Рішення № 102114129, 22.12.2021, Київський окружний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

22 грудня 2021 року м. Київ справа №320/4126/21

Суддя Київського окружного адміністративного суду Журавель В.О., розглянувши адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Департаменту з питань виконання кримінальних покарань про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку,

в с т а н о в и в:

До Київського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 (далі - позивач) з позовом до Департаменту з питань виконання кримінальних покарань (далі - відповідач), в якому просить суд:

- визнати протиправним та скасувати наказ відповідача від 10 березня 2021 року №305/ОС-21 щодо звільнення позивача з Державної кримінально-виконавчої служби України на підставі п. 4 ч. 1 ст.77 Закону України «Про Національну поліцію» (у зв`язку із скороченням штатів) з 11 березня 2021 року;

- зобов`язати відповідача поновити позивача на посаді, що є рівнозначною посаді старшого інспектора з особливих доручень відділу охорони та кінології Управління з питань організації охорони Департаменту з питань виконання кримінальних покарань;

- стягнути з відповідача на користь позивача середній заробіток за весь час вимушеного прогулу з дня звільнення по день прийняття судового рішення;

- допустити до негайного виконання рішення суду в частині поновлення позивача на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах стягнення суми за один місяць.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що наказ про звільнення є необґрунтованим, оскільки відповідачем у зв`язку з реорганізацією не запропоновано рівнозначних посад у відповідача. Крім того, звернув увагу, що відповідачем порушено вимого чинного законодавства та на момент звільнення не видано трудової книжки та військового квитка, а лише 31 березня 2021 р. позивач зміг забрати трудову книжку, проте, військовий квиток не видано. Вважає, що вказані обставини є належними та достатніми для скасування оскаржуваного наказу про звільнення позивача від 11 березня 2021 р.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 13 квітня 2021 р. суд відкрив провадження в адміністративній справі, визначив, що справа буде розглядатися за правилами спрощеного позовного провадження у судовому засіданні з повідомленням (викликом) учасників справи та призначив судове засідання.

6 липня 2021 р. від відповідача надійшов до суду відзив на позовну заяву, в якому він позову не визнав, у його задоволенні просив відмовити у повному обсязі. Стверджує, що позивачем не підтверджено належними доказами обставини та обґрунтування, на які позивач посилається в позовній заяві, а наведені обставини спростовані відповідачем у повному обсязі наявними матеріалами, які надані відповідачем до відзиву.

5 листопада 2021 р. в судовому засіданні позивач заявив клопотання про подальший розгляд справи в порядку письмового провадження. Представник відповідача не заперечував щодо поданого клопотання. У зв`язку з заявленими клопотаннями сторін про розгляд справи в порядку письмового провадження протокольною ухвалою суду від 5 листопада 2021 р. на підставі ч. 3 ст. 194 КАС України вирішено здійснювати судовий розгляд справи у порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.

Розглянувши подані документи і матеріали, з`ясувавши усі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив таке.

Постановою Кабінету Міністрів України від 16 грудня 2020 р. № 1252 «Деякі питання територіальних органів Міністерства юстиції» реорганізовано територіальний орган Міністерства юстиції - Південне міжрегіональне управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції шляхом його приєднання до міжрегіонального територіального органу Міністерства юстиції з питань виконання кримінальних покарань - Департаменту з питань виконання кримінальних покарань.

Зокрема, вказаною постановою установлено, що:

- здійснення заходів, пов`язаних з реорганізацією територіального органу згідно з пунктом 1 цієї постанови, покладається на Міністерство юстиції;

- правонаступником територіального органу Міністерства юстиції, який реорганізується згідно з пунктом 1 цієї постанови, є міжрегіональний територіальний орган Міністерства юстиції з питань виконання кримінальних покарань - Департамент з питань виконання кримінальних покарань.

У зв`язку з реорганізацією установи 3 лютого 2021 р. Mіністром юстиції України затверджено нову структуру відповідача, згідно з якою в Управлінні з питань організації охорони Департаменту скорочено кількість штатних одиниць з 22 до 13 осіб.

Згідно зі штатом Департаменту з питань виконання кримінальних покарань, затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 9 квітня 2020 р. № 1422/к, який втратив чинність на підставі наказу Міністерства юстиції України від 30 грудня 2020 р. №3891/к, посада старшого інспектора з особливих доручень відділу охорони та кінології Управління з питань організації охорони Департаменту, яку займав позивач, була скорочена.

11 січня 2021 р. відповідно до наказу Mіністерства юстиції України від 30 грудня 2020 р. № 3891/к «Про затвердження штату Департаменту з питань виконання кримінальних покарань» позивача попереджено про звільнення із займаної посади не раніше ніж через два місяці з дня ознайомлення з попередженням та звільненням зі служби в ДКВС України відповідно до ч. 5 ст. 23 Закону України «Про державну кримінальну-виконавчу службу України» п. 4 ч. 1 ст. 77 «Про Національну поліцію» у зв`язку із скороченням штату.

3 огляду відсутність рівнозначних посад у відповідача 11 березня 2021 р. позивачу запропоновано вакантні посади в органах та установах Державної кримінально-виконавчої служби. Крім цього проінформовано позивача, що у разі визначення щодо подальшого проходження служби в органах і установах виконання покарань необхідно подати рапорт суб`єкту призначення та повідомити Службу персоналу (на правах управління) про прийняте рішення.

