Рішення № 102425587, 04.01.2022, Миколаївський окружний адміністративний суд

МИКОЛАЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

04 січня 2022 р. № 400/4419/21 м. Миколаїв

Миколаївський окружний адміністративний суд у складі судді Птичкіної В.В., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу

за позовом:ОСОБА_1 , АДРЕСА_1 , до відповідача:Військової частини А2062, вул. Велика Морська, 14, м. Миколаїв, 54030, про:визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії,ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до Миколаївського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Військової частини А2062 (далі - відповідач), в якій просить визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо ненарахування та невиплати позивачу середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 28.07.2018 по 23.05.2021; зобов`язати відповідача нарахувати та виплатити на користь позивача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 28.07.2018 по 23.05.2021.

Позовні вимоги обґрунтовані посиланням на застосування статей 116, 117 Кодексу законів про працю України та обставину несвоєчасного розрахунку при звільненні позивача з військової служби в частині грошової компенсації додаткової відпустки як учаснику бойових дій та індексації грошового забезпечення.

Відповідач подав відзив на позовну заяву, в якому проти позовних вимог заперечує та просить відмовити в позові, посилаючись на надання позивачем згоди на виключення із списків особового складу військової частини без остаточного розрахунку, а тому неможливість застосування до спірних правовідносин статті 117 Кодексу законів про працю України.

У відповіді на відзив позивач зазначає, що спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці військовослужбовців, не встановлено відповідальності роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику належних йому сум, тому до таких правовідносин застосовуються загальні норми статей 116, 117 Кодексу законів про працю України.

На підставі частини дев`ятої статті 205, статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд розглянув справу в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження.

Безпосередньо, повно, всебічно та об`єктивно дослідивши докази, що містяться у справі, оцінивши їх за своїм внутрішнім переконанням, суд установив такі обставини справи та відповідні їм правовідносини.

Матеріали справи свідчать, що позивач проходив військову службу у Військовій частині А2062 та 27.07.2018 виключений із списків особового складу військової частини (наказ командира Військової частини А2062 від 27.07.2018 № 174).

25.02.2021 відповідач виплатив позивачу 3 737,09 грн грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій на виконання рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 30.10.2020 у справі № 400/3199/20.

21.05.2021 відповідач направив на виплату позивачу 69 522,70 грн індексації грошового забезпечення на виконання рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 09.10.2020 у справі № 400/3198/20.

Платіж у сумі 69 522,70 грн проведений органом Державної казначейської служби 24.05.2021.

Зазначені обставини підтверджуються копіями платіжних доручень від 25.02.2021 № 322, від 21.05.2021 № 864 та відомостями розподілу витрат.

Отже, відповідач остаточно розрахувався з позивачем 24.05.2021, тому період затримки розрахунку при звільненні триває по 23.05.2021.

Стаття 43 Конституції України встановлює, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, та на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Спеціальне законодавство регулює правове становище осіб, які проходять військову службу, у тому числі порядок, умови проходження та звільнення зі служби, порядок та умови оплати праці, зокрема, це Закон України від 25.03.1992 № 2232-ХІІ "Про військовий обов`язок і військову службу", Закон України від 20.12.1991 № 2011-ХІІ «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затверджене Указом Президента України від 10.12.2008 № 1153/2008, Інструкція про організацію виконання Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затверджена наказом Міністра оборони України від 10.04.2009 № 170, Інструкція про порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України, затверджена наказом Міністра оборони України від 11.06.2008 № 260 (у редакції, чинній на дату виникнення спірних правовідносин).

Стаття 17 Конституції України передбачає забезпечення державою соціального захисту громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України.

Згідно зі статтею 1 Закону України від 20.12.1991 № 2011-ХІІ "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом. Законодавство про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей базується на Конституції України і складається з цього Закону та інших нормативно-правових актів.

Згідно із статтями 1-2 Закону України від 20.12.1991 № 2011-ХІІ "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, гарантіями цих прав і свобод, закріпленими в Конституції України та законах України, з урахуванням особливостей, встановлених цим та іншими законами. У зв`язку з особливим характером військової служби, яка пов`язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.

Стаття 2 цього Закону встановлює, що ніхто не має права обмежувати військовослужбовців та членів їх сімей у правах і свободах, визначених законодавством України.

Відповідно до частини першої статті 9 зазначеного Закону, держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

Частина четверта цієї статті визначає, що грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності.

Положення статті 9 Закону України від 20.12.1991 № 2011-XII "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" передбачають, що до складу грошового забезпечення входять посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.

