Рішення № 101753009, 30.11.2021, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

30.11.2021Справа № 910/9601/21За позовом Приватного акціонерного товариства «ФАКЕЛ»

до Товариства з обмеженою відповідальністю «ГРИФОН-ТРАНС ПЛЮС»

про визнання пункту договору недійсним,

Суддя Карабань Я.А.

Секретар судового засідання Федорова С.М.

Представники учасників справи:

від позивача: Коваленко М.О.;

від відповідача: Фоменко Г.В.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Приватне акціонерне товариство «ФАКЕЛ» (надалі - позивач) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «ГРИФОН-ТРАНС ПЛЮС» (надалі - відповідач), в якому просить суд визнати недійсним пункт 6.2.11. договору №050520 на транспортно-експедиторське обслуговування від 05.05.2020.

Позовні вимоги, з посиланням на ст.15, 16, 203, 215 Цивільного кодексу України, мотивовані тим, що пункт 6.2.11. договору №050520 на транспортно-експедиторське обслуговування від 05.05.2020, суперечить приписам ст.61 Конституції України щодо заборони подвійної відповідальності за одне і те саме правопорушення та п.5 ч.3 ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів» щодо непропорційно великої суми компенсації, що є підставою для визнання вказаного пункту договору недійсним.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 22.06.2021 дану позовну заяву залишено без руху, встановлено позивачу строк для усунення недоліків позовної заяви протягом п`яти днів з дня вручення даної ухвали.

25.06.2021 на електронну адресу суду від позивача надійшла заява про усунення недоліків (30.06.2021 засобами поштового зв`язку надійшов оригінал заяви з додатками).

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 01.07.2021 прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження в справі № 910/9601/21, розгляд справи постановлено здійснювати за правилами загального позовного провадження та підготовче засідання призначено на 28.07.2021.

22.07.2021 від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому останній заперечує проти позовних вимог. Також надійшло клопотання про відкладення підготовчого засідання та проведення розгляду справи в режимі відеоконференції.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 23.07.2021 у задоволенні клопотання відповідача про участь у засіданнях у режимі відеоконференції в справі №910/9601/21 відмовлено.

Засідання призначене на 28.07.2021 не відбулося, в зв`язку із перебуванням судді Карабань Я.А. на лікарняному.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 29.07.2021 продовжено строк підготовчого провадження на 30 днів та підготовче засідання призначено на 21.09.2021.

У підготовче засідання 21.09.2021 з`явились представники учасників справи, враховуючи відсутність клопотань та повідомлень учасників судового процесу про намір вчинити дії, строк вчинення яких обмежений підготовчим провадженням, суд протокольною ухвалою закрив підготовче провадження та призначив справу до судового розгляду по суті на 27.10.2021.

У судове засідання 27.10.2021 з`явився представник позивача, представник відповідача в засідання з`явився, про день та час розгляду справи повідомлений належним чином. Ухвалою Господарського суду міста Києва від 27.10.2021 відкладено судове засідання на 30.11.2021.

У судовому засіданні 30.11.2021 представник позивача надала пояснення по суті позовних вимог та позов просила задовольнити, представник відповідача заперечував проти задоволення позову в повному обсязі.

У судовому засіданні 30.11.2021 відповідно до ст. 240 Господарського процесуального кодексу України проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши надані документи та матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, з`ясувавши обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши в сукупності докази, які мають значення для розгляду справи та вирішення спору по суті, суд

ВСТАНОВИВ:

05.05.2020 між відповідачем (експедитор) та позивачем (замовник) було укладено договір на транспортно-експедиторське обслуговування № 050520, відповідно до п.1.1. якого експедитор, діючи за дорученням замовника, в межах цього договору надає послуги замовнику з організації перевезень найманим та орендованим вантажним транспортом, згідно із діючим законодавством України, вимог міжнародних Конвенцій та Угод в сфері міжнародних перевезень.

Відповідно до п. 2.1. договору на підставі цього договору експедитор надає одну або декілька послуг: організує перевезення вантажів вантажним транспортом по території України та зарубіжних країн на підставі відповідних заявок замовника; за погодженням із замовником виконує інші доручення замовника.

Пунктом 5.1. договору передбачено, що вартість перевезення та інших послуг обумовлюється у окремих заявках замовника, що направляються експедитору, які є невід`ємною частиною даного договору.

Згідно з п. 5.4. договору ціни, що відповідають кожному конкретному перевезенню (групі однотипних перевезень), погоджуються перед кожним перевезенням (групою перевезень).

