадять релігійну (місіонерську) діяльність, іншу подібну діяльність та отримують дохід від цієї діяльності. Тобто, Законом визначено коло осіб, що провадять незалежну професійну діяльність та є платниками внеску. Серед визначеного кола діяльність арбітражних керуючих відсутня.

Додає, що п. 5 ч. 1 ст. 4 Закону № 2464-VI відносить до платників єдиного внеску осіб, які провадять незалежну професійну діяльність та отримують дохід від цієї діяльності. Тобто, за словами позивача, платником є особа, яка провадить діяльність та отримує дохід, якщо дохід не отримано або діяльність не провадиться, то дана особа не є платником в розумінні пункту 5 ч. 1 статті 4 Закону № 2464-VI.

Наголошує, що відповідачі навмисно ігнорують цей факт та трактують норми закону на свій розсуд.

За твердженням позивача, вона, як особа яка не провадить незалежну професійну діяльність та не отримує дохід від неї, не є платником єдиного внеску, визначеного Законом № 2464-VI. Відповідачі ж не звертають уваги на факт не отримання позивачем доходу та зобов`язують сплачувати єдиний внесок навіть у випадку, кола особа не починала свою діяльність.

Додає, що з 19.04.2013 по 10.04.2018 позивачка була найманим працівником Державного архіву м. Києва, про що відповідачі обізнані, тому віднесення позивача до платників єдиного внеску протирічить Закону № 2464-VI та Податковому кодексу України.

Підсумовуючи викладене зазначає, що враховуючи те, що позивач не починала провадження діяльності арбітражного керуючого у 2017-2018 роках та не отримував доходу від такої діяльності, оскільки не мала усіх визначених законом підстав для здійснення цієї діяльності, то вказані обставини свідчить про відсутність обов`язку сплати єдиного внеску у позивачки як самозайнятої особи в розумінні законодавства про зайнятість населення.

Відтак просить суд задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

Позиція відповідачів.

Представник відповідачів Лисенков Д.М, надав суду два відзиви на позовну заяву від ДФС України та ГУ ДФС у Донецькій області, які за змістом є ідентичними та в яких просить суд відмовити у задоволенні позовних вимог, оскільки відповідно до пункту 12 статті 9 розділу ІІІ Закону № 2464, єдиний внесок підлягає сплаті незалежно від фінансового стану платника.

Додає, що згідно з АІС «Податковий блок» в інтегрованій картці платника податків за період з 01.01.2018 відображені нарахування та сплата єдиного внеску за кодом платежу 71040000, а саме: 19.04.2019 нараховано ЄСВ № 10153366/ev з незалежною професійною діяльністю у розмірі 2457,18 грн.; 02.05.2019 нараховано розрахункову суму єдиного внеску за рік № 3973429/ev від 02.05.2018 у розмірі 6336 грн.; 19.07.2018 нараховано розрахункову суму єдиного внеску № 10174763/ev від 19.07.2018 у розмірі 2457,18 грн.; 19.10.2018 нараховано розрахункову суму єдиного внеску № 10197178/ev від 19.10.2018 у розмірі 2457,18 грн.

Пояснює, що станом на 01.04.2019 недоїмка фактично не сплачена.

Відтак, представник відповідачів наголошує на безпідставності позовних вимог.

У відповіді на відзив позивачка наголосити на необґрунтованості доводів представника відповідачів, викладених у відзивах на позовну заяву та просить суд задовольнити позовні вимоги.

Процесуальні дії у справі.

Ухвалою від 12.03.2019 позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі. Відповідно до зазначеної ухвали відстрочено сплату судового збору. Вирішено розглядати справу за правилами спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання та виклику сторін.

Ухвалою від 14.05.2019 відмовлено у задоволенні клопотання позивачки про перехід до розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження з проведенням судового засідання та викликом учасників справи.

