Рішення № 101306925, 19.10.2021, Господарський суд Закарпатської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД Закарпатської області

Адреса: 88000, м. Ужгород, вул. Коцюбинського, 2а

e-mail: inbox@zk.arbitr.gov.ua

веб-адреса: http://zk.arbitr.gov.ua

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Рішення

"19" жовтня 2021 р. м. Ужгород Справа № 907/793/19

За позовом Акціонерного товариства "Українська залізниця" в особі Виробничого структурного підрозділу "Львівське територіальне управління", м. Львів філії "Центр будівельно-монтажних робіт та експлуатації будівель та споруд", м. Київ

до відповідача Фізичної особи - підприємця Тетраушвілі Діани Ісаківни, м. Ужгород Закарпатської області

про стягнення 114 366 грн. 24 коп. заборгованості (з врахуванням заяви про збільшення позовних вимог),

Суддя господарського суду - Пригара Л.І.

Секретар судового засідання - Тягнибок К.О.

представники:

Позивача - не з`явився

Відповідача - не з`явився

СУТЬ СПОРУ: Акціонерним товариством "Українська залізниця" заявлено позов в особі Виробничого структурного підрозділу "Львівське територіальне управління", м. Львів філії "Центр будівельно-монтажних робіт та експлуатації будівель та споруд", м. Київ до відповідача Фізичної особи - підприємця Тетраушвілі Діани Ісаківни, м. Ужгород Закарпатської області про стягнення 82 491 грн. 19 коп. заборгованості. Заявою № 622-Ю від 04.12.2020 року (вх. № 02.3.1-03/6375/20 від 07.12.2020 року) про збільшення позовних вимог, позивач просить стягнути з відповідача 114 366 грн. 24 коп. заборгованості.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач не виконав умови Договору оренди індивідуально визначеного нерухомого майна, що належить до державної власності № 46-12/05-08 від 19.10.2012 року в частині повернення відповідачем орендованого майна згідно акту приймання-передачі вказаного майна після закінчення договору, внаслідок чого позивач на підставі ч. 2 ст. 785 Цивільного кодексу України просить стягнути з відповідача неустойку в розмірі подвійної оплати за користування річчю у розмірі 114 366 грн. 24 коп. з врахуванням заяви про збільшення позовних вимог.

Відповідач відзивом на позовну заяву від 23.06.2020 року проти заявлених позовних вимог заперечив, зазначивши, що позивач згідно з відомостями Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень не є власником нерухомого майна - будівлі складу станції Ужгород площею 200,2 м.кв. за адресою: м. Ужгород, вул. Будителів, 3, а відтак, АТ "Українська залізниця" не доведено наявність права розпорядження даним майном, в тому числі й щодо припинення договірних відносин з відповідачем та подання даного позову про стягнення неустойки.

Також, відповідач зазначає, що договір оренди № 46-12/05-08 від 19.10.2012 року був продовжений сторонами за принципом "мовчазної згоди" відповідно до ст. 764 Цивільного кодексу України, ч. 2 ст. 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" та п. 10.4. Договору оренди, а наданий позивачем як балансоутримувачем лист від 04.05.2018 року за № ФБМЕС-01/266 про припинення дії договору не ґрунтується на вимогах чинного законодавства, оскільки підписаний не власником нерухомого майна, а балансоутримувачем та в матеріалах справи відсутні належні докази надіслання вказаного листа орендарю - відповідачу в даній справі.

В даному контексті відповідач зазначає, що матеріали справи не містять доказів згоди Верховної Ради України, як належного розпорядника об`єкта оренди на припинення такого Договору оренди, а тому враховуючи, що протягом місяця після закінчення строку дії Договору оренди індивідуально визначеного нерухомого майна, що належить до державної власності № 46-12/05-08 від 19.10.2012 року на адресу відповідача не надходило належних, відповідно до ч. 2 ст. 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" та п. 10.4. Договору оренди, заяв про припинення дії Договору, відповідач вважає Договір оренди пролонгованим, до березня 2020 року.

