Рішення № 101462412, 29.11.2021, Дніпровський районний суд Дніпропетровської області (до 25.04.2025 - Дніпропетровський районний суд Дніпропетровської області)

Справа № 175/3261/21

провадження № 2/175/990/21

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 листопада 2021 року смт. Слобожанське

Дніпропетровський районний суд Дніпропетровської області

у складі: головуючого судді Васюченка О.Г.,

при секретарі Кульпіній Л.Г.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в смт. Слобожанське цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Комунального підприємства «Міське управління справами» Дніпропетровської міської ради, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору Дніпровська міська рада про поновлення на роботі, стягнення мінімального заробітку за весь час вимушеного прогулу,

ВСТАНОВИВ:

У серпні 2021 року позивач звернувся до суду з позовом до Комунального підприємства «Міське управління справами» Дніпропетровської міської ради, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору Дніпровська міська рада про поновлення на роботі. В обґрунтування позову зазначає, що з 2019 року він працював на посаді водія Комунального підприємства «Міське управління справами» Дніпропетровської міської ради. Наказом №175/к від 01 червня 2020 року він був звільнений з займаної посади за угодою сторін відповідно до п.1 ст. 36 КЗпП України. На його думку звільнення є незаконним, оскільки його ввели в оману. Головний бухгалтер підприємства здійснив на його емоціональний тиск, зауваживши що для служби в армії необхідно звільнитися з роботи. Наразі він служить прикордонником та має бажання повернутися до роботи, однак фактично не має такої можливості, бо звільнений з займаної посади. В жовтні 2021 року позивач доповнив позовні вимоги та просив стягнути мінімальний заробіток за весь час вимушеного прогулу в сумі 94 169 грн.

Представник позивача у судовому засіданні позовні вимоги та заяву про доповнення позовних вимог підтримав у повному обсязі та просив суд поновити на ОСОБА_1 на посаді водія Комунального підприємства «Міське управління справами» Дніпропетровської міської ради та стягнути з Комунального підприємства «Міське управління справами» Дніпропетровської міської ради на користь ОСОБА_1 мінімальний заробіток за весь час вимушеного прогулу в сумі 94 169 грн.

Представник Комунального підприємства «Міське управління справами» Дніпропетровської міської ради Фат Л.М. у судовому засіданні підтримала наданий відзив на позов (а.с. 41-44), згідно з яким просив суд у задоволенні позову відмовити оскільки позивач звільнений за його власноруч написаною заявою за згодою сторін, що не вимагає від обох сторін попередження про звільнення. День звільнення в такому випадку визначається стороною за взаємною згодою обох сторін. Головною умовою звільнення з роботи за угодою сторін є домовленість між працівником та роботодавцем, зафіксована відповідною заявою, що підтверджує угодженість сторін та відсутність будь-яких заперечень стосовно дати та підстав звільнення робітника. Акцентував увагу суду, що позивач пропустив визначений КЗпП України строк звернення до суду з позовом про поновлення на роботі. Зауважив, що доводи позивача стосовно того, що на момент свого звільнення він призивався до лав Збройних сил України не підтверджено, оскільки позивач сам надав суду оригінали повіток про виклик до територіального центру комплектування та соціальної підтримки, що свідчить про той факт, що такі судові повістки взагалі роботодавцю не надавались та роботодавець не був обізнаний про факт призову позивача до лав Збройних сил України.

Представник третьої особи Дніпровської міської ради Єрмілько А.А. надав суду письмові пояснення по суті спору (а.с. 64-67), підтримав доводи Комунального підприємства «Міське управління справами» Дніпропетровської міської ради стосовно відмови у задоволенні позову та зауважив, що позивач в порушення вимог ст. ст. 77, 80 ЦПК України не надав доказів на підтвердження того, що заява про звільнення за угодою сторін була записана без його волевиявлення внаслідок тиску з боку роботодавця.

Суд вислухавши представників сторін, дослідивши матеріали справи, оцінивши наявні у справі докази, дійшов до наступного.

Принцип захисту судом порушеного права особи будується при встановленні порушення такого права. Так, кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів (ч.1 ст.4 ЦПК України).

Правом звернення до суду за захистом наділена особа, права якої порушені, невизнані або оспорені.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб визначений законами України.