Судом встановлено, що позивачем зазначені пропозиції відхиленоз тих підстав, що за сімейними обставинами та соціально-побутовими умовами він не може проходити службу за межами Києва, про що ним власноручновказано у запереченнях на листі пропозиції від 11 березня 2021 р.

10 березня 2021 р. відповідачем прийнято оскаржуваний наказ № 305/ОС-21 «Про звільнення», яким наказано звільнити зі служби в Державній кримінально-виконавчій службі України відповідно до пункту 4 частини 1 статті 77 Закону України «Про Національну поліцію» (у зв`язку із скороченням штату) підполковника внутрішньої служби ОСОБА_1 (М-097872), старшого інспектора з особливих доручень відділу охорони та кінології Управління з питань організації охорони Департаменту з питань виконання кримінальних покарань, 11 березня 2021 р.

Не погоджуючись з наказом про звільнення, позивач звернувся до суду з позовом про визнання протиправним та скасування рішення, наказу та зобов`язання вчинити певні дії.

Надаючи правову оцінку відносинам, що склалися між сторонами, суд зазначає про таке.

Згідно з вимогами ч. 6 статті 43 Конституції України громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Спірні правовідносини регулюються Законом України від 2 липня 2015 р. № 580-VIІI «Про Національну поліцію» (далі - Закон № 580-VIІI), який визначає правові засади організації та діяльності Національної поліції України, статус поліцейських, а також порядок проходження служби в Національній поліції України, та Законом України від 23 червня 2005 р. № 2713-IV «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» (далі - Закон № 2713-IV), який визначає правові основи організації та діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України, її завдання та повноваження.

Відповідно до вимог ч.1 статті 6 Закону № 2713-IV Державна кримінально-виконавча служба України відповідно до закону здійснює правозастосовні та правоохоронні функції і складається з центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань, його територіальних органів управління, кримінально-виконавчої інспекції, установ виконання покарань, слідчих ізоляторів, воєнізованих формувань, навчальних закладів, закладів охорони здоров`я, підприємств установ виконання покарань, інших підприємств, установ і організацій, створених для забезпечення виконання завдань Державної кримінально-виконавчої служби України.

Частиною п`ятою статті 23 Закону № 2713-IV встановлено, що на осіб рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби поширюється соціальний захист поліцейських, визначений Законом України «Про Національну поліцію», а також порядок і умови проходження служби, передбачені для поліцейських. Умови і розміри грошового забезпечення осіб рядового і начальницького складу та оплати праці працівників кримінально-виконавчої служби визначаються Кабінетом Міністрів України.

Порядок переміщення та переведення поліцейського визначено у частині першій статті 65 Закону № 580-VIІI.

Так, переміщення поліцейських здійснюється:

1) на вищу посаду - у порядку просування по службі;

2) на рівнозначні посади: для більш ефективної служби, виходячи з інтересів служби; за ініціативою поліцейського; у зв`язку зі скороченням штатів або проведенням реорганізації; у разі необхідності проведення кадрової заміни в місцевостях з особливими природними, географічними, геологічними, кліматичними, екологічними умовами (далі - місцевості з визначеним строком служби); за станом здоров`я - на підставі рішення медичної комісії; з меншим обсягом роботи з урахуванням професійних і особистих якостей - на підставі висновку атестації; у разі звільнення з посади на підставі рішення місцевої ради про прийняття резолюції недовіри відповідно до статті 87 цього Закону;

3) на посади, нижчі ніж та, на якій перебував поліцейський: у зв`язку зі скороченням штатів або реорганізацією в разі неможливості призначення на рівнозначну посаду; за станом здоров`я - на підставі рішення медичної комісії; через службову невідповідність - на підставі висновку атестації з урахуванням професійних і особистих якостей; за ініціативою поліцейського; як виконання накладеного дисциплінарного стягнення - звільнення з посади відповідно до Дисциплінарного статуту Національної поліції України; у разі звільнення з посади на підставі рішення місцевої ради про прийняття резолюції недовіри, відповідно до статті 87 цього Закону;

4) у зв`язку із зарахуванням на навчання до вищого навчального закладу із специфічними умовами навчання, який здійснює підготовку поліцейських, на денну форму навчання, а також у разі призначення на посаду після закінчення навчання.

Частиною першою статті 68 Закону № 580-VIІI визначено, що у разі здійснення реорганізації, внаслідок якої на підставі відповідного наказу скорочуються посади в органі чи окремому підрозділі органу (закладу, установи) поліції, поліцейський, посада якого буде скорочена, має бути персонально письмово попереджений про можливе наступне звільнення зі служби в поліції за два місяці до такого звільнення.

Відповідно до частини другої статті 68 Закону № 580-VIІI поліцейський, посада якого скорочена, може бути призначений за його згодою з урахуванням досвіду роботи, освітнього рівня, стану здоров`я, ставлення до виконання службових обов`язків на іншу посаду в будь-якому органі (закладі, установі) поліції до закінчення двомісячного строку з дня його персонального попередження про можливе подальше звільнення зі служби в поліції відповідно до частини першої цієї статті.

