Рішення № 101998743, 13.12.2021, Нововодолазький районний суд Харківської області

справа № 631/768/20

провадження № 2/631/238/21

З А О Ч Н Е Р І ШЕ Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

13 грудня 2021 року селище міського типу Нова Водолага

Нововодолазький районний суд Харківської області у складі:

головуючого судді Трояновської Т. М.

за участі секретаря судового засідання М`ячиної Ю. В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у залі судових засідань приміщення Нововодолазького районного суду Харківської області цивільну справу в порядку спрощеного позовного провадження за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , яка діє у своїх інтересах та як законний представник в інтересах неповнолітніх: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , із залученням в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Охоченської сільської ради Нововодолазького району Харківської області, Служби у справах дітей Старовірівської сільської ради Красноградського району Харківської області, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням,

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 звернулась до Нововодолазького районного суду Харківської області з позовом до ОСОБА_2 , яка діє у своїх інтересах та як законний представник в інтересах неповнолітніх: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ,в якому просить визнати останніх такими, що втратили право користування житловим приміщенням, розташованим за адресою: АДРЕСА_1 , стягнути з відповідача витрати по оплаті юридичних послугу розмірі 5410 гривень 00 копійок та витрати по сплаті судового збору.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначила, що вона є власником житлового будинку з надвірними будівлями, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 . Даний будинок був придбаний нею у 2006 році, що підтверджується договором купівлі-продажу житлового будинку та витягом від 29 грудня 2006 року. У вказаному будинку проживав її брат ОСОБА_6 , де зареєстрував своїх родичів. Навесні 2020 року брат позивача, ОСОБА_6 , помер. В будинку, розташованому за адресою: АДРЕСА_1 , були зареєстровані члени родини брата, а саме: ОСОБА_2 - дружина брата, ОСОБА_3 - син дружини брата, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 - рідні доньки брата (племінниці позивача).

Як вказала позивач, відповідачка та її діти не проживають у спірному житловому будинку протягом двох років. На сьогоднішній день будинок не придатний для проживання. В будинку пошкоджена система опалення, через не злиту воду протягом попередніх років та відсутність прогрівання будинку. Комунальними установами будинок відключено від електро та газопостачання. ОСОБА_2 та її діти фактично мешкають в селищі міського типу Золочів, Золочівського району, Харківської області. Діти відповідачки відвідують там шкільний заклад.

На звернення позивача з вимогою знятися з реєстрації за адресою: АДРЕСА_1 , врозумілої відповіді від відповідача не отримала, оскільки для останньої зняття з реєстрації не представляє інтересу. Враховуючи вищевикладені обставини, у позивача виникли проблеми з реалізацією її права розпоряджатись власним майном, тому вона змушена була звернутись за захистом до суду.

Відповідач, ОСОБА_2 , правом надати відзив на позовну заяву у відповідності до приписів статті 178 Цивільного процесуального кодексу України не скористалась.

Службою у справах дітей Старовірівської сільської ради Красноградського району Харківської області у відповідності до приписів статті 181 Цивільного процесуального кодексу України на адресу суду було надіслано пояснення щодо позовної заяви ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , яка діє у своїх інтересах та як законний представник в інтересах неповнолітніх: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , із залученням в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Охоченської сільської ради Нововодолазького району Харківської області, Служби у справах дітей Старовірівської сільської ради Красноградського району Харківської області, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, відповідно до якого Служба у справах дітей заперечує проти позовних вимог в частині визнання малолітніх ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , такими, що втратили право користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 , оскільки в цій частині позовні вимоги необґрунтовані та суперечать закону. Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства. Посилаючись на приписи статті 319 Цивільного кодексу України, статтей 19 та 177 Сімейного кодексу України зазначили, що діти члени сім`ї наймача або власника житлового приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем (а. с. 154 - 157).

Ухвалою Нововодолазького районного суду Харківської області від 14 вересня 2020 року відкрито провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , яка діє у своїх інтересах та як законний представник в інтересах неповнолітніх: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , із залученням в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: Охоченської сільської ради Нововодолазького району Харківської області, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, розгляд справи вирішено здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження.