Ухвалою від 14.05.2019 відмовлено у задоволенні клопотання позивачки витребування доказів (відомостей) від Міністерства юстиції України про завантаженість арбітражного керуючого ОСОБА_1 справами про банкрутство у період 2017 - 2018.

Ухвалою суду від 24.01.2020 здійснено заміну відповідачів на правонаступників - як зазначено вище.

Ухвалою від 24.01.2020 заяву ОСОБА_1 від 19.01.2020 (вх. від 23.01.2020) про зміну предмету та підстав позову - повернути без розгляду.

Ухвалою від 24.01.2020 витребувано у Головного управління ДПС у Донецькій області (87500, Донецька область, м. Маріуполь, вул. Італійська, 59; код ЄДР: 43142826) документально підтверджені відомості щодо дати надіслання/вручення ОСОБА_1 (р.н.о.к.п.п.: НОМЕР_1 ) вимоги ГУ ДФС у Донецькій області про сплату боргу (недоїмки) від 22.11.2018 № Ф-103791-43 та витребувано у Державної податкової служби України (04053, м. Київ, Львівська пл. 8) документально підтверджені відомості щодо: дати надходження скарги ОСОБА_1 (р.н.о.к.п.п.: НОМЕР_1 ) за результатами розгляду якої було прийнято рішення від 01.02.19 № 5307/6/99-99-11-05-02-25, дати надіслання/вручення рішення ДФС України від 01.02.2019 № 5307/6/99-99-11-05-02-25 про результати розгляду скарги ОСОБА_1

Встановлені судом обставини.

Розглянувши наявні в матеріалах справи документи, враховуючи пояснення представників сторін, з`ясувавши фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, дослідивши та оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.

Як видно з матеріалів справи, що також підтверджується позивачем, ОСОБА_1 має свідоцтво про право на здійснення діяльності арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора) від 02.04.2013 № 619/5 (том 1 а.с. 11) та відповідно до довідки про взяття на облік платника податків від 14.05.2015 № 1505140700063 (том 1 а.с. 12) перебуває на обліку у Костянтинівській ОДПІ ГУ Міндоходів у Донецькій області (правонаступник Головне управління ДПС у Донецькій області, як відокремлений підрозділ ДПС).

26.12.2018 позивачем отримано податкову вимогу про сплату боргу (недоїмки) від 22.11.2018 № Ф-103791-43, відповідно до якої станом на 31.10.2018 за позивачем рахується заборгованість у розмірі 13707,54 грн. (том 1 а.с. 17).

Не погоджуючись з вказаною вимогою позивачка подала скаргу до ДФС України (правонаступник ДПС України), яка рішенням від 01.02.2019 № 5307/6/99-99-11-05-02-25 про результати розгляду скарги залишена без задоволення, а вимогу від 22.11.2018 № Ф-103791-43, без змін.

Позивачка вважаючи вказані вимогу та рішення за результатами розгляду скарги протиправними, звернулася до суду з даним позовом.

Вирішуючи спір по суті, суд виходить з наступного.

Частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Спірні правовідносини врегульовано нормами Податкового кодексу України в частині відносин, що виникають у сфері справляння податків і зборів, порядку їх адміністрування, платників податків та зборів, їх прав та обов`язків, компетенції контролюючих органів, повноважень і обов`язків їх посадових осіб під час адміністрування податків, а також відповідальності за порушення податкового законодавства (далі - ПК України) та нормами Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» від 08.07.2010 № 2464-VI (далі - Закон № 2464-VI) в частині правових та організаційних засад забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, умов та порядку його нарахування і сплати та повноважень органу, що здійснює його збір та ведення обліку.

