Рішення № 101681173, 07.12.2021, Вінницький окружний адміністративний суд

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 грудня 2021 р. Справа № 120/9709/21-а

Вінницький окружний адміністративний суд у складі судді Сала Павла Ігоровича, розглянувши у м. Вінниці в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (в письмовому провадженні) адміністративну за позовом ОСОБА_1 до Управління Державної міграційної служби у Вінницькій області про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

17.08.2021 поштою до суду надійшла позовна заява ОСОБА_2 до Головного управління ДФС у Вінницькій області про визнання протиправними дій відповідача щодо винесення вимоги за № Ф-5862-58 від 13.05.2019 про сплату боргу (недоїмки) з єдиного внеску в розмірі 21030,90 грн та скасування цієї вимоги.

Позовні вимоги обґрунтовуються тим, що 04.08.2021 позивач звернувся до Хмільницького міськрайонного відділу ДВС у Хмільницькому районі Вінницької області Центрально-Західного міжрегіонального управління юстиції (м. Хмельницький) із заявою, в якій просив повідомити, чи перебувають на примусовому виконанні у відділ виконавчі документи про стягнення з нього певної заборгованості (коштів). У відповідь на це звернення виконавча служба видала позивачу копії виконавчого провадження № 59586061 від 18.07.2019 про стягнення з ОСОБА_2 боргу (недоїмки) з єдиного внеску в сумі 21030,90 грн на підставі вимоги Головного управління ДФС у Вінницькій області № Ф-5862-58У від 13.05.2019.

Позивач вважає вказану вимогу протиправною та зазначає, що він не є фізичною особою-підприємцем, підприєницької діяльності не здійснював та доходів від неї не отримував. Тому, на думку позивача, у нього відсутній обов`язок зі сплати єдиного внеску за спірний період, нарахованого згідно з оскаржуваною вимогою.

При цьому позивач посилається на правову позицію Верховного Суду, наведену у постанові від 04.12.2019 у справі № 440/2149/19.

У позовній заяві позивач також заявив клопотання про зупинення примусового виконання оскаржуваної вимоги, посилаючись на те, що на підставі неї Хмільницьким міськрайонним відділом державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Вінницькій області відкрите та здійснюється виконавче провадження ВП № 59586061.

Вказане клопотання суд розцінив як заяву позивача про забезпечення позову шляхом зупинення стягнення на підставі виконавчого документа або іншого документа, за яким стягнення здійснюється у безспірному порядку (п. 5 ч. 1 ст. 151 КАС України).

Ухвалою суду від 19.08.2021 зазначену заяву залишено без розгляду на підставі положень ч. 7 ст. 154 КАС України, оскільки позивач не виконав вимог ч. 4 ст. 152 КАС України та не надав доказів сплати судового збору за подання до адміністративного суду заяви про забезпечення позову в розмірі 681,00 грн.

Ухвалою суду від 25.08.2021 відкрито провадження у справі за позовом ОСОБА_2 та прийнято рішення розглядати справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні). Цією ж ухвалою відмовлено у задоволенні клопотання позивача про поновлення строку звернення до адміністративного суду, оскільки суд дійшов висновку, що позивачем такий строк не пропущено.

Крім того, вказаною ухвалою відповідачу встановлено 15-денний строк з дня вручення ухвали для подання відзиву з дотриманням вимог, передбачених ст. 162 КАС України.

02.09.2021 копію даної ухвали та копію позовної заяви з доданими до неї документами надіслано на офіційну електронну адресу відповідача.

02.09.2021 секретарем судового засідання отримано підтвердження від відповідача про отримання зазначених документів, про що складено відповідну довідку.

Втім, відзив на позовну заяву до суду не надходив, а тому суд на підставі положень ч. 6 ст. 162 КАС України вирішує справу за наявними матеріалами.

Відповідно до ч. 5 ст. 250 КАС України датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення.

Вивчивши матеріали справи у їх сукупності, оцінивши доводи позивача на підтримку заявлених позовних вимог, суд встановив таке.