Ухвалою Нововодолазького районного суду Харківської області від 05 липня 2021 року залучено до участі у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , яка діє у своїх інтересах та як законний представник в інтересах неповнолітніх: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , із залученням в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору: Охоченської сільської ради Нововодолазького району Харківської області, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Службу у справах дітей Старовірівської сільської ради Красноградського району Харківської області.

13 грудня 2021 року була постановлена ухвала про заочний розгляд цивільної справи за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , яка діє у своїх інтересах та як законний представник в інтересах неповнолітніх: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , із залученням в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Охоченської сільської ради Нововодолазького району Харківської області, Служби у справах дітей Старовірівської сільської ради Красноградського району Харківської області, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням.

Інших процесуальних дій (вжиття заходів забезпечення позову, зупинення і поновлення провадження тощо) у справі судом не вживалось.

Позивач, ОСОБА_1 , у судовому засіданні позовні вимоги підтримала у повному обсязі та пояснила, що останні два роки відповідач, ОСОБА_2 , та її діти в будинку, розташованому за адресою: АДРЕСА_1 , який є її приватною власністю, не проживають. Наразі будинок не придатний для проживання та позивач вирішила його продати. На звернення позивача з вимогою знятися з реєстрації за вищевказаною адресою, відповідач не реагує, бо для неї зняття з реєстрації не представляє інтересу. Як вказала позивач, у спірному житловому будинку мешкав її брат, який помер та саме він зареєстрував у будинку відповідача та її дітей, які на даний час фактично мешкають у селищі міського типу Золочів Золочівського району Харківської області та не відносяться до членів родини позивача.

В подальшому у судове засідання позивач, ОСОБА_1 , не з`явилась, хоча про дату, час та місце розгляду справи була повідомлена відповідно до приписів Цивільного процесуального кодексу України. Скориставшись правом, встановленим частиною 3 статті 211 Цивільного процесуального кодексу України,позивач через канцелярію суду надала заяву, яка була зареєстрована за вхідним № 3739/21 - вх. від 05 липня 2021 року, відповідно до якої відмовилась від позовних вимог в частині стягнення з ОСОБА_2 судових витрат по оплаті юридичних послуг у сумі 5410 гривень 00 копійок, просила надалі розгляд справи здійснювати за її відсутності, зазначивши, що не заперечує проти заочного розгляду справи (а. с. 124).

Відповідач, ОСОБА_2 , яка діє у своїх інтересах та як законний представник в інтересах неповнолітніх: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , у судові засідання не з`являлась, хоча про день, час та місце розгляду справи повідомлялась відповідно до приписів Цивільного процесуального законодавства України за адресою, вказаною у позовній заяві та довідках Охочанської сільської ради Нововодолазького району Харківської області. Згідно з даними поштових відділень УДППЗ «Укрпошта» судові повістки повернулися на адресу суду з відміткою про неможливість вручення - «за закінченням встановленого строку зберігання», «адресат відсутній за вказаною адресою». За таких обставин, відповідно до частини 1 статті 131 Цивільного процесуального кодексу України, відповідач ОСОБА_2 , вважається такою, що належним чином повідомлена про розгляд справи.

У судове засідання, що було призначено на 13 грудня 2021 року ОСОБА_2 , яка діє у своїх інтересах та як законний представник в інтересах неповнолітніх: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 також не з`явилась, хоча про день, час та місце розгляду справи додатково повідомлялась шляхом розміщення судового оголошення на офіційному вебсайті судової влади України (https://nv.hr.court.gov.ua/sud2028/pres-centr/11/1209759/).

Причини неявки відповідача суду не відомі. Відзив на позовну заяву відповідач відповідно до положень статті 178 Цивільного процесуального кодексу України не подала, за час розгляду справи у суді не цікавилась ходом її розгляду, ніяких клопотань на адресу суду не направляла.

Уповноважений представник Охоченської сільської ради Красноградського (колишнього Нововодолазького) району Харківської області у судове засідання не з`явився, хоча про день, час та місце розгляду справи повідомлялися відповідно до приписів Цивільного процесуального законодавства України. Скориставшись правом, встановленим частиною 3 статті 211 Цивільного процесуального кодексу України29 березня 2021 року на електронну адресу суду староста Охоченського старостинського округу № 5 Старовірівської сільської ради Красноградського району Харківської області Шестаков М. В. надіслав заяву, що була зареєстрована за вхідним № ЕП-475/21-вх., відповідно до якої з позовними вимогами ОСОБА_1 погодилися та не заперечував проти їх задоволення в повному обсязі, розгляд справи просив провести за відсутності представника старостинського округу (а. с. 101). Крім того, у довідках щодо підтвердження місця реєстрації відповідачів від 10 вересня 2020 року за № 369, № 370, № 371 та № 372, голова Охоченської сільської ради Красноградського (колишнього Нововодолазького) району Харківської області повідомив, що ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 зареєстровані за адресою: АДРЕСА_1 , але за даною адресою не мешкають (а. с. 45 - 48).