Згідно із ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизначених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Частиною 1 статті 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ч. 1 ст. 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Відповідно до ч. 1 ст. 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

За змістом пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів N2, 4, 7 та 11 до Конвенції", кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Суд розглядає цивільні справи не інакше, як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі (ч.1 ст.13 ЦПК України).

Відповідно до ст. 263 ЦПК України, рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Обґрунтованим є рішення ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі мають рівні права щодо надання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості.

Відповідно до ст. 15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд сприяє всебічному і повному з`ясуванню обставин справи.

Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників (ст. 82 ЦПК України).

Судом встановлені наступні факти та відповідні їм правовідносини.

Відповідно до наказу №512/к від 28 листопада 2019 року ОСОБА_1 з 13 грудня 2019 року прийнятий на посаду водія автотранспортних засобів 3-го класу транспортного відділу Комунального підприємства «Міське управління справами» Дніпропетровської міської ради, що підтверджується відповідним записом у трудовій книжці (а.с. 13,46).

Також, з наданої суду копії трудової книжки вбачається, що наказом №175/к від 01 червня 2020 року ОСОБА_1 звільнено з займаної посади за угодою сторін, відповідно до п.1 ст. 36 КЗпП України (а.с. 13). Даний факт підтверджується наданою представником відповідача копією Наказу №175/к від 01 червня 2020 року (а.с. 47а).

Підставами припинення трудового договору є, зокрема угода сторін, що чітко встановлено п.1 ст. 36 КзПП України.

Так, відповідно до власноруч написаної заяви (а.с. 48) ОСОБА_1 просить звільнити його з займаної посади з 01 червня 2020 року за угодою сторін відповідно до п.1 ст. 36 КЗпП України не заперечує в отриманні кінцевого розрахунку в день фактичної видачі трудової книжки.

Так, безпосередньо в районних, районних у місті, міських чи міськрайонних судах розглядаються трудові спори за заявами, зокрема працівників про поновлення на роботі незалежно від підстав припинення трудового договору (ст. 232 КЗпП України).

Відповідно до ст. 233 КЗпП України, працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

Суд бере до уваги, що звільнення ОСОБА_1 з підстав п.1 ст. 36 КЗпП України відбулося 01 червня 2020 року, а з позовом про поновлення на роботі ОСОБА_1 звернувся до суду лише у серпні 2021 року, через один рік та два місяці після свого звільнення. При цьому про своє звільнення з підстав п.1 ст. 36 КЗпП України ОСОБА_1 знав з 01 червня 2020 року, оскільки власноруч написав заяву про звільнення з вказаних підстав.

Разом з тим, згідно зі змінами, внесеними до КЗпП України Законом №540-ІХ від 30 березня 2020 року, Глава ХІХ Прикінцеві положення Кодексу викладені у наступній редакції: «Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобіганню поширення коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначенні статтею 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину».

Постановою КМУ від 17 червня 2020 року №500 «Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19» з метою запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19 дія встановленого на всій території України карантину з 12 березня 2020 року була продовжена до 31 липня 2020 року, постановою КМУ №641 від 22 липня 2020 року до 31 серпня 2020 року, постановою КМУ від 26 серпня 2020 року до 31 жовтня 2020 року, постановою КМУ від 13 жовтня 2020 року до 31 грудня 2020 року.

Таким чином, враховуючи дату звільнення позивача та дату звернення з даним позовом до суду, тобто в період дії карантину, тому в даному випадку місячний строк звернення до суду, встановлений ч. 1 ст. 233 КЗпП України у зв`язку з його продовженням не є пропущеним, а посилання відповідача є безпідставними.

Також з матеріалів справи вбачається, що 28 жовтня 2020 жовтні 2020 року, через майже 5 місяців після звільнення, ОСОБА_1 звертався письмово до Комунального підприємства «Міське управління справами» Дніпропетровської міської ради з заявою про поновлення на роботі та йому у відповідності до вимог законодавства було надано відповідь за вих. №30/931 від 04 листопада 2020 року (а.с. 14).

