Рішення № 102342134, 21.12.2021, Господарський суд Харківської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Держпром, 8-й під`їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,

тел. приймальня (057) 705-14-14, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41

________________

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Господарський суд Харківської області у складі:

судді Жигалкіна І.П.

при секретарі судового засідання

розглянувши в порядку загального позовного провадження справу

за участю представників:

Прокурора - Хольченков А.О. (посвідчення № 057299 від 09.10.2020 р.)

Позивача - не з`явився

Відповідача - Лебедєв Д.В. (свідоцтво № 2060 від 21.12.2016 р.)

ВСТАНОВИВ:

Від Керівника Богодухівської окружної прокуратури Харківської області до Господарського суду Харківської області надійшла 01 листопада 2021 року позовна заява в інтересах держави в особі Відділу освіти, молоді та спорту Валківської районної державної адміністрації до Фізичної особи – підприємця Левченко Віктора Григоровича про визнання недійсним договору №19-01-17 від 19.01.2017, протокол погодження договірної ціни від 06.02.2017, акт виконаних робіт від 06.02.2017. Також, Прокурор просить суду стягнути судовий збір з відповідачів.

Ухвалою господарського суду Харківської області від 04 листопада 2021 року по справі № 922/4338/21 позовну заяву було прийнято до розгляду та відкрито провадження по справі, розгляд вирішено здійснювати за правилами загального позовного провадження з повідомленням сторін та призначенням підготовчого засідання на 18.11.2021 р. о 10:00. Ухвалою суду від 18.11.2021 р. підготовче засідання відкладено на 02.12.2021 р. о 10:30. Ухвалою суду від 02.12.2021 р. підготовче засідання відкладено на 07.12.2021 р. о 12:00. Ухвалою суду від 07.12.2021 р. було оголошено про те, що наступне підготовче засідання відбудеться 14.12.2021 р. о 10:15.

Судом було закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті в судовому засіданні на "21" грудня 2021 року о 10:00.

Прокурор у судовому засіданні позовні вимоги вважає обґрунтованими, які підтримує у повному обсязі та просить суд задовольнити їх.

Представник Відповідача проти заявлених позовних вимог заперечує, вважає їх безпідставними та такими, що не підлягають задоволенню.

Представник Позивача у судове засідання не з`явився, про час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином.

Згідно ст. 13 ГПК України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності, коли всі учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, а кожна сторона судового спору повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. При цьому кожна сторона господарського спору несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею передбачених ГПК України процесуальних дій.

Нормами ст. 74 ГПК України передбачено, що на кожну сторону господарської справи покладений обов`язок доказування та подання доказів, а Господарський суд з власної ініціативи не може збирати докази, що стосуються предмета спору, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів.

Тому сторони господарської справи у належній процесуальній формі зобов`язані довести господарському суду Харківської області свою правоту та за допомогою належних і допустимих доказів переконати суд у правильності своєї правової позиції.

На інших учасників господарської справи ст. ст. 41, 50 ГПК України також покладений обов`язок подавати усі наявні у них докази та сприяти своєчасному, всебічному, повному та об`єктивному встановленню всіх обставин справи.

З метою створення сторонам та третім особам господарської справи належних умов по реалізації їх процесуальних прав та обов`язків, Господарський суд Харківської області відкладав підготовчі засідання та оголошував перерву при розгляді справи по суті.

Застосовуючи положення ч. 1 ст. 4 ГПК України, ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд наголошує, що право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується обов`язок добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (п. 35 рішення Європейського суду з правлюдини у справі «Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії» (Alimentaria Sanders S.A. v. Spain) від 07.07.1989).

З огляду на вищевказане, суд дійшов висновку, що у відповідності до п. 4 ч. 5 ст. 13 ГПК України сторонам господарської справи були створені належні умови для дотримання принципу змагальності, зокрема створено належні умови для надання усіх необхідних доказів та реалізації сторонами прав, що передбачені ГПК України.

Тому враховуючи положення ст. ст. 13, 74 ГПК України, суд вважає за можливе розглядати справу за наявними в ній матеріалами та документами.

Згідно статті 114 ГПК України, суд має встановлювати розумні строки для вчинення процесуальних дій. Строк є розумним, якщо він передбачає час, достатній, з урахуванням обставин справи, для вчинення процесуальної дії, та відповідає завданню господарського судочинства.

Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950, яка ратифікована Україною 17.07.1997, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи у продовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Обов`язок швидкого здійснення право суддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі «Смірнова проти України»).