Так, відповідно до підпункту 14.1.226 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України (далі-ПК України) самозайнята особа - платник податку, який є фізичною особою-підприємцем або провадить незалежну професійну діяльність за умови, що така особа не є працівником в межах такої підприємницької чи незалежної професійної діяльності. Незалежна професійна діяльність - участь фізичної особи у науковій, літературній, артистичній, художній, освітній або викладацькій діяльності, діяльність лікарів, приватних нотаріусів, приватних виконавців, адвокатів, арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів), аудиторів, бухгалтерів, оцінщиків, інженерів чи архітекторів, особи, зайнятої релігійною (місіонерською) діяльністю, іншою подібною діяльністю за умови, що така особа не є працівником або фізичною особою - підприємцем та використовує найману працю не більш як чотирьох фізичних осіб.

Відповідно до пункту 2 частини 1статті 1 Закону № 2464-VI єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов`язкового державного соціального страхування в обов`язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування.

Пунктом 1 частини 1 статті 4 Закону №2464-VI визначено, що платниками єдиного внеску є роботодавці, зокрема, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи, які використовують найману працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами.

Відповідно до пунктів 4, 5 частини 1 статті 4 Закону №2464-VI платниками єдиного внеску є фізичні особи-підприємці, у тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування, та особи, які провадять незалежну професійну діяльність, а саме наукову, літературну, артистичну, художню, освітню або викладацьку, а також медичну, юридичну практику, в тому числі адвокатську, нотаріальну діяльність, або особи, які провадять релігійну (місіонерську) діяльність, іншу подібну діяльність та отримують дохід від цієї діяльності.

Суд зазначає, що законодавець розмежовує фізичних осіб-підприємців, та осіб, які провадять незалежну професійну діяльність, при цьому порядок обліку та сплати єдиного внеску фізичними особами-підприємцями з ознакою провадження незалежної професійної діяльності Законом № 2464-VI не передбачений.

Відповідно до відомостей з ЄДР за № 2657514847 ОСОБА_1 27.11.2012 була зареєстрована, яка фізична особа-підприємець за КВЕД 69.10 Діяльність у сфері права (основний).

24.04.2015 позивачем припинено підприємницьку діяльність, як фізичної особи-підприємця.

При цьому, відповідно до довідки про взяття на облік платника податків від 14.05.2015 № 1505140700063 (том 1 а.с. 12) позивачка перебуває на обліку у Костянтинівській ОДПІ ГУ Міндоходів у Донецькій області (правонаступник Головне управління ДПС у Донецькій області), як арбітражний керуючий.

У свою чергу, облік платників єдиного внеску здійснюється відповідно до статті 5 Закону № 2464-VI, якою передбачено, що взяття на облік осіб, зазначених у пунктах 1, 4, 5 та 5-1 частини 1 статті 4 цього Закону, здійснюється органом доходів і зборів шляхом внесення відповідних відомостей до реєстру страхувальників.

Приписами пункту 2 частини 1 статті 7 Закону № 2464-VI встановлено, що єдиний внесок нараховується: для платників, зазначених у пунктах 4 (крім фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування), 5 та 5-1 частини 1 статті 4 цього Закону, - на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць.

Законом України від 06.12.2016 № 1774-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» внесено зміни до Закону № 2464-VI, які набули чинності з 01.01.2017, зокрема, у першому реченні абзацу другого частини 1 статті 7 слова «має право самостійно» замінено словом «зобов`язаний».

А саме, у разі якщо таким платником не отримано дохід (прибуток) у звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, такий платник зобов`язаний визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.

Водночас перелік платників та особливості сплати єдиного внеску в залежності від категорії унормовано статтею 4 Закону № 2464-VІ.

Так, згідно з пунктом 5 частини 1 статті 4 Закон № 2464-VI, платниками єдиного внеску є особи, які провадять незалежну професійну діяльність, а саме наукову, літературну, артистичну, художню, освітню або викладацьку, а також медичну, юридичну практику, в тому числі адвокатську, нотаріальну діяльність, або особи, які провадять релігійну (місіонерську) діяльність, іншу подібну діяльність та отримують дохід від цієї діяльності.