Додатково відповідач зазначає, що позивачем не подано доказів умисного неповернення відповідачем орендованого майна, що виключає, на думку відповідача, застосування до спірних правовідносин приписів ч. 2 ст. 785 Цивільного кодексу України.

У відзиві на позов відповідач також подав суду попередній орієнтовний розрахунок суми судових витрат, за змістом якого відповідач у зв`язку з розглядом справи очікує понесення судових витрат на суму 26 500 грн.

Позивач не погодився із аргументами відповідача, викладеними ним у відзиві на позовну заяву, та подав суду відповідь на відзив від 28.08.2020 року.

Так, щодо наявності у АТ "Укрзалізниця" права власності на об`єкт оренди позивач вказує, що відповідне право в нього виникло відповідно до абз. 2 ч. 2 ст. 5 Закону України "Про особливості утворення публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування", п. 2 постанови Кабінету Міністрів України "Про утворення публічного акціонерного товариства "Українська залізниця", Статуту АТ "Укрзалізниця", затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 735 від 02.09.2015 року, та підтверджується Зведеним переліком майна Державного територіально-галузевого об`єднання "Львівська залізниця", що вноситься до статутного капіталу ПАТ "Укрзалізниця" від 18.08.2015 року. В даному контексті вказує позивач також на укладення самим відповідачем додаткових угод до Договору оренди № 46-12/05-08 від 19.10.2012 року про зміну статусу орендодавця за Договором на АТ "Укрзалізниця", зміну розмірів орендної плати, продовження строку дії Договору, що на думку позивача, свідчить про суперечливість поведінки відповідача в спірних правовідносинах.

В частині заперечень відповідача про продовження строку дії Договору оренди за принципом "мовчазної згоди" позивач зазначає, що Договір оренди індивідуально визначеного нерухомого майна, що належить до державної власності № 46-12/05-08 від 19.10.2012 року припинив свою дію 30.06.2018 року відповідно до п. 1 Додаткового договору від 05.05.2018 року до Договору оренди та, враховуючи надіслання відповідачу заяви про припинення дії договору оренди від 04.05.2018 року та беручи до уваги, що таке право в орендодавця наявне протягом всього строку оренди, а не лише протягом одного місяця після закінчення строку дії Договору, підстав стверджувати про пролонгацію Договору у відповідача немає.

Вказує також, що після закінчення строку дії Договору відповідач займане нежитлове приміщення не звільнив, продовжує ним користуватися, що підтверджується актом обстеження від 05.07.2018 року, складеного комісією позивача за участю представника відповідача.

Наводяться позивачем також заперечення щодо визначеного відповідачем розрахунку судових витрат на оплату послуг адвоката з огляду на їх неспівмірність зі складністю справи, виконаних адвокатом робіт.

Відповідач, в свою чергу, подав заперечення на відповідь на відзив, якими спростовує аргументи позивача та вказує, що в спірних правовідносинах відбулося поновлення Договору оренди на той самий строк в силу закону (ч. 2 ст. 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна"). В даному контексті відповідач наводить правові позиції суду касаційної інстанції щодо застосування ч. 2 ст. 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", якими спростовує аргумент позивача про припинення дії Договору оренди.

Зазначає, що позивачем не подано належних та допустимих доказів на підтвердження факту повідомлення відповідача про намір не продовжувати договір оренди, а відтак, правові підстави для стягнення неустойки, що є предметом даного позову, - відсутні.

16.10.2020 року позивачем подано суду письмові пояснення, відповідно до яких позивач повторно зазначає про наявність в нього права власності на об`єкт оренди відповідно до абз. 2 ч. 2 ст. 5 Закону України "Про особливості утворення публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування", п. 2 постанови Кабінету Міністрів України "Про утворення публічного акціонерного товариства "Українська залізниця", Статуту АТ "Укрзалізниця", затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 735 від 02.09.2015 року, що підтверджується Зведеним переліком майна Державного територіально-галузевого об`єднання "Львівська залізниця", що вноситься до статутного капіталу ПАТ "Укрзалізниця" від 18.08.2015 року.