Враховуючи викладене, суд дійшов висновку про вчинення усіх необхідних дій для розгляду справи та про достатність у матеріалах справи документальних доказів для вирішення спору по суті.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги позивача та заперечення проти них, об`єктивно оцінивши надані суду докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, заслухавши пояснення присутніх представників учасників справи, суд установив наступне.

З урахуванням наведеного, розглянувши подані документи і матеріали, з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються заявлені позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарським судом встановлено наступне.

19.07.2017 р. між відділом освіти молоді та спорту Валківської районної державної адміністрації в особі директора Новосел В.В. та Фізичною особою підприємцем Левченком Віктором Григоровичем підписано Попередній договір підряду №19-01-17 на проведення проектно – кошторисних робіт по розробці проектно-кошторисної документації капітального ремонту будівлі Шарівської ЗОШ І-ІІІ ступенів Валківської районної ради Харківської області за адресою: вул. Центральна, 10, с. Шарівка Валківського району Харківської області (надалі Договір).

Задля підписання вищевказаного договору ФОП Левченко В.Г. було проведено технічне обстеження будівлі Шарівської ЗОШ І-ІІІ ступенів Валківської районної ради Харківської області за адресою: вул. Центральна, 10, с.Шарівка Валківського району Харківської області. На підставі даного обстеження було складено Акт технічного обстеження від 19.01.2017 року, який було затверджено Начальником відділу освіти Валківської РДА Новосел В.В.

Види і зміст робіт щодо розробки документації підрядником, вимоги щодо таких робіт визначаються дефектним актом з переліком необхідних робіт. Завершення виконання робіт щодо розробки документації та передача такої документації оформляється шляхом підписання Акту виконаних робіт (пункт 1.2. договору).

Відповідно до пункту 1.3 договору, замовник зобов`язується надати підряднику необхідні для виконання робіт щодо розробки документації вихідні дані, а саме: дефектний акт, в строк не пізніше 3-х діб з моменту підписання даного договору.

Завдання замовника на розробку документації за цим договором готується підрядником на підставі вихідних даних, наданих замовником, і стає обов`язковим для сторін з моменту його затвердження замовником. Підрядник підтверджує, що він має усі необхідні дозволи (сертифікати), які вимагаються чинним законодавством України для виконання ним своїх обов`язків за цим договором (пункти 1.4.- 1.5. договору).

Пунктом 2.1. договору визначено, що загальна ціна робіт щодо розробки документації підрядником включає в себе відшкодування витрат підрядника та плату за виконані ним роботи розраховується згідно чинних «Правил визначення вартості проектно-кошторисних робіт та експертизи проектної документації на будівництво ДСТУ Б Д. 1.1-7:2013» Зміна № 1,2 і становить: 376 575,65 грн. в тому числі єдиний податок 5%. Протокол погодження договірної ціни на виконання робіт щодо проектно-кошторисної документації є невід`ємною частиною цього договору.

Згода сторін стосовно розміру договірної ціни на виконання робіт за договором підтверджується Протоколом погодження договірної ціни на виконання робіт щодо проектно-кошторисної документації, що був підписаний та завірений печатками сторін 06.02.2017 р.

Відповідно до пункту 4.1. договору, за 3 календарних дні до закінчення строку передання документації підрядником замовнику, підрядник подає замовнику акт виконаних робіт та саму документацію у двох примірниках шляхом особистої передачі.

Замовник зобов`язаний прийняти подані підрядником відповідно до пункту 4.1 цього договору документацію та акт і протягом 3-х календарних днів з дня отримання акту виконаних робіт підписати його та в строк 3-х календарних днів повернути підряднику один примірник (пункт 4.2. договору).

Договір вважається укладеним і набирає чинності з моменту його підписання сторонами та скріплення печатками сторін. Строк цього Договору починає свій перебіг у момент, визначений у пункті 7.1 цього договору та закінчується 31.02.2017р. Цей договір має силу основного договору та не зобов`язує сторони укладати будь-які інші договори на проведення проектно-кошторисних робіт (пункти 7.1.- 7-3. договору).

Як вбачається з матеріалів справи, на виконання вимог пункту 1.2. та 1.3. між замовником та підрядником було складено Акт виконаних робіт від 06.02.2017 року.

У позові зазначено, що в ході досудового розслідування процесуальним керівником встановлено, що в договорі №19-01-17 від 19.01.2017 та акті технічного обстеження від 19.01.2017, які складено в один день, проставлено печатки різних зразків від імені відділу освіти Валківської РДА. В дефектному акті від 22.01.2017 та завданні на розробку кошторисної документації від 22.01.2017 року проставлено від імені відділу освіти Валківської РДА аналогічні печатки тій, що проставлена у акті технічного обстеження від 19.01.2017.