Згідно з відомостями з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань позивач ОСОБА_2 (ідентифікаційний код НОМЕР_1 ) зареєстрований як фізична особа-підприємець 27.06.2008, номер запису 21690000000001055. Вид діяльності 52.62.0: "Роздірбна торгівля з лотків та на ринках". Цього ж дня позивача взято на податковий облік як платника єдиного внеску.

04.08.2021 у Хмільницькому міськрайонному відділі ДВС у Хмільницькому районі Вінницької області Центрально-Західного міжрегіонального управління юстиції (м. Хмельницький) позивач отримав копії матеріалів виконавчого провадження виконавчого провадження № 59586061, відкритого 18.07.2019 про стягнення з позивача боргу (недоїмки) з єдиного внеску в сумі 21030,90 грн на підставі вимоги Головного управління ДФС у Вінницькій області № Ф-5862-58У від 13.05.2019 про сплату боргу (недоїмки).

11.08.2021 до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань внесено відомості про реєстрацію припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 , номер запису: 2001790060001004919, підстава: власне рішення.

На наступний день, 12.08.2021 позивач поштою надіслав до суду позовну заяву про скасування вимоги Головного управління ДФС у Вінницькій області № Ф-5862-58У від 13.05.2019.

Отже, судом встановлено, що в період з 27.06.2008 до 11.08.2021 позивач був зареєстрований як фізична особа, яка здійснює підприємницьку діяльність (фізична особа-підприємець).

Водночас оскаржувана вимога сформована на підставі даних інформаційної системи органу доходів і зборів станом на 30.04.2019, стосується несплати позивачем як фізичною ообою-підприємцем єдиного внеску за період 2017-2018 рр. та I квартал 2019 року, а її прийняття обумовлюється змінами у законодавстві, які набули чинності з 01.01.2017 та згідно з якими базою для нарахування ЄСВ для фізичних осіб-підприємців, які обрали спрощену систему опоадткування, є дохід від господарської діяльності, але за будь-яких умов розмір єдиного внеску не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску за місяць.

Відтак, надаючи оцінку встановленим обставинам справи, суд керується такими мотивами.

Правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку визначає Закон України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування" від 8 липня 2010 року № 2464-VI (далі - Закон № 2464-VI, у редакції чинній на час виникнення та існування спірних правовідносин - з січня 2017 року до 13 травня 2019 року).

У статті 1 цього Закону наведено визначення окремих термінів, що вживаються у законі, серед яких:

єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов`язкового державного соціального страхування в обов`язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування (п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону № 2464-VI);

застрахована особа - фізична особа, яка відповідно до законодавства підлягає загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню і сплачує (сплачувала) та/або за яку сплачується чи сплачувався у встановленому законом порядку єдиний внесок (п. 3 ч. 1 ст. 1 Закону № 2464-VI);

страхувальники - роботодавці та інші особи, які відповідно до цього Закону зобов`язані сплачувати єдиний внесок (п. 10 ч. 1 ст. 1 Закону № 2464-VI);

недоїмка - сума єдиного внеску, своєчасно не нарахована та/або не сплачена у строки, встановлені цим Законом, обчислена органом доходів і зборів у випадках, передбачених цим Законом (п. 6 ч. 1 ст. 1 Закону № 2464-VI).

Статтею 2 Закону № 2464-VI окреслено сферу правового регулювання цього Закону та передбачено, що його дія поширюється на відносини, що виникають під час провадження діяльності, пов`язаної із збором та веденням обліку єдиного внеску. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на зазначені відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону.

Відповідно до ч. 2 ст. 2 Закону № 2464-VI виключно цим Законом визначаються принципи збору та ведення обліку єдиного внеску; платники єдиного внеску; порядок нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску; розмір єдиного внеску; орган, що здійснює збір та веде облік єдиного внеску, його повноваження та відповідальність; склад, порядок ведення та використання даних Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування; порядок здійснення державного нагляду за збором та веденням обліку єдиного внеску.

До основних принципів збору та ведення обліку єдиного внеску згідно із ст. 3 Закону № 2464-VI належать, зокрема, законодавче визначення умов і порядку його сплати; обов`язковість сплати; законодавче визначення розміру єдиного внеску; відповідальність платників єдиного внеску та органу, що здійснює збір та веде облік єдиного внеску, за порушення норм цього Закону, а також за невиконання або неналежне виконання покладених на них обов`язків.

