Рішення № 101442129, 18.11.2021, Вінницький окружний адміністративний суд

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Вінниця

18 листопада 2021 р. Справа № 120/8188/21-а

Вінницький окружний адміністративний суд у складі:

головуючої судді: Бошкової Ю.М.,

за участю:

секретаря судового засідання: Марисік В.Ю.,

представника позивача: Залюбовської І.К.,

представника відповідача: Жуковської Н.Ю.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження адміністративну справу

за позовом: ОСОБА_1

до: Державної податкової служби України, Державної фіскальної служби України

про: визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, заборону застосування обмежень,

ВСТАНОВИВ:

До Вінницького окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) з адміністративним позовом до Державної податкової служби України (далі - ДПС України, відповідач 1), Державної фіскальної служби України (далі - ДФС України, відповідач 2).

За змістом позовних вимог позивач просить суд:

- визнати протиправним та скасувати наказ Міністерства доходів і зборів України від 26.03.2014 № 677-о про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника Головного управління Міндоходів у Вінницькій області, за угодою сторін;

- зобов`язати Державну податкову службу України поновити ОСОБА_1 на посаді Начальника Головного управління ДПС у Вінницькій області;

- звернути рішення в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді начальника Головного управління Державної податкової служби у Вінницькій області до негайного виконання;

- заборонити Державній податковій службі України при виконанні судового рішення про поновлення на посаді начальника Головного управління ДПС у Вінницькій області застосовувати до ОСОБА_1 обмеження, передбачені Законом України "Про очищення влади";

- стягнути з Державної податкової служби як правонаступниці Державної фіскальної служби України, Міністерства доходів та зборів України за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 26.03.2014 по день прийняття судового рішення в сумі 556737 грн. з проведенням необхідних відрахувань відповідно до вимог чинного законодавства.

В обґрунтування позовних вимог вказано, що ОСОБА_1 наказом Міністерства доходів і зборів України від 27.11.2013 № 3645-о призначений на посаду начальника Головного управління Міндоходів у Вінницькій області. Наказом Міністерства доходів і зборів від 26.03.2014 № 677-о позивача звільнено із займаної посади за угодою сторін. При цьому, позивач вважає, що наказ Міністерства доходів і зборів України від 26.03.2014 № 677-о порушує його право на працю та гарантії від незаконного звільнення, передбачені ст. 38, 43 Конституції України, є незаконним, виданим із порушенням вимог чинного законодавства на підставі так званої угоди сторін, без особистої заяви ОСОБА_1 .

Окрім того, представник позивача зауважує, що відповідно до вимог чинного законодавства України припинення трудового договору «за угодою сторін» має відбуватися винятково за наявності та підтвердження факту згоди обох сторін трудового договору щодо припинення трудових правовідносин, однак, ОСОБА_1 не виявляв бажання щодо власного звільнення. Відтак, фактично «угода сторін» не мала місця, що підтверджується відсутністю, зокрема, заяви про звільнення за власним бажанням чи угоди сторін, а також документу на підтвердження отримання ОСОБА_1 оригіналу трудової книжки та наказу про звільнення в архівах Головного управління ДПС у Вінницькій області та ДПС України. Враховуючи це, волевиявлення працівника на припинення трудового договору в момент видачі наказу про звільнення не було. Заява про звільнення відсутня, хоча її наявність є необхідною умовою підтвердження досягнення взаємної домовленості між працівником та суб`єктом призначення.

З огляду на зазначене, позивач просить скасувати наказ Міністерства доходів і зборів України від 26.03.2014 № 677-о та поновити його на роботі.

Ухвалою Вінницького окружного адміністративного суду від 26.07.2021 позовну заяву залишено без руху та надано строк для усунення недоліків останньої.

28.07.2021 позивачем подано заяву про поновлення строку звернення до суду.

Ухвалою від 29.07.2021 вирішено відмовити у задоволенні заяви ОСОБА_1 про поновлення строку звернення до суду та на підставі п. 9 ч. 4 ст. 169 КАС України позовну заяву повернуто позивачу.

Постановою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 10.09.2021 вищезазначену ухвалу скасовано, а справу направлено до Вінницького окружного адміністративного суду для продовження розгляду.

22.09.2021 матеріали адміністративної справи повернулись до Вінницького окружного адміністративного суду.

23.09.2021 позивачем подано заяву про долучення документів до матеріалів справи.

Ухвалою Вінницького окружного адміністративного суду від 23.09.2021 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі та вирішено здійснювати її розгляд за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін. Судове засідання у справі призначено на 18.10.2021.

Окрім того, даною ухвалою вирішено витребувати в Державної податкової служби України докази щодо отримання ОСОБА_1 наказу Міністерства доходів і зборів від 26.03.2014 №677-о та докази видачі ОСОБА_1 його трудової книжки та зобов`язати надати останні у строк для подання відзиву на позовну заяву.