Суд зазначає, що законодавцем при внесенні змін до пункту 2 частини 1 статті 7 Закону України № 2464-VІ не внесено аналогічних змін до пункту 5 частини 1 статті 4 даного Закону, яким дотепер поняття платника єдиного внеску пов`язане не тільки із фактом здійснення незалежної діяльності, але й з необхідністю отримання доходу від цієї діяльності.

З аналізу вищевикладеного випливає, що необхідними умовами для сплати особою єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування є провадження такою особою, зокрема, незалежної професійної діяльності арбітражного керуючого та отримання доходу від такої діяльності.

При цьому свідоцтво про право на здійснення діяльності арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора) лише посвідчує право позивача на здійснення професійної діяльності, однак не є підставою та доказом здійснення такої діяльності.

Разом з тим, в порядку виконання обов`язку, передбаченого частиною 2 статті 77 КАС України, відповідачем не надано суду жодних доказів провадження ОСОБА_1 діяльності, як арбітражного керуючого у період з 01.01.2016 по 31.10.2018.

Крім того, в матеріалах справи містяться повідомлення позивача від 02.08.2017 № 1 (том 1 а.с. 13), від 20.02.2018 № 05-2/01 (том 1 а.с. 14), від 17.07.2018 № 05-2/04 (том 1 а.с.15), від 20.02.2019 № 05-2/02 (том 1 а.с. 16) адресовані Костянтинівській ОДПІ ГУ ДФС у Донецькій області, відповідно до яких позивачка повідомляла податковий орган про те, що станом на 01.01.2017 та 01.01.2018 ухвал (постанов) щодо призначення її в якості розпорядника майна, керуючого санацією або ліквідатора у справах про банкрутство господарськими судами України не приймалося.

При цьому, судом враховується, що відповідно до довідки від 10.04.2018 № 068/05-16/685, виданим Державним архівом м. Києва, у період з 19.04.2013 по 10.04.2018 позивачка працювала у Державному архіві м. Києва на посаді провідного консультанта за сумісництвом.

За таких обставин суд керується нормами пункту 56.21. статті 56 ПК України, згідно яких у разі коли норма цього Кодексу чи іншого нормативно-правового акта, виданого на підставі цього Кодексу, або коли норми різних законів чи різних нормативно-правових актів, або коли норми одного і того ж нормативно-правового акта суперечать між собою та припускають неоднозначне (множинне) трактування прав та обов`язків платників податків або контролюючих органів, внаслідок чого є можливість прийняти рішення на користь як платника податків, так і контролюючого органу, рішення приймається на користь платника податків.

Суд звертає увагу, що одним з принципів податкового законодавства України відповідно до норм статті 4, пункту 56.21 статті 56 ПК України є принцип презумпції добросовісності дій, рішень платника податків, у зв`язку з чим передбачається, що дії платників податків, які мають своїм результатом одержання податкової вигоди економічно виправдані, а відомості, що містяться у податкових деклараціях, податкових накладних та інших первинних документах, є достовірними. Надання фіскальному органу всіх належним чином оформлених документів, передбачених податковим законодавством, з метою одержання податкової вигоди є підставою для її одержання, якщо податковим органом не встановлено та не доведено належними та допустимими доказами, що відомості, які містяться в цих документах, неповні, недостовірні та (або) суперечливі, є наслідком укладення нікчемних правочинів або коли відомості ґрунтуються на інших документах, недійсність яких установлена судом.

Такий підхід національного законодавства також узгоджується з позицією Європейського суду з прав людини, викладеною в пункті 110 рішення від 23.07.2002 у справі «Компанія Вестберґа таксі Актіеболаґ та Вуліч проти Швеції». Суд визначив, що адміністративні суди, які розглядають скарги заявників стосовно рішень податкового управління, мають повну юрисдикцію у цих справах та повноваження скасувати оскаржені рішення. Справи мають бути розглянуті на підставі поданих доказів, а довести наявність підстав, передбачених відповідними законами, для призначення податкових штрафів має саме податкове управління.