Водночас Прокурор зазначає, що у протоколі погодження договірної ціни від 06.02.2017 та акті виконаних робіт 06.02.2017 проставлена від імені відділу освіти Валківської РДА аналогічні печатки тій, що проставлена у договорі №19-01-17 від 19.01.2017.

Згідно з Журналом обліку і видачі печаток і штампів відділу освіти Валківської РДА встановлено, що печатка проставлена в дефектному акті від 22.07.2017, завданні на розробку кошторисної документації від 22.01.2017 року, акті технічного обстеження від 19.01.2017 введена в експлуатацію 19.03.2012 та використовувалась відділом освіти Валківської РДА на момент підписання зазначених документів.

Однак, у договорі погодження договірної ціни від 06.02.2017, акті виконаних робіт від 06.02.2017, договорі №19-01-17 від 19.01.2017 проставлена печатка яка введена в експлуатацію та почала використовуватись відділом освіти Валківської РДА лише з 25.12.2018, тобто через 1 рік та 10 місяців від дати складання документів, на яких стоїть відбиток, на підтвердження чого до суду позивачем залучено відповідь ФОП «Звягун» від 14.05.2021 року на запит слідчого та копію Журналу обліку і видачі печаток і штампів відділу освіти Валківської РДА.

Прокурор посилається на те, що договір №19-01-17 від 19.01.2017 не міг бути укладеним, з огляду на положення ст.203, 207, 215 ЦК України, п. 7.1. договору, згідно з яким договір вважається укладеним і набирає чинності з моменту його підписання сторонами та скріплення печатками сторін, оскільки днем виготовлення печатки є 19.12.2018, а отже такий договір на думку позивача є недійсним.

Не погоджуючись з позовними вимогами Відповідачем як у відзиві та у судових засіданнях зазначене наступне.

Договір №19-01-17 від 19.01.2017 р. укладений у письмовій формі, підписаний повноважними представниками сторін без зауважень і складання протоколу розбіжностей, скріплений відтисками печаток підприємств. Зі змісту правочину вбачається, що сторони досягли згоди і визначилися між собою за всіма його істотними умовами щодо: предмету договору, ціни та строків надання послуг. Більше того, у ФОП Левченко В. Г. не було обов`язку перевіряти справжність печатки Відділу освіти Валківської РДА, правильність її обліку, дату введення її в експлуатацію, тощо.

Відповідач вказує, що волевиявлення Відділу освіту Валківської РДА підтверджується не лише відтиском печатки, а і підписом Начальника відділу освіти Валківської РДА В. В. Новосел. При цьому підпис Начальника Валківського відділу освіти Валківської РДА не ставиться під сумнів, а отже вважається справжнім.

Крім того, Відповідач заперечує факт підроблення документів, оскільки в даному випадку це є складом кримінального правопорушення і встановлення факту підробки можливе лише вироком суду, що набрав законної сили. Звертає увагу суду на те, що досудове розслідування на яке посилається Прокурор не завершено, тому посилатись на “встановлений факт підроблення документів” не можна.

Відповідач посилається на обставини встановлені рішенням суду у відповідності до ч.4 ст. 75 ГПК України, зазначаючи, що Відділ освіти Валківської РДА в межах спору по справі №922/20/20 не заперечував факт вільного волевиявлення при підписанні оспорюваного правочину №19-01-17 від 19.01.2017 р., тож наступне заперечення вільного волевиявлення при розгляді справи №922/4338/21 суперечить попередній поведінці Відділу освіти Валківської РДА.

Відповідач посилається на те, що Прокурором не було надано належних та допустимих доказів в розумінні ст.ст.76,77 ГПК України про те, за яких законних підстав було здійснено отримання такого копію Журналу обліку і видачі печаток та штампів Відділу Валківської районної державної адміністрації, де міститься інформація про постановлення на облік печатки, що наявна в оспорюваних документах, відбулося 25.12.2018 року, в межах кримінального провадження №42020221280000106.

Також, відповідач вказує, що при зверненні з позовом не надано витягу з Єдиного реєстру досудових розслідувань щодо наявності кримінального провадження №42020221280000106 від 03.06.2020 року за фактом підроблення документів, а отже твердження зазначені в позовній заяві вважає недоведеними.

Дослідивши матеріали справи, повністю, всесторонньо, за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, оцінивши надані докази та надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам справи, керуючись принципом Верховенства права та права на судовий захист, уникаючи принципу надмірного формалізму, та усуваючи підстави для використання правового пуризму суд вирішив, що в задоволенні позовних вимог слід відмовити, виходячи з наступного.