Уповноважений представник Служби у справах дітей Старовірівської сільської ради Красноградського району Харківської області у судове засідання теж не з`явився, хоча про дату, час та місце проведення судового засідання повідомлялися завчасно та належним чином у відповідності до приписів статті 128 Цивільного процесуального кодексу України. Скориставшись правом, передбаченим частиною 3 статті 211 Цивільного процесуального кодексу України,на електронну адресу суду 13 грудня 2021 року начальник Служби у справах дітей Старовірівської сільської ради Красноградського району Харківської області В. Несміян надіслала заву, що була зареєстрована за вхідним № ЕП-1899/21- вх., відповідно до якої просила здійснювати розгляд справи без представника третьої особи та при винесенні рішення врахувати інтереси малолітніх дітей (а. с. 167 - 168).

З цього приводу слід зазначити, що відповідно до пунктів 2 та 7 частини 2 статті 43 Цивільного процесуального кодексу України учасники справи зобов`язані сприяти своєчасному, всебічному, повному та об`єктивному встановленню всіх обставин справи та виконувати інші процесуальні обов`язки, визначені законом або судом.

Частиною 3 статті 131 Цивільного процесуального кодексу України передбачено, що у разі неповідомлення суду про причини неявки вважається, що учасники судового процесу не з`явилися в судове засідання без поважних причин.

Положеннями частини 1 статті 223 Цивільного процесуального кодексу України передбачено, що неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.

У разі повторної неявки в судове засідання відповідача, повідомленого належним чином, суд вирішує справу на підставі наявних у ній даних чи доказів (постановляє заочне рішення) (частина 4 статті 223 Цивільного процесуального кодексу України).

Крім того, відповідно до частини 1 статті 280 Цивільного процесуального кодексу України у зв`язку із неявкою в судове засідання відповідача, який належним чином повідомлений про час та місце розгляду справи, і від якого не надійшло заяви про розгляд справи за його відсутності, зі згоди позивача по справі, суд вирішив за можливе розглянути справу на підставі наявних в ній доказів та ухвалити заочне рішення.

При цьому, частиною 3 статті 211 Цивільного процесуального кодексу України передбачено, що особи, які беруть участь у справі, мають право заявити клопотання про розгляд справи за їх відсутності. Про наявність такого клопотання у позивача, а також представників третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, свідчить їх відповідні заяви долучені до матеріалів справи.

За таких обставин, приймаючи до уваги те, що підстав для визнання необхідним надання відповідачем та представниками третіх осіб особистих пояснень не має, а позивач у судовому засіданні їх вже надали, суд вважає за можливе розглянути справу та закінчити її розгляд по суті вимог за їх відсутності.

Вивчивши доводи, наведені у позовній заяві, всебічно, повно та об`єктивно з`ясувавши всі обставини справи в межах заявлених вимог, перевіривши їх доказами, які були безпосередньо досліджені у судовому засіданні, проаналізувавши зміст норм матеріального права, які врегульовують спірні правовідносини, суд виходить з наступних підстав та мотивів.

Вирішуючи спірні правовідносини суд виходить з того, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина 1 статті 2 Цивільного процесуального кодексу України).

Відповідно до положень частини 1 статті 4 Цивільного процесуального кодексу України кожна особа має право в порядку, встановленому цим кодексом, звернутись до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. При цьому, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим кодексом випадках (частина 1 статті 13 Цивільного процесуального кодексу України).

При цьому частиною 1 статті 77 вказаного нормативно - правового документа визначено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Частина 2 статті 129 Конституції України визначає основні засади судочинства, однією з яких згідно з пунктом 3 вказаної частини є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Аналогічні приписи передбачені частиною 3 статті 12 та частиною 1 статті 81 Цивільного процесуального кодексу України, відповідно до яких кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 82 цього кодексу.