Також, даними письмовими поясненнями позивачем конкретизовано розрахунок нарахованої відповідачу неустойки, яка є предметом судового розгляду в даній справі.

Відповідач відповідно до письмових заперечень на письмові пояснення позивача вкотре зазначає про недотримання позивачем процедури припинення договору оренди згідно зі ст. 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" у зв`язку з неподанням належних доказів повідомлення орендаря про припинення дії договору саме власником орендованого майна, а долучена позивачем до матеріалів справи заява від 04.05.2018 року за № ФБМЕС-01/266 про припинення Договору оренди не надсилалася у встановленому порядку відповідачу в справі, позаяк докази такого надіслання та вручення відповідачу відсутні в матеріалах справи.

Також вказує, що долучений позивачем до відповіді на відзив акт обстеження об`єкта оренди від 05.07.2018 року складений та підписаний неуповноваженими особами з порушенням норм ст. ст. 244-246 Цивільного кодексу України, які регулюють правовідносини щодо представництва.

Додатково відповідач звертає увагу, що в період з 31.07.2018 року по 30.11.2018 року позивачем надсилались відповідачу рахунки на сплату саме орендної плати, а не неустойки, що є взаємовиключними платежами та саме за оренду приміщень у вказаний період й здійснювалася оплата відповідачем.

В ході підготовчого провадження у справі позивачем подано суду заяву № 622-Ю від 04.12.2020 року (вх. № 02.3.1-03/6375/20 від 07.12.2020 року) про збільшення позовних вимог, відповідно до якої просить стягнути з відповідача 114 366 грн. 24 коп. неустойки за період з липня 2018 року по жовтень 2019 року включно. Зазначена заява позивача судом прийнята до розгляду як така, що подана позивачем до закінчення підготовчого провадження з додержанням правил вчинення відповідних процесуальних дій, передбачених Господарським процесуальним кодексом України.

Відповідачем 27.01.2021 року подано суду заперечення на заяву про збільшення позовних вимог, які, за змістом викладених аргументів, є тотожними запереченням відповідача проти позову, що зазначені в заявах по суті справи.

Ухвалою Господарського суду Закарпатської області від 23.02.2021 року закрито підготовче провадження у справі № 907/793/19 та призначено справу до судового розгляду по суті, судове засідання призначено на 31.03.2021 року.

Крім того, вказаною ухвалою відмовлено в задоволенні клопотання відповідача про зупинення провадження у справі з підстав, що визначені в ухвалі Господарського суду Закарпатської області від 23.02.2021 року в даній справі.

30.09.2021 року від відповідача в справі суду надійшла заява про часткове визнання позову, згідно з якою відповідач, з посиланням на судову практику Верховного Суду щодо розгляду даної категорії справ, частково визнав позовні вимоги позивача - в розмірі 98 482 грн. 25 коп. неустойки, яка нарахована позивачем згідно із заявою про збільшення позовних вимог. Заперечується відповідачем включення до суми неустойки 6 774 грн. 64 коп. податку на додану вартість, а також неврахування позивачем в розрахунку платежів в сумі 8 600 грн. та 254 грн. 20 коп., що сплачені згідно з платіжними дорученнями № 224 від 03.06.2019 року та № 225 від 04.06.2019 року відповідно.

Представники позивача та відповідача подали суду заяви про розгляд справи без їх участі.

Розглянувши заяву відповідача про визнання позову, суд зазначає, що відповідно до ч. 1 ст. 75 Господарського процесуального кодексу України обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованих підстав вважати їх недостовірними або визнаними у зв`язку з примусом. Обставини, які визнаються учасниками справи, можуть бути зазначені в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їх представників.