На підставі ст. 11 ЦК України, підставами виникнення цивільних прав та обов`язків виникають з договорів та інші правочинів. Господарські зобов`язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать ст. 174 Господарського кодексу України.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Цивільним кодексом України визначено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу; способом захисту цивільним прав та інтересів може бути, зокрема, визнання правочину недійсним (частина перша та частина друга статті 16).

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 202), а з частиною першою статті 203 цього Кодексу визначено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Правочин може бути визнаний недійсним з передбачених законом підстав, як загальних (ст. ст. 215, 216 ЦК України), так і спеціальних (ст.ст. 219-235 ЦК України).

Так, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин, стаття 215).

Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред`явлена будь-якою заінтересованою особою. Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи (частини перша, п`ята статті 216).

Відповідно до абзацу 3 п. 2.1. постанови пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29.05.2013 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними», загальні підстави і наслідки недійсності правочинів (господарських договорів) встановлені статтями 215, 216 Цивільного кодексу України, статтями 207 (статтю виключено на підставі Закону № 2275-УІІІ від 06.02.2018), 208 Господарського кодексу України. Правила, встановлені цими нормами, повинні застосовуватися господарськими судами в усіх випадках, коли правочин вчинений з порушенням загальних вимог частин першої-третьої, п`ятої статті 203 Цивільного кодексу України і не підпадає під дію інших норм, які встановлюють підстави та наслідки недійсності правочинів.

Відповідно до роз`яснень, наведених в Постанові Пленуму Верховного суду України №9 від 06.11.2009 р. "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними", під час розгляду справ про визнання угоди (правочину) недійсною господарський суд встановлює наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання угод недійсними та настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угоди вимогам закону, додержання встановленої форми угоди, правоздатність сторін за угодою, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. При цьому обставини, що мають істотне значення для вирішення спору повинні підтверджуватись сторонами належними та допустимими доказами відповідно до вимог Господарського процесуального кодексу України. Також відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Також, статтею 629 зазначеного Кодексу визначено, що договір є обов`язковим для виконання сторонами.

У відповідача під час укладення договору №19-01-17 від 19.01.2017 не було обов`язку перевіряти справжність печатки, крім того відповідач не був та не міг бути обізнаний про Журнал обліку і видачі печаток та штампів Відділу Валківської районної державної адміністрації, оскільки це є внутрішній документ Валківської РДА.

За приписами ч. 2 та ч. 3 цієї норми особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Відповідно до ч. 3 ст. 92 ЦК України орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов`язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень.

Відповідачем не надано до суду доказів про наявність обмежень щодо представництва директора Новосела В.В. від імені відділу освіти молоді та спорту Валківської районної державної адміністрації в особі, крім того таких обставин не встановлено в межах спору по справі №922/20/20.

Відповідно до ст. 204 Цивільного кодексу України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Станом на момент підписання договору сторонами були погоджені всі істотні умови - предмет, ціну та строк виконання зобов`язань за Договором відповідно до вимог ч. 3 ст. 180 Господарського кодексу України.

Крім того, суд нагадує, що за приписами ч. 2 ст. 208 Господарського кодексу України визначено, що у разі визнання недійсним зобов`язання з інших підстав кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні все одержане за зобов`язанням, а за неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість грошима, якщо інші наслідки недійсності зобов`язання не передбачені законом.

Як вбачається з листа відділу освіти молоді та спорту Валківської районної державної адміністрації №01-32/81 від 19.10.2021 року, відділ освіти молоді та спорту Валківської районної державної адміністрації знаходиться у стані реорганізації, усі рахунки у Державній казначейській службі закриті, усі фахівці, в тому числі юрист, звільнені.

Відповідно до ч. 1 ст. 216 Цивільного кодексу України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Таким чином, у випадку визнання договору недійсним Відділ освіти Валківської РДА не зможе компенсувати відповідачу вартість розроблення проектно-кошторисної документації, яка на дату відшкодування може бути навіть більшою аніж на дату проведення тендеру. Тобто, державні інтереси не будуть захищені, а навпаки - створюється ризик їх подальшого порушення.

Крім того суд звертає увагу Прокурора, що пред`являючи позов повинен бути впевнений стосовно тих спірних правовідносинах її право або охоронюваний законом інтерес порушується, як позивача або в інтересах яких подано позов про захист порушеного, невизнаного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу.

Такий висновок викладено у Постанові від 11 листопада 2021 року у справі №910/8482/18 (910/4866/21) Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного господарського суду "... 58.1. Згідно зі статтею 45 ГПК України сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені у статті 4 цього Кодексу.