Частиною 2 статті 77 та частиною 1 статті 82 Цивільного процесуального кодексу України встановлено, що предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання.

Із матеріалів справи судом встановлено, що ОСОБА_1 на праві приватної власності належить житловий будинок з надвірними будівлями, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується копією договору-купівлі житлового будинку, посвідченого 29 грудня 2006 року державним нотаріусом Нововодолазької державної нотаріальної контори Харківської області Змієвською Т. М., зареєстрованого в реєстрі за № 2424 (а. с. 24).

Відповідно до Витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно, наданого Нововодолазьким малим комунальним підприємством технічної інвентаризації, № витягу 13534506 від 12 лютого 2007 року, реєстраційний № 16561140, з якого вбачається, що ОСОБА_1 на праві приватної власності належить житловий будинок з надвірними будівлями, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , на підставі договору купівлі-продажу ВЕМ/268577/29.12.2006/Нововодолазька держконтора, реєстраційний № 2424, частка 1/1 (а. с. 23).

Приписами частини 4 статті 334 Цивільного кодексу України закріплено, що права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону.

Згідно копії довідки № 181, виданої 11 березня 2019 року Охоченською сільською радою Нововодолазького району Харківської області, вбачається, що у будинку ОСОБА_1 , розташованому в АДРЕСА_1 , зареєстровані: ОСОБА_2 , 1981 року народження, ОСОБА_3 , 2003 року народження, ОСОБА_4 , 2010 року народження, ОСОБА_5 , 2011 року народження, ОСОБА_6 , 1975 року народження, ОСОБА_7 , 1974 року народження (а. с. 20).

Відповідно до акту обстеження матеріально-побутових умов № 182, складеного 11 березня 2019 року депутатом Охоченської сільської ради Нововодолазького району Харківської області по виборчому округу № 1 Рильцевою Оленою Іванівною, в присутності свідків: ОСОБА_8 та ОСОБА_9 , при обстеженні домоволодіння, 1961 року забудови, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , що належить ОСОБА_1 , вставлено, що у будинку зареєстровані ОСОБА_2 , 1981 року народження, ОСОБА_3 , 2003 року народження, ОСОБА_4 , 2010 року народження, ОСОБА_5 , 2011 року народження, ОСОБА_6 , 1975 року народження, та ОСОБА_7 , 1974 року народження, але останні фактично за даною адресою не проживають півроку (а. с. 22).

З копії акту обстеження матеріально-побутових умов № 424, складеного 04 вересня 2020 року депутатом Охоченської сільської ради Нововодолазького району Харківської області по виборчому округу № 1 Рильцевою Оленою Іванівною, в присутності свідків: ОСОБА_8 та ОСОБА_10 , з`ясовано, що при обстеженні домоволодіння, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , що належить ОСОБА_1 , вставлено, що ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_7 , зареєстровані у вказаному житловому будинку, але фактично за даною адресою тривалий час не проживають (а. с. 126, 139).

Разом з тим з наданих позивачем доказів встановлено, що неповнолітні ОСОБА_5 , 2011 року народження, та ОСОБА_4 , 2010 року народження, з 01 вересня 2018 року навчаються у Комунальному закладі «Золочівський ліцей № 3» Золочівської селищної ради Харківської області, що підтверджується копіями довідок навчального закладу від 25 серпня 2020 року № 02-32/45, № 02-32/46 (а. с. 137, 138).

Під час вирішення спірних правовідносин суд виходить з того, що їх правове регулювання здійснюється нормами Конституції України, Цивільного кодексу України та Житлового кодексу Української РСР.

Так, з огляду на положення статті 47 Конституції України та статті 1 Житлового кодексу Української РСР кожен громадянин має право на житло.

Держава гарантує не тільки свободу його придбання, але й можливість стабільного користування житлом, його недоторканість, а також недопущення примусового позбавлення житла, не інакше, як на підставі закону і за рішенням суду.

У свою чергу, положеннями частини 4 статті 9 Житлового кодексу Української РСР закріплена гарантія кожного громадянина, відповідно до якої ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Наведена стаття Конвенції гарантує кожній особі право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення Європейського суду з прав людини від 24 листопада 1986 року у справі «Gillow v. the U.K.»), так і на наймача (рішення Європейського суду з прав людини від 18 лютого 1999 року у справі «Larkos v. Cyprus»).