Згідно з частиною третьою статті 68 Закону № 580-VIІI поліцейський, посада якого була скорочена і якого не призначено на іншу посаду в поліції відповідно до частини другої цієї статті, після закінчення двомісячного строку з дня попередження про можливе подальше звільнення зі служби в поліції має бути звільнений зі служби в поліції на підставі пункту 4 частини першої статті 77 цього Закону.

Виходячи з системного аналізу наведених норм права, суд зазначає, що у зв`язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів звільненню підлягають поліцейські, посади яких скорочені. Водночас, відповідно до приписів статті 65 Закону №580-VII скорочення посади, яку обіймає поліцейський, є однією з підстав його переведення на рівнозначну або нижчу посаду, а частиною другою статті 68 вказаного Закону передбачено можливість призначення поліцейського, посада якого скорочена, за його згодою з урахуванням досвіду роботи, освітнього рівня, стану здоров`я, ставлення до виконання службових обов`язків на іншу посаду в будь-якому органі (закладі, установі) поліції.

При цьому згідно із частинами восьмою, дев`ятою статті 65 Закону №580-VII переведення поліцейського може здійснюватися за його ініціативою, ініціативою прямих керівників (начальників), керівників інших органів (закладів, установ) поліції, які порушили питання про переміщення. Переведення поліцейського здійснюється на підставі єдиного наказу про звільнення із займаної посади та направлення для подальшого проходження служби до іншого органу (закладу, установи) поліції та про призначення на посаду в органі (закладі, установі) поліції, до якого переміщується поліцейський.

Згідно з вимогами пункту 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 частини першої цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу (частина друга статті 40 КЗпП України).

За правилами частин першої, третьої статті 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації.

Гарантії захисту від незаконного звільнення розповсюджуються на поліцейських та полягають у тому, що в разі скорочення штатів або проведення організаційних заходів, звільняються не всі поліцейські, а лише ті, посади яких скорочені.

Крім того, у разі скорочення штатів, поліцейському, посада якого скорочується, повинно бути запропоновано іншу посаду в будь-якому органі (закладі, установі) поліції з урахуванням його досвіду роботи, освітнього рівня, стану здоров`я, ставлення до виконання службових обов`язків. Лише відмова особи від запропонованої посади дає підстави для звільнення поліцейського у зв`язку зі скороченням штатів.

Зазначений висновок обумовлюється тим, що формою волевиявлення поліцейського на призначення на іншу посаду є надання згоди. При цьому, наданню згоди повинна передувати пропозиція щодо призначення на відповідну посаду, з урахуванням досвіду роботи, освітнього рівня, стану здоров`я, ставлення до виконання службових обов`язків, тобто ініціатива керівництва.

Отже, особа, попереджена про звільнення за скороченням штатів, у цьому випадку не має можливості виявити ініціативу і своє волевиявлення здійснює шляхом надання згоди на ініціативу керівництва щодо іншої посади в будь-якому органі (закладі, установі) поліції. Лише якщо особа відмовилася від усіх пропозицій щодо зайняття певних посад виникають підстави для застосування пункту 4 частини першої статті 77 Закону України «Про Національну поліцію» щодо звільнення поліцейського зі служби в поліції у зв`язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів.

Аналогічна правова позиція сформована Верховним Судом у постанові від 5 грудня 2018 р. у справі №814/805/17.

Суд зазначає, що законодавство України передбачає певну процедуру звільнення у зв`язку зі скороченням штату. Зокрема, звільнення у зв`язку із скороченням штату можливо, якщо роботодавцем вжито всіх заходів щодо переводу працівника на іншу посаду шляхом запропонування працівнику, що звільняється, всіх вакансій, на які може претендувати особа з урахуванням її фаху, кваліфікації, досвіду трудової діяльності, а також у випадках, коли неможливо перевести працівника з його згоди на іншу роботу, або коли працівник відмовився від такого переведення.

Аналогічна правова позиція викладена в Постанові Верховного Суду від 15 квітня 2020 р. у справі №824/185/17-а.

Судом встановлено, що вказаною вище постановою Кабінету Міністрів Українивід 16 грудня 2020 р. № 1252 «Деякі питання територіальних органів Міністерства юстиції» реорганізовано територіальний орган Міністерства юстиції - Південне міжрегіональне управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції шляхом його приєднання до міжрегіонального територіального органу Міністерства юстиції з питань виконання кримінальних покарань - Департаменту з питань виконання кримінальних покарань.

У зв`язку з реорганізацією установи 3 лютого 2021 р. Mіністром юстиції України затверджено нову структуру відповідача, згідно з якою в Управлінні з питань організації охорони Департаменту скорочено кількість штатних одиниць з 22 до13 осіб.

При цьому згідно зі штатом Департаменту з питань виконання кримінальних покарань, затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 9 квітня 2020 р. № 1422/к, який втратив чинність на підставі наказу Міністерства юстиції України від 30 грудня 2020 р. №3891/к, посада старшого інспектора з особливих доручень відділу охорони та кінології Управління з питань організації охорони Департаменту, яку займав позивач, була скорочена.