Згідно з пунктом 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10.12.2008 № 1153/2008 (далі - Положення № 1153/2008), особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.

Згідно із частиною другою статті 24 Закону України від 25.03.1992 № 2232-ХІІ "Про військовий обов`язок і військову службу", закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.

Вищезазначені правові норми свідчать про те, що військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, зокрема щодо належного матеріального та побутового забезпечення, враховуючи особливості військової служби, з метою стимулювання досягнення високих результатів у службовій діяльності. Звільнена особа з військової служби на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням.

Суд зазначає, що, за загальним правилом, пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає до застосування у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини. Необхідно зауважити, що непоширення норм Кодексу законів про працю України на військовослужбовців стосується саме порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) та порядку вирішення спорів щодо оплати праці. Питання ж відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати коштів за період вимушеного прогулу на виконання рішення суду, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, які не є складовими грошового забезпечення) не врегульовані положеннями спеціального законодавства, яким установлені порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення. Одночасно такі питання врегульовані Кодексом законів про працю України.

Ураховуючи те, що спеціальне законодавство, яке регулює грошове забезпечення військовослужбовців, не встановлює відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, суд вважає за можливе застосовувати норми статей 116 та 117 Кодексу законів про працю України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення з військової служби.

Аналогічна правова позиція щодо поширення на військовослужбовців дії статей 116 та 117 Кодексу законів про працю України викладена у постановах Верховного Суду від 31.10.2019 у справі № 2340/4192/18 та від 31.10.2019 у справі № 825/598/17.

Відповідно до статті 47 Кодексу законів про працю України, власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу.

За приписами статті 116 Кодексу законів про працю України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану суму.

Частина перша статті 117 Кодексу законів про працю України визначає, що у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

З аналізу зазначених законодавчих норм убачається, що умовами застосування частини першої статті 117 Кодексу законів про працю України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При цьому, виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).

Згідно з частиною другою статті 117 Кодексу законів про працю України, при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України, в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). За приписами частини другої статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України, суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини (далі - ЄСПЛ).

Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоби виключити ризик свавілля.

ЄСПЛ трактує поняття «якість закону» таким чином: національне законодавство повинно бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей (рішення ЄСПЛ у справах «C.G. та інші проти Болгарії» («C. G. and Others v. Bulgaria», заява №1365/07, 24 April 2008, § 39), «Олександр Волков проти України» («Oleksandr Volkov v. Ukraine», заява № 21722/11, § 170).

ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі, тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. А роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоби позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (рішення ЄСПЛ у справах «Кантоні проти Франції» від 11 листопада 1996 року «Cantoni v. France», заява № 17862/91, § 31-32, «Вєренцов проти України» від 11 квітня 2013 року «Vyerentsov v. Ukraine», заява № 20372/11, § 65).

Стаття 116 Кодексу законів про працю України покладає на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов`язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 Кодексу законів про працю України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 Кодексу законів про працю України відповідальність.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

За змістом частини першої статті 117 Кодексу законів про працю України, обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто реальним виконанням цього обов`язку.

Частина перша статті 117 Кодексу законів про працю України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.

Частина друга статті 117 Кодексу законів про працю України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.

Якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто зазначене в частині першій статті 117 Кодексу законів про працю України). Відтак у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.

Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 Кодексу законів про працю України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, тому числі й після прийняття судового рішення.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.02.2020 у справі № 821/1083/17.

За приписами частини п`ятої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У справі № 821/1083/17 розглядався спір щодо виплати середнього заробітку особі, яка була звільнена з посади публічної служби у Державній кримінально-виконавчій службі України. Разом з тим, суд враховує викладену у цій постанові правову позицію, оскільки Велика Палата Верховного Суду у цій справі сформувала правовий висновок щодо застосування статті 117 Кодексу законів про працю України в цілому, а не у зв`язку з конкретною посадою позивача, а, як суд зазначив вище, дія статті 117 Кодексу законів про працю України поширюється на військовослужбовців.

У зв`язку з вищезазначеним суд відхиляє аргумент відповідача щодо непоширення статті 117 Кодексу законів про працю України на спірні правовідносини.

Згідно з частиною другою статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України, суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

У рішенні у справі „Кечко проти України суд зауважив, що в межах свободи дій держави визначати, які надбавки виплачувати своїм робітникам з державного бюджету. Держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату таких надбавок, вносячи відповідні зміни в законодавство. Однак, якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок, і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах доки відповідні положення є чинними. Суд також не прийняв аргумент Уряду щодо бюджетних асигнувань, оскільки органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов`язань (справа "Кечко проти України" (заява № 63134/00), 08.11.2005, пункти 23, 26).