Пункт 2 статті 8 Конвенції визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.

Суд зауважує, що зміст «трискладового тесту» для оцінки відповідності втручання у право особи європейським стандартам правомірності такого втручання охоплює такі критерії, які мають оцінюватися у сукупності: 1) законність вручання (згідно із законом); 2) легітимна мета (виправданість втручання загальним інтересом); 3) дотримання принципу пропорційності між використовуваними засобами і переслідуваною метою, тобто необхідність в демократичному суспільстві.

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine»), поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.

Згідно з прецедентною практикою Європейського суду з прав людини втручання держави становитиме порушення статті 8 Конвенції у випадку, якщо воно не переслідує законну мету і не є необхідним у демократичному суспільстві. Особа, якій загрожує виселення, має право на оцінку пропорційності цього заходу судом та оцінку її аргументів у зв`язку з цим.

Положеннями статті 1 Першого протоколу до Конвенції передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

У своїй діяльності Європейський суд з прав людини керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення Європейського суду з прав людини від 20 жовтня 2011 року у справі «Рисовський проти України» (заява № 29979/04), від 16 лютого 2017 року у справі «Кривенький проти України» (заява № 43768/07)).

Згідно статті 41 Конституції України та статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, та протоколів № № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном на власний розсуд учиняти щодо свого майна будь-які угоди відповідно до закону за своєю волею незалежно від волі інших осіб.

Так, у статті 41 Основного Закону України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Право власності - це право особи на річ (майно) яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном (частина 1 статті 316, частина 1 статті 317 Цивільного кодексу України).

Положеннями частин 1 та 2 статті 319 Цивільного кодексу України регламентовано, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь - які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Отже, відповідно до частини 1 наведеної вище норми права, правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Право власності, як суб`єктивне цивільне право, містить у своєму складі: правомочність на власні дії; правомочність вимоги від інших; та правомочність захисту.

Частинами 1 та 2 статті 321 Цивільного кодексу України регламентовано, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Права власника житлового будинку, квартири визначені статтею 383 Цивільного кодексу України та статтею 150 Житлового кодексу Української РСР, які передбачають право власника використовувати житло для власного проживання, проживання членів сім`ї, інших осіб і розпоряджатися своїм житлом на власний розсуд.

Обмеження чи втручання в права власника можливе лише з підстав, передбачених законом.

Відповідно до наданих доказів по справі достовірно встановлено, що позивач, ОСОБА_1 , є власником домоволодіння, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 .

Згідно з положеннями статті 391 Цивільного кодексу України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь яких усунень свого порушеного права від будь яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення, ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.

Легітимною метою у цій справі є захист прав власника житлового будинку, які гарантовані статтею 41 Конституції України, статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, а також статтями 317, 391 Цивільного кодексу України.

Отже, необхідно дотримуватися балансу між захистом права власності позивача та правом користування спірним житловим будинком відповідачами, які тривалий час не проживають у ньому.

Нормою статті 15 Цивільного кодексу України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

Особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права (стаття 16 Цивільного кодексу України).

Тлумачення наведених норм цивільного законодавства дає підстави для висновку про те, що в разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження майном, що перебуває у приватній власності, власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі звернутися до суду за захистом свого майнового права, зокрема з позовом про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні власністю шляхом визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, або шляхом виселення (негаторний позов).

Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у пункті 33 Постанови від 07 лютого 2014 року № 5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» роз`яснив, що застосовуючи положення статі 391 Цивільного кодексу України, відповідно до якої власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном, навіть якщо вони не пов`язані із позбавленням права володіння, суд має виходити із такого.

Відповідно до положень статей 391, 396 Цивільного кодексу України позов про усунення порушень права, не пов`язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню у разі, якщо позивач доведе, що він є власником або особою, яка володіє майном (має речове право) з підстави, передбаченої законом або договором, і що діями відповідача, не пов`язаними з позбавленням володіння, порушується його право власності чи законного володіння.