Згідно з ч. 1 ст. 191 Господарського процесуального кодексу України позивач може відмовитися від позову, а відповідач - визнати позов на будь - якій стадії провадження у справі, зазначивши про це в заяві по суті справи або в окремій письмовій заяві.

Відповідно до ч. 4 ст. 191 Господарського процесуального кодексу України у разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд.

Судом встановлено, що заява відповідача про визнання позову підписана уповноваженою особою, визнання позову відповідачем не суперечить закону та не порушує права чи інтереси інших осіб.

За таких обставин, суд прийняв визнання позову відповідача.

Учасник справи розпоряджається своїми правами на власний розсуд (ч. 2 ст. 14 ГПК України).

Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (ч. 4 ст. 13 ГПК України).

Згідно приписів ст. 202 Господарського процесуального кодексу України, неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, а тому відповідно до ст. 202 Господарського процесуального кодексу України та ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, суд вважає за можливе розглянути справу без участі представників позивача та відповідача за наявними у справі матеріалами, яких достатньо для встановлення обставин і вирішення спору по суті.

Відповідно до ст. 233 ГПК України, рішення по даній справі прийнято у нарадчій кімнаті за результатами оцінки доказів, поданих сторонами спору.

Вивчивши та дослідивши матеріали справи,

суд встановив:

19.10.2012 року між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Закарпатській області (орендодавцем) та Фізичною особою-підприємцем Тетруашвілі Діною Ісаківною (орендарем, відповідачем у справі) укладено Договір оренди індивідуально визначеного нерухомого майна, що належить до державної власності № 46-12/05-08 (далі - Договір), відповідно до п. 1.1. якого орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування державне окреме індивідуально визначене майно: вбудовані приміщення загальною площею 200,2 м.кв. (далі - майно) будівлі складу (літ. А) станції Ужгород, вартість яких визначена згідно звіту про оцінку станом на 30.06.2012 року в сумі 211 684 грн., розташовані за адресою: м. Ужгород, вул. Будителів, 3, що перебувають на балансі Відокремленого підрозділу "Ужгородська дирекція залізничних перевезень" (код в ЄДРПОУ 25449675) Державного територіально-галузевого об`єднання "Львівська залізниця" (код в ЄДРПОУ 01059900).

Відповідно до п. 1.2. Договору майно передається в оренду з метою розміщення складу.

За умовами п. 10.1. Договору, договір укладено строком на 35 місяців, що діє з 19.10.2012 року по 18.09.2015 року включно.

У разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення цього Договору або зміну його умов після закінчення строку його чинності протягом одного місяця Договір вважається продовженим на той самий строк, який був передбачений цим Договором, з врахуванням нормативного законодавства на момент продовження Договору. Зазначені дії оформляються додатковим договором, який є невід`ємною частиною Договору (п. 10.4. Договору).

Додатковою угодою від 15.09.2015 року про внесення змін до Договору продовжено строк дії Договору з 19.09.2015 по 31.12.2015 року.

Додатковим договором від 29.01.2016 року до Договору оренди встановлено, що орендодавцем майна, визначеного Договором оренди від 19.10.2012 року № 46-12/05-08, є ПАТ "Укрзалізниця" (п. 1. Додаткового договору), та змінено:

- найменування Балансоутримувача об`єкта оренди (п. 2 Додаткового договору);

- розмір орендної плати та порядок її сплати (п.п. 3, 4 Додаткового договору);

Також, п. 5 даного Додаткового договору сторони погодили викладення п. 10.1. Договору оренди в новій редакції, продовживши строк його дії на період з 01.12.2015 року по 31.03.2016 року включно.

Згідно з актом приймання-передачі від 29.01.2016 року об`єкт оренди - вбудовані приміщення загальною площею 200,2 м.кв. будівлі складу (літ. А) станції Ужгород, розташовані за адресою: м. Ужгород, вул. Будителів, 3, передано орендодавцем - позивачем у справі орендарю - відповідачу, у зв`язку з чим суд констатує, що матеріали справи містять належні докази передання позивачем нерухомого майна в оренду відповідачу.