Позивачами є особи, які подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного, невизнаного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу.

Відповідачами є особи, яким пред`явлено позовну вимогу.

Отже, позивачем у господарській справі є особа, яка вважає, що у спірних правовідносинах її право або охоронюваний законом інтерес порушується, оспорюється чи не визнається.

Відповідачем є особа, яку позивач вважає такою що порушила, оспорює чи не визнає право або охоронюваний законом інтерес позивача.".

Так, при дослідженні всіх обставин справи та заслухавши уповноважених представників суд дійшов до висновку, що Прокурор не довів порушення, оспорення чи не визнання прав Позивача.

Також суд звертає увагу на постанову Верховного Суду від 07.07.2021 у справі №905/1562/210, де зазначено, що вирішуючи питання щодо ефективності обраного прокурором способу захисту за умови виконання договору про публічну закупівлю, зазначив, що на стадії, коли укладений в результаті закупівлі договір є виконаним, вимога про визнання такого договору недійсним, без вирішення судом питання про застосування правових наслідків такої недійсності, не с ефективним способом захисту, а суд не може застосувати наслідки недійсності оспорюваного правочину з власної ініціативи.

Згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського суду з прав людини» та частини четвертої статті 11 ГПК України чинної редакції суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. За змістом рішення Європейського суду з прав людини у справі «Хаджинастасіу проти Греції» національні суди повинні зазначати з достатньою ясністю підстави, на яких ґрунтується їхнє рішення, що, серед іншого, дає стороні можливість ефективно скористатися наявним у неї правом на апеляцію. У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Кузнецов та інші проти Російської Федерації» зазначено, що ще одним завданням вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього на рівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною практикою Європейського суду з прав людини (справи «Серявін та інші проти України», «Проніна проти України»), з якої випливає, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Так, зокрема, відповідно до п. 58 Рішення ЄСПЛ по справі «Серявін та інші проти України» (Заява N 4909/04) від 10 лютого 2010 року визначено, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), N 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року), більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (параграф 32 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»).

Право на вмотивованість судового рішення є складовою права на справедливий суд, гарантованого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі «Роуз Торія проти Іспанії», параграфи 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною (рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії», параграф 32).

Зазначені тези знаходять своє підтвердження і у Постанові Верховного суду від 28 березня 2017 року по справі №800/527/16.

У пункті 41 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету міністрів ради Європи щодо якості судових рішень зазначено, що обов`язок судів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна із сторін, а також відрізних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

ВП ВС постанові від 30.01.2019 за справою № 755/10947/17 зазначила, що незалежно від того, чи перераховані усі постанови, в яких викладена правова позиція, від якої відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню її правову позицію.

Прокурор як посадова особа державного правоохоронного органу з метою реалізації встановлених для цього органу конституційних функцій вправі звертатися до адміністративного суду із позовною заявою про захист прав, свобод та інтересів громадянина чи держави, але не на загальних підставах, право на звернення за судовим захистом яких гарантовано кожному (стаття 55 Конституції України), а тільки тоді, коли для цього були виняткові умови, і на підставі визначеного законом порядку такого звернення. На цьому наголосив Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду при розгляді справи № 815/1567/16.

Щодо участі прокурора у господарському процесі та права прокурора на звернення до господарського суду Велика Палата Верховного Суду 06 липня 2021 року, справа № 911/2169/20, провадження № 12-20гс21 зазначила на таких тезах.

Відповідно до частини третьої статті 3 ГПК України до господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.

Згідно із частиною третьою статті 41 ГПК України у господарських справах можуть також брати участь органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.

Стаття 53 ГПК України встановлює, що у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.

Відповідно до частини четвертої статті 53 ГПК України прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує: 1) в чому полягає порушення інтересів держави, 2) необхідність їх захисту, 3) визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає 4) орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що у випадку, коли держава вступає в цивільні правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками. Держава набуває і здійснює цивільні права й обов`язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка держави у відповідних, зокрема, цивільних правовідносинах. Тому у відносинах, в які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов`язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних правовідносинах (див. висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені в пунктах 6.21, 6.22 постанови від 20.11.2018 у справі № 5023/10655/11, в пунктах 4.19, 4.20 постанови від 26.02.2019 у справі № 915/478/18, пункт 26 постанови від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц).