Відповідно до вимог п. 4 ч. 1 ст. 77 Закону України «Про Національну поліцію» поліцейський звільняється зі служби в поліції, а служба в поліції припиняється, зокрема, у зв`язку із скороченням штатів.

11 січня 2021 р. відповідно до наказу Mіністерства юстиції України від 30 грудня 2020 р. № 3891/к «Про затвердження штату Департаменту з питань виконання кримінальних покарань», позивача попереджено про звільнення із займаної посади не раніше ніж через два місяці з дня ознайомлення з попередженням та звільненням зі служби в ДКВС України відповідно до ч. 5 ст. 23 Закону України «Про державну кримінальну-виконавчу службу України» п. 4 ч. 1 ст. 77 «Про Національну поліцію» у зв`язку із скороченням штату.

Отже, суд визнає, що позивача було своєчасно попереджено відповідачем про проведення скорочення штатів та звільнення із займаної посади.

У подальшому це обумовлювало у визначений двомісячний строк надання позивачу пропозиції для обрання переліку рівнозначних посад.

Судом встановлено, що з огляду відсутність рівнозначних посад у відповідача 11 березня 2021 р. позивачу запропоновано вакантні посади в органах та установах Державної кримінально-виконавчої служби. Крім цього проінформовано позивача, що у разі визначення щодо подальшого проходження служби в органах і установах виконання покарань, необхідно подати рапорт суб`єкту призначення та повідомити Службу персоналу (на правах управління) про прийняте рішення.

Позивачем зазначені пропозиції відхилено, про що свідчить підпис та власноручно написані заперечення на листі з пропозицією від 11 березня 2021 р.

Судом взято до уваги надані відповідачем докази, відповідно до яких безпосередньо в Департаменті відповідача та у в державній установі «Київський слідчий ізолятор» (згідно довідки «Київський слідчий ізолятор» від 29 червня 2021 р.№вк/11-247), які знаходяться у м. Києві, в період з 11 січня 2021 р. по 11 березня 2021 р. були відсутні вакантні посади середнього та начальницького складу, у зв`язку з чим у відповідача була відсутня можливість запропонувати позивачу проходити службу в м. Києві.

При цьому, судом враховано, що позивач проживає у містi Iрпінь Київської області та відповідно до списку посад, які були запропоновані позивачу, йому було запропоновано посади, які знаходяться у Київській області, що cпростовує твердження позивача щодо можливості втрати соціальних зв`язків у місті Києві.

Судом з`ясовано, що позивач дійсно письмово відмовився від пропозиції щодо обрання однієї із вакантних посад для переведення на іншу роботу, а також те, що відповідач не мав можливості перевести позивача з його згоди на іншу роботу в тій же установі.

Наведене свідчить, що відповідачем, як роботодавцем, вжито всі заходи щодо переводу позивача на іншу рівнозначну посаду, оскільки позивачу було запропоновано всіх вакансій, на які міг претендувати позивач з урахуванням його фаху, кваліфікації, досвіду трудової діяльності. До матеріалів справи відповідачами також надано докази, які б підтверджували, що позивач не виявив бажання для продовження служби, надано пропозицію в які позивач самостійно зазначив про відмову від запропонованих посад, тощо.

У постанові Верховного Суду від 6 травня 2020 р. у справі № 487/2191/17 (провадження № 61-38337св18) колегія суддів зазначила, що відповідно до вимог ч. З ст. 49-2 КЗпП України роботодавець зобов`язаний запропонувати всі вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, які існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював.

Разом з тим, досліджуючи послідовність вчинення відповідачем цих дій щодо позивача при його звільненні через скорочення штатів, судом встановлено наступне.

Оскаржуваний наказ про звільнення позивача зі служби в Державній кримінально-виконавчій службі України відповідно до пункту 4 частини 1 статті 77 Закону України «Про Національну поліцію» (у зв`язку із скороченням штату) відповідачем винесено 10 березня 2021 р. із зазначенням дати звільнення - 11 березня 2021 р.

Тобто, на момент винесення наказу (10 березня 2021 р.) відповідачем не було запропоновано позивачу жодної із вакантних посад, чим порушено наведені вище вимоги законодавства. Вакантні посади було запропоновано позивачу лише в день звільнення 11 березня 2021 р. та після видання 10 березня 2021 р. наказу про його звільнення, що унеможливлювало для позивача здійснити вибір будь-якої із запропонованих посад.

За наведених обставин відмова позивача від запропонованих посад 11 березня 2021 р. вже не мала юридичних наслідків для нього, оскільки він наказом від 10 березня 2021 р. вже був звільнений за скороченням штатів.

Це означає, що з наведених вище мотивів та підстав спірний наказ є протиправним і підлягає скасуванню.

Отже, суд дійшов висновку, що позовні вимоги про визнання протиправним та скасування наказу відповідача від 10 березня 2021 року №305ЮС-21 щодо звільнення позивача з Державної кримінально-виконавчої служби України на підставі п. 4 ч. 1 ст.77 Закону України «Про Національну поліцію» (у зв`язку із скороченням штатів) з 11 березня 2021 року підлягають задоволенню.

Надаючи оцінку доводам та аргументам позивача щодо порушень при видачі йому трудової книжки та військового квитка, суд зазначає про таке.