Такий позов підлягає задоволенню і в тому разі, коли позивач доведе, що є реальна небезпека порушення його права власності чи законного володіння зі сторони відповідача. При цьому суди повинні брати до уваги будь-які фактичні дані, на підставі яких за звичайних умов можна зробити висновок про наявність такої небезпеки.

Позов про усунення порушень права, не пов`язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню незалежно від того, на своїй чи на чужій земельній ділянці або іншому об`єкті нерухомості відповідач вчиняє дії (бездіяльність), що порушують право позивача.

Разом з тим варто врахувати, що у статті 406 Цивільного кодексу України унормовано питання припинення сервітуту.

Так, сервітут припиняється у разі, зокрема, спливу строку, на який було встановлено сервітут; припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту.

Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.

Положеннями статті 156 Житлового кодексу Української РСР передбачено, що члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. За згодою власника будинку (квартири) член його сім`ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім`ї. До членів сім`ї власника відносяться особи, зазначені в частині другій статті 64 цього кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім`ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.

Аналогічну норму містить також частина 1 статті 405 Цивільного кодексу України, відповідно до якої члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

За змістом зазначених норм право користування житлом, яке знаходиться у власності особи, мають члени сім`ї власника (подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Частиною 2 статті 405 Цивільного кодексу України обумовлено, що член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Системний аналіз положень статей 383, 391, 405 Цивільного кодексу України та положень статтей 150, 156 Житлового кодексу Української РСР у поєднанні зі статтею 64 Житлового кодексу Української РСР дає підстави дійти висновку, що положення статей 383 та 391 Цивільного кодексу України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на жиле приміщення, будинок, квартиру тощо, від будь-яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім`ї, а положення статті 405 Цивільного кодексу України та статтей 150, 156 Житлового кодексу Української РСР регулюють взаємовідносини власника жилого приміщення та членів його сім`ї, у тому числі у випадку втрати права власності власником, припинення з ним сімейних відносин або відсутності члена сім`ї власника без поважних причин понад один рік.

Із матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_2 та її діти: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 всилу приписів частини 2 статті 64 та частини 4 статті 156 Житлового кодексу Української РСР не є членами сім`ї власника житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , ОСОБА_1 , та не вели спільного господарства з останньою, що найменше з 2019 року мешкають окремо, доказів того, що відповідачі цікавляться житлом або сплачують будь-які комунальні послуги, суду не надано.

З матеріалів справи вбачається, що поштова кореспонденція, направлена судом на адресу реєстрації відповідача та її дітей, повернута без вручення з відміткою УДППЗ «Укрпошта» «за закінченням встановленого строку зберігання», «адресат відсутній».

Також судом не встановлено, що спірний житловий будинок ОСОБА_2 та її діти: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 залишили вимушено, що їм чинилися перешкоди в користуванні зазначеним будинком, що протягом строку не проживання на зазначеній житловій площі нею вживалися будь - які заходи щодо реалізації свого права на користування спірним житловим будинком, зокрема, фактів звернення до правоохоронних органів щодо захисту своїх прав чи інтересів або з позовом про усунення перешкод у користуванні спірним приміщенням (вселення) до суду.

Наявність поважних причин, з якими чинне законодавство України пов`язує можливість збереження житлового приміщення за відповідачами, судом також не встановлено.

Що стосується вимоги позивача про визнання неповнолітніх ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 (якому на час ухвалення рішення виповнилось 18 років), ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , такими, що втратили право на користування жилим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 , слід зазначити, що питання визначення місця проживання малолітніх та неповнолітніх регулюється положеннями статі 29 Цивільного кодексу України, яка визначає місце проживання фізичної особи в залежності від її віку. Так, відповідно до частини 3 вищенаведеної норми права, місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. Ця норма є імперативною, тобто дитина у віці від 10 до 14 років може бути зареєстрована лише з батьками, або з одним із батьків, якщо інше не є наслідком угоди.

В силу статті 160 Сімейного кодексу України місце проживання дитини визначається по місцю проживання батьків.

Таким чином, права неповнолітньої дитини є похідними від права батьків (або одного з них). Причини не проживання неповнолітньої дитини за місцем реєстрації не залежать від волі дитини, а тому неможливо встановити їх характер (поважні або неповажні) окремо для неповнолітньої дитини, незалежно від причин відсутності батьків.