Відповідно до п. 5.7. договору фактом отримання вантажу є штамп вантажоотримувача, вказаного в заявці, у супровідних документах (CMR, TTH, або підписаний акт виконаних робіт уповноваженими особами представників замовника та експедитора).

Пунктом 5.9. договору передбачено, що оплата штрафів, та інших платежів, що зазначені в пп. 6.2.1.-6.2.6. договору, здійснюється замовником протягом 3-х банківських днів з моменту отримання рахунку експедитора.

Згідно з п.5.10. договору після закінчення перевезення (здачі вантажу вантажовласнику, вказаному в заявці) експедитор повинен направити замовнику оригінали наступних документи згідно п. 2.4. договору: акт виконаних робіт (вказати в ньому номери транспортного засобу та маршрут перевезення); рахунок-фактура за надані послуги.

Відповідно до п.6.1.1. договору сторони несуть взаємну відповідальність за невиконання чи неналежне виконання обов`язків по даному договору.

Замовник зобов`язаний сплатити експедитору за понаднормові простої транспортного засобу, що виникли з вини замовника, в шляху слідування (простій на кордоні, неправильне оформлення товарно-транспортних документів та ін.) чи на місцях завантаження/розвантаження, митного оформлення, за кожну почату добу понаднормового простою 100 євро по курсу НБУ при міжнародному перевезенні, 1 000, 00 грн при перевезенні по території України або суму, обумовлену в наданій замовником експедитору заявці, що є невід`ємною частиною договору. Нормативними вважаються строки, вказані в п.4.6. договору (п.6.2.1. договору).

У випадку відмови замовника від завантаження транспортного засобу, який було надано експедитором під завантаження згідно підтвердженій заявці, замовник відшкодовує експедитору витрати, які пов`язані з подачею і поверненням автомобіля, на умовах, що зазначені в п.6.2.2. договору, а також штраф у розмірі 100 євро при міжнародному перевезенні (штраф сплачується згідно п.5.9. договору в гривні по курсу Національного банку України на день виставлення рахунку) та 1000, 00 грн при перевезенні в межах України (п.6.2.4.).

Відповідно до п.6.2.5. договору всі додаткові витрати, які виникли під час перевезення і пов`язані з характером вантажу, сплачуються замовником при пред`явлені експедитором відповідних фінансових документів.

Згідно із п.6.2.6. договору експедитор, в разі запізнення автотранспорту на завантаження/розвантаження, сплачує замовнику штраф, обумовлений в заявці.

У випадку відмови експедитора від подачі автотранспорту на завантаження/розвантаження по підтвердженій заявці, він сплачує замовнику штраф у розмірі 100 євро. Експедитор має право відмовитись від підтвердженої заявки за 24 години до подачі автотранспорту без використання в його адресу будь-яких штрафних санкцій (п.6.2.7. договору).

Відповідно до п. 6.2.11. договору у випадку затримки оплати, передбаченої розділом 5 договору, замовник сплачує експедитору штраф в розмірі 100% від загальної вартості наданих послуг по договору, а також від зобов`язань, що зазначені в п.п. 6.2.1.-6.2.5. договору.

Згідно з п. 6.2.12. договору в разі прострочення платежу, винна сторона сплачує іншій стороні пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ за кожний день прострочення в межах строків, передбачених ч. 6 ст. 232 ГК України.

Договір вступає в силу з моменту підписання його сторонами згідно п.9.1. договору і діє до 31.12.2021, а в частині розрахунків - до повного розрахунку між сторонами. У випадку, якщо за 30 днів до завершення дії договору жодна із сторін письмово не повідомила іншу сторону про намір припинити дію договору, то термін дії договору автоматично продовжується на один календарний рік (п.9.7. договору).

Позивач, звертаючись до суду з позовом зазначає, що нарахування штрафу в розмірі 100% від загальної вартості наданих послуг по договору подвоює відповідальність передбачену п.п.6.2.1.-6.2.5. договору, а також п.6.2.12. договору передбачено сплату пені, що суперечить положенням ст.61 Конституції України щодо заборони подвійної відповідальності за одне і те саме правопорушення та п.5 ч.3 ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів» щодо непропорційно великої суми компенсації, що є підставою для визнання вказаного пункту договору недійсним.

Відповідно до статті 16 Цивільного кодексу України, статті 20 Господарського кодексу України визнання правочину недійсним є одним із передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів, а загальні вимоги щодо недійсності правочину визначено статтею 215 цього Кодексу.

Згідно частини 3 статті 215 Цивільного кодексу України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Стаття 203 Цивільного кодексу України встановлює загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину.