Відповідно до частин 1 та 2 статті 6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, яка сформувалась з питань імперативності правила про прийняття рішення на користь платників податків, встановлено, що у разі існування неоднозначності у тлумаченні прав та/чи обов`язків платника податків слід віддавати перевагу найбільш сприятливому тлумаченню національного законодавства та приймати рішення на користь платника податків (справи «Серков проти України» (заява №39766/05), «Щокін проти України» (заяви №23759/03 та №37943/06), які відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» підлягають застосуванню судами як джерела права.

Предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції є втручання держави у право на мирне володіння майном. У практиці Європейського суду з прав людини (серед багатьох інших, наприклад, рішення Європейського суду з прав людини у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23.09.1982, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21.02.1986, «Щокін проти України» від 14.10.2010, «Сєрков проти України» від 07.07.2011, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23.11.2000, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22.01.2009, «Трегубенко проти України» від 02.11.2004, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23.01.2014) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи є втручання законним; чи має воно на меті «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.

Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі закону нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним з питань застосування та наслідків дії його норм.

Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу - втручання держави у право на мирне володіння майном може бути виправдано за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів. Поняття «суспільний інтерес» має широке значення (рішення від 23.11.2000 у справі «Колишній король Греції та інші проти Греції»). Крім того Європейський суд з прав людини також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства, безперечно, становить «суспільний інтерес» (рішення Європейського суду з прав людини від 02.11.2004 у справі «Трегубенко проти України»).

Критерій «пропорційності» передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». При цьому з питань оцінки «пропорційності» Європейського суду з прав людини, як і з питань наявності «суспільного», «публічного» інтересу, визнає за державою досить широку «сферу розсуду», за винятком випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах.

Враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку, що відповідачем в порядку ч. 2 ст. 77 КАС України не доведено законності оскаржуваної вимоги, а відтак, вимога від 22.11.2018 № Ф-103791-43 у розмірі 13707,54 грн., є протиправною та підлягає скасуванню, а позов в цій частині підлягає задоволенню.

Що ж стосується вимоги позивача щодо оскарження рішення ДФС України від 01.02.2019 № 5307/6/99-99-11-05-02-25 про результати розгляду скарги, то суд зазначає, що позовні вимоги в цій частині задоволенню не підлягають, оскільки рішення про результати розгляду скарги, саме по собі не має юридичного значення для цілей створення правових наслідків для позивача, не має безпосереднього впливу на суб`єктивні права та обов`язки позивача шляхом позбавлення його можливості реалізувати належне йому право шляхом покладення на нього будь-якого обов`язку.

У взаємозв`язку з наведеним слід зазначити, що відповідно до п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд, що і вчинено судом у даній справі.

Відтак, виходячи з меж заявлених позовних вимог та їх обґрунтування, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки досліджених доказів за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на з`ясуванні всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про задоволення позову частково.

Що стосується судового збору, то суд зазначає, що ухвалою про прийняття позовної заяви до розгляду та відкриття провадження у справі, позивачу було відстрочено сплату судового збору до ухвалення рішення у справі.

Згідно з ч. 3 та ч. 5 ст. 139 КАС України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.

У разі відмови у задоволенні вимог позивача, звільненого від сплати судових витрат, або залишення позовної заяви без розгляду чи закриття провадження у справі, судові витрати, понесені відповідачем, компенсуються за рахунок коштів, передбачених Державним бюджетом України, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з іншої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, що їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок коштів, передбачених Державним бюджетом України, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від сплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Так, при зверненні до суду з даним позовом позивачем було заявлено вимогу майнового характеру щодо оскарження вимоги ГУ ДФС у Донецькій області про сплату боргу (недоїмки) від 22.11.2018 № Ф-103791-43 у розмірі 13707,54 грн. та 1 (одну) вимогу немайнового характеру щодо оскарження рішення ДФС України від 01.02.2019 № 5307/6/99-99-11-05-02-25 про результати розгляду скарги.