В подальшому Додатковими договорами від 31.03.2016 року, від 30.06.2016 року, від 01.08.2016 року, від 17.11.2016 року, від 07.04.2017 року, від 26.06.2017 року, від 15.12.2017 року, від 09.01.2018 року, від 05.05.2018 року до Договору оренди строк дії Договору сторонами неодноразово продовжувався, востаннє до 30 червня 2018 року.

При цьому, Додатковою угодою від 05.05.2018 до Договору оренди сторонами викладено п. 10.1. Договору в новій редакції, зазначивши про продовження дії Договору з 01 квітня 2018 року до 30 червня 2018 року включно без подальшого продовження.

Крім того, Додатковим договором від 26.06.2017 року до Договору сторонами встановлено розмір орендної плати в сумі 6 281 грн. на місяць (без ПДВ), а Додатковим договором від 15.12.2017 року сторонами Договору у зв`язку з реорганізацією Балансоутримувача орендованого майна, змінено його найменування в тексті Договору на Виробничий підрозділ "Львівське територіальне управління" Філії "Центр будівельно-монтажних робіт та експлуатації будівель і споруд" ПАТ "Українська залізниця".

Відповідно до п.п. 10.8.-10.10. Договору, сторони домовилися, що у разі припинення або розірвання цього Договору майно протягом трьох робочих днів повертається орендарем балансоутримувачу за участю орендодавця. Майно вважається поверненим балансоутримувачу з моменту підписання сторонами акту приймання-передавання. Обов`язок щодо складення акту приймання-передавання про повернення майна покладається на орендаря.

Якщо орендар не виконує обов`язку щодо повернення майна, орендодавець має право вимагати від орендаря сплати неустойки в розмірі подвійної плати за користування майном за час прострочення.

Таким чином, враховуючи п. 10.1. Договору оренди (в редакції Додаткової угоди від 05.05.2018 року), Договір оренди індивідуально визначеного нерухомого майна, що належить до державної власності № 46-12/05-08 від 19.10.2012 року, припинив свою дію з 01.07.2018 року, про що орендарю балансоутримувачем було надіслано заяву про припинення дії Договору оренди від 04.05.2018 року.

Однак, за твердженням позивача, відповідач після припинення дії договору оренди, орендоване приміщення фактично не повернув та не звільнив від належного йому (орендарю) майна, що підтверджується, зокрема, актом від 05.07.2018 року, у зв`язку з чим відповідно до ч. 2 ст. 785 Цивільного кодексу України йому нараховано неустойку в розмірі подвійної орендної плати за період з липня 2018 року по жовтень 2019 року включно в розмірі 233 257 грн. 84 коп.

При цьому, як стверджує позивач, після закінчення строку дії Договору оренди відповідно до виставлених відповідачу рахунків на оплату останнім здійснено сплату грошових коштів в загальній сумі 118 891 грн. 60 коп., на підтвердження чого суду надано копії платіжних доручень № 38 від 17.07.2018 року, № 52 від 13.08.2018 року, № 68 від 18.09.2018 року, № 82 від 11.10.2018 року, № 109 від 30.11.2018 року, № 115 від 10.12.2018 року, № 143 від 28.01.2019 року, № 163 від 26.02.2019 року, № 182 від 20.03.2019 року, № 205 від 24.04.2019 року, № 225 від 04.06.2019 року, № 240 від 25.06.2019 року, № 268 від 19.08.2019 року, № 293 від 30.09.2019 року, № 302 від 17.10.2019 року. В графі "Призначення платежу" даних платіжних документів відповідачем вказано "за оренду приміщення… згідно Договору № 46-12/05-08 від 19.10.2012".