Частинами 1-3, 5 та 6 статті 203 Цивільного кодексу України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Як підтверджено матеріалами справи, між позивачем та відповідачем укладений договір на транспортно-експедиторське обслуговування № 050520 від 05.05.2020.

Відповідно до ч.1 ст.173 Господарського кодексу України, господарським визнається зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона, у тому числі боржник) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб`єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку.

Згідно з частиною 1 статті 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Принцип свободи договору викладений у статтях 6 та 627 Цивільного кодексу України, згідно яких сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Частиною 7 статті 179 Господарського кодексу України передбачено, що господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

Статтею 180 Господарського кодексу України визначено, що зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов`язань, які погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов`язкові умови договору відповідно до законодавства.

Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.

При укладенні господарського договору сторони зобов`язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

Відповідно до вимог статті 6 Цивільного кодексу України сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства. Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

В укладеному договорі сторони погодили всі істотні умови, а також у розділі 6 договору, сторони погодили умови щодо відповідальності сторін у разі порушення (невиконання або неналежного виконання) взятих на себе зобов`язань.

Так, пунктом 6.2.11. договору, сторонами погоджено, що у випадку затримки оплати, передбаченої розділом 5 договору, замовник сплачує експедитору штраф в розмірі 100% від загальної вартості наданих послуг по договору, а також від зобов`язань, що зазначені в п.п. 6.2.1.-6.2.5. договору.

У пунктах 6.2.1.-6.2.5. зазначено наступне:

- замовник зобов`язаний сплатити експедитору за понаднормові простої транспортного засобу, що виникли з вини замовника, в шляху слідування (простій на кордоні, неправильне оформлення товарно-транспортних документів та ін.) чи на місцях завантаження/розвантаження, митного оформлення, за кожну почату добу понаднормового простою 100 євро по курсу НБУ при міжнародному перевезенні, 1 000, 00 грн при перевезенні по території України або суму, обумовлену в наданій замовником експедитору заявці, що є невід`ємною частиною договору. Нормативними вважаються строки, вказані в п.4.6. договору (п.6.2.1.);

- у випадку виникнення перевантаження на осі, яке виникло з вини замовника, замовник зобов`язується відшкодувати штрафи за перевищення допустимої загальної маси транспортного засобу чи допустимих навантажень на осі автопоїзду, які підтверджені відповідним документами (п.6.2.3.);

- у випадку відмови замовника від завантаження транспортного засобу, який було надано експедитором під завантаження згідно підтвердженій заявці, замовник відшкодовую експедитору витрати, які пов`язані з подачею і поверненням автомобіля, на умовах, що зазначені в п.6.2.2. договору, а також штраф у розмірі 100 євро при міжнародному перевезенні (штраф сплачується згідно п.5.9. договору в гривні по курсу Національного банку України на день виставлення рахунку) та 1 000, 00 грн при перевезенні в межах України (п.6.2.4);

- всі додаткові витрати, які виникли під час перевезення і пов`язані з характером вантажу, сплачуються замовником при пред`явлені експедитором відповідних фінансових документів (п.6.2.5.).

Також пунктом 6.2.12. договору сторони погодили, що в разі прострочення платежу, винна сторона сплачує іншій стороні пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ за кожний день прострочення в межах строків, передбачених ч. 6 ст. 232 ГК України.

Приписами статей 525, 526 Цивільного кодексу України, статті 193 Господарського кодексу України визначено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутністю таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Видами забезпечення виконання зобов`язання за змістом положень частини 1 статті 546 Цивільного кодексу України є порука, гарантія, застава, притримання, завдаток та, зокрема, неустойка, а частиною 2 цієї норми визначено, що договором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечення виконання зобов`язання.

Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що перелік забезпечувальних заходів для належного виконання зобов`язання не є вичерпним і сторони, використовуючи принцип свободи договору, передбачений статтею 627 Цивільного кодексу України, мають право встановити й інші, окрім тих, що передбачені частиною першою статті 546 Цивільного кодексу України, засоби, які забезпечують належне виконання зобов`язання, за умови, що такий вид забезпечення не суперечить закону.

У відповідності до ст. 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Відповідно до ст.61 Конституції України ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.

Частина 1 статті 216 Господарського кодексу України визначає, що учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.

За приписами частини першої статті 230 Господарського кодексу України штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання.

Відповідно до частини 1 статті 231 Господарського кодексу України законом щодо окремих видів зобов`язань може бути визначений розмір штрафних санкцій, зміна якого за погодженням сторін не допускається.