Позивач стверджує, що йому не своєчасно видано трудову книжку та військовий квиток, оскільки фактично позивача звільнено 11 березня 2021 р., але ні в день звільнення, ні в наступні дні (12, 15, 16 та17 березня), коли він перебував на роботі, трудову книжку та військовий квиток йому не видано. Лише 31 березня 2021 р. позивачу було видано трудову книжку та наказ про звільнення, а військовий квиток не видано.

Відповідно до вимог ст. 47 КЗпП власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

У КЗпП відсутні норми, які б регламентували видачу військового квитка при звільненні.

У разі звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу він зобов`язаний також у день звільнення видати йому копію наказу про звільнення з роботи. В інших випадках звільнення копія наказу видається на вимогу працівника.

Порядок ведення трудових книжок визначається Кабінетом Міністрів України.

У відповідності до пунктів 4.1, 4.2 Інструкції №58 у разі звільнення працівника всі записи про роботу і нагороди, що внесені у трудову книжку за час роботи на цьому підприємстві, засвідчуються підписом керівника підприємства або спеціально уповноваженою ним особою та печаткою підприємства або печаткою відділу кадрів.

Власник або уповноважений ним орган зобов`язаний видати працівнику його трудову книжку в день звільнення з внесеним до неї записом про звільнення.

При затримці видачі трудової книжки з вини власника або уповноваженого ним органу працівникові сплачується середній заробіток за весь час вимушеного прогулу.

Днем звільнення в такому разі вважається день видачі трудової книжки. Про новий день звільнення видається наказ і вноситься запис до трудової книжки працівника. Раніше внесений запис про день звільнення визнається недійсним у порядку, встановленому пунктом 2.10 цієї Інструкції.

Якщо працівник відсутній на роботі в день звільнення, то власник або уповноважений ним орган в цей день надсилає йому поштове повідомлення із вказівкою про необхідність отримання трудової книжки.

Днем звільнення в такому разі вважається день видачі трудової книжки. Про новий день звільнення видається наказ і вноситься запис до трудової книжки працівника. Раніше внесений запис про день звільнення визнається недійсним у порядку, встановленому пунктом 2.10 цієї Інструкції.

Законодавством не встановлено обов`язку роботодавця звільнити працівника саме у день винесення (прийняття) розпорядчого документу про звільнення.

Законом пов`язано обов`язкову видачу трудової книжки з належними відомостями про звільнення з днем звільнення.

З наявних матеріалів справи судом встановлено, що 11 березня 2021 р. позивач прибув до Управління Служби персоналу відповідача для отримання трудової книжки. Працівниками вказаного управління було запропоновано позивачу ознайомитися з наказом про звільнення і висновком комісії з обчислення стажу служби для виплати надбавки за вислугу років та отримати трудову книжку, військовий квиток, довідку. Позивач відмовився підписувати та отримувати вказані документи і повідомив, що після консультації зі своїм адвокатом він протягом кількох діб прибуде до відповідача для їх отримання. Вказані обставини підтверджуються Актом відповідача про відмову в отриманні документів від 11 березня 2021 р. та не заперечувалася представником позивача в судовому засіданні.

Судом також враховано, що позивачем 16 березня 2021 р. подано на ім`я начальника Департаменту з питань виконання кримінальних покарань заяву про надання пакету документів. У цій заяві позивач заявив клопотання, в якому просив в найкоротший термін виправити помилки у його трудовій книжці, на які було вказано ним в бесіді з начальником управління кадрів відповідача ОСОБА_2 , оскільки це унеможливлює її отримання.

Отже, з вказаних документів вбачається, що позивачем самостійно вчинялися дії щодо не отримання його трудової книжки, а відповідач як роботодавець виконав свій обов`язок щодо підготовки для вручення позивачу трудової книжки в день звільнення, тобто 11 березня 2021 р., проте, позивач відмовився від її отримання.

У зв`язку з тим, що позивач ухилився від отримання трудової книжки, відповідач листом від 16 березня 2021 р. №8/1-5247/ГР повідомив позивача про необхідність отримання трудової книжки та військового квитка офіцера запасу. Так, позивачу було запропоновано отримати зазначені документи у Службі персоналу (на правах управління) Департаменту з питань виконання кримінальних покарань за адресою: вул. Ю. Іллєнка, 81, м. Київ, каб. 321, з понеділка по четвер з 8 год. по 17 год. або у п`ятницю з 8 год. по 15:45 год.

31 березня 2021 р. позивач отримав трудову книжку, про що свідчить власноруч проставлений підпис позивача у книзі руху трудових книжок.

Отже, судом встановлено, що позивач при звільненні отримав трудову книжку та військовий квиток несвоєчасно не з вини відповідача.

Щодо позовної вимоги про зобов`язання відповідача поновити позивача на посаді, що є рівнозначною посаді старшого інспектора з особливих доручень відділу охорони та кінології Управління з питань організації охорони Департаменту з питань виконання кримінальних покарань, суд зазначає наступне.

Оскільки судом визнано протиправним та скасовано наказ про звільнення, то позивач підлягає поновленню на службі на посаді, що є рівнозначною посаді старшого інспектора з особливих доручень відділу охорони та кінології Управління з питань організації охорони Департаменту з питань виконання кримінальних покарань.