В силу положень ст. 4 Закону № 2464-VI платниками єдиного внеску є:

1) роботодавці:

підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою-підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами (абзац другий пункту 1 частини першої статті 4 Закону № 2464-VI);

4) фізичні особи-підприємці, в тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування (пункт чотири частини першої статті 4 Закону № 2464-VI).

Водночас згідно з ч. 4 ст. 4 Закону № 2464-VI звільняються від сплати за себе єдиного внеску особи, зазначені у пунктах 4 та 5-1 частини першої цієї статті, якщо вони отримують пенсію за віком або є особами з інвалідністю, або досягли віку, встановленого статтею 26 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування", та отримують відповідно до закону пенсію або соціальну допомогу. Такі особи можуть бути платниками єдиного внеску виключно за умови їх добровільної участі у системі загальнообов`язкового державного соціального страхування.

Отже, відповідно до вимог спеціального закону, яким є Закон № 2464-VI, фізичні особи-підприємці є платниками єдиного внеску, окрім випадків, визначених у ч. 4 ст. 4 цього Закону, коли вони можуть бути платниками внеску лише за умови їх добровільної участі у системі загальнообов`язкового державного соціального страхування.

Крім того, частиною дванадцятою статті 9 Закону України № 2464-VI встановлено, що єдиний внесок підлягає сплаті незалежно від фінансового стану платника.

Відтак, на переконання суду, той факт, що позивач в період перебування на обліку в податковому органі з 01.01.2017 по 03.01.2019 підприємницької діяльності не здійснював, податкових платежів не сплачував та звітності не подавав, не звільняє його від обов`язку зі сплати єдиного внеску в порядку та розмірах, встановлених законом.

Як з`ясовано судом, станом на 30.04.2019 за даними інтегрованої картки платника податку (для фізичних осіб-підприємців, в тому числі тих, які обрали спрощену систему оподаткування) за позивачем рахувалася заборгованість (недоїмка) зі сплати єдиного внеску на загальну суму 21030,90 грн, що виникла внаслідок несплати поточних нарахувань за 2017-2018 рр. та січень-березень 2019 року.

Згідно з ч. 1, 2 ст. 5 Закону № 2464-VI облік осіб, зазначених у пунктах 1, 4, 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, ведеться в порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику, за погодженням з Пенсійним фондом та фондами загальнообов`язкового державного соціального страхування. Взяття на облік таких осіб здійснюється органом доходів і зборів шляхом внесення відповідних відомостей до реєстру страхувальників.

Відповідно до розділу ХІ Порядку обліку платників податків і зборів, затвердженого наказом Міністерства фінансів України № 1588 від 09.12.2011, після державної реєстрації припинення підприємницької діяльності фізична особа продовжує обліковуватись в контролюючих органах як фізична особа-платник податків, яка отримала доходи від провадження підприємницької діяльності. Така особа має забезпечити остаточні розрахунки з податків від здійснення підприємницької діяльності, повинна закрити всі рахунки, відкриті у фінансових установах та в установлені строки подати податковому органу відповідні документи про закриття об`єкта оподаткування.

Крім того, в силу вимог абзацу сьомого частини першої статті 4 Закону № 2464-VI зняття з обліку платників єдиного внеску, зазначених в абзацах другому, п`ятому та сьомому пункту 1 та пункті 4 частини першої статті 4 цього Закону, здійснюється органами доходів і зборів на підставі відомостей з реєстраційної картки, наданих державним реєстратором, платників єдиного внеску - фізичних осіб-підприємців, - на підставі відомостей з реєстраційної картки, наданих державним реєстратором, після проведення передбачених законодавством перевірок платників та проведення остаточного розрахунку.

Отже, не впливає на зобов`язання позивача зі сплати заборгованості з єдиного внеску також та обставина, що позивач припинив підприємницьку діяльність як фізична особа-підприємець і 11.08.2021 до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань внесено відповідний запис.