Згідно із частиною 4 статті 231 Господарського кодексу України розмір штрафних санкцій встановлюється законом, а в разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в передбаченому договором розмірі. При цьому, розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов`язання або в певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов`язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

Тобто, право встановити в договорі розмір та порядок нарахування штрафних санкцій надано сторонам частиною четвертою статті 231 Господарського кодексу України.

За приписами ч. 1 ст. 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання.

Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання (ч. 2 ст. 549 Цивільного кодексу України).

Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання (ч.3 ст.549 Цивільного кодексу України).

За змістом приписів параграфу 2 глави 49 Цивільного кодексу України особливість пені полягає у тому, що вона нараховується з першого дня прострочення та до дня виконання зобов`язання. Період, за який нараховується пеня за порушення зобов`язання, її розмір збільшується залежно від тривалості порушення зобов`язання. Тобто, вона може нараховуватись на суму невиконаного або неналежно виконаного грошового зобов`язання протягом усього періоду прострочення, якщо інше не вказано у законі чи в договорі.

На відміну від пені, штраф застосовується одноразово у випадку порушення боржником зобов`язання. Тоді як пеня, як різновид неустойки, характеризується триваючим характером - нарахування пені за кожний день прострочення.

Так, кваліфікуючими ознаками штрафу є: а) можливість установлення за будь-яке порушення зобов`язання: невиконання або неналежне виконання (порушення умов про кількість, якість товарів, робіт (послуг), виконання зобов`язання неналежним чином тощо); б) обчислення у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання.

Суд зазначає, що такий вид забезпечення виконання зобов`язання як пеня, її розмір та спосіб визначення встановлено частиною 3 статті 549 Цивільного кодексу України, частиною 6 статті 231 Господарського України та статтями 1, 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань", а право встановити у договорі розмір та порядок нарахування штрафу надано сторонам частиною 4 статті 231 Господарського кодексу України. Можливість одночасного стягнення пені та штрафу за порушення окремих видів господарських зобов`язань передбачено частиною 2 статті 231 Господарського кодексу України. При цьому в інших випадках порушення виконання господарських зобов`язань чинне законодавство не встановлює для учасників господарських відносин обмежень передбачати в договорі можливість одночасного стягнення пені та штрафу, що узгоджується зі свободою договору, встановленою статтею 627 Цивільного кодексу України, тобто коли сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Тобто, можливість одночасного стягнення пені та штрафу за порушення окремих видів господарських зобов`язань не лише не заборонено, але й передбачено частиною другою статті 231 Господарського кодексу України.

При цьому щодо порушення виконання господарських зобов`язань чинне законодавство не встановлює для учасників господарських відносин обмежень передбачати в договорі можливість одночасного стягнення пені та штрафу, що узгоджується зі свободою договору, передбаченою статтею 627 Цивільного кодексу України, тобто коли сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно одночасне стягнення з учасника господарських відносин, який порушив господарське зобов`язання за договором, штрафу та пені не суперечить статті 61 Конституції України, оскільки згідно зі статтею 549 Цивільного кодексу України пеня та штраф є формами неустойки, а відповідно до статті 230 Господарського кодексу України - видами штрафних санкцій, тобто не є окремими та самостійними видами юридичної відповідальності. У межах одного виду відповідальності може застосовуватися різний набір санкцій.

Наведена правова позиція викладена у постановах Верховного Суду, зокрема від 22.03.2018 у справі №911/1351/17, від 02.04.2019 у справі № 917/194/18, від 17.05.2018 у справі №910/6046/16, від 28.08.2019 у справі №910/11944/18 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 01.06.2021 у справі №910/12876/19.

Отже, норми чинного законодавства України не містять прямої заборони законодавця щодо одночасного застосування такого виду забезпечення виконання зобов`язання, як пеня та штраф, суб`єкти господарських відносин при укладенні договору наділені законодавцем правом забезпечення виконання господарських зобов`язань встановленням окремого виду відповідальності - договірної санкції, за невиконання чи неналежне виконання договірних зобов`язань, зокрема, пені та штрафу, передбачених п.6.2.11. та 6.2.12. договору.

Також є необґрунтованим посилання позивача на те, що пункт 6.2.11. подвоює відповідальність передбачену пунктами 6.2.1.-6.2.5. договору, оскільки як установлено судом зазначеними вище пунктами передбачено сплату додаткових витрат, що виникнуть при перевезенні, а пункт 6.2.4. також передбачає штраф за негрошове зобов`язання, а саме у випадку відмови замовника від завантаження транспортного засобу, який було надано експедитором під завантаження згідно підтвердженій заявці, тоді як пункт 6.2.11. передбачає відповідальність за грошове зобов`язання - затримку оплати.

