Рішення № 101526933, 23.11.2021, Херсонський окружний адміністративний суд

ХЕРСОНСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

____________

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 листопада 2021 р.м. ХерсонСправа № 540/3228/21 Херсонський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Попова В.Ф., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Державної фіскальної служби України, Одеської митниці ДФС, Одеської митниці Держмитслужби, Державної митної служби України, про визнання дій протиправними та скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,

встановив:

ОСОБА_1 звернувся в суд з адміністративним позовом до Державної фіскальної служби України, Одеської митниці ДФС, Одеської митниці Держмитслужби, Державної митної служби України, в якому просить про таке:

1. Визнати протиправним та скасувати наказ Голови Комісії з реорганізації Державної фіскальної служби №840-о від 02.06.2021р. про звільнення ОСОБА_1 .

2. Поновити ОСОБА_1 на посаді начальника митного поста "Чорноморський" Одеської митниці ДФС.

3. Стягнути з Державної фіскальної служби України, нарахувати та виплатити ОСОБА_1 - начальнику митного поста "Чорноморський" Одеської митниці ДФС середній заробіток за період з 03.06.2021р. по дату прийняття рішення судом про поновлення на роботі.

4. Зобов`язати Державну фіскальну службу України та Державну митну службу України вчинити дії щодо вжиття заходів щодо призначення (переведення) ОСОБА_1 на рівнозначну посаду до органів Державної фіскальної служби України та Державної митної служби України.

Справа розглядається в письмовому провадженні за заявою позивача.

Відповідачі в судове засідання не з`явились, клопотань не надходило. Від Державної фіскальної служби України, Державної митної служби України Одеської митниці Держмитслужби надійшли відзиви на позовну заяву.

Обґрунтовуючи позовні вимоги ОСОБА_1 зазначив, що наказ № 840-о від 02.06.2021р. про звільнення є протиправним, прийнятим з грубим порушенням вимог міжнародно-правових актів, Конституції України, Митного кодексу України, Кодексу ЗУ "Про державну службу" та інших нормативно-правових України актів. Порушено конституційне право позивача на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку вільно обрав або на яку вільно погодився, як це встановлено статтею 43 Конституції України. Порушено при звільненні п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП, приписи ч. 2 ст. 40 КЗпП України відповідно до якої звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті (в тому числі і у зв`язку зі зміною в організації виробництва і праці) допускається лише в тому разі, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу. Крім того, порушено ч. 2 ст. 49-2 КЗпП України оскільки позивач вважає, що має переважне право на залишення на роботі при вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці.

Оскільки звільнено у зв`язку з реорганізацією, яка супроводжувалася змінами в організації виробництва і праці, роботодавець зобов`язаний був дотриматися процедури вивільнення працівників що передбачено КЗпП України, а щодо державних службовців - спеціальним ЗУ "Про державну службу".

Період вимушеного прогулу становить з 17.08.2019р. по день прийняття судом рішення. У зв`язку з чим, з Одеської митниці ДФС просить стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу.

Державною фіскальною службою України подано відзив на позовну заяву у якому зазначили, що Головою комісії з реорганізації ДФС позивачу вручено 01.10.2020 попередження про скорочення посади начальника митного поста "Чорноморський" Одеської митниці ДФС та попереджено про наступне вивільнення по закінченню 30 календарних днів з моменту вручення попередження (у зв`язку із реформуванням органів ДФС). Позивач проходив службу на посаді начальника митного поста "Чорноморський" Одеської митниці ДФС. Постановою Кабінету Міністрів України від 18 грудня 2018 року № 1200 "Про утворення Державної податкової служби України та Державної митної служби України" (зі змінами) (далі - Постанова № 1200) утворено Державну податкову службу України та Державну митну службу України як центральні органи виконавчої влади, що є правонаступниками майна, прав та обов`язків реорганізованої Державної фіскальної служби України у відповідних сферах діяльності. За ДФС залишились функції по боротьбі з правопорушеннями під час застосування податкового законодавства, здійснюючи оперативно-розшукову, кримінальну, процесуальну та охоронну функції. Позивач перебував на посаді начальника митного поста "Чорноморський" Одеської митниці ДФС та не був працівником податкової міліції. Належним відповідачем в даній справі с Державна митна служба України, яка відповідно до Постанови № 1200 є правонаступником майна, прав та обов`язків реорганізованої ДФС, що зазначається та визнається самим позивачем в позовній заяві. Оскільки Державна митна служба не належить до структурних підрозділів та не підпорядковується ДФС, то відповідно ДФС не могла запропонувати та перевести позивача на рівнозначну посаду до органів Державної митної служби України.