Крім того, 18 червня 2021 року ОСОБА_1 письмового звертався до Дніпровського міського голови з заявою про поновлення на роботі та йому у відповідності до вимог законодавства було надано відповідь за вих. №116-1149/0-1/09-21 від 16 липня 2021 року (а.с. 15-16).

Надаючи оцінку аргументам сторін суд зазначає таке.

У разі домовленості між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом про припинення трудового договору за пунктом 1 статті 36 КЗпП України (угода сторін) договір припиняється в строк, визначений сторонами.

Анулювання такої домовленості може відбутися лише тоді, коли власник або уповноважений ним орган і працівник дійшли взаємної згоди.

Припинення трудового договору за пунктом 1 статті 36 КЗпП України застосовується у випадку взаємної згоди сторін трудового договору, але пропозиція (ініціатива) про припинення трудового договору за цією підставою може виходити як від працівника, так і від власника або уповноваженого ним органу. За угодою сторін може бути припинено як трудовий договір, укладений на невизначений строк, так і строковий трудовий договір. Припинення трудового договору за пунктом 1 статті 36 КЗпП України не передбачає попередження про звільнення ні від працівника, ні від власника або уповноваженого ним органу. День закінчення роботи визначається сторонами за взаємною згодою.

Пропозиція (ініціатива) і сама угода сторін про припинення трудового договору за пунктом 1 статті 36 КЗпП України можуть бути укладені як в письмовій, так і в усній формі. Якщо працівник подає письмову заяву про припинення трудового договору, то в ній мають бути зазначені прохання звільнити його за угодою сторін і дата звільнення. Саме ж оформлення припинення трудового договору за угодою сторін має здійснюватися лише в письмовій формі. У наказі (розпорядженні) і трудовій книжці зазначаються підстава звільнення за угодою сторін з посиланням на пункт 1 статті 36 КЗпП України і раніше домовлена дата звільнення (постанова Верховного Суду від 31 березня 2021 року у справі №488/4536/19).

Суд зауважує, що позивач власноручно написав заяву про звільнення його на підставі пункту 1 статті 36 КЗпП України за угодою сторін, підписав цю заяву та подав роботодавцю (відповідачу). Факт власноручного написання та підписання цієї заяви позивачем сторонами не спростовувалося. Зазначена заява містить дату звільнення та погоджена представником роботодавця, який не заперечив проти звільнення позивача за угодою сторін. Тобто, сторони досягли домовленості про дату та підстави припинення трудового договору. Доказів на підтвердження вчинення стороною відповідача тиску, погроз, примушування до написання заяви позивачем про звільнення, суду не надано і такі обставини не знайшли свого підтвердження у судовому засіданні.

Матеріали справи також не містять фактичних даних про те, що ОСОБА_1 висловлювала бажання саме про анулювання домовленості про звільнення його за угодою сторін. Більше того, суд звертає увагу на те, що в наказі №175/к від 01 червня 2020 року, яким звільнено ОСОБА_1 із займаної посади водіяавтотранспортних засобів 3-го класу транспортного відділу 01.06.2020 за угодою сторін, міститься його підпис про ознайомлення з цим наказом і відсутні будь-які інші записи, які б свідчили, що такий наказ не відповідає його внутрішній волі.

Крім цього, суд зазначає, що як у наказі, так і у в трудовій книжці підставою звільнення зазначено - за угодою сторін згідно з пунктом 1 статті 36 КЗпП України. Датою звільнення - погоджена сторонами дата 01.06.2020.

Враховуючи наведене суду не надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що на позивача дійсно здійснювався емоціональний тиск при написанні останнім заяви про звільнення за угодою сторін та не надано доказів і не доведено у судовому засіданні, що така заява була подана без волевиявлення позивача внаслідок тиску з боку роботодавця чи з інших підстав.

Також було встановлено, що позивач у зв`язку з викладеними у позові обставинами до будь-яких державних органів чи правоохоронних органів з цього приводу не звертався.

При цьому посилання позивача на необхідність застосування до спірних правовідносин ст. 231 ЦК України щодо наслідків застосування психічного тиску на сторону правочину є необґрунтованими, оскільки суперечить положенням ст. 3 та Глави ІІІ КЗпП України щодо правового врегулювання трудових відносин, зокрема в частині правовідносин щодо укладання та розірвання трудового договору.