Більше того, згідно з пунктом 9 розділу ІІІ Порядку формування та подання страхувальниками звіту щодо сум нарахованого єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, затвердженого наказом Міністерства фінансів України № 435 від 14.04.2015, у разі державної реєстрації припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця, така особа зобов`язана подати сама за себе Звіт про суми нарахованого доходу застрахованих осіб та суми нарахованого єдиного внеску із зазначенням типу форми "ліквідаційна", де останнім звітним періодом буде період з дня закінчення попереднього звітного періоду до дня державної реєстрації припинення підприємницької діяльності.

Відповідно до ч. 2 ст. 6 Закону № 2464-VI платник єдиного внеску зобов`язаний, серед іншого, своєчасно та в повному обсязі нараховувати, обчислювати і сплачувати єдиний внесок; вести облік виплат (доходу) застрахованої особи та нарахування єдиного внеску за кожним календарним місяцем і календарним роком, зберігати такі відомості в порядку, передбаченому законодавством; подавати звітність та сплачувати до органу доходів і зборів за основним місцем обліку платника єдиного внеску у строки, порядку та за формою, встановленими центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику, за погодженням з Пенсійним фондом та фондами загальнообов`язкового державного соціального страхування.

Враховуючи положення частини третьої статті 6 Закону № 2464-VI, вказані обов`язки поширюються також на платників єдиного внеску - фізичних осіб-підприємців, тобто і на позивача у справі.

Водночас порядок обчислення і сплати внеску регулюється статтею 9 Закону № 2464-VI. Зокрема, абзацом три частини восьмої цієї статті (у чинній редакції) передбачено, що платники єдиного внеску, зазначені у пунктах 4, 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, зобов`язані сплачувати єдиний внесок, нарахований за календарний квартал, до 20 числа місяця, що настає за кварталом, за який сплачується єдиний внесок.

При цьому до 01.01.2018 відповідні платники єдиного внеску були зобов`язані сплачувати єдиний внесок, нарахований за календарний рік, до 10 лютого наступного року (згідно з абзацом три частини восьмої статті 9 Закону № 2464-VI зі змінами, внесеними Законом № 77-VIII від 28.12.2014).

База нарахування єдиного внеску визначається статтею 7 Закону № 2464-VI.

Так, відповідно до пункту 2 частини першої статті 7 цього Закону єдиний внесок нараховується для платників, зазначених у пунктах 4 (крім фізичних осіб-підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування), 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, - на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць.

У разі якщо таким платником не отримано дохід (прибуток) у звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, такий платник зобов`язаний визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.

Згідно з п. 5 ч. 1 ст. 1 Закону № 2464-VI мінімальний страховий внесок - це сума єдиного внеску, що визначається розрахунково як добуток мінімального розміру заробітної плати на розмір внеску, встановлений законом на місяць, за який нараховується заробітна плата (дохід), та підлягає сплаті щомісяця.

Законом України від 21 грудня 2016 року № 1801-III "Про Державний бюджет України на 2017 рік" розмір мінімальної заробітної плати з 1 січня 2017 року встановлено на рівні 3200,00 грн. Оскільки для фізичних осіб-підприємців сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску, то щомісячна мінімальна сума єдиного внеску для таких осіб у 2017 році складала 704 грн (3200х22%), відповідно за весь 2017 рік - 8448,00 грн.

Крім того, відповідно до Закону України від 7 грудня 2017 року № 2246-VIII "Про Державний бюджет України на 2018 рік" розмір мінімальної заробітної плати з 01 січня 2018 встановлено на рівні 3723,00 грн. Отже, щомісячна мінімальна сума єдиного внеску для фізичних осіб-підприємців у 2018 році становила 819,06 грн (3723х22%), відповідно за весь 2018 рік - 9828,72 грн.

У 2019 році розмір мінімальної заробітної плати був установлений на рівні 4173,00 грн. Отже, щомісячна мінімальна сума єдиного внеску для фізичних осіб-підприємців у 2019 році становила 918,06 грн (4173,00х22%), відповідно за I квартал 2019 рік - 2754,18 грн.