З урахуванням наведеного, спільне застосування пені та штрафу, передбачених пунктами.6.2.11. та 6.2.12. договору, а також стягнення додаткових витрат та штрафу передбачених пунктами 6.2.1.-6.2.5. договору не вважається подвійним притягненням до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення, а отже не суперечить приписам статті 61 Конституції України та не може бути підставою для визнання пункту 6.2.11. договору недійсним.

Крім цього, суд відхиляє твердження позивача відносно того, що штраф встановлений пунктом 6.2.1. суперечить п.5 ч.3 ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів» щодо непропорційно великої суми компенсації, що, на його думку, є окремою підставою для визнання вказаного пункту договору недійсним, з огляду на таке.

Так, у преамбулі Закону України «Про захист прав споживачів» зазначено, що цей Закон регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів.

Згідно із п.5 ч.3 ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів» несправедливими є, зокрема, умови договору про встановлення вимоги щодо сплати споживачем непропорційно великої суми компенсації (понад п`ятдесят відсотків вартості продукції) у разі невиконання ним зобов`язань за договором.

Відповідно до п.22 ч.1 ст.1 Закону України «Про захист прав споживачів» споживач - фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника.

Як зазначено судом вище позивач є замовником за договором на транспортно-експедиторське обслуговування № 050520 від 05.05.2020, що укладений між двома юридичними особами, з метою отримання прибутку, а тому даний договір не підпадає під правове регулювання ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів» щодо визнання недійсними умов договорів, що обмежують права споживача.

Суд зазначає, що справедливість, добросовісність, розумність належать до загальних засад цивільного законодавства, передбачених статтею 3 Цивільного кодексу України, які обмежують свободу договору, встановлюючи певну межу поведінки учасників цивільно-правових відносин. Ці загальні засади втілюються в конкретних нормах права та умовах договорів, регулюючи конкретні ситуації таким чином, коли кожен з учасників відносин зобов`язаний сумлінно здійснювати свої цивільні права та виконувати цивільні обов`язки, захищати власні права та інтереси, а також дбати про права та інтереси інших учасників, передбачати можливість завдання своїми діями (бездіяльністю) шкоди правам та інтересам інших осіб, закріпляти можливість адекватного захисту порушеного цивільного права або інтересу.

Підставою, яка породжує обов`язок сплатити неустойку, є порушення боржником зобов`язання (стаття 610, пункт 3 частини першої статті 611 Цивільного кодексу України).

Суд вважає за необхідне наголосити, що при належному виконанні договірних зобов`язань штрафна санкція у вигляді штрафу, що передбачений п.6.2.11. договору не застосовується.

З урахуванням усіх встановлених обставин у їх сукупності суд дійшов висновку про недоведеність позивачем обставин, з якими чинне законодавство пов`язує недійсність правочину (пункту договору), в зв`язку з чим пред`явлені позовні вимоги задоволенню не підлягають.

Надаючи оцінку іншим доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до п.5 ч.4 ст.238 Господарського процесуального кодексу України у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.

Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994 Європейського суду з прав людини у справі "Руїс Торіха проти Іспанії"). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах від 13.03.2018, від 24.04.2019, від 05.03.2020 Верховного Суду по справах №910/13407/17, №915/370/16 та №916/3545/15.

Відповідно до положень ст. 2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. При цьому, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, згідно положень ст. 74 Господарського процесуального кодексу України. Згідно зі ст. 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Згідно із ст. 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

З огляду на викладене вище, всі інші заяви, клопотання, доводи та міркування учасників судового процесу залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як необґрунтовані, безпідставні та такі, що не спростовують висновків суду.

Підсумовуючи вищенаведене, суд у повному обсязі відмовляє в задоволенні позову Приватного акціонерного товариства «ФАКЕЛ».

Судовий збір за розгляд справи відповідно до ст.129 Господарського процесуального кодексу України покладається на позивача.

Керуючись ст. 73, 74, 76-79, 86, 129, 232, 233, 237, 238, 240 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

1. У задоволенні позову відмовити повністю.

2. Рішення набирає законної сили відповідно до ст. 241 ГПК України та може бути оскаржено у порядку і строк, встановлені ст. 254, 256, 257 ГПК України.

Повний текст складено та підписано 09.12.2021.

Суддя Я.А.Карабань