Відповідач не надав доказів вжиття ним заходів для своєчасної виплати належних позивачу коштів, так само як і винуватості іншого суб`єкта правовідносин у затримці їх виплати.

У зв`язку з вищенаведеним суд дійшов переконання, що несвоєчасна виплата позивачу грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки мала місце саме з вини відповідача.

Суд відхиляє аргумент відповідача про надання позивачем згоди на виключення його із списків особового складу військової частини без остаточного розрахунку з огляду на таке.

Спірні правовідносини мають публічно-правовий характер. Це означає, що його учасники не мають свободи розсуду щодо вільного врегулювання відносин між собою, а зобов`язані чітко керуватися положеннями чинного законодавства. Згода позивача на виключення його із списків особового складу військової частини без остаточного розрахунку не виключає вину відповідача у несвоєчасності розрахунку, оскільки можливість узгодження інших строків розрахунку між військовою частиною і військовослужбовцем чинним законодавством не передбачено.

Норми Положення № 1153/2008 дозволяють виключити військовослужбовця із списків особового складу частини за його згодою без остаточного розрахунку, беручи до уваги його волевиявлення на звільнення з військової служби у сукупності з наявністю правових підстав для такого звільнення. Тобто не передбачено можливості продовження строку перебування особи на військовій службі поза її волею за умови неможливості здійснення повного розрахунку. Разом з тим, зазначені норми не містять як такого дозволу на проведення несвоєчасного розрахунку з військовослужбовцем.

Отже, норма пункту 242 Положення № 1153/2008 не узаконює несвоєчасність розрахунку, як її, виходячи із змісту заяв по суті справи, тлумачить відповідач, а лише надає можливість особі звільнитися з військової служби за її згодою, незважаючи на неповний розрахунку з нею.

Суд не приймає посилання відповідача на постанову Верховного Суду у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду від 30.11.2020 у справі № 480/3105/19 на підставі такого.

Як зазначено више, за приписами частини п`ятої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У справі № 480/3105/19 переданим на розгляд судової палати питанням була наявність чи відсутність підстав для застосування статей 116, 117 КЗпП України у разі невиплати (несвоєчасної виплати) військовослужбовцям грошової компенсації вартості за неотримане речове майно. У цій справі (№ 480/3105/19) висновки Верховного Суду стосуються визначення правової природи такої компенсації, строків її виплати та того, чи має право військовослужбовець на виплату йому середнього заробітку в разі несвоєчасного розрахунку з виплати йому цієї компенсації.

У справі, що розглядається, відповідач несвоєчасно розрахувався з позивачем за виплатою, відмінною від грошової компенсації вартості за неотримане речове майно.

Отже, правові висновки Верховного Суду у постанові від 30.11.2020 у справі № 480/3105/19 є незастосовними для розгляду цієї справи.

На підставі зазначеного суд дійшов висновку, що позивач має право на виплату йому середнього заробітку за період з 28.07.2018 по 23.05.2021.

Сторони не надавали суду власних розрахунків суми середнього заробітку позивача за спірний період. Суд виконав власний розрахунок.

Виплати, що враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, та особливості їх урахування наведені у Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 (далі Порядок № 100), чинність якої поширюється на підприємства, установи і організації усіх форм власності.

Згідно з пунктом 2 цього Порядку № 100, обчислення середньої заробітної плати для оплати часу відпусток або для виплати компенсації за невикористані відпустки проводиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки.

Працівникові, який пропрацював на підприємстві, в установі, організації чи у фізичної особи - підприємця або фізичної особи, які в межах трудових відносин використовують працю найманих працівників, менше року, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактичний час роботи, тобто з першого числа місяця після оформлення на роботу до першого числа місяця, в якому надається відпустка або виплачується компенсація за невикористану відпустку. Якщо працівника прийнято (оформлено) на роботу не з першого числа місяця, проте дата прийняття на роботу є першим робочим днем місяця, то цей місяць враховується до розрахункового періоду як повний місяць.

У всіх інших випадках середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата.

За змістом пункту 5 Порядку № 100 основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час затримки розрахунку, є середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника, яка згідно з пунктом 8 цього Порядку визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством - календарних днів за цей період.