Так, у разі прийняття рішення про придатність призовника до військової служби, призовна комісія не пізніше ніж на п`ять діб до відправлення до військової частини вручає йому повістку із зазначенням конкретної дати і часу прибуття до військового комісаріату. Саме повістку призовник пред`являє роботодавцю а також надає відповідну заяву. Отримання роботодавцем такої повістки є підставою для надання працівнику гарантій, передбачених ч.3 ст. 119 КЗпП України.

Про призов громадян на військову службу територіальні центри комплектування та соціальної підтримки письмово повідомляють державні органи, підприємства, заклади, установи і організації, в яких зазначені громадяни працювали, навчалися або були зареєстрованими як безробітні (п. 253 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10 грудня 2008 року №1153/2008).

Оскільки за працівником на період військової служби зберігається робоче місце, то на підставі повістки і заяви працівника роботодавець видає наказ про увільнення працівника від роботи у зв`язку з призовом на строкову військову службу з дати призову, зазначеної в повістці, на період служби і надання йому зазначених КЗпП трудових гарантій.

Повістка і заява працівника про призов на строкову службу є підставою для видання наказу про увільнення працівника від роботи у зв`язку з призовом на строкову службу з дати призову зазначеної в повістці, на період служби і надання йому зазначених трудових гарантій.

Як пояснив представник Комунального підприємства «Міське управління справами» Дніпропетровської міської ради, на момент звільнення позивача, 01 червня 2020 року, ОСОБА_1 не було надано жодної документально підтвердженої інформації щодо проходження ним військової комісії з питань призову до лав Збройних Сил України чи призову на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації на особливий період, контракту на проходження військової служби, тощо. Повідомлення відповідного центру комплектування та соціальної підтримки щодо призову ОСОБА_1 на адресу Комунального підприємства «Міське управління справами» Дніпропетровської міської ради не надходило.

Суд враховує ту обставину, що позивач надав суду оригінали повісток відповідного центру комплектування та соціальної підтримки про його виклики, що є підтвердженням того факту, що зазначені повістки не були надані позивачем роботодавцю разом з відповідними заявами та доводить ту обставину, що роботодавець Комунальне підприємство «Міське управління справами» Дніпропетровської міської ради не було обізнане про можливий призов ОСОБА_1 на службу до Збройних Сил України.

Відповідно до вимог ст. 16 ЦК України, звертаючись до суду, позивач за власним розсудом обирає спосіб захисту і в силу ст. 12 ЦПК України зобов`язаний довести правову та фактичну підставу пред`явленого позову. Суд за власною ініціативою не може міняти предмет і підстави позову.

За таких обставин, позовні вимоги у частині поновлення на роботі не знайшли свого підтвердження у судовому засіданні, звільнення позивача відбулося з дотриманням вимог КЗпП України, доказів іншого суду не надано, а тому суд відмовляє у задоволенні позову у цій частині.

Що стосується уточнених позовних вимог у частині стягнення з Комунального підприємства «Міське управління справами» Дніпропетровської міської ради на користь ОСОБА_1 мінімального заробітку за весь час вимушеного прогулу в сумі 94 169 грн. суд приходить до наступного висновку.

Так, вимушений прогул визначається як період часу, з якого почалось порушення трудових прав працівника (незаконне звільнення або переведення на іншу роботу, неправильне зазначення формулювання причин звільнення або затримки видачі трудової книжки при звільненні) до моменту поновлення таких прав, тобто ухвалення рішення про поновлення працівника на роботі чи визнання судом факту того, що неправильне формулювання причин звільнення в трудовій книжці перешкоджало працевлаштуванню працівника.

Положення ст. 235 КЗпП України встановлюють відповідальність роботодавця у вигляді стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу працівника з метою компенсації йому втрат від недоотримання заробітної плати чи неможливості працевлаштування.

При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу (ч.2 ст. 235 КЗпП України).

У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком (ч.2 ст. 233 КЗпП України).

Заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу (ст. 94 КзпП України).

Поняття "заробітна плата" і "оплата праці", які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов`язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов`язків. Під заробітною платою, що належить працівникові, необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат (Рішення від Конституційного Суду України у справі № 1-13/2013 за конституційним зверненням громадянки ОСОБА_2 щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 233 Кодексу законів про працю України, статей 1, 12 Закону України "Про оплату праці" від 15 жовтня 2-13 року № 8-рп/2013).