Таким чином, судом при вирішенні справи не виявлено розбіжностей у сумі нарахованої позивачу недоїмки зі сплати єдиного внеску згідно з оскаржуваною вимогою і відповідач правомірно включив до неї усю суму заборгованості позивача за 2017-2018 рр. та січень-берзень 2019 року в розмірі 21030,90 грн (8448+9828,72+2754,18).

В силу положень ч. 2-5 ст. 25 Закону № 2464-VI у разі виявлення своєчасно не сплачених сум страхових внесків платники єдиного внеску зобов`язані самостійно обчислити ці внески і сплатити їх з нарахуванням пені в порядку і розмірах, визначених цією статтею. Суми недоїмки стягуються з нарахуванням пені та застосуванням штрафів.

Орган доходів і зборів у порядку, за формою та у строки, встановлені центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику, надсилає платникам єдиного внеску, які мають недоїмку, вимогу про її сплату. Вимога про сплату недоїмки є виконавчим документом. Платник єдиного внеску зобов`язаний протягом десяти календарних днів з дня надходження вимоги про сплату недоїмки сплатити суми недоїмки та штрафів разом з нарахованою пенею.

У разі незгоди з розрахунком суми недоїмки платник єдиного внеску узгоджує її з органом доходів і зборів шляхом оскарження вимоги про сплату єдиного внеску в адміністративному або судовому порядку.

Згідно з ч. 4 ст. 8 Закону № 2464-VI порядок нарахування, обчислення і сплати єдиного внеску визначається цим Законом, в частині адміністрування - Податковим кодексом України, та прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику.

Порядок стягнення заборгованості з платників єдиного внеску, формування, оформлення та надсилання вимоги про сплату боргу (недоїмки) зі сплати єдиного внеску передбачений розділом VI Інструкції про порядок нарахування і сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, затвердженої наказом Міністерства доходів і зборів України від 20.04.2015 № 449 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 7 травня 2015 року за № 508/26953) (далі - Інструкція № 449).

Так, відповідно до пунктів 2-4 розділу VI Інструкції № 449 у разі виявлення фіскальним органом своєчасно не нарахованих та/або не сплачених платником сум єдиного внеску такий орган доходів і зборів обчислює суми єдиного внеску, що зазначаються у вимозі про сплату боргу (недоїмки), та застосовує до такого платника штрафні санкції у порядку і розмірах, визначених розділом VII цієї інструкції.

Сума єдиного внеску, своєчасно не нарахована та/або не сплачена у строки, встановлені Законом, обчислена органами доходів і зборів у випадках, передбачених Законом, є недоїмкою. Суми недоїмки стягуються з нарахуванням пені та застосуванням штрафів.

Органи доходів і зборів надсилають (вручають) платникам вимогу про сплату боргу (недоїмки), якщо:

дані документальних перевірок свідчать про донарахування сум єдиного внеску органами доходів і зборів;

платник має на кінець календарного місяця недоїмку зі сплати єдиного внеску;

платник має на кінець календарного місяця борги зі сплати фінансових санкцій.

Вимога про сплату боргу (недоїмки) формується на підставі даних інформаційної системи органу доходів і зборів платника на суму боргу, що перевищує 10 гривень. Вимога про сплату боргу (недоїмки), окрім загальних реквізитів, повинна містити відомості про розмір боргу, у тому числі суми недоїмки, штрафів та пені, обов`язок погасити борг та можливі наслідки його непогашення в установлений строк.

Вимога про сплату боргу (недоїмки) формується на підставі актів документальних перевірок, звітів платника про нарахування єдиного внеску та облікових даних з інформаційної системи органу доходів і зборів за формою згідно з додатком 6 до цієї Інструкції (для платника - юридичної особи) або за формою згідно з додатком 7 до цієї Інструкції (для платника - фізичної особи).

При формуванні вимоги про сплату боргу (недоїмки) їй присвоюється порядковий номер, який складається з трьох частин: 1 частина - літера "Ю" (вимога до юридичної особи) або "Ф" (вимога до фізичної особи), 2 частина - порядковий номер, 3 частина - літера "У" (узгоджена вимога). Вимога про сплату боргу (недоїмки) формується під одним порядковим номером до повного погашення сум боргу.