Згідно з вимогами ч. 1 ст. 235 Кодексу законів про працю України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Належним способом захисту порушених прав та інтересів позивача є поновлення позивача на посаді, що є рівнозначною посаді старшого інспектора з особливих доручень відділу охорони та кінології Управління з питань організації охорони Департаменту з питань виконання кримінальних покарань.

Визначаючись щодо дати, з якої позивача має бути поновлено на посаді, суд зазначає таке. Згідно з наказом відповідача від 10 березня 2021 року №305/ОС-21 позивача звільнено з Державної кримінально-виконавчої служби України на підставі п. 4 ч. 1 ст.77 Закону України «Про Національну поліцію» (у зв`язку із скороченням штатів) з 11 березня 2021 року. Беручи до уваги, що день звільнення вважається останнім днем служби, суд вважає, що позивач підлягає поновленню на раніше займаній посаді з дня, наступного за днем звільнення позивача зі служби в поліції, тобто з 12 березня 2021 року.

Суд при цьому звертає увагу, що вимогами п. 3 ч.1 ст. 256 КАС України передбачено, що негайно виконуються постанови суду про поновлення на посаді у відносинах публічної служби.

Ураховуючи викладене, суд дійшов висновку про необхідність звернення постанови суду до негайного виконання в частині поновлення на службі на посаді, що є рівнозначною посаді старшого інспектора з особливих доручень відділу охорони та кінології Управління з питань організації охорони Департаменту з питань виконання кримінальних покарань.

Щодо вимоги позивача про стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу, суд зазначає таке.

Відповідно до вимог статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Згідно з вимогами ч.2 ст.235 Кодексу законів про працю України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Відповідно до вимог частини першої статті 27 Закону України від 24 березня 1995 р. №108/95-ВР «Про оплату праці» порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Так, підпунктом «з» пункту 1 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року №100 (далі - Порядок №100), встановлено, що вказаний Порядок обчислення середньої заробітної плати застосовується у випадку вимушеного прогулу.

Пунктом 2 вказаного Порядку визначено, що обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв`язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.

Відповідно до вимог пункту 5 цього Порядку нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.

Згідно з вимогами пунктом 8 цього ж Порядку нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

З огляду на викладене, розрахунок середньоденної заробітної плати проводиться шляхом ділення заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин).

Суд зазначає, що тривалість вимушеного прогулу позивача, який утворився внаслідок протиправного звільнення позивача згідно наказу відповідача необхідно обраховувати з 12 березня 2021 р. (що є першим календарним днем після звільнення позивача) по 22 грудня 2021 р. (що є датою прийняття судом рішення про поновлення позивача на посаді), що становить 286 календарних днів.

З огляду на те, що позивача звільнено 11 березня 2021 року (останній робочий день), відповідно сума виплат за два календарні місяці роботи, для розрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу повинна обчислюватись виходячи з виплат за січень та за лютий 2021 року.

Так, відповідно до наявної у матеріалах справи довідки відповідача від 18 березня 2021 р. № 9/1-36 середньомісячне грошове забезпечення складає 35 607 грн. 84 коп. (за січень 2021 року в розмірі 15 773 грн. 79 коп. (31 календарний день) + за лютий 2021 року в розмірі 19 834 грн. 05 коп. = 35 607 грн. 84 коп. (28 календарних дня)). Суд звертає увагу, що середньоденна заробітна плата позивача обраховується з наступним чином: середня заробітна плата за останні два місяці роботи, згідно наданої довідки ділиться на кількість робочих днів за два місяці, які передували звільненню = середньоденна заробітна плата, отже, середньоденна заробітна плата позивача складає 35 607 грн. 84 коп./59 календарних дня = 603 грн. 52 коп.

Виходячи із поняття вимушеного прогулу, кількість днів вимушеного прогулу визначається з дня звільнення та до винесення судом рішення про поновлення на роботі незаконного звільненого працівника, в даному випадку з 12 березня 2021 року по 22 грудня 2021 року, що складає 286 календарних дня.

З огляду на наведене, грошове забезпечення позивача за час вимушеного прогулу повинно обраховуватися наступним чином: середньоденна (х) множиться на 286 календарних днів. У зв`язку з тим, що позовні вимоги задоволено в повному обсязі, а тому грошове забезпечення позивача за час вимушеного прогулу складає 603 грн. 52 коп. х 286 календарних дня = 172 606 грн. 72 коп.

А тому, суд вважає за необхідне задовольнити позовні вимоги в цій частині шляхом стягнення відповідача на користь позивача середній заробіток за весь час вимушеного прогулу починаючи з 12 березня 2021 р. (що є першим календарним днем після звільнення позивача) по 22 грудня 2021 р. (що є датою прийняття судом рішення про поновлення позивача на посаді) в розмірі 172 606 (сто сімдесят дві тисячі шістсот шість) грн. 72 коп.

Відповідно до вимог п. 2 ч. 1 ст. 371 КАС України негайно виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби – у межах суми стягнення за один місяць.