Ухвалою суду від 18.10.2021 вирішено задовольнити клопотання представника позивача про повторне витребування доказів від 18.10.2021 та повторно витребувано у Державної податкової служби України та зобов`язано надати суду у 3-денний строк з моменту отримання даної ухвали, докази щодо отримання ОСОБА_1 наказу Міністерства доходів і зборів від 26.03.2014 №677-о та докази видачі ОСОБА_1 його трудової книжки.

Судове засідання у справі відкладено на 01.11.2021.

26.10.2021 до суду надійшло клопотання відповідача 1 про долучення доказів до матеріалів справи, до якого додано копію витягу з книги обліку трудових книжок і вкладок до них №04-00-44 та копію протоколу обшуку від 16.05.2017. У свою чергу, щодо надання інших доказів зазначено, що 16.05.2017 слідчим військової прокуратури Вінницького гарнізону капітаном юстиції Климюком Р.І. на виконання доручення Головної військової прокуратури від 05.05.2017, розглянувши матеріали досудового розслідування, внесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань №42016000000003536 від 18.11.2016, на підставі ухвали слідчого судді №757/24612/17-к від 04.05.2017, вилучено особову справу ОСОБА_1

29.10.2021 представником позивача подано клопотання про відкладення розгляду справи.

01.11.2021 представником Державної податкової служби України подано клопотання про залишення позову ОСОБА_1 без розгляду. Обґрунтовуючи вищезазначене клопотання, представник відповідача 1 зазначив, що матеріали справи містять завірену копію витягу з книги обліку трудових книжок і вкладок до них №04-00-44, яка підтверджує, що позивач отримав трудову книжку НОМЕР_1 - 26.03.2014. Враховуючи вищезазначене, сторона відповідача вважає, що місячний строк звернення до суду з даним позовом необхідно обчислювати з 26.03.2014.

01.11.2021 на електронну адресу суду надійшли додаткові пояснення відповідача 1, у яких вказується, що ДПС України може бути правонаступником ДФС України виключно у випадку фактичного її вибуття унаслідок припинення, проте запис про припинення ДФС у Реєстрі відсутній. У свою чергу, постанова Кабінету Міністрів України від 18.12.2018 №1200 та розпорядження Кабінету Міністрів України від 12.08.2019 №682-р свідчать про компетенційне адміністративне (публічне) правонаступництво ДПС, тобто про перехід до ДПС функцій ДФС у сфері реалізації державної податкової політики, державної політики з адміністрування єдиного внеску. При цьому, на переконання відповідача 1, оскільки спір в межах даної справи виник щодо проходження та припинення публічної служби, таким чином позивач підлягає поновленні у територіальному органі ДФС України, а не у ДПС Україні.

Окрім того, 01.11.2021 ДПС України подано клопотання, за змістом якого представник відповідач 1 повідомив про неможливість надання доказів щодо отримання ОСОБА_1 наказу Міністерства доходів та зборів України від 26.03.2014 № 677-о.

У судовому засідання, 01.11.2021 ухвалою занесеною до протоколу судового засідання вирішено задовольни клопотання представника позивача про відкладення розгляду справи та відкладено розгляд даної справи на 12.11.2021.

05.11.2021 до суду надійшов від Державної податкової служби України відзив на позовну заяву, за змістом якого представник відповідача 1 заперечує з приводу задоволення позовних вимог ОСОБА_1 та вказує, що враховуючи те, що зобов`язання відповідача у справі не стосуються реалізації публічно-владних функцій, що були передані ДПС і до Реєстру не був внесений запис про припинення ДФС, то підстави для задоволення позовних вимог позивача до ДПС є передчасними.

Окрім того, 05.11.2021 представником відповідача 1 подано клопотання про розгляд справи у порядку загального провадження.

Державною фіскальною службою України, 05.11.2021 також подано відзив на позовну заяву, за змістом якого відповідач 2 просить залишити позовну заяву ОСОБА_1 без розгляду. Мотивуючи наявність підстав для залишення позову без розгляду сторона відповідача вважає, що оскільки копія наказу про звільнення позивачем отримана 24.11.2020, то з цього часу останньому стало відомо про порушення його прав.

08.11.2021 на адресу суду надійшли пояснення Державної податкової служби України, у яких наводяться заперечення щодо поновлення строку звернення до суду та щодо визначення належного відповідача у справі.

10.11.2021 від представника позивача надійшли заперечення на клопотання, відповідь на додаткові пояснення відповідача 1 та додаткові письмові пояснення. У таких запереченнях сторона позивача звертає увагу суду на те, що ОСОБА_1 не писав заяви про звільнення за власним бажанням, не укладав договору про звільнення за угодою сторін, не отримував трудову книжку станом на дату звернення до суду з позовом, відтак, не міг знати про факт та мотиви його звільнення. Остаточно позивач зрозумів, що його права порушено 11.05.2021, після отримання від Державної податкової служби України відповіді на адвокатський запит.