Зазначені твердження відповідачем визнаються частково, позаяк, за твердженням ФОП Тетруашвілі Д.І., за вказаний період (з липня 2018 року по жовтень 2019 року включно) орендарем було сплачено грошові кошти в більшій сумі - 127 745 грн. 80 коп. В даному контексті відповідач посилається на сплату 8 600 грн. відповідно до платіжного доручення № 224 від 03.06.2019 року, а також на неврахування позивачем в розрахунку неустойки додатково 254 грн. 20 коп., які сплачені згідно з платіжним дорученням № 225 від 04.06.2019 року.

Крім того, заперечується відповідачем включення до суми неустойки 6 774 грн. 64 коп. податку на додану вартість, який, за переконанням ФОП Тетруашвілі Д.І., не може включатися до розміру нарахованої орендарю неустойки.

Оцінивши наявні в справі докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, суд приходить до висновку, що заявлені позовні вимоги підлягають задоволенню частково, виходячи з наступного.

Пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України передбачено, що однією із підстав виникнення цивільних прав та обов`язків є договори та інші правочини.

Нормою ст. 193 Господарського кодексу України передбачено, що суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Частиною 1 статті 173 Господарського кодексу України визначено, що господарським визнається зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона, у тому числі боржник) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб`єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку.

Відповідно до ч. 1 ст. 175 Господарського кодексу України майново - господарськими визнаються цивільно - правові зобов`язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності та регулюються Цивільним кодексом України з врахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом України.

Таким чином, на день розгляду спору в суді, обставини спору оцінюються судом з огляду на правила Цивільного кодексу України та Господарського кодексу України.

Зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку (ч. 1 ст. 509 Цивільного кодексу України).

Дослідивши зміст укладеного між позивачем та відповідачем договору, суд дійшов висновку, що цей правочин за своєю правовою природою є договором оренди майна.

Згідно ст. 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Статтею 204 Цивільного кодексу України зазначено, що договори укладені між сторонами по справі, як цивільно правові правочини є правомірними на час розгляду справи, якщо їх недійсність прямо не встановлено законом, та вони не визнані судом недійсними, тому зобов`язання за цими договорами мають виконуватися належним чином.

У відповідності до ст. 629 Цивільного кодексу України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Частинами 1 та 2 статті 283 Господарського кодексу України передбачено, що за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності. У користування за договором оренди передається індивідуально визначене майно виробничо-технічного призначення (або цілісний майновий комплекс), що не втрачає у процесі використання своєї споживчої якості (неспоживна річ).

До відносин оренди застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом (частина 6 статті 283 Господарського кодексу України).

Відповідно до статті 2 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" орендою є засноване на договорі строкове платне користування майном, необхідним орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності.

Приписами частини 4 статті 284 Господарського кодексу України визначено, що строк договору оренди визначається за погодженням сторін. У разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення строку дії договору він вважається продовженим на такий самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором.

Правові наслідки продовження користування майном після закінчення строку договору оренди визначені у ст. 764 Цивільного кодексу України. Суть продовження договору оренди згідно зі статтею 764 Цивільного кодексу України полягає у тому, що орендар продовжує користуватися орендованим майном після закінчення строку оренди, а орендодавець, відповідно, не заперечує протягом одного місяця після закінчення строку договору у його поновленні. Відсутність такого заперечення може мати прояв у "мовчазній згоді" і у такому випадку орендар у силу закону може розраховувати, що договір оренди вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором.

Відповідно до ч.ч. 1 та 2 ст. 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (в редакції станом на укладення сторонами останньої Додаткової угоди до Договору оренди (05.05.2018 року) термін договору оренди визначається за погодженням сторін. Термін договору оренди не може бути меншим, ніж п`ять років, якщо орендар не пропонує менший термін. У разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення терміну дії договору він вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені договором.