Державною митною службою України Одеської митниці Держмитслужби подано відзив на позовну заяву, відповідно до якого позовні вимоги не визнали та зазначили, що позивач оскаржує наказ Державної фіскальної служби України від 02 червня 2021 року № 840-о, яким припинено його державну службу та звільнено 02 червня 2021 року з посади начальника митного поста "Чорноморський" Одеської митниці ДФС у зв`язку з реорганізацією, скороченням чисельності та штату державних службовців. Відповідно до частини третьої статті 5 Закону № 889 дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом. Таким чином, до даних правовідносин застосовуються норми Закону № 889, які мають пріоритет над положеннями трудового законодавства. Наказ Державної фіскальної служби України про звільнення Позивача відповідає вимогам ст. 87 Закону № 889.

За змістом частини 5 статті 104 ЦК України юридична особа є такою, що припинилася, з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення. Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 18.12.2018, № 1200 "Про утворення Державної податкової служби України та Державної митної служби України" утворено Державну податкову службу України та Державну митну службу України, реорганізувавши Державну фіскальну службу шляхом поділу. З Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань вбачається, що Державна фіскальна служба України перебуває в стані припинення, але не припинена, продовжує здійснювати відповідні повноваження та функції, розподільчого балансу не складено та не підписано. Оскільки Державна митна служба України та Одеська митниця Держмитслужби діяли у відповідності до вимог законів та інших нормативно-правових актів України, не порушувала права та законні інтереси позивача, тому вимоги позивача заявлені до них не підлягають задоволенню.

Інші відповідачі відзив на позовну заяву не надали.

Судом встановлені такі обставини по справі.

ОСОБА_1 з липня 2003р. проходив службу в митних органах України.

16.08.2019р. згідно наказу в.о. Голови ДФС України №1387-о ОСОБА_1 звільнено відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 87 ЗУ "Про державну службу" та п. 1 ст. 40 КЗпП України.

11.02.2020р. рішенням Херсонського ОАС (справа №540/2173/19) визнано протиправним та скасовано наказу в.о. Голови ДФС України №1387-о, поновлено позивача на посаді начальника митного поста "Чорноморський" Одеської митниці ДФС, стягнуто середній заробіток за час вимушеного прогулу.

09.08.2020р. П`ятим апеляційним адміністративним судом рішення Херсонського ОАС було змінено в частині назви митного поста, а саме поновлено на посаді начальника митного поста "Чорноморськ" Одеської митниці ДФС.

На виконання вищезазначеного рішення суду ОСОБА_1 поновлено на посаді відповідно до наказу ДФС України від 23.09.2020 року № 1354-о.

02.06.2021р. згідно наказу Голови комісії з реорганізації ДФС України №840-о припинено державну службу та звільнено ОСОБА_1 відповідно до Постанови КМУ від 18.12.2018р. №1200 "Про утворення Державної податкової служби України", Постанови КМУ від 02.10.2019р. №858 "Про утворення територіальних органів Державної податкової служби України", Постанови КМУ від 20.10.2011р. №1054 "Про затвердження порядку здійснення заходів, пов`язаних з утворенням, реорганізацією або ліквідацією міністерств, інших центральних органів виконавчої влади" у зв`язку реорганізацією, скороченням чисекльності та штату державних службовців, пункт 1 частини першої ст. 40 КЗпП України, пункт 1 ст. 87 Закону України "Про державну службу". Підстава: попередження про наступне вивільнення Позивача від 01.10.2020р.

Не погодившись із цим наказом, позивач звернувся до суду.