Окрім того, представник позивача наголошує, що з аналізу постанови Кабінету Міністрів України від 18.12.2018 №1200 «Про утворення Державної податкової служби України та Державної митної служби України» вбачається, що на даний момент ДФС України здійснює лише частину функцій, які здійснювались Міністерством доходів і зборів України. Інші ж повноваження, які входили до посадових обов`язків позивача здійснює саме ДПС України. Саме тому, на переконання сторони позивача, ОСОБА_1 має бути поновлений на посаді начальника Головного управління ДПС у Вінницькій області.

11.11.2021 відповідачем 1 подано клопотання щодо витребування у Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Офісу Генерального прокурора оригінал (завірену копію) заяви ОСОБА_1 про звільнення та інші матеріали з особової справи ОСОБА_1 .

Ухвалою суду від 12.11.2021 задоволено клопотання Державної податкової служби України про розгляд справи у загальному провадженні та вирішено здійснювати подальший розгляд справи №120/8188/21-а у порядку загального позовного провадження, призначити підготовче судове засідання у справі.

12.11.2021, ухвалою, занесеною до протоколу судового засідання, суд вирішив відмовити у задоволенні клопотання Державної податкової служби України про витребування доказів, з мотивів наявності у матеріалах справи відповіді на запит представника позивача щодо надання документів з особової справи ОСОБА_1 , отриманої від Офісу Генерального прокурора. Більш того, відповідно до ч. 2 ст. 77 КАС України обов`язок щодо доказування правомірності рішення, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень покладається на відповідача.

Ухвалою від 12.11.2021 відмовлено у задоволенні клопотань ДПС України та ДФС України про залишення позову без розгляду та вирішено поновити строк звернення до суду з даним адміністративним позовом.

Окрім того, 12.11.2021 судом винесено ухвалу про закриття підготовчого провадження та призначення справи до розгляду по суті на 18.11.2021.

18.11.2021 до суду подано письмово викладене вступне слово під час судового розгляду справи №120/8188/21-а, у якому представник відповідача 1 повторно наголошує на тому, що оскільки, зобов`язання відповідача у справі не стосуються реалізації публічно-владних функцій, що були передані ДПС України і до Реєстру не був внесений запис про припинення ДФС України, то відсутні підстави для задоволення позовних вимог позивача до ДПС України.

Окрім того, на переконання ДПС України строк звернення до суду з даним позовом пропущено, оскільки ОСОБА_1 був обізнаним у прийнятті оскаржуваного наказу та отримав трудову книжку.

У судовому засіданні, 18.11.2021 представник позивача позовні вимоги підтримала та просила задовольнити останні у повному обсязі. Окрім того, просила стягнути з відповідача сплачений при зверненні до суду ОСОБА_1 судовий збір у сумі 1816 грн.

У свою чергу, представник ДПС України позовні вимоги заперечувала та просила відмовити у їх задоволенні.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.

У період з 1999 року по 2013 рік ОСОБА_1 обіймав різні посади в митних органах України.

Наказом Міністерства доходів і зборів від 27.11.2013 № 3645-о «Про призначення ОСОБА_1 » позивач призначений, в порядку переведення з посади начальника Вінницької митниці Міндоходів, на посаду начальника Головного управління Міндоходів у Вінницькій області.

Наказом Міністерства доходів і зборів від 26.03.2014 № 677-о «Про звільнення» ОСОБА_1 звільнено з 26.03.2014 із займаної посади за угодою сторін, п. 1 ст. 36 КЗпП України.

Вважаючи протиправним вищезазначений наказ про звільнення, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з статті 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Відповідно до положень статті 38 Конституції України громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування.

Згідно з частинами першою та другою статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

Закон України "Про державну службу" від 17.11.2011 №4050-VI (далі - Закон №4050) в редакції чинній на момент звільнення позивача, визначає принцип, правові та організаційні засади державної служби, умови та порядок реалізації громадянами України права на державну службу.

Державна служба - професійна діяльність державних службовців з підготовки пропозицій щодо формування державної політики, забезпечення її реалізації та надання адміністративних послуг (частина перша статті 1 Закону №4050).

Державний службовець - громадянин України, який займає посаду державної служби в державному органі, органі влади Автономної Республіки Крим або їх апараті, одержує заробітну плату за рахунок коштів державного бюджету, крім випадків, визначених законом, та здійснює встановлені для цієї посади повноваження, безпосередньо пов`язані з реалізацією завдань та виконанням функцій державного органу або органу влади Автономної Республіки Крим (частина перша статті 1 Закону №4050).