Істотне значення у даному випадку (незалежно від форми) має зміст такої заяви/вимоги про припинення чи зміну договору оренди, оскільки вона обов`язково повинна бути спрямована на припинення або зміну умов договору оренди, та факт її доведення до іншої сторони.

За положеннями ч. 1 ст. 763 Цивільного кодексу України договір найму укладається на строк, встановлений договором. Частиною 2 ст. 291 Господарського кодексу України встановлено, зокрема, що договір оренди припиняється у разі закінчення строку, на який його було укладено. Аналогічні положення містить ч. 2 ст. 26 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (в редакції станом на укладення сторонами останньої Додаткової угоди до Договору оренди (05.05.2018 року), де визначено, що договір оренди припиняється, зокрема, в разі закінчення строку, на який його було укладено.

Отже, норми Цивільного кодексу України і Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (в редакції станом на укладення сторонами останньої Додаткової угоди до Договору оренди (05.05.2018 року), передбачають, якщо на дату закінчення строку договору оренди і протягом місяця після закінчення цього строку мали місце заперечення орендодавця щодо поновлення договору на новий строк, то такий договір є припиненим.

Повідомлення орендодавцем орендаря про припинення договору є юридично значимою дією, яка засвідчує наявність такого волевиявлення та забезпечує своєчасну обізнаність з ним іншої сторони, є передумовою для настання обумовлених таким одностороннім правочином наслідків також для іншої особи за правилами абзацу 3 ч. 3 ст. 202 Цивільного кодексу України. Заява (повідомлення) орендодавця про припинення договору оренди за закінченням строку договору є одностороннім правочином, який відображає волевиявлення орендодавця у спірних правовідносинах, що не потребує узгодження з орендарем в силу прямої норми закону, і є підставою для припинення відповідних зобов`язальних правовідносин.

Оцінюючи підставність заперечення відповідача щодо того, що договір оренди № 46-12/05-08 від 19.10.2012 року був продовжений сторонами за принципом "мовчазної згоди" відповідно до ст. 764 Цивільного кодексу України, ч. 2 ст. 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" та п. 10.4. Договору оренди, суд зазначає наступне.

Матеріалами справи підтверджується, що пунктом 10.1 Договору оренди в редакції додаткового договору від 05.05.2018 року сторони погодили дію договору до 30.06.2018 року включно без подальшого продовження. Отже, строк дії договору закінчився 30.06.2018 року, і волевиявлення орендодавця на припинення договору після цієї дати вже викладені в додатковій угоді від 05.05.2018 року, про що свідчить зміна редакції п. 10.1. з визначенням кінцевого строку дії договору "без подальшого продовження".

При цьому, Додатковий договір від 05.05.2018 року до Договору оренди нерухомого майна від 19.10.2012 року № 46-12/05-08 підписаний сторонами в т.ч. підприємцем Тетруашвілі Д.І. без зауважень, отже, орендар погодився з його умовами, що свідчить про його обізнаність із волевиявленням орендодавця щодо припинення дії договору 30.06.2018 року ще під час укладення додаткового договору.

Також, суд бере до уваги, що листом від 04.05.2018 року позивач повідомив відповідача про припинення після 30.06.2018 строку дії Договору оренди та зазначив, що у разі невиконання обов`язку щодо повернення майна буде нараховуватися неустойка у розмірі подвійної орендної плати за користування майном за час прострочення. На підтвердження факту надсилання листа від 04.05.2018 року позивач надав суду копію рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення за трек-номером 8960006198050, копію поштового конверту, про надіслання вказаної заяви, які свідчать, що 31.05.2018 року вказане відправлення було надіслано на юридичну адресу відповідача - м. Ужгород, вул. Генерала Свободи, 5/7 та 03.07.2018 року повернуто без вручення відповідачу із зазначенням причини невручення - "За закінченням терміну зберігання".

Таким чином, суд вважає, що позиція орендодавця про припинення договору оренди нерухомого майна була викладена вже у додатковій угоді 05.05.2018 року, додатково вказана в заяві орендодавця про припинення договору оренди від 04.05.2018 року та суду не надано доказів, які б свідчили про зміну волевиявлення орендодавця.