Заперечуючи проти заявлених позовних вимог, відповідачі посилаються на те, що до даних правовідносин застосовуються норми Закону № 889, які мають пріоритет над положеннями трудового законодавства, які не можуть бути застосовані при звільненні позивача.

Суд відмічає, що ДФС України як суб`єкт призначення не навів жодного аргументу, окрім Постанови № 1200, як підставу для звільнення позивача та не прийняття рішення про його переведення до реорганізованого органу, лише пославшись на те, що на день звільнення ОСОБА_1 не був працівником ДФС, а перебував на посаді начальника митного поста "Чорноморський" Одеської митниці ДФС.

В той же час Державною митною службою України Одеської митниці Держмитслужби зазначено, що не порушувала права та законні інтереси позивача, а оскільки Державна фіскальна служба України не припинена, розподільчого балансу не складено та продовжує здійснювати відповідні повноваження та функції то вони у є відповідачами по справі.

Суд зазначає, що таким чином, ДФС України, Державна митна служба України, Одеська митниця Держмитслужби використовуючи перехідний період реорганізації в системі фіскальної та митної служби намагаються перекласти відповідальність за вказаними вимогами позивача один на одного та використовують період реорганізації на свою користь з метою уникнення відповідальності за протиправні дії та бездіяльність встановлені судом у цій справі.

Розглянувши надані сторонами документи, з`ясувавши фактичні обставини справи, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду спору по суті, проаналізувавши норми законодавства, які регулюють спірні відносини та їх застосування сторонами, суд зазначає, що позовні вимоги підлягають задоволенню виходячи з наступного.

Частиною другою статті 3 Конституції України встановлено, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави

Згідно зі статтею 8 Конституції України, в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Статтею 24 Конституції України визначається, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Відповідно до статті 38 Конституції України, громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування.

У частині другій статті 61 Конституції України зазначено, що юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.

Статтею 9 Конституції України встановлено, що чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Так, Законом України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" від 17.07.1997 N 475/97-ВР, який набрав чинності з 11.09.1997, Україна як член Ради Європи ратифікувала Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод далі - Конвенція), взявши на себе зобов`язання поважати права людини. Цим законом Україна повністю визнала на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.

Статтею 8 Конвенції кожному гарантовано право на повагу до приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Відповідно до статті 19 Закону України від 29.06.2009 № 1906-IV "Про міжнародні договори України", міжнародні договори є частиною національного законодавства та у разі суперечностей між ними мають вищу юридичну силу, ніж положення актів національного законодавства.

Також, за приписами статті 17 Закону України від 23.02.2006 № 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. Закон України "Про державну службу" від 10 грудня 2015 року № 889-VIII (далі - Закон № 889-VIII) визначає принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях.

Згідно зі ст. 3 Закону № 889-VIII, цей Закон регулює відносини, що виникають у зв`язку із вступом на державну службу, її проходженням та припиненням, визначає правовий статус державного службовця.

Відповідно до статті 5 Закону України "Про державну службу" правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби.

Відносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом. Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.

Відповідно до частин першої, другої статті 87 Закону № 889-VIII, підставами для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення серед інших було скорочення чисельності або штату державних службовців, ліквідація державного органу, реорганізація державного органу у разі, коли відсутня можливість пропозиції іншої рівноцінної посади державної служби, а в разі відсутності такої пропозиції - іншої роботи (посади державної служби) у цьому державному органі.

З системного аналізу вищенаведених норм вбачається, що станом на момент призначення позивача на посаду начальника митного поста "Іллічівськ" Одеської митниці у 2015 році законодавство передбачало чіткий вичерпний перелік підстав припинення державної служби (в тому числі і за ініціативою суб`єкта призначення), і при цьому містило імперативне положення, яке є по своїй суті однією з гарантій, про те, що процедура вивільнення державних службовців на підставі пункту 1 частини першої цієї статті визначається законодавством про працю.

В той же час, 19 вересня 2019 року Верховною Радою України було прийнято Закон України № 117-IX "Про внесення змін до деяких законів України щодо перезавантаження влади" (далі - Закон № 117-IX), який набрав чинності 25 вересня 2019 року, яким було внесено численні зміни до низки законодавчих актів, в тому числі і Законів України "Про центральні органи виконавчої влади" та "Про державну службу".