Таким чином, заробітною платою є винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу (усі виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій).

Структура заробітної плати чітко визначена ст. 2 Закону України «Про оплату праці», відповідно до якої заробітна плата складається з основної та додаткової заробітної плати, а також інших заохочувальних та компенсаційних витрат.

Трудовий договір укладається, як правило, в письмовій формі, а бо оформлюватись наказом чи розпорядженням роботодавця (ст. 24 КЗпП України).

Припинення чи розірвання трудового договору пов`язано зі звільненням працівника.

Таким чином, у разі коли працівник був незаконно звільнений, трудовий договір з ним був незаконно припинений роботодавцем в односторонньому порядку. Виплати, які мають бути здійснені роботодавцем на користь незаконно звільненого працівника, у тому числі середній заробіток за час вимушеного прогулу, не можуть являтися заробітною платою та не витікають із трудового договору як підстави виплат. Так виплати не можуть кваліфікуватися як плата за виконану роботу.

Враховуючи викладене вище, виплата середнього заробітку за час вимушеного прогулу (ч.2 ст. 235 КЗпП України) не є різновидом оплати праці та елементом структури заробітної плати, а є спеціальним видом відповідальності роботодавця за порушення трудових прав працівника, а отже строк пред`явлення до суду таких вимог (стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу) обмежується КЗпП України, що повністю узгоджується з правовою позицією викладеною у Постанові Великої Палати Верховного Суду у праві №910/4518/16 (провадження №12-301гс18) та Постанови Касаційного цивільного суду у складі Верховного суду від 10 жовтня 2019 року у справі №369/10046/18 (провадження №61-9664ск19).

Як встановлено в судовому засіданні, та не заперечується жодною зі сторін у справі, позивач звільнений з займаної посади 01 червня 2020 року на угодою сторін на підставі п.1 ст. 36 КзпП України. З наказом про звільнення позивач ОСОБА_1 ознайомлений під підпис в день звільнення - 01 червня 2020 року. Крім того, відповідно до ст. 116 КЗпП України, при звільненні ОСОБА_1 виплачені всі необхідні виплати - доплата за ненормований робочий день, компенсація відпустки, оклад по дням, надбавка.

Таким чином, позовні вимоги про стягнення мінімального заробітку за весь час вимушеного прогулу не знайшли свого підтвердження у судовому засіданні.

Крім того, суд бере до уваги, що позовні вимоги про стягнення мінімального заробітку за весь час вимушеного прогулу є похідними від позовних вимог про поновлення на роботі, та у разі відмови у задоволенні позову у частині поновлення на роботі необхідно відмовити і у задоволенні позову у частині стягнення мінімального заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Відповідно до ст. 141 ЦПК України, враховуючи звільнення позивача від сплати судового збору та висновок суду про відмову у задоволенні позову у частині поновлення на роботі, судові витрати компенсувати за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Крім того, враховуючи висновок суду про відмову у задоволенні позову про стягнення мінімального заробітку за весь час вимушеного прогулу, судові витрати у цій частині залишити за рахунок позивача.

Керуючись ст. ст. 15, 16, ЦК України, ст. ст. 36, 232, 233, 234 КЗпП України, ст.ст. 4, 5, 6, 7, 9, 10, 11, 12, 13, 18, 19, 23, 28, 31,32, 48, 49, 76, 77, 78, 79, 80, 81, 82, 83, 89, 128, 133, 141, 142, 177, 209, 229, 258, 259, 263, 264, 265, 268, 273 ЦПК України, суд

ВИРІШИВ:

У задоволені позову ОСОБА_1 до Комунального підприємства «Міське управління справами» Дніпропетровської міської ради, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору Дніпровська міська рада про поновлення на роботі, стягнення мінімального заробітку за весь час вимушеного прогулу - відмовити у повному обсязі.

Відповідно до ст. 141 ЦПК України судові витрати компенсувати за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України та залишити за рахунок позивача.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Дніпровського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення складено 29 листопада 2021 року.

Суддя О.Г. Васюченко