Суд враховує, що вказаним рішенням суду було поновлено позивача на посаді та стягнуто з відповідача на користь позивача середньомісячне грошове забезпечення за весь час вимушеного прогулу.

За таких обставин відповідач повинен допустити негайне виконання рішення суду в частині нарахування і виплати позивачу середньомісячного грошового забезпечення за весь час вимушеного прогулу – в межах розміру одного місячного грошового забезпечення.

Згідно з п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Відповідно до вимог ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Позивачем під час розгляду справи було надано належні та допустимі докази на підтвердження обґрунтованості позовних вимог, а наведені ним доводи не було спростовано відповідачем. Отже, в цій частині позовні вимоги є обґрунтованими, а тому позов підлягає задоволенню в повному обсязі.

Підстави для вирішення у цій справі питання щодо розподілу судового збору відсутні.

Щодо клопотання представника про відшкодування з відповідача витрат на правничу допомогу, суд зазначає наступне.

Згідно з вимогами ч. 1 ст. 132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Частиною 3 ст. 132 КАС України встановлено, що до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) сторін та їхніх представників, що пов`язані із прибуттям до суду; 3) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертиз; 4) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 5) пов`язані із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи.

Згідно з вимогами ч. 1 ст. 134 КАС України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За приписами п. 1 ч. 3 ст. 134 КАС України розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою.

Згідно з вимогами п. 2 ч. 3 ст. 134 КАС України розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Відповідно до вимог ч. 4 ст. 134 КАС України для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Частиною 5 ст. 134 КАС України визначено, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Частиною 6 ст. 134 КАС України передбачено, що у разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Згідно з вимогами ч. 7 ст. 134 КАС України у разі недотримання вимог щодо співмірності витрат суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на оплату робіт (послуг) спеціаліста, перекладача чи експерта, які підлягають розподілу між сторонами.

Приписи ст. 134 КАС України не виключають права суду перевіряти дотримання позивачем вимог ч. 5 ст. 134 щодо співмірності заявлених до стягнення витрат на професійну правничу допомогу.

Верховний Суд в додатковій постанові від 12 вересня 2018 р. (справа №810/4749/15) зазначив, що на підставі аналізу положень ст. 134 КАС України склад та розмір витрат на професійну правничу допомогу підлягає доказуванню в судовому процесі - сторона, яка хоче компенсувати судові витрати повинна довести та підтвердити розмір заявлених судових витрат, а інша сторона може подати заперечення щодо не співмірності розміру таких витрат. Результат та вирішення справи безпосередньо пов`язаний із позицією, зусиллям і участю в процесі представника інтересів сторони за договором. При цьому, такі надані послуги повинні бути обґрунтованими, тобто доцільність надання такої послуги та її вплив на кінцевий результат розгляду справи, якого прагне сторона, повинно бути доведено стороною в процесі.

Також Верховний Суд у постанові від 22 грудня 2018 р. (справа №826/856/18) зазначив про те, що розмір витрат на правничу допомогу встановлюється судом на підставі оцінки доказів щодо детального опису робіт, здійснених адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Тобто, питання розподілу судових витрат пов`язане із суддівським розсудом (дискреційні повноваження).

Крім того, у справі “East/WestAllianceLimited” проти України” Європейський суд із прав людини, оцінюючи вимогу заявника щодо здійснення компенсації витрат у розмірі 10 % від суми справедливої сатисфакції, виходив з того, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі “Ботацці проти Італії”, заява № 34884/97, п. 30).

У пункті 269 рішення у цій справі Суд зазначив, що угода, за якою клієнт адвоката погоджується сплатити в якості гонорару певний відсоток від суми, яку присудить позивачу суд - у разі якщо така сума буде присуджена та внаслідок якої виникають зобов`язання виключно між адвокатом та його клієнтом, не може бути обов`язковою для Суду, який повинен оцінити рівень судових та інших витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою.

Згідно з вимогами п. 4 ч. 1 ст. 1 Закону України “Про адвокатуру та адвокатську діяльність” від 5 травня 2012 р. № 5076-VI (далі – Закон № 5076) договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Таким чином, договір про надання правової допомоги укладається на такі види адвокатської діяльності як захист, представництво та інші види адвокатської діяльності.

Представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні (п. 9 ч. 1 ст. 1 Закону № 5076).

Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (п. 6 ч. 1 ст. 1 Закону № 5076).

Статтею 19 Закону № 5076 визначено, зокрема, такі види адвокатської діяльності як надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.

Відповідно до вимог ст. 30 Закону № 5076 гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Суд зазначає, що на підтвердження витрат, понесених на професійну правничу допомогу, мають бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг тощо), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі №826/1216/16.

Згідно з матеріалами справи між позивачем (замовником) та Адвокатським бюро "Юревич і Партнери" (Виконавець) укладено договір про надання правової допомоги №31-03/21/1 від 31 березня 2021 р.

Відповідно до пункту 1.1 розділу 1 цього договору виконавець бере на себе зобов`язання надати правову допомогу в обсязі та на умовах передбачених цим договором, а замовник зобов`язується оплатити замовлення в порядку та строки обумовлені сторонами.

Вартість послуг (гонорару) становить 12 000 грн. 00 коп. (п. 4.1 розділу 4 цього договору).