Так, вищевказаним Законом № 117-IX внесено суттєві зміни до статті 87 Закону України "Про державну службу", яка регламентує припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення

Зокрема у пункті 1 частини першої статті 87 Закону № 889-VIII щодо підстав припинення державної служби: слова "ліквідація державного органу" замінені словами "скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців", а слова "у разі, коли відсутня можливість пропозиції іншої рівноцінної посади державної служби, а в разі відсутності такої пропозиції - іншої роботи (посади державної служби) у цьому державному органі" виключені.

Абзац перший частини третьої статті 87 Закону № 889-VIII "Процедура вивільнення державних службовців на підставі пункту 1 частини першої цієї статті визначається законодавством про працю" викладений в такій редакції: "3. Суб`єкт призначення приймає рішення про припинення державної служби з підстав, передбачених пунктами 2 і 3 частини першої цієї статті, у п`ятиденний строк з дня настання або встановлення відповідного факту".

Абзац другий частини третьої статті 87 Закону № 889-VIII "Звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті допускається лише у разі, якщо державного службовця не може бути переведено на іншу посаду відповідно до його кваліфікації або якщо він відмовляється від такого переведення" - виключений.

В абзаці третьому частини третьої статті 87 Закону № 889-VIII слова "має право поворотного прийняття на службу за його заявою" замінити словами "за рішенням суб`єкта призначення може бути призначений на рівнозначну або нижчу посаду державної служби".

Стаття 87 Закону № 889-VIII доповнена частиною п`ятою такого змісту: "5. Наказ (розпорядження) про звільнення державного службовця у випадках, передбачених частиною першою цієї статті, може бути виданий суб`єктом призначення або керівником державної служби у період тимчасової непрацездатності державного службовця або його відпустки із зазначенням дати звільнення, яка є першим робочим днем, наступним за днем закінчення тимчасової непрацездатності, зазначеним у документі про тимчасову непрацездатність, або першим робочим днем після закінчення відпустки".

Із системного аналізу доповнень та змін до ст. 87 Закону № 889-VIII слідує, що вони суттєво змінили порядок звільнення особи за ініціативою суб`єкта призначення зокрема з підстав реорганізації державного органу в сторону звуження гарантій державного службовця на продовження служби.

Так, скасований обов`язок суб`єкта призначення пропонувати працівнику іншу рівноцінну посаду державної служби, а в разі відсутності такої пропозиції - іншу роботу (посади державної служби) у цьому державному органі, а також виключене положення пункту 1 частини першої статті 87 Закону № 889-VIII, що процедура вивільнення державних службовців на підставі пункту 1 частини першої цієї статті визначається законодавством про працю.

Відповідні зміни були внесені і у КЗпП України Законом України "Про внесення змін до Кодексу законів про працю України" 12 грудня 2019 року № 378-IX, що набрав чинність 02.02.2020р.

Зокрема статтю 49-2 КЗпПУ, яка регулює порядок вивільнення працівників, після частини п`ятої доповнено новою частиною такого змісту: "Вивільнення працівників, які мають статус державних службовців відповідно до Закону України "Про державну службу", здійснюється у порядку, визначеному цією статтею, з урахуванням таких особливостей:

про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за 30 календарних днів;

у разі вивільнення працівників на підставі пункту 1 частини першої статті 40 цього Кодексу не застосовуються положення частини другої статті 40 цього Кодексу та положення частини другої цієї статті;

не пізніше ніж за 30 календарних днів до запланованих звільнень первинним профспілковим організаціям надається інформація щодо цих заходів, включаючи інформацію про причини звільнень, кількість і категорії працівників, яких це може стосуватися, про терміни проведення звільнень, а також проводяться консультації з профспілками про заходи щодо запобігання звільненням чи зведенню їх кількості до мінімуму або пом`якшення несприятливих наслідків будь-яких звільнень".