Згідно з п. 3 ч. 2 ст. 4 Закону України "Про судовий збір" за подання фізичною особою або фізичною особою - підприємцем до адміністративного суду адміністративного позову майнового характеру справляється судовий збір у розмірі 1 відсоток ціни позову, але не менше 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб та не більше 5 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

За подання фізичною особою до адміністративного суду адміністративного позову немайнового характеру справляється судовий збір у розмірі 0,4 прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Відповідно до ч. 3 ст. 6 "Про судовий збір" за подання позовної заяви, що має одночасно майновий і немайновий характер, судовий збір сплачується за ставками, встановленими для позовних заяв майнового та немайнового характеру.

Відповідно до норм Закону України "Про Державний бюджет України на 2019 рік", установлено у 2019 році прожитковий мінімум для працездатних осіб: з 01.01.2019 - 1921,00 грн.

Відтак, за звернення до суду з даним позовом позивачу слід було сплатити судовий збір у розмірі за вимогу майнового характеру у розмірі 768,40 грн. (1% від 13 707,54 грн. але не менше 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб) та за вимогу немайнового характеру 768,40 грн. (0,4% прожиткового мінімуму для працездатних осіб), що разом складає 1536,80 грн.

Разом з тим, зважаючи на те, що позовні вимоги задоволено частково в частині вимоги майнового характеру щодо оскарження вимоги про сплату боргу (недоїмки) від 22.11.2018 № Ф-103791-43 у розмірі 13707,54 грн., то судовий збір в частині на суму 768,40 грн. підлягає стягненню за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС у Донецькій області.

Натомість, беручи до уваги, що позивачу відмовлено у задоволенні позовних вимог щодо оскарження рішення ДФС України від 01.02.2019 № 5307/6/99-99-11-05-02-25 про результати розгляду скарги, то судовий збір в частині на суму 768,40 грн. підлягає стягненню з ОСОБА_1 .

Керуючись статтями 6, 72-77, 139, 241-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -

В И Р І Ш И В:

1. Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , р.н.о.к.п.п.: НОМЕР_1 ) задовольнити частково.

2. Визнати протиправним та скасувати вимогу Головного управління ДФС у Донецькій області про сплату боргу (недоїмки) від 22.11.2018 № Ф-103791-43 у розмірі 13 707,54 грн.

3. В іншій частині позовних вимог - відмовити.

4. Стягнути з ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , р.н.о.к.п.п.: НОМЕР_1 ) судовий збір у розмірі 764,80 грн. за наступними реквізитами отримувача: отримувач коштів ГУК у м.Києві/Печерс.р-н/22030101; код отримувача (код за ЄДР) 37993783; банк отримувача Казначейство України (ел. адм. подат.); код банку отримувача (МФО) 899998; рахунок отримувача UA908999980313181206084026007; код класифікації доходів бюджету: 22030101.

5. Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС у Донецькій області (87500, Донецька область, м. Маріуполь, вул. Італійська, 59; код ЄДР: 43142826) судовий збір у розмірі 764,80 грн. за наступними реквізитами отримувача: отримувач коштів ГУК у м.Києві/Печерс.р-н/22030101; код отримувача (код за ЄДР) 37993783; банк отримувача Казначейство України (ел. адм. подат.); код банку отримувача (МФО) 899998; рахунок отримувача UA908999980313181206084026007; код класифікації доходів бюджету: 22030101.

Рішення суду набирає законної сили в строк і порядку, передбачені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України. Рішення суду може бути оскаржено за правилами, встановленими ст. ст. 293, 295 - 297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Зважаючи на затвердження Положення про порядок функціонування окремих підсистем (модулів) Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи, затвердженого рішенням Вищої ради правосуддя 17 серпня 2021 року N 1845/0/15-21, апеляційні скарги в електронній формі подаються безпосередньо до апеляційного суду.

Суддя О.А. Кармазін