Велика Палата Верховного Суду також звертала увагу на те, що в судовому процесі держава бере участь у справі як сторона через її відповідний орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах (див. пункт 35 постанови від 27.02.2019 у справі № 761/3884/18). Тобто під час розгляду справи в суді фактичною стороною у спорі є держава, навіть якщо позивач визначив стороною у справі певний орган (див. пункт 27 постанови від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц).

Органи державної влади та орган місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України).

Пунктом 3 частини першої статті 131-1 Конституції України передбачено, що прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Питання представництва інтересів держави прокурором у судів регульовано у статті 23 Закону України від 14.10.2014 № 1697-VII «Про прокуратуру» (далі - Закон), який набрав чинності 15.07.2015. Частина перша цієї статті визначає, що представництво прокурором держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів держави, у випадках та порядку, встановлених законом.

Згідно з абзацами першим та другим частини третьої статті 23 Закону Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті, крім випадку, визначеного абзацом четвертим цієї частини.

Абзац 3 ч. 3 цієї статті передбачає заборону здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, а також у правовідносинах, пов`язаних із виборчим процесом, проведенням референдумів, діяльністю Верховної Ради України, Президента України, створенням та діяльністю засобів масової інформації, а також політичних партій, релігійних організацій, організацій, що здійснюють професійне самоврядування, та інших громадських об`єднань.

Беручи до уваги викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що заборона на здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, передбачена абзацом третім частини третьої статті 23 Закону, має застосовуватись з урахуванням положень абзацу першого частини третьої цієї статті, який передбачає, що суб`єкт, в особі якого прокурор може звертатись із позовом в інтересах держави, має бути суб`єктом владних повноважень, незалежно від наявності статусу юридичної особи.

Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на положення частини другої статті 19 Конституції України, відповідно до якого органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. У контексті цього засадничого положення відсутність у Законі інших окремо визначених заборон на здійснення представництва прокурором, окрім спеціальної заборони на представництво державних компаній, не слід розуміти як таку, що розширює встановлені в абзаці першому частини третьої статті 23 Закону межі для здійснення представництва прокурором законних інтересів держави.

Цим висновком Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку щодо застосування частини третьої статті 23 Закону в подібних правовідносинах, викладеного в постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 15.04.2020 у справі № 363/4656/16-ц, який зводиться до необхідності визначення організаційно-правової форми суб`єкта, в особі якого звертається прокурор, з метою підтвердження підстав для представництва інтересів держави в суді в особі державного підприємства.

Здійснивши аналіз абзацу першого частини третьої статті 23 Закону, Велика Палата Верховного Суду в пункті 37 постанови від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц дійшла висновку, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави в разі порушення або загрози порушення інтересів держави у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах; 2) якщо немає органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.

У пункті 76 постанови від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18 Велика Палата Верховного Суду підтримала вищевказаний висновок та зазначила, що відповідно до частини третьої статті 23 Закону прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган; 2) у разі відсутності такого органу. При цьому поняття «компетентний орган» у цій постанові вживається в значенні органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження (див. пункт 27 зазначеної постанови).

За висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними в пункті 69 постанови від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц, оскільки повноваження органів влади, зокрема і щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.

Відповідно до абзаців першого-третього частини четвертої статті 23 Закону наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи його законним представником або суб`єктом владних повноважень.

Прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу.

Бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.

Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону, прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом при значення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо.

Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону, і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

При цьому захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні компетентні органи, а не прокурор. Прокурор не повинен вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати компетентний орган, який може і бажає захищати інтереси держави.

Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідний компетентний орган, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно.

Якщо після відкриття провадження у справі з урахуванням наведених учасниками справи аргументів та наданих доказів суду становить відсутність підстав для представництва прокурором інтересів держави в суді, суд залишає позовну заяву, подану прокурором в інтересах держави в особі компетентного органу, без розгляду відповідно до положень пункту 2 частини першої ст. 226 ГПК України. Такі право висновки викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18.

Наявність бездіяльності компетентного органу повинна бути предметом самостійної оцінки суду в кожному випадку звернення прокурора з позовом за конкретних фактичних обставин.

Суд вважає обсяг вмотивування судового рішення є достатнім для його прийняття.

Суд повинен ухвалювати рішення, яке вичерпує конфлікт, а не дає одній зі сторін сподівання на отримання бажаного рішення в майбутньому (Постанова ВП Верховного суду від 13.10.2020 по справі № 369/10789/14-ц).

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі правочини мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

За змістом частини третьої ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У пояснювальній записці до проекту Закону України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» відзначалося, що «суди не покликані вирішувати будь-які питання, які виникають з усіх можливих правовідносин (наприклад, з політичних правовідносин). Функцією суду є розгляд і вирішення юридичних конфліктів, тобто юридичних спорів».