На підтвердження вказаних понесених витрат представником позивача надано квитанцію від 3 квітня 2021 р. №0.0.2075504057.1 на суму 12 000 грн. 00 коп.

Судом встановлено, що у відзиві представником відповідача зазначено, що позивачем не надано акти приймання-передачі послуг, що передбачено умовами договору, що підтвердив дійний час та дії, які вчиненні адвокатом для надання правової допомоги позивачу під час складання позовної заяви та представлення інтересів позивача в суді. Крім того, вказане б підтвердило дійсне понесення позивачем витрат на правничу допомогу у розмірі 12 000 грн. 00 коп. У зв`язку з цим, представник відповідача просить суд відмовити у задоволенні клопотання про відшкодування витрат на правничу допомогу.

Суд зазначає, що у пункті 269 Рішення у справі «East/WestAllianceLimited» проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що угода, за якою клієнт адвоката погоджується сплатити в якості гонорару певний відсоток від суми, яку присудить позивачу суд - у разі якщо така сума буде присуджена та внаслідок якої виникають зобов`язання виключно між адвокатом та його клієнтом, не може бути обов`язковою для Суду, який повинен оцінити рівень судових та інших витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою (див. вищезазначене рішення щодо справедливої сатисфакції у справі «Іатрідіс проти Греції» (Iatridis v. Greece), п. 55 з подальшими посиланнями).

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Виходячи з аналізу вищевказаних правових норм вбачається, що склад та розмір витрат на професійну правничу допомогу підлягає доказуванню в судовому процесі. Сторона, яка хоче компенсувати судові витрати повинна довести та підтвердити розмір заявлених судових витрат, а інша сторона може подати заперечення щодо не співмірності розміру таких витрат. Результат та вирішення справи безпосередньо пов`язаний із позицією, зусиллям і участю в процесі представника інтересів сторони за договором. При цьому, такі надані послуги повинні бути обґрунтованими, тобто доцільність надання такої послуги та її вплив на кінцевий результат розгляду справи, якого прагне сторона, повинно бути доведено стороною в процесі.

Щодо аргументів представника відповідача, що представником позивача не надано акти приймання-передачі послуг, суд зазначає, що сума між представником позивача та позивачем погоджена в п. 4 1 договору про надання правової допомоги №31-03/21/1 від 31 березня 2021 р. Крім того, факт понесення судових витрат підтверджено квитанцією про сплату позивачем домовленої суми, яка визначена у договорі. У зв`язку з цим, суд не бере до уваги аргументи представника відповідача про обов`язковість надання акту прийому-передачі послуг, як підставу для відмови у відшкодуванні витрат на правничу допомогу.

Таким чином, виходячи з конкретних обставин справи та враховуючи, що позов задоволено повністю, суд вважає за необхідне присудити на користь позивача витрати на правову допомогу в розмірі 12 000 грн. 00 коп.

Керуючись статтями 9, 14, 73, 74, 75, 76, 77, 78, 90, 143, 242- 246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

в и р і ш и в:

Адміністративний позов задовольнити повністю.

Визнати протиправним та скасувати наказ Департаменту з питань виконання кримінальних покарань від 10 березня 2021 року №305/ОС-21 щодо звільнення ОСОБА_1 з Державної кримінально-виконавчої служби України на підставі п. 4 ч. 1 ст.77 Закону України «Про Національну поліцію» (у зв`язку із скороченням штатів) з 11 березня 2021 року.

Поновити ОСОБА_1 на посаді, що є рівнозначною посаді старшого інспектора з особливих доручень відділу охорони та кінології Управління з питань організації охорони Департаменту з питань виконання кримінальних покарань, з 12 березня 2021 р.

Допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 (РНОКПП – НОМЕР_1 ) на посаді, що є рівнозначною посаді старшого інспектора з особливих доручень відділу охорони та кінології Управління з питань організації охорони Департаменту з питань виконання кримінальних покарань.

Стягнути з Департаменту з питань виконання кримінальних покарань (код ЄДРПОУ – 43501242) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП – НОМЕР_1 ) середній заробіток за весь час вимушеного прогулу починаючи з 12 березня 2021 р. по 22 грудня 2021 р. (по дату винесення рішення суду) в розмірі 172 606 (сто сімдесят дві тисячі шістсот шість) грн. 72 коп.

Допустити негайне виконання рішення суду в частині стягнення на користь ОСОБА_1 (РНОКПП – НОМЕР_1 ) середньомісячного грошового забезпечення за весь час вимушеного прогулу – в межах суми одного місячного грошового забезпечення.

Стягнути на користь ОСОБА_1 (РНОКПП – НОМЕР_1 )за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень – Департаменту з питань виконання кримінальних покарань (код ЄДРПОУ – 43501242) витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 12 000 (дванадцять тисяч) грн. 00 коп.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Повне найменування сторін:

Позивач – ОСОБА_1 , адреса: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податку – НОМЕР_1 .

Відповідач – Департамент з питань виконання кримінальних покарань, адреса: вул.. Юрія Іллєнка, 81, м. Київ, 04050, код ЄДРПОУ – 43501242.

Суддя Журавель В.О.

Дата складення рішення суду 22 грудня 2021 р.