Відповідно до статті 37 Закону №4050 підставами припинення державної служби є:

1) втрата права на державну службу або його обмеження (стаття 38 цього Закону);

2) закінчення строку призначення (стаття 39 цього Закону);

3) ініціатива державного службовця (стаття 40 цього Закону);

4) ініціатива суб`єкта призначення (стаття 41 цього Закону);

5) настання обставин, що склалися незалежно від волі сторін (стаття 42 цього Закону);

6) незгода державного службовця на проходження державної служби у разі зміни її істотних умов (стаття 34 цього Закону);

7) досягнення державним службовцем шістдесятип`ятирічного віку;

8) визнання державного службовця безвісно відсутнім або оголошення його померлим згідно з рішенням суду, що набрало законної сили;

9) смерть державного службовця.

Окрім того, трудові відносини всіх працівників регулюються Кодексом законів про працю України від 10.12.1971 № 322-VIII (далі - КЗпП України).

Статтею 4 КЗпП України визначено, що законодавство про працю складається з КЗпП України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього. Отже, до правовідносин, що виникли у цій справі підлягають застосуванню й положення КЗпП України.

Відповідно до частини першої статті 21 КЗпП України трудовий договір є угодою між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Сторонами трудового договору відповідно до статті 21 КЗпП України є працівник і власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган. Пункт 1 статті 36 КЗпП України, який є спеціальною нормою, що підлягає застосуванню до спірних відносин, достатньою правовою підставою для звільнення визначає досягнення згоди між сторонами трудового договору.

Трудовий договір може бути розірваний лише з підстав і в порядку, передбаченому трудовим законодавством (ст. ст. 2, 36, 40, 41 КЗпП України).

Згідно з пунктом першим частиною першою статті 36 КЗпП України підставою припинення трудового договору є угода сторін.

Відтак, припинити трудовий договір можна в будь-який час після досягнення угоди між роботодавцем та працівником. Ініціатива про припинення договору може виходити як від працівника, так і від роботодавця. І якщо одна зі сторін погоджується на пропозицію іншої, вважається, що сторони досягли угоди про припинення трудового договору і працівник звільняється з роботи.

Таким чином, суд наголошує, що однією з ознак, характерних для звільнення за згодою сторін, тобто взаємного волевиявлення, є відсутність зобов`язань сторін виконувати будь-які процесуальні дії одна стосовно іншої у вигляді попередження, зобов`язання щодо працевлаштування, подання, погодження звільнення з відповідним органом тощо.

Статтею 30 Закону України "Про державну службу" передбачено, що підставами припинення державної служби є ті, що визначені у Кодексі законів про працю України. Окрім цих підстав, державна служба також може бути припинена з підстав, визначених статтею 30 згаданого Закону.

При звільненні особи з публічної служби за загальними підставами, передбаченими КЗпП України, на цю особу поширюються гарантії, передбачені цим Кодексом, якщо інше прямо не визначено спеціальним законом.

Суд зазначає, що у випадку звільнення на підставі п. 1 ч. 1 ст. 36 КЗпП України у наказі (розпорядженні) про звільнення за згодою сторін зазначають підставу звільнення за угодою сторін з посиланням на п. 1 ч. 1 ст. 36 КЗпП України, дату звільнення, про яку домовлялися сторони.

Отже, при домовленості між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом про припинення трудового договору за пунктом 1 частини 1 статті 36 КЗпП України (за згодою сторін) договір припиняється в строк, визначений сторонами.

Недосягнення сторонами згоди щодо припинення трудового договору та відсутність узгодженої дати звільнення позбавляє роботодавця права на звільнення працівника за угодою сторін (указаний висновок узгоджується з правовою позицією викладеною в постанові Верховного Суду від 13.08.2019 у справі № 825/3587/15-а).

Серед підстав для припинення трудового договору КЗпП України окремо виділяє угоду сторін (стаття 36) та розірвання трудового договору з ініціативи працівника (стаття 38).

Основною відмінністю між звільненням за угодою сторін та звільненням з ініціативи працівника є вираження бажання обох сторін одночасно у випадку угоди сторін та, відповідно, наявність бажання лише працівника у випадку припинення трудових відносин за його ініціативою.

Тобто, звільнення за угодою сторін передбачає, що роботодавцем та найманим працівником досягнуто спільної згоди щодо припинення трудового договору у визначений строк. У свою чергу, звільнення з ініціативи працівника не передбачає обов`язкової наявності згоди роботодавця на таке звільнення, оскільки в даному випадку працівник реалізовує своє право, передбачене трудовим законодавством, а роботодавець вимушений погодитись зі звільненням працівника незалежно від свого бажання.

Основними умовами угоди про припинення трудового договору, щодо яких сторони трудового договору повинні дійти згоди, є підстава припинення угоди сторін та строк, з якого договір припиняється.

Аналіз наведених правових норм та обставин справи дають підстави для висновку, що під час домовленості між працівником і державним органом про звільнення за угодою сторін, такий працівник повинен залишити посаду у строк, визначений сторонами. Анулювання такої домовленості може мати місце лише при взаємній згоді про це державного органу та працівника.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 09.10.2019 по справі №804/9394/14.