Судом встановлено, що оскаржувану вимогу за № Ф-5862-58 від 13.05.2019 було сформовано та надіслано позивачу на підставі облікових даних інформаційної системи податкового органу як платнику єдиного внеску (фізичній особі-підприємцю), який станом на 30.04.2019 має недоїмку зі сплати єдиного внеску.

Водночас наявність заборгованості зі сплати внеску є самостійною підставою для направлення платникові вимоги про її сплату без проведення додаткових перевірок.

Крім того, за змістом положень абзацу вісім пункту 3 розділу VI Інструкції № 449 вимога про сплату боргу (недоїмки) надсилається платникам єдиного внеску - фізичним особам-підприємцям протягом 15 робочих днів, що настають за календарним місяцем, у якому виникла, зросла або частково зменшилась сума недоїмки зі сплати єдиного внеску (заборгованість зі сплати фінансових санкцій), якщо такий платник має на кінець календарного місяця недоїмку зі сплати єдиного внеску.

Отже, відображаючи в оскаржуваній вимозі суму заборгованості позивача в розмірі 21030,90 грн за період 2017-2018 рр. та I квартал 2019 року, відповідач діяв правомірно та з дотриманням вимог чинного законодавства.

Це також повністю узгоджується з приписами ч. 16 ст. 25 Закону № 2464-VI, якою передбачено, що строк давності щодо нарахування, застосування та стягнення сум недоїмки з єдиного внеску, штрафів та нарахованої пені не застосовується.

З огляду на викладене суд доходить висновку, що оскаржувана вимога була сформована (надіслана) відповідачем правомірно та з дотриманням вимог чинного законодавства.

Доводи позивача про те, що у спірний період він не був суб`єктом підприємницької діяльності спростовуються відомостями з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань. При цьому суд звертає увагу, що лише 11.08.2021 до реєстру було внесено відомості про реєстрацію припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 , за заявою самого ж позивача, підстава: власне рішення про припинення підприємницької діяльності.

Окрім того, позивач помилково тлумачить висновки Верховного Суду, наведені у постанові від 04.12.2019 у справі № 440/2149/19, вважаючи, що Верховний Суд дійшов висновку, що Закон № 2464-VI не передбачає обов`язок фізичної особи-підприємця, яка перебуває на спрощеній системі оподаткування, сплачувати ЄСВ, якщо вона не здійснює підприємницької діяльності та не отримує від неї доходу.

Насправді у вказаному рішення Верховний Суд сформував наступну правову позицію:

"... Необхідними умовами для сплати особою єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування є провадження такою особою, зокрема, підприємницької діяльності та отримання доходу від такої діяльності, який і є базою для нарахування ЄСВ. Отже, саме дохід особи від такої діяльності є базою для нарахування, проте за будь-яких умов розмір ЄСВ не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску за місяць. При цьому, за відсутності бази для нарахування ЄСВ у відповідному звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, законодавство встановлює обов`язок особи самостійно визначити цю базу, розмір єдиного внеску не може бути меншим за розмір мінімальної заробітної плати.

Таким чином, метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов`язку сплачувати його незалежно від наявності бази для нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування.

Наведене правовое врегулювання дає підстави для висновку, що, з урахуванням особливостей форми діяльності осіб, що зареєстровані як фізичні особи підприємці, проте фактично не здійснюють та не ведуть господарську діяльність та доходи не отримують, саме задля досягнення вищевказаної мети збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування законодавством встановлено обов`язок сплати особами мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу від їх діяльності.

З огляду на предмет спору у таких справах та вищевикладені висновки, шляхом системного тлумачення наведених норм права, суд касаційної інстанції сформулював правовий висновок, відповідно до якого особа, яка зареєстрована як фізична особа-підприємець, проте господарську діяльність не веде та доходи не отримує, зобов`язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником), така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем".

Аналогічний правовий висновок щодо застосування норм Закону № 2464-VI був викладений Верховним Судом у постанові від 27.11.2019 у справі № 160/3114/19 та підтриманий у постановах, ухвалених в інших справах, зокрема в постановах від 05.03.2020 у справі № 824/509/19-а, від 27.03.2020 у справі № 140/2214/19, від 27.03.2020 у справі № 140/2214/19, від 19.01.2021 у справі № 640/17793/19.