Із системного аналізу доповнень та змін до ст. 49-2 КЗпПУ слідує, що такі зміни суттєво змінили порядок звільнення працівників, які мають статус державних службовців відповідно до Закону України "Про державну службу" за ініціативою суб`єкта призначення на підставі пункту 1 частини першої статті 40 зокрема з підстав реорганізації державного органу в сторону звуження гарантій державного службовця, а саме: до державних службовців не застосовуються положення частини другої статті 40 КЗпПУ "Звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу" та положення частини другої статті 49-2 КЗпПУ "При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством".

Тобто, наведені формулювання ст. 87 Закону № 889-VIII та ст. 49-2 КЗпПУ звужують гарантії державних службовців на продовження служби у зв`язку із реорганізацією державного органу, порівняно із іншими громадянами.

При цьому, статтею 24 Конституції України визначається, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

З урахуванням викладеного суд вважає, що якщо реорганізація державного органу є підставою для припинення відносин державної служби незалежно від скорочення чисельності або штату державних службовців, мають бути інші об`єктивні підстави для звільнення державних службовців, і такими причинами не може бути лише одне бажання суб`єкта призначення.

ЄСПЛ у справі "Полях та інші проти України" від 17.02.2020 року (набуло статусу остаточного 24.02.2020) визнав, що звільнення заявників становило втручання у їхнє право на повагу до приватного життя та наголосив, що таке втручання відбулось без жодної індивідуальної оцінки їхньої поведінки.

Аналогічно, у цій адміністративній справі звільненню позивача з посади не передувала будь-яка індивідуальна оцінка його роботи на посаді державного службовця, йому не інкриміновано жодних незаконних дій, прорахунків у роботі чи незадовільної поведінки, яка була б несумісна зі статусом державного службовця, не наведено жодних обставин та не надано доказів які б свідчили про скорочення штатів, що дає підстави суду прийти до висновку про дискримінаційне відношення до позивача за ознакою роду занять - державна служба.

Відповідачем не надано жодної аргументації у чому полягала необхідність звільнення позивача у зв`язку з реорганізацією ДФС України, митних органів на підставі Постанови КМУ від 02.10.2019 року № 858 "Про утворення територіальних органів Державної митної служби", якщо скорочення чисельності посад державних службовців у митних постах не відбулось, а якщо таке в подальшому відбулось то за яким принципом визначено осіб, що мають переважне право залишитись на роботі та за якими критеріями.

У даному випадку суд зазначає, що ДФС України, звільняючи позивача із посади, не надало оцінку його роботі, не зазначило причини звільнення саме його, порівняно із іншими службовцями, переведеними до утвореного органу, відтак обираючи серед працівників особу, яка підлягає звільненню відповідач діяв свавільно, тобто без будь-яких обґрунтувань, на власний розсуд, не пояснюючи причини прийнятого рішення.

Суд вважає за необхідне наголосити, що на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (рішення у справах "Лелас проти Хорватії", "Тошкуце та інші проти Румунії") і сприятимуть юридичній визначеності (рішення у справах "Онер`їлдіз проти Туреччини", "Беєлер проти Італії").

Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків ( рішення у справі "Лелас проти Хорватії").

Потреба виправити колишню "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися в коло правовідносин, на які покладалася особа щодо легітимності добросовісних дій державного органу ( рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки").

Іншими словами, свідоме уникнення виконання обов`язків державного органу не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки" та у справах "Ґаші проти Хорватії" "Трґо проти Хорватії").

Суд бере до уваги також п. 70 рішення Європейського суду з прав людини від 20 жовтня 2011 року у справі "Рисовський проти України", в якому Суд зазначив, що принцип "належного урядування", зокрема передбачає, що державні органи повинні діяти в належний і якомога послідовніший спосіб. При цьому, на них покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах. Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість уникати виконання своїх обов`язків.

Правомірне очікування виникає у тому випадку, коли внаслідок заяв чи обіцянок від імені органу публічної влади, або внаслідок усталеної практики в особи сформувалося розумне сподівання, що стосовно до неї орган публічної влади буде діяти саме так, а не інакше.