Матеріалами справи підтверджується, що наказом Міністерства доходів і зборів України від 26.03.2014 №677-о ОСОБА_1 звільнено з посади начальника Головного управління Міндоходів у Вінницькій області за угодою сторін, п. 1 ст. 36 КЗпП України.

Відтак, у разі звільнення на підставі п. 1 ч. 1 ст. 36 КЗпП України обов`язковою передумовою є укладення угоди про звільнення за згодою сторін, водночас, ОСОБА_1 заперечується факт подання будь-якої заяви або укладення угоди, яка б засвідчувала його волевиявлення щодо звільнення з роботи. Відтак, між позивачем та роботодавцем не могло буту досягнуто згоди щодо дати такого звільнення та інших істотних умов, які є обов`язковими атрибутами угоди про звільнення за згодою сторін.

Окрім того, під час розгляду даної справи суд враховує висновки, викладені у постанові Пленуму Верховного суду України від 06.11.1992 № 9 "Про практику розгляду судами трудових спорів". Так, у п. 8 постанови Пленуму Верховного суду України роз`яснено, що при домовленості між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом про припинення трудового договору за пунктом 1 статті 36 КЗпП України (за угодою сторін) договір припиняється в строк, визначений сторонами. Анулювання такої домовленості може мати місце лише при взаємній згоді про це власника або уповноваженого ним органу і працівника. Сама по собі згода власника або уповноваженого ним органу задовольнити прохання працівника про звільнення до закінчення строку попередження не означає, що трудовий договір припинено за пунктом 1 статті 36 КЗпП України, якщо не було домовленості сторін щодо підстави припинення трудового договору. В останньому випадку звільнення вважається проведеним з ініціативи працівника (стаття 38 КЗпП України).

За такого правового регулювання основними умовами угоди про припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України щодо яких сторони трудового договору повинні дійти згоди, є підстава припинення угоди сторін та строк, з якого договір припиняється. Визначення дати звільнення за згодою сторін є обов`язковою умовою такого звільнення, оскільки сприяє свідомому волевиявленню працівника щодо звільнення з підстав передбачених пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України. Відсутність належного волевиявлення не дає підстави вважати наявність наміру працівника звільнитись саме за згодою сторін, а сама по собі згода роботодавця задовольнити прохання працівника про звільнення також не означає наявність угоди про припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України (за угодою сторін).

Угода - це дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків і розуміє під собою вільне волевиявлення обох сторін. Волевиявлення - це засіб, яким особа має намір досягти певних юридичних результатів і пов`язується із вчиненням фактичних дій. Дія - це зовнішнє вираження волі і свідомості людей.

Водночас, матеріали справи не містять жодних доказів на підтвердження того, що ОСОБА_1 подавалась заява про звільнення із займаної посади за угодою сторін, волевиявлення (пропозиції) позивача та визначення строку, з якого трудовий договір пропонується розірвати за угодою сторін.

При цьому, судом встановлено, що стороною позивача вживались заходи з метою отримання документів, які містяться в особовій справі ОСОБА_1 , з метою підтвердження факту відсутності буд-якої заяви позивача та угоди між сторонами трудових відносин.

Так, представник позивача зверталась із адвокатським запитом до Головного управління ДПС у Вінницькій області, у відповідь на який, листом від 06.05.2021 №14931/6/02-32-11-01-42 повідомлено, що на виконання доручення Головної військової прокуратури від 05.05.2017 на підставі ухвали слідчого судді №757/24612/17-к від 04.05.2017 особову справу ОСОБА_1 вилучено.

У подальшому представник позивача звернулась із адвокатським запитам до Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Центрального регіону, який було переадресовано Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Офісу Генерального прокурора, яка листом від 28.05.2021 повідомила про відсутність будь-яких документів з кадрових питань.

Відтак, на запити сторони позивача не було надано будь-яких документів, які б підтверджували подання ОСОБА_1 заяви про звільнення за угодою позивача з Міністерством доходів та зборів України. У свою чергу, відповідачем не доведено факт існування такої заяви та в судовому засідання вказано, що ДПС України не відомо чи подавалась відповідна заява ОСОБА_1 , яка фактично слугувала підставою для звільнення на підставі ч. 1 ст. 36 КЗпП України.

При цьому, суд звертає увагу, що відповідно до ч. 1, 2 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

З огляду на викладене, суд дійшов висновку, що спірний наказ про звільнення ОСОБА_1 із займаної посади, прийнято всупереч чинному законодавству, без відповідної згоди позивача, тобто в односторонньому порядку.

Суд враховує висновки Верховного Суду у постанові від 14.05.2020 по справі № 815/5173/17, що недосягнення сторонами згоди щодо припинення трудового договору та відсутність узгодженої дати звільнення, позбавляє роботодавця права на звільнення працівника за угодою сторін.