Доказів того, що у спірний період позивач був найманим працівником і єдиний внесок за нього сплачувався роботодавцем суду не надано.

Відтак посилання позивача на вищезазначену правову позицію Верховного Суду є безпідставним. Більше того, така правова позиція повністю спростовує основні доводи позивача про те, що у нього відсутній обов`язок зі сплати єдиного внеску лише через не здійснення ним у спірний період підприємницької діяльності та не отримання від такої діяльності доходу. Адже Верховний Суд наголосив на тому, що особа, яка зареєстрована як фізична особа-підприємець, проте господарську діяльність не веде та доходи не отримує, зобов`язана сплачувати єдиний внесок не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу.

Крім того, позивач вважає, що оскаржувана вимога порушує його майнові права та інтереси, гарантовані Конвенцією.

Надаючи оцінку доводам в цій частині, суд зазначає, що відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

При розгляді справ за вказаною статтею Конвенції Європейський суд з прав людини наступні критерії, за якими може здійснюватися втручання у право: (1) "на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права", (2) воно повинне мати легітимну мету ("в інтересах суспільства") та (3) бути пропорційним (тобто має бути забезпечений справедливий баланс між інтересами особи з одного боку та інтересами суспільства з іншого. Інакше кажучи, на особу при втручанні в її права за статтею 1 Протоколу № 1 не повинен бути покладений "надмірний індивідуальний тягар".

В цьому контексті суд враховує, що згідно з ч. 1 ст. 67 Конституції України кожен зобов`язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом. Водночас єдиний соціальний внесок є обов`язковим платежем до системи загальнообов`язкового державного соціального страхування, що справляється в Україні з метою забезпечення страхових виплат за поточними видами загальнообов`язкового державного соціального страхування. Будучи платником такого внеску, позивач зобов`язаний сплачувати його в порядку і розмірі, встановленому законом. При цьому чинне законодавство, що регулює відповідні питання, є чітким, передбачуваним та дає змогу відокремити правомірну поведінку від протиправної, а також передбачити юридичні наслідки своєї поведінки.

Окрім того, правовідносини, пов`язані із збором та веденням обліку єдиного внеску, регулюються насамперед Законом № 2464-VI та Інструкції № 449. Норми цих законодавчих актів не є колізійними та не допускають можливості їх різного тлумачення в тих питаннях, що мають значення для вирішення спору. Також вказані акти не містить норм, які б давали позивачу достатні підстави не виконувати свого обов`язку зі сплати єдиного внеску. До того ж, навіть якщо окремі положення чинного законодавства, що регулюють спірні правовідносини, не можуть вважатися однозначними, то згідно з висновками ЄСПЛ, наданими у справі "Сєрков проти України" (№ 39766/05, рішення від 7 липня 2011 року, п. 35), сам факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що вона не відповідає вимозі "передбачуваності" у контексті Конвенції. Завдання здійснення правосуддя, що є повноваженням судів, полягає саме у розсіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які залишаються враховуючи зміни у повсякденній практиці (див. рішення у справі "Горжелік та інші проти Польщі" (Gorzelik and Others v. Poland) [ВП], заява № 44158/98, п. 65, від 17 лютого 2004 року).

Враховуючи наведене, суд приходить до переконання, що у задоволенні адміністративного позову належить відмовити повністю.

Беручи до уваги положення статті 139 КАС України, підстав для відшкодування позивачу витрат зі сплати судового збору немає.

Керуючись ст.ст. 72, 77, 90, 139, 242, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, суд

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову відмовити повністю.

Рішення суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.

Відповідно до ст. 295 КАС України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо справу розглянуто в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Інформація про учасників справи:

1) позивач: ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1 , місце реєстрації: АДРЕСА_1 , адреса для листування: АДРЕСА_2 );

2) відповідач: Головне управління ДПС у Вінницькій області (код ЄДРПОУ ВП 44069150, місцезнаходження: вул. Хмельницьке шосе, 7, м. Вінниця, 21100).

Повне судове рішення складено 07.12.2021.

Суддя Сало Павло Ігорович