Суд враховує правову позицію Верховного Суду, наведену у постанові від 24.01.2018 у справі № 806/608/16, згідно з якою юридична особа припиняється в результаті реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації. У разі реорганізації юридичних осіб майно, права та обов`язки переходять до правонаступників. Ліквідація є такою формою припинення юридичної особи, у результаті якої вона припиняє свою діяльність (справи і майно) без правонаступництва, тобто без переходу прав та обов`язків до інших осіб. Іншою формою припинення юридичної особи є передача всього свого майна, прав та обов`язків іншим юридичним особам-правонаступникам у результаті злиття, приєднання, поділу чи перетворення (ч. 1 ст. 104 Цивільного кодексу України).

У розумінні зазначених норм закону приєднання це така форма реорганізації, при якій одна юридична особа включається до складу іншої юридичної особи, що продовжує існувати й далі, але в більшому масштабі. Приєднувана ж організація припиняє свою діяльність як самостійна юридична особа. У разі приєднання на підставі передавального (а не ліквідаційного) акта орган, який здійснює державну реєстрацію юридичної особи, виключає юридичну особу, яка припинила діяльність, з державного реєстру.

Юридична особа-правонаступник, до якої внаслідок приєднання перейшли майно, права та обов`язки припиненої юридичної особи, несе відповідальність за її зобов`язаннями в повному обсязі.

Підсумовуючи, суд зазначає, що проведена реорганізація ДФС України з подальшою передачею своїх завдань та функцій до Держмитслужби України з відповідною матеріальною базою, свідчить про фактичну реорганізацію державного органу, що не виключає, а зобов`язує роботодавця (державу) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи (юридичної особи публічного права).

Інше тлумачення законодавства про працю в цілому, без дотримання правових гарантій передбачених Конституцією України, суд розглядає як дискримінацію по відношенню до позивача за ознакою його діяльності.

З цих підстав суд відхиляє посилання ДФС України, Державної митної служби України, Одеської митниці Держмитслужби на те, що перший відповідач не мав повноважень пропонувати роботу у другого відповідача, а другий - Державна митна служба України не порушував права позивача і що перший ще не припинений. Тобто відповідачі створили для позивача "замкнене коло" яке виключає поновлення його прав і за їх обґрунтуванням такі дії є правомірними.

Ст. 19 Конституції України передбачає, що органи держави зобов`язані діяти лише у спосіб та у межах визначених законом, що відповідачами вчинено не було.

§ 49 Рішення у справі "Пічкур проти України" від 07.11.2013 Європейський суд з прав людини акцентував увагу на тому, що відмінність у ставленні є дискримінаційною, якщо вона не має об`єктивного та розумного обґрунтування, іншими словами, якщо вона не переслідує легітимної мети, або якщо немає розумного співвідношення між застосованими засобами та переслідуваною метою.

Також, Конституційний Суд України вказував, що мета встановлення певних відмінностей (вимог) у правовому статусі працівників повинна бути істотною, а самі відмінності (вимоги), що переслідують таку мету, мають відповідати конституційним положенням, бути об`єктивно виправданими, обґрунтованими та справедливими (абзац сьомий підпункту 4.1 пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 07.07.2004 № 14-рп/2004).

З огляду на це Конституційний Суд України зазначає, що не може бути дискримінації у реалізації працівниками трудових прав. Порушення їх рівності у трудових правах та гарантіях є недопустимим, а будь-яке обмеження повинне мати об`єктивне та розумне обґрунтування і здійснюватись з урахуванням та дотриманням приписів Конституції України та міжнародних правових актів.

Порушення принципу рівності громадян є також ще однією підставою для скасування наказу про звільнення та відновлення порушених прав позивача.

Положення ч. 6 ст. 43 Конституції України гарантують громадянам захист від незаконного звільнення.

Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права має бути адекватним наявним обставинам та виключати подальше звернення особи до суду за захистом порушених прав.

Статтею 8 Конвенції передбачено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

У рішенні по справі "Олександр Волков проти України" (Заява № 21722/11), Європейський суд з прав людини вказав, зокрема, наступне:

"…Звільнення заявника з посади судді вплинуло на широке коло його стосунків з іншими людьми, включаючи стосунки професійного характеру. Схожим чином, воно мало наслідки і для "кола його близьких", оскільки втрата роботи мала відчутні наслідки для матеріального добробуту заявника та його сім`ї. Крім того, причина звільнення заявника, а саме порушення присяги судді, говорить про те, що під впливом опинилась і його професійна репутація.