За пунктом 7 розділу І Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністерства оборони України від 07.06.2018 № 260, середньоденний розмір грошового забезпечення визначається шляхом ділення суми грошового забезпечення, належного військовослужбовцю за повний календарний місяць, на кількість календарних днів місяця, за який здійснюється виплата.

Отже, розрахунок середнього заробітку належить здійснювати, виходячи з календарних днів.

На виконання ухвали від 22.06.2021 відповідач подав до суду розрахунок середньоденного грошового забезпечення позивача, яке становить 147,54 грн.

Здійснюючи розрахунок середнього заробітку, суд керується такими вихідними даними:

- середньоденне грошове забезпечення позивача - 147,54 грн;

- кількість календарних днів у періоді з 28.07.2018 по 23.05.2021 - 1 031;

147,54 х 1 031 = 152 113,74 грн.

Отже, за розрахунком суду, середній заробіток позивача за період з 28.07.2018 по 23.05.2021становить 152 113,74 грн.

Оцінивши зазначену суму з точки зору співмірності, суд дійшов висновку про відсутність підстав для присудження позивачу суми середнього заробітку у розрахованій сумі (152 113,74 грн.) з огляду на таке.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.02.2020 у справі № 821/1083/17 зазначено, що, з огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 Кодексу законів про працю України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні. Відповідні висновки також викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц.

У постанові від 12.08.2020 у цій справі Верховний Суд зазначив, що, з огляду на висновки Великої Палати Верховного Суду у справах № 761/9584/15-ц та № 821/1083/17 (наведені вище) у постановах від 26.06.2019 та від 26.02.2020 відповідно, судами першої та апеляційної інстанцій не досліджено обставини з урахуванням критеріїв, які слід враховувати, при обчисленні розміру відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України.

Відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця.

У справі, яка розглядається, позивач у зв`язку з порушенням відповідачем його права на належну оплату праці, що встановлено рішеннями суду, просить зобов`язати відповідача нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток.

Суд установив, що розмір середнього заробітку за період з 28.07.2018 по 23.05.2021 розрахунково становить 152 113,74 грн.

Ураховуючи викладені вище правові позиції Верховного Суду, у спірних правовідносинах суд бере до уваги сукупність таких обставин:

- наявність спору між позивачем та відповідачем з приводу наявності як таких підстав для нарахування та виплати позивачу додаткової відпустки та індексації, вирішених судом шляхом ухвалення рішень у справах № 400/3198/20 та № 400/3199/20;

- передання позивачем спору з нарахування та виплати індексації на розгляд суду для отримання недоплачених сум по спливу більш як двох років (11.08.2020 - дата відкриття провадження у справі № 400/3198/20 за позовом позивача до відповідача) з дати виключення із списків особового складу військової частини (28.07.2018);

- вина відповідача у несвоєчасному розрахунку з позивачем не має форми умислу, беручи до уваги відсутність належного фінансування, а також те, що відповідач не є самостійним розпорядником бюджетних коштів.

На підставі наведеного та з урахуванням зазначених вище висновків Верховного Суду щодо вимог до співмірності суми середнього заробітку, суд дійшов висновку, що позов належить задовольнити в сумі 10 відсотків від 69 522,70 грн - суми, яка становить остаточний розрахунок з позивачем, тобто у розмірі 6 952,27 грн (69 522,70 х 10 %).

Судові витрати у справі відсутні.

Керуючись статтями 2, 19, 139, 241 - 246, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ВИРІШИВ:

1. Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 ) до Військової частини А2062 (вул. Велика Морська, 14, м. Миколаїв, 54030, ідентифікаційний код: 26614194) задовольнити.

2. Визнати протиправною бездіяльність Військової частини А2062 (вул. Велика Морська, 14, м. Миколаїв, 54001, ідентифікаційний код за ЄДРПОУ: 26614194), яка полягає у ненарахуванні та невиплаті ОСОБА_1 АДРЕСА_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_1 ) середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні за період з 28.07.2018 по 23.05.2021.

3. Зобов`язати Військову частину А2062 (вул. Велика Морська, 14, м. Миколаїв, 54001, ідентифікаційний код за ЄДРПОУ: 26614194) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 АДРЕСА_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_1 ) середній заробіток за затримку розрахунку при звільненні за період з 28.07.2018 по 23.05.2021 у сумі 6 952,27 грн.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Апеляційна скарга на рішення суду першої інстанції подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Апеляційна скарга подається учасниками справи безпосередньо до П`ятого апеляційного адміністративного суду.

Суддя В.В. Птичкіна