Суд, при цьому, враховує правову позицію Верховного Суду, викладену у постановах від 08.07.2019 року у справі № 906/739/18, від 02.07.2019 року у справі № 906/742/18, від 02.07.2019 року у справі № 906/743/18, де зазначено, що сторони не обмежені в праві заявити про припинення або зміну договору як протягом одного місяця після закінчення договору, так і в будь-який час протягом всього строку дії такого договору.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 19.05.2020 року у справі 910/719/19 зазначила, що правове регулювання процедури припинення орендних правовідносин, наведене у статті 764 Цивільного кодексу України та ч. 2 ст. 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (в редакції станом на укладення додаткової угоди 25.04.2018 року), спрямоване на досягнення справедливого балансу між правом орендодавця як власника державного майна володіти, користуватись та розпоряджатись майном на власний розсуд і правом орендаря очікувати на стабільність його майнового становища. У контексті наведених норм настання наслідків у вигляді припинення чи продовження договору є пов`язаним із дотриманням сторонами орендних правовідносин добросовісної та послідовної поведінки, обумовленої змістом укладеного договору, положеннями господарського законодавства, а також усталеними звичаями ділового обороту та документообігу.

Таким чином, підписання сторонами додаткового договору від 05.05.2018 року до Договору оренди про продовження строку дії договору до 30.06.2018 року із застереженням про відмову від подальшого його продовження є окремим достатнім повідомленням орендаря про відповідний намір орендодавця.

Невідповідним також суд вважає посилання відповідача на п. 10.4. Договору оренди як на підставу пролонгації дії Договору оренди за принципом "мовчазної згоди" позаяк, як встановлено вище судом, сторони в п. 10.4. Договору встановили, серед іншого, й спосіб продовження дії Договору оренди за відсутності заперечень сторін - шляхом оформлення додаткового договору, доказів укладення якого на період з 01.07.2018 року суду відповідачем не надано.

За наведених обставин, судом відхиляються заперечення відповідача, що договір оренди № 46-12/05-08 від 19.10.2012 року був продовжений сторонами за принципом "мовчазної згоди" відповідно до ст. 764 Цивільного кодексу України, ч. 2 ст. 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" та п. 10.4. Договору оренди та, відповідно, суд констатує припинення Договору оренди № 46-12/05-08 з 01 липня 2018 року у зв`язку з закінченням строку, на який його було укладено.

Критично оцінюються судом й аргументи відповідача щодо непідтвердження позивачем права власності на предмет оренди, позаяк наявність в АТ "Українська залізниця" права власності на об`єкт оренди, як на майно, що передано до статутного капіталу позивача, підтверджується Зведеним переліком майна Державного територіально-галузевого об`єднання "Львівська залізниця", що вноситься до статутного капіталу ПАТ "Укрзалізниця" від 18.08.2015 року та випливає з приписів абз. 2 ч. 2 ст. 5 Закону України "Про особливості утворення публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування", п. 2 постанови Кабінету Міністрів України "Про утворення публічного акціонерного товариства "Українська залізниця", Статуту АТ "Укрзалізниця", затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 735 від 02.09.2015 року.

Відповідно до ст. ст. 525, 526 Цивільного кодексу України одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Аналогічні положення містяться і в ст. 193 Господарському кодексі України.

Позивач вказує, що у зв`язку з невиконанням відповідачем свого обов`язку в частині повернення орендованого майна після припинення дії договору йому нараховано неустойку в розмірі подвійної орендної плати за період з липня 2018 року по жовтень 2019 року включно в розмірі 233 257 грн. 84 коп. (відповідно до заяви про збільшення позовних вимог), яка була частково сплачена відповідачем - на суму 118 891 грн. 60 коп., у зв`язку з чим непогашеною залишається неустойка в розмірі