Поняття «юридичний спір» має тлумачитися широковиходячи з підходу Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) до тлумачення поняття «спір про право» (пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод). Зокрема, ЄСПЛ зазначає, що відповідно до духу зазначеної Конвенції поняття «спір про право» має розглядатися не суто технічно, йому слід надавати сутнісного, а неформального значення.

Отже, суд має розглядати лише такий спір, у якому позовні вимоги можуть бути або задоволені, чим спір по суті буде вичерпано, або в їх задоволенні може бути відмовлено. У тому ж разі, якщо за змістом заявлених позовних вимог (а не з огляду на обставини справи) задоволення позову є неможливим, немає, як видається, підстав стверджувати про наявність юридичного спору. Суд повинен ухвалювати рішення, яким вичерпувати конфлікт між сторонами, а надавати одній зі сторін за відсутності для цього юридичних підстав сподівання на те, що вона в майбутньому отримає бажане для неї рішення.

Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Верховенство права – це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті перед усім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. Одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об`єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, іде їправа, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України (абзац другий, третій підпункту 4.1 пункту 4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статті 69 Кримінального кодексу України (справа про призначення судом більш м`якого покарання) від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004).

Отже, елементами верховенства права є принципи рівності і справедливості, правової визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі (абзац другий підпункту 5.4 пункту 5 мотивувальної частини рішення Конституційного суду України у справі за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статті 92, пункту 6 розділу Х “Перехідні положення” Земельного кодексу України (справа про постійне користування земельними ділянками) від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005).

Конституційний Суд України вважає, що принцип правової визначеності вимагає чіткості, зрозумілості й однозначності правових норм, зокрема їх передбачуваності (прогнозованості) та стабільності (абзац шостий пункту 2.1 мотивувальної частини рішення Великої палати Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 49 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) пункту 7 частини другої статті 42 Закону України "Про вищу освіту" від 20 грудня 2017 року № 2-р/2017).

Разом з тим, Конституційний Суд України відзначив, що принцип юридичної визначеності як один із елементів верховенства права не виключає визнання за органом публічної влади певних дискреційних повноважень у прийнятті рішень, однак у такому випадку має існувати механізм запобігання зловживанню ними (абзац другий підпункту 2.3 пункту 2 мотивувальної частини рішення Великої палати Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень абзацу першого пункту 40 розділу VI „Прикінцеві та перехідні положення“ Бюджетного кодексу України від 11 жовтня 2018 року № 7-р/2018).

На основі системного аналізу оспорюваних положень кодексів Конституційний Суд України дійшов висновку, що вони ґрунтуються на принципі верховенства права, зокрема на таких його складових, як ефективність мети і засобів правового регулювання, розумність та логічність закону (абзац четвертий пункту 5 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням товариства з обмеженою відповідальністю «Пріма-Сервіс» ЛТД щодо офіційного тлумачення положення пункту 7 частини третьої статті 129 Конституції України та за конституційним поданням 54 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень частини шостої статті 12, частини першої статті 41 Кодексу адміністративного судочинства України, частини другої статті 197 Цивільного процесуального кодексу України, а також частини восьмої статті 81-1 Господарського процесуального кодексу України (справа про фіксування судового процесу технічними засобами) від 8 грудня 2011 року № 16-рп/2011).

Правова визначеність та незалежність судової влади є принципами, які містяться в міжнародних документах, зокрема, Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі – КЗПЛ), Міжнародному пакті про громадянські та політичні права. Більш конкретне розуміння правової (юридичної) визначеності та незалежності судової влади стає зрозумілим із аналізу джерел м`якого права, сформованих Організацією Об`єднаних Націй та Радою Європи, а також аналізу практики міжнародних судових інстанцій.

Загальне. Незалежність судової влади – це питання, яке стосується всіх країн, незалежно від їх правової системи і пов`язане з демократичним режимом та повагою до поділу влади. Це фундаментальна гарантія верховенства права, демократії та поваги до прав людини. Вона гарантує, що правосуддя може бути здійснено і вважається таким, що здійснюється без зайвого втручання будь-якої іншої гілки влади, інших органів всередині судової влади, інших суддів або будь-яких інших суб`єктів. Дана незалежність має об`єктивну та суб`єктивну складові. Об`єктивною складовою є незмінна якість судової влади, а суб`єктивною – право особи, щоб її права та свободи захищалися незалежним суддею. Цей принцип захищено на європейському рівні статтею 6 КЗПЛ та статтею 47 Хартії Основних прав Європейського Союзу. Незалежність судової влади можна розглядати в двох формах: інституційній та індивідуальній. Інституційна незалежність відноситься до поділу влади в державі та здатності судової влади діяти вільно від будь-якого тиску з боку законодавчої чи виконавчої гілок влади. Індивідуальна незалежність стосується здатності окремих суддів ухвалювати рішення у справі за відсутності будь-якого політичного чи іншого тиску.