З приводу доводів представника ДПС України щодо пропуску позивачем строку на подання даного адміністративного позову, суд зазначає, що в ухвалі від 12.11.2021 Вінницьким окружним адміністративним судом вирішено питання щодо наявності підстав для поновлення строку та надано оцінку доводам, як ДПС України так і ДФС України з приводу залишення позову без розгляду, з підстав пропуску строку звернення до суду. Відтак, суд вважає недоцільним повторно надавати оцінку доводам відповідач 1 з приводу даного питання.

Підсумовуючи, суд доходить висновку, що звільнення позивача з державної служби відбулося незаконно, без досягнення сторонами трудового договору згоди щодо припинення трудових відносин та без дотримання належної процедури звільнення.

З огляду на викладене, суд визнає протиправним і таким, що підлягає скасуванню наказ Міністерства доходів і зборів України від 26.03.2014 №677-о "Про звільнення".

Відповідно до ч. 1 ст. 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України "Про запобігання корупції" іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Визначаючи з приводу органу в якому позивач підлягає поновленню, суд враховує наступне.

Так, 01.03.2014 постановою Кабінету Міністрів України № 67 «Про ліквідацію Міністерства доходів і зборів» ліквідовано Міндоходів і відновлено діяльність Державної податкової служби та Державної митної служби.

21.05.2014 Кабінет Міністрів України прийняв постанову № 160 «Про утворення Державної фіскальної служби», якою реорганізував Міндоходів у ДФС шляхом перетворення та визнав такою, що втратила чинність, постанову від 01.03.2014 № 67 «Про ліквідацію Міністерства доходів і зборів».

21.05.2014 Кабінет Міністрів України також прийняв постанову № 236 «Про державну фіскальну службу України», якою затвердив Положення про Державну фіскальну службу України та визначив цю службу як центральний орган виконавчої влади, який реалізує державну податкову політику, державну політику у сфері державної митної справи, державну політику з адміністрування єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, державну політику у сфері боротьби з правопорушеннями під час застосування податкового, митного законодавства, а також законодавства з питань сплати єдиного внеску.

Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 17.07.2014 № 651-р «Питання Державної фіскальної служби» вирішені питання можливості виконання відповідних функцій ДФС.

На підставі наказу від 18.07.2014 № 2 розпочата діяльність Державна фіскальна служба України.

В подальшому, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 18.12.2018 № 1200 утворено Державну податкову службу України та Державну митну службу України, реорганізувавши Державну фіскальну службу шляхом поділу.

Установлено, що: Державна податкова служба є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів і який реалізує державну податкову політику, державну політику з адміністрування єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок), державну політику у сфері боротьби з правопорушеннями під час застосування податкового законодавства, а також законодавства з питань сплати єдиного внеску; Державна митна служба є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів і який реалізує державну митну політику, державну політику у сфері боротьби з правопорушеннями під час застосування митного законодавства; Державна податкова служба та Державна митна служба є правонаступниками прав та обов`язків реорганізованої Державної фіскальної служби у відповідних сферах діяльності; забезпечення діяльності Державної податкової служби та Державної митної служби у 2018 та 2019 роках здійснюватиметься в межах видатків, передбачених Державній фіскальній службі; Державна фіскальна служба продовжує здійснювати повноваження та виконувати функції у сфері реалізації державної податкової політики, державної політики у сфері державної митної справи, державної політики з адміністрування єдиного внеску, державної політики у сфері боротьби з правопорушеннями під час застосування податкового, митного законодавства, а також законодавства з питань сплати єдиного внеску до завершення здійснення заходів з утворення Державної податкової служби та Державної митної служби.

Кабінет Міністрів України розпорядженням від 21.08.2019 № 682-р погодився з пропозицією Міністерства фінансів щодо можливості забезпечення здійснення Державною податковою службою покладених на неї постановою Кабінету Міністрів України від 06.03.2019 № 227 «Про затвердження положень про Державну податкову службу України та Державну митну службу України», функцій і повноважень Державної фіскальної служби, що припиняється, з реалізації державної податкової політики, державної політики з адміністрування єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, державної політики у сфері боротьби з правопорушеннями під час застосування податкового законодавства, а також законодавства з питань сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування та законодавства з інших питань, контроль за дотриманням якого покладено на Державну податкову службу.

Отже, з 28.08.2019 Державною податковою служби України розпочато виконання функцій Державної фіскальної служби України.

При цьому, даний факт не заперечується відповідачем, водночас, відсутність у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань відомостей про припинення Державної фіскальної служби України, як юридичної особи, не є підставою для поновлення позивача саме у територіальному органі Державної фіскальної служби України, враховуючи те, що функції та повноваження ДФС України передані ДПС України.

Відтак, протиправність наказу Міністерства доходів і зборів України від 26.03.2014 №677-о "Про звільнення", прямо вказує на наявність підстав для поновлення позивача на посаді, яку він обіймав до звільнення.