Отже, звільнення заявника з посади становило втручання в його право на повагу до приватного життя у розумінні статті 8 Конвенції.

Далі Суд має розглянути, чи відповідало втручання умовам пункту 2 статті 8 Конвенції.

Вислів "згідно із законом" вимагає, по-перше, щоб оскаржуваний захід мав певне підґрунтя у національному законодавстві; він також стосується якості закону, про який йдеться, вимагаючи, щоб він був доступний для зацікавленої особи, яка, окрім того, повинна мати можливість передбачити наслідки його дії щодо себе, та відповідав принципові верховенства права (див., серед інших джерел, рішення від 25 березня 1998 року у справі "Копп проти Швейцарії" (Корр v. Switzerland), п. 55, Reports of Judgments and Decisions 1998-II).

Отже, ця фраза передбачає, inter alia, що формулювання національного законодавства повинно бути достатньо передбачуваним, щоб дати особам адекватну вказівку щодо обставин та умов, за яких державні органи мають право вдатися до заходів, що вплинуть на їхні конвенційні права (див. рішення від 24 квітня 2008 року у справі "С.G. та інші проти Болгарії" (С.G. and Others v. Bulgaria), заява № 1365/07, п. 39). Крім того, законодавство повинно забезпечувати певний рівень юридичного захисту проти свавільного втручання з боку державних органів. Існування конкретних процесуальних гарантій є у цьому контексті необхідним. Те, які саме гарантії вимагатимуться, певною мірою залежатиме від характеру та масштабів зазначеного втручання (див. рішення у справі "Р.G. та J.Н. проти Сполученого Королівства" (P.G. and J.Н. v. the United Kingdom), заява № 44787/98, п. 46, ЕСНR 2001-IX).".

В контексті даної справи, що розглядається, суд відмічає, що позивач, вступаючи на державну службу не знав і не міг знати, що лише факт реорганізації державного органу в майбутньому становитиме підставу для його звільнення з посади без будь-якої оцінки його кваліфікації та здібностей як працівника та без будь-яких пояснень причин звільнення.

При цьому суд зазначає, що позивач вступив у трудові відносини з державною установою в період дії законодавства, яке гарантувало йому захист при вивільненні за підставі ст. 87 Закону № 889 та КЗпП України.

З огляду на вищевикладене, суд приходить до висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог про скасування наказу Голови Комісії з реорганізації Державної фіскальної служби № 840-о від 02.06.2021р, як такого, що є необґрунтованим, протиправним та порушує права позивача.

Відповідно до ст. 235 КЗпП України, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України "Про запобігання корупції" іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.

При цьому, у випадку незаконного звільнення працівника з роботи, його порушене право повинно бути відновлене шляхом поновлення його на посаді, з якої його було незаконно звільнено.

В той же час, поновивши позивача на посаді, з якої його було незаконно звільнено, тобто в органах ДФС і не вирішення питання про його подальшу роботу з урахуванням висновків у цій справі це буде неналежним захистом порушеного права, оскільки такий захист буде ілюзорним та неповним. вирішуючи питання про

Таким чином, щодо способу поновлення порушеного права позивача суд зазначає, що з урахуванням постанови Кабінету Міністрів України від 18.12.2018 № 1200 "Про утворення Державної податкової служби України та Державної митної служби України" відповідно до якої утворено Державну податкову службу України та Державну митну службу України, реорганізувавши Державну фіскальну службу шляхом поділу, обов`язок по працевлаштуванню, а відповідно і відновленню порушеного права необхідно покласти Державну митну службу України як правонаступника, шляхом зобов`язання вирішити питання щодо надання ОСОБА_1 рівнозначної, або за його згодою іншої посади, з урахуванням правової оцінки суду в цьому рішенні.

При цьому, суд враховує наступні правові позиції Верховного суду.