Інституційна незалежність. Судова влада має бути незалежною та неупередженою.

Інституційна судова незалежність фокусується на незалежності судової влади від інших гілок державної влади (зовнішня інституційна незалежність). Взаємовідносини між судами в рамках однієї судової системи також повинні враховуватись (внутрішня інституційна незалежність). Інституційну незалежність можна оцінити за чотирма критеріями. Перший критерій – незалежність в адміністративних питаннях, яка означає, що судова система може самостійно займатися адмініструванням своїх справ та приймати рішення без будь-якого зовнішнього втручання. Це також стосується й автономності при вирішенні розподілу справ. Другий критерій – судова влада має бути незалежною у фінансових питаннях. Судова влада повинна отримувати достатньо коштів для того, щоб належним чином виконувати свої функції і повинна брати участь у вирішенні способу розподілу цих коштів. Третій критерій – незалежність при прийнятті рішень. Судова влада повинна вільно вирішувати справи без зовнішнього втручання. Її рішення необхідно поважати (тобто виконувати) і вони не повинні бути відкритими для перегляду несудовими органами. Четвертим критерієм є те, що судова влада має бути незалежною при визначенні юрисдикції. Виключно вона повинна визначати, чи має юрисдикцію у певній справі. Крім того, можливість особи після виконання політичних функцій займати посади в судовій системі може викликати занепокоєння, цього слід уникати.

Індивідуальна незалежність. Індивідуальна суддівська незалежність означає незалежність, якою користуються окремі судді, виконуючи свої професійні обов`язки. Судді повинні бути незалежними та неупередженими. Ці вимоги є невід`ємною частиною фундаментального демократичного принципу поділу влади: судді не повинні піддаватися політичному впливу, а судова система має бути неупередженою завжди. Незалежність у прийнятті рішень. Кожен суддя повинен вільно вирішувати справи без будь-якого зовнішнього втручання (CDL-AD(2012)014. Opinion on legal certainty and thein dependence of the judiciary in Bosnia and Herzegovina, paragraphs 7, 74-81).

В правовій доктрині під незалежністю судової влади пропонується розуміти незалежність судової системи в цілому від виконавчої та законодавчої гілок влади, яка передбачає як право людини на незалежний суд, так право й обв`язок судді бути незалежним у процесі прийняття рішень. Узагальнення визначень і характеристик принципу незалежності судової влади дозволяє виокремити серед інших такий аспект його тлумачення як інституціональна (організаційна, зовнішня) й функціональна (процесуальна, внутрішня).

Незалежність судової влади є фундаментальною основою балансу гілок влади. Судова влада не може бути абсолютно незалежною й автономною в державному механізмі; вона є водночас як суб`єктом, так і об`єктом обмеження владних повноважень держави.

Відповідно до ст. 73 ГПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Згідно ч. 1 ст. 74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. За змістом ст. 76 ГПК України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Водночас обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ст. 77 ГПК України).

Відповідно до ст. 86 ГПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Добросовісність (пункт 6 статті 3 Цивільного кодексу України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі - "non conceditvenire contra factum proprium" (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них. Аналогічна правова позиція міститься в постанові Великої Палати Верховного Суду від 10.04.2019 у справі № 390/34/17.

Статтею 13 ГПК України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Отже, підсумовуючи викладене, суд дійшов висновку, що позовні вимоги є такими, що не підлягають задоволенню.

Відповідно до положень ст. 129 ГПК України, судовий збір покладається на Позивача.

На підставі викладеного та керуючись ст. 6, 8, 19, 124, 129 Конституції України, ст. 12, 13, 73, 74, 76-79, 91, 129, 232, 233, 236 - 241, 247-252 Господарського процесуального кодексу України, суд –

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову відмовити повністю.

Повне рішення складено "29" грудня 2021 р.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга відповідно до ст. 256 Господарського процесуального кодексу України на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Апеляційна скарга може бути подана учасниками справи до Східного апеляційного господарського суду через господарський суд Харківської області з урахуванням п.п. 17.5 п.17 Перехідних положень Господарського процесуального кодексу України.

Учасники справи можуть одержати інформацію по справі зі сторінки на офіційному веб-порталі судової влади України в мережі Інтернет за веб-адресою http://court.gov.ua/.