Неповнолітня дитина не є самостійним суб`єктом житлових правовідносин, а набуття або втрата права користування житлом дитиною залежить від набуття або втрати такого права її батьками.

Як було встановлено вище ОСОБА_3 , неповнолітні ОСОБА_4 та ОСОБА_5 разом зі своєю матір`ю проживають у Золочівському районі Харківської області, де неповнолітні діти відвідують заклад освіти - Комунальний заклад «Золочівський ліцей № 3» Золочівської селищної ради Харківської області.

Статтею 3 Конвенції «Про права дитини» схваленою резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 44/25 від 20 листопада 1989 року та ратифікованою постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року №789-12, встановлено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, першочергова увага приділяється як найкращому забезпеченню інтересів дитини.

Кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України (стаття 8 Закону України від 26 квітня 2001 року № 2402 - ІІІ «Про охорону дитинства»).

Відповідно до частини 1 статті 18 та частини 1 статті 27 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789 - ХІІ, держави - учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.

На батьків покладається обов`язок забезпечення дітей всім необхідним, в тому числі житлом.

Системний аналіз наведених вище норм права дає підстави для висновку, що неповнолітня дитина не має права вільно та самостійно обирати місце свого проживання, і набуває право користування житлом за місцем проживання батьків, або одного з батьків, з ким вона проживає.

Отже, неповнолітня дитина не може бути самостійним відповідачем за позовом про визнання її такою, що втратила права користування житлом, та зберігає або втрачає таке право автоматично разом з батьками.

З урахуванням вищенаведеного, оцінивши допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок в їх сукупності за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженню наявних у справі доказів, суд приходить до висновку, що позовні вимоги знайшли своє підтвердження в судовому засіданні, а тому підлягають задоволенню в частині визнання ОСОБА_2 та неповнолітніх ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 такими, що втратили право користування житловим приміщенням, розташованим за адресою: АДРЕСА_1 .

Щодо вимоги ОСОБА_1 у частині зобов`язання зняти з реєстраційного обліку ОСОБА_2 та неповнолітніх ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , то суд дійшов висновку, що ця вимога не підлягає задоволенню за наступних підстав.

У постанові Верховного Суду України від 16 січня 2012 року по справі № 6-57цс11 зазначено, що вирішення питання про зняття особи з реєстраційного обліку залежить, зокрема, від вирішення питання про право користування такої особи житловим приміщенням відповідно до норм житлового та цивільного законодавства (статті 71, 72, 116, 156 Житлового кодексу УРСР, стаття 405 Цивільного кодексу України).

Отже у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, зокрема, шляхом зняття особи з реєстрації місця проживання, пред`явивши водночас одну із таких вимог:

1) про позбавлення права власності на житлове приміщення;

2) про позбавлення права користування житловим приміщенням;

3) про визнання особи безвісно відсутньою;

4) про оголошення фізичної особи померлою.

Закон України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» є спеціальним нормативно-правовим актом, який регулює правовідносини, пов`язані зі зняттям з реєстрації місця проживання, положення статті 7 цього Закону підлягають застосуванню до всіх правовідносин виникнення, зміни чи припинення яких пов`язані з юридичним фактом зняття з реєстрації місця проживання.

Відповідно до частини 1 статті 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» зняття з реєстрація місця проживання особи здійснюється органом реєстрації на підставі судового рішення, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, про виселення, про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою.

Приписами частини 1 статті 11 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», реєстрація місця проживання та місця перебування осіб здійснюється органом реєстрації.

Пунктом 26 Правил реєстрації місця проживання, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 02 березня 2016 року № 207, встановлено перелік підстав зняття з реєстрації місця проживання особи, серед яких є рішення суду, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, про виселення, про зняття з реєстрації місця проживання особи, про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою.

Таким чином, наявність рішення суду про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщення, дає підстави уповноваженому державному реєстраційному органу здійснити функції щодо зняття цієї особи з реєстрації.

Тому, суд приходить до переконання, що вимоги позивача ОСОБА_1 щодо зобов`язання зняти з реєстраційного обліку ОСОБА_2 та неповнолітніх ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , не підлягають задоволенню.

Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 суд відповідно до пункту 6 частини 1 статті 264 Цивільного процесуального кодексу України вважає за необхідне вирішити питання щодо розподілу між сторонами справи судових витрат.

Судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом (частини 1 та 2 статті 133 Цивільного процесуального кодексу України).

Відповідно до частини 1, підпункту 1 пункту 1 частини 2 статті 4 Закону України «Про судовий збір» судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.

За подання до суду позовної заяви немайнового характеру, яка подана фізичною особою, ставка судового збору складає 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

З матеріалів справи вбачається, що позивачем при подачі позовної заяви до суду було сплачено судовий збір на загальну суму 1681 гривня 60 копійок, що підтверджено квитанцією № 0.0.1823109391.1 від 03 вересня 2020 року, виданої Акціонерним товариством Комерційний банк «Приватбанк».

Частиною 1 статті 141 Цивільного процесуального кодексу України встановлено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову - на відповідача (пункт 1 частини 2 статті 141 Цивільного процесуального кодексу України).

З огляду на вищевикладене, суд приходить до висновку про необхідність стягнути з ОСОБА_2 судові витрати по сплаті судового збору в сумі 1681гривня 60 копійок.

Керуючись статтями 41, 47 Конституції України, статтями 150, 160 Сімейного кодексу України, статтями 16, 317, 383, 391, 396, 405 Цивільного кодексу України, статтями 1, 9, 150, 156 Житлового кодексу України, статтями 1 - 5, 10 - 13, 17 - 19, 23, 76 - 81, 89, 133, 141, 211, 214, частиною 3 статті 211, частиною 1 статті 223, статтею 247, пунктом 2 частини 1 та частиною 2 статті 258, статтею 259, статтями 263 - 265, 267, 268, частинами 5 та 11 статті 272, частинами 1 і 2 статті 273, статтями 280 - 283, частиною 1 статті 352, статтями 354, 355 Цивільного процесуального кодексу України, суд -

В И Р І Ш И В:

Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , яка діє у своїх інтересах та як законний представник в інтересах неповнолітніх: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , із залученням в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Охоченської сільської ради Нововодолазького району Харківської області, Служби у справах дітей Старовірівської сільської ради Красноградського району Харківської області, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням - задовольнити частково.

Визнати ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , та неповнолітніх ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 такими, що втратили право користування житловим приміщенням, розташованим за адресою: АДРЕСА_1 .

Стягнути з ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , сплачену суму судового збору у розмірі 1681 (однієї тисячі шістсот вісімдесят однієї) гривні 60 копійок.

В іншій частині позовним вимог - відмовити.

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача.

Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.

У разі залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення заочне рішення може бути оскаржене в загальному порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом України. У цьому разі строк на апеляційне оскарження рішення починає відраховуватися з дати постановлення ухвали про залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку шляхом подання апеляційної скарги до Харківського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне рішення не було вручене у день його проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом строків, встановлених цим Кодексом, не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.

Відомості щодо учасників справи, які не оголошуються при проголошенні рішення:

Позивач: ОСОБА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 , місце реєстрації: АДРЕСА_2 .

Відповідачі: ОСОБА_2 ,реєстраційний номер облікової картки платника податків в матеріалах справи відсутній, місце реєстрації: АДРЕСА_1

ОСОБА_3 ,реєстраційний номер облікової картки платника податків в матеріалах справи відсутній, місце реєстрації: АДРЕСА_1 .

ОСОБА_4 , реєстраційний номер облікової картки платника податків в матеріалах справи відсутній, місце реєстрації: АДРЕСА_1 .

ОСОБА_5 , реєстраційний номер облікової картки платника податків в матеріалах справи відсутній, місце реєстрації: АДРЕСА_1 .

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: Охоченський старостинський округ №5 Старовірівської сільської ради Харківської області, місцезнаходження: Харківська область, Красноградський (колишній Нововодолазький) район, село Охоче, вулиця Заозерна, будинок № 52, ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України 04398005.

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: Служба у справах дітей Старовірівської сільської ради Красноградського району Харківської області, місцезнаходження: Харківська область, Красноградський (колишній Нововодолазький) район, село Старовірівка, вулиця Центральна, будинок № 60, ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України 04398092.

Повний текст рішення складений та підписаний протягом п`яти днів з дня закінчення розгляду справи з урахуванням приписів частини 6 статті 259 Цивільного процесуального кодексу України, а саме 17 грудня 2021 року.

Суддя: Т. М. Трояновська