Проте, з урахуванням того, що станом на час розгляду даної справи, юридична особа Міністерства доходів і зборів України припинена, юридична особа Державної фіскальної служби України перебуває в процесі припинення та з 28.08.2019 функції Державної фіскальної служби України передано до Державної податкової служби України, з метою ефективного відновлення порушених прав позивача, суд дійшов висновку про поновлення ОСОБА_1 на посаді начальника Головного управління ДПС у Вінницькій області, звернувши рішення суду в цій частині до негайного виконання відповідно до ч. 7 ст. 235 КЗпП України та п. 3 ч. 1 ст. 371 КАС України.

Окрім того, відповідно до частини 2 статті 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Згідно з статті 27 Закону України «Про оплату праці» порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Так, відповідно до пункту 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 (далі - Порядок №100) обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв`язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки.

Працівникові, який пропрацював на підприємстві, в установі, організації менше року, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактичний час роботи, тобто з першого числа місяця після оформлення на роботу до першого числа місяця, в якому надається відпустка або виплачується компенсація за невикористану відпустку.

У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.

При цьому, згідно з пунктом 5 Порядку нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.

Відповідно до довідки Державної фіскальної служби України від 06.11.2020 №383/10-02-27 розмір середньоденної заробітної плати позивача складає 356,43 грн.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 у період вимушеного прогулу з 27.03.2014 по 18.11.2021 не працював та дохід не отримував.

Період вимушеного прогулу становить 1914 робочих днів (2014 рік - 193 робочих днів, 2015 рік - 250 робочих днів, 2016 рік - 251 робочий день, 2017 рік - 249 робочих днів, 2018 рік - 250 робочих днів, 2019 рік - 250 робочих днів, 2020 рік - 251 робочий день, 2021 рік - 2020 робочих днів).

Отже, позивачу за період вимушеного прогулу належить до стягнення 682207,02 грн. (1914 днів х 356,43 грн).

Щодо позовної вимоги стосовно заборони ДПС України при виконанні судового рішення про поновлення на посаді начальника Головного управління ДПС у Вінницькій області застосовувати до ОСОБА_1 обмеження передбачені Законом України «Про очищення влади», суд зазначає наступне.

Правові та організаційні засади проведення очищення влади (люстрації) для захисту та утвердження демократичних цінностей, верховенства права та прав людини в Україні визначені в Законі України "Про очищення влади" від 16.09.2014 №1682.

Вказаний Закон був прийнятий після звільнення ОСОБА_1 з посади начальника Головного управління Міндоходів у Вінницькій області.

Відповідно до частини 1 статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Стаття 58 Конституції України передбачає зворотну дію законів в часі у випадках, коли вони пом`якшують або скасовують саме юридичну відповідальність особи, що також є загальновизнаним принципом права.

Конституційний Суд України у Рішенні № 1-рп/99 від 09.02.1999 у справі про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів зазначив: "У регулюванні суспільних відносин застосовуються різні способи дії в часі нормативно-правових актів. Перехід від однієї форми регулювання суспільних відносин до іншої може здійснюватися, зокрема, негайно (безпосередня дія), шляхом перехідного періоду (ультраактивна форма) і шляхом зворотної дії (ретроактивна форма)".

Три варіанти дії нормативних актів у часі забезпечують стабільність і необхідну гнучкість правового регулювання в часі минулому, теперішньому та майбутньому. Як негайна, так і зворотна дія юридичної норми пов`язана з можливістю застосування "нової" норми щодо відносин, які виникли в минулому. Водночас негайна дія є усталеною практикою, а зворотна дія виняток, який порушує конституційний принцип "закон не має зворотної сили" (lex ad praeterian non valet).

Законом України "Про очищення влади" передбачено, що встановлення для осіб заборони обіймати певні посади в органах державної влади чи їхніх самостійних структурних підрозділах пов`язується із самим лише фактом зайняття у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року посад, зокрема передбачених пунктом 8 частини першої статті 3 Закону України "Про очищення влади", незалежно від того чи сприяла така особа своїми рішеннями, діями (бездіяльністю) узурпації влади, підриву основ національної безпеки і оборони України або протиправному порушенню прав і свобод людини, тобто не враховуючи жодної індивідуальної дії чи зв`язку особи з будь-якими антидемократичними подіями.

Встановлення фактів особистої протиправної поведінки позивача не мало місця оскільки незаконне звільнення відбулось до прийняття Закону України "Про очищення влади", відповідно будь-яких доказів, щодо вчинення дій та заходів (та/або сприяння їх здійсненню), спрямованих на узурпацію влади Президентом України, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини ОСОБА_1, матеріали справи не містять.

У постанові по справі 813/7910/14 від 15.07.2020 Верховний Суд зазначив, що відсутність у Законі України "Про очищення влади" процедури та механізму, які б визначали індивідуальний підхід під час застосування встановлених ним заборон, не знімає обов`язку із суду застосовувати індивідуальний підхід при вирішенні кожного конкретного спору за критеріями правомірності та законності рішень суб`єктів владних повноважень, визначених частиною третьою статті 2 КАС України (у редакції, чинній до 15.12.2017), що кореспондує положенням частини другої статті 2 КАС України (у редакції, чинній від 1512.2017).