У постанові ВС від 17.07.2019р. в справі №820/2932/16 вказано наступне: "Якщо ліквідовано орган з одночасним створенням іншого органу, який буде виконувати повноваження (завдання) органу, що ліквідується, то зобов`язанням роботодавця (держави) є вжиття заходів щодо працевлаштування працівників ліквідованого у такий спосіб органу."

Аналогічна правова позиція викладена у постанові ВС від 04.07.2019р. в справі №2а-108/12/2670: "Встановлена законодавством можливість ліквідації державної установи (організації) з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження (завдання) особи, що ліквідується, не виключає, а включає зобов`язання роботодавця (держави) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи."

Відповідно до правової позиції ВС, викладеної в постанові від 08.04.2020р. у справі №804/16489/15:

"61. Верховний Суд звертає увагу на те, що при задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 в цій частині суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку, що працевлаштуванню позивача передує необхідність приведення правовідносин, що виникли між сторонами, у первісний стан, який існував до видання наказу про її звільнення, тобто скасування даного наказу як незаконного.

62. Також, Верховний Суд погоджується із висновками судів попередніх інстанцій, що в даному випадку належним способом захисту порушеного права позивача є саме покладання на відповідача-1 обов`язку вжити заходів щодо обов`язкового її працевлаштування."

Відповідно до ч. 2 ст. 235 КЗпП України, при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Згідно з довідкою Одеської митниці Держмитслужби № 84 від 13.08.2021 року середній заробіток ОСОБА_1 , обчислений відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року № 100 становить 12 383,66 грн. З урахуванням останніх двох місяців роботи (квітень, травень - 41 робочий день) середньоденна заробітна плата позивача становить 604,08 грн. (далі - Порядок № 100).

Враховуючи те, що ОСОБА_1 звільнений з 02.06.2021 року, то цей день є останнім днем роботи позивача. Відтак, розрахунок середнього заробітку за час вимушеного прогулу суд здійснює з наступного за днем звільнення дня, тобто з 03.06.2021 року по 23.11.2021 року включно, що складає 120 робочих днів, а сума до стягнення становить 72 489,60 грн. з вирахуванням податків та зборів.

У відповідності з п. 2, 3 ч. 1 ст. 371 КАС України рішення суду про поновлення на посаді у відносинах публічної служби, про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць підлягають негайному виконанню.

Суд вважає за необхідне допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення позивача на посаді та в частині стягнення з ДФС України середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць в сумі 12 383,66 грн. з відрахуванням обов`язкових податків та зборів.

Керуючись статтями 9, 14, 73, 74, 75, 76, 77, 78, 90, 143, 242- 246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

вирішив:

Адміністративний позов задовольнити повністю.

Визнати протиправним та скасувати наказ Голови Комісії з реорганізації Державної фіскальної служби №840-о від 02.06.2021р. про припинення державної служби та звільнення ОСОБА_1 .

Поновити ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) на посаді начальника митного поста "Чорноморський" Одеської митниці ДФС Державної фіскальної служби України.

Стягнути з Державної фіскальної служби України (ЄДРПОУ 39292197) на користь ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) середній заробіток за період з 03.06.2021р. по 23.11.2021 року в сумі 72 489,60 грн. (сімдесят дві тисячі чотириста вісімдесят дев`ять грн. 60 коп.) з вирахуванням податків та зборів.

Зобов`язати Державну митну службу України вчинити дії щодо призначення (переведення) ОСОБА_1 на рівнозначну посаду до органів Державної митної служби України з урахуванням висновків суду у цій справі.

Допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) на посаді начальника митного поста "Чорноморський" Одеської митниці ДФС Державної фіскальної служби України.

Допустити негайне виконання рішення суду в частині стягнення з Державної фіскальної служби України (ЄДРПОУ 39292197) на користь ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) заробітної плати у межах суми стягнення за один місяць в розмірі 120383,66 грн. (дванадцять тисяч триста вісімдесят три грн, 66 коп) з утриманням податків та зборів.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до П`ятого апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги в 30-денний строк з дня складання повного судового рішення через суд першої інстанції, який ухвалив відповідне рішення.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо вона не була подана у встановлений строк. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після закінчення апеляційного розгляду справи.

Суддя В.Ф. Попов

кат. 106030000