Цей обов`язок випливає із завдань адміністративного судочинства, змістом яких є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

У цьому зв`язку, ЄСПЛ у справі "Полях та інші проти України" вказав на відсутність застосування індивідуального підходу під час здійснення люстраційної перевірки, що й лягло в основу постанови Верховного Суду у складі суддів судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду від 03.06.2020 у справі №817/3431/14. У даному рішенні Верховний Суд дійшов висновку, що заходи такої суворості як звільнення з посади із забороною займати посаду на 10 років не можуть застосовуватись до державних службовців лише через те, що вони залишились на своїх посадах державної служби після обрання нового глави держави, без аналізу індивідуальної поведінки таких осіб та встановлення зв`язку їх діяльності з узурпацією влади, підривом основ національної безпеки і оборони України або протиправного порушення прав і свобод людини.

Відтак, підсумовуючи вищевикладене, суд зазначає, що на позивача не розповсюджувалися на момент звільнення вимоги Закону України "Про очищення влади". При цьому, спір у даній справі стосується незаконного звільнення ОСОБА_1 на підставі п. 1 ч. 1 ст. 36 КЗпП України (угода сторін), а не з підстав застосування до позивача норм Закону України "Про очищення влади", тому вимога в цій частині є передчасною та задоволенню не підлягає.

Відповідно до частин першої та другої статті 6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Згідно з положеннями статті 9 Конституції України та статтею 17, частиною п`ятою статті 19 Закону України від 23.02.2006 № 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди та органи державної влади повинні дотримуватись положень Європейської конвенції з прав людини та її основоположних свобод 1950 року, застосовувати в своїй діяльності рішення Європейського суду з прав людини з питань (далі - ЄСПЛ) щодо застосування окремих положень цієї Конвенції.

Так, ЄСПЛ у п. 36 по справі "Суомінен проти Фінляндії (Suominen v. Finland)", № 37801/97 від 1 липня 2003 року зазначив, що хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.

Рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя (див. п. 30. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Hirvisaari v. Finland" від 27 вересня 2001 року).

Згідно з практикою ЄСПЛ, зокрема, в рішенні по справі "Серявін та інші проти України" від 10 лютого 2010 року, відповідно до п. 58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, п. 29).

Відповідно до частини 1 статті 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Статтею 77 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Якщо учасник справи без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які він посилається, суд вирішує справу на підставі наявних доказів.

Приписами статті 90 КАС України встановлено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Перевіривши обґрунтованість доводів сторін, оцінивши докази суб`єкта владних повноважень на підтвердження правомірності своїх дій, суд доходить висновку, що заявлений позов підлягає частковому задоволенню.

Щодо розподілу судових витрат суд зазначає наступне.

Відповідно до частини 1 статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

У свою чергу, положеннями частини 3 статті 139 КАС України визначено, що при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.

Водночас, відповідно до приписів п. 1 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються: позивачі - у справах про стягнення заробітної плати та поновлення на роботі.

Відтак, позивач звільнений від сплати судового збору у даній категорії справ.

Однак, представник позивача просила стягнути з відповідачів витрати зі сплати судового збору у розмірі 1816 грн. Водночас, у матеріалах справи відсутні документи, які б підтверджували сплату ОСОБА_1 судового збору у розмір 1816 грн., що додатково свідчить про відсутність підстав для стягнення таких витрат на корись позивача.

Керуючись ст. 73-77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, суд

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати наказ Міністерства доходів і зборів України від 26.03.2014 №677-о "Про звільнення".

Зобов`язати Державну податкову службу України поновити ОСОБА_1 на посаді начальника Головного управління ДПС у Вінницькій області.

Стягнути на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань Державної податкової служби України середній заробіток за час вимушеного прогулу з 27.03.2014 по 18.11.2021 в сумі 682207,02 грн. (шістсот вісімдесят дві тисячі двісті сім гривень дві копійки).

Звернути рішення суду до негайного виконання в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді начальника Головного управління ДПС у Вінницькій області та в частині присудження ОСОБА_1 виплати заробітної плати за один місяць в розмірі 7205,17 грн. (сім тисяч двісті п`ять гривень сімнадцять копійок), з відрахуванням при її виплаті податків та інших загальнообов`язкових платежів.

У іншій частині позовних вимог відмовити.

Рішення суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.

Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , паспорт серії НОМЕР_2 , виданий Вінницьким РВ УМВС України в Вінницькій області 17.03.2010).

Відповідач 1: Державна податкова служба України (Львівська площа, 8, м. Київ, 04053; код ЄДРПОУ 43005393).

Відповідач 2: Державна фіскальна служба України (Львівська площа, 8, м. Київ, 04053; код ЄДРПОУ 39292197).

Повний текст рішення суду виготовлено: 29.11.2021.

Суддя Бошкова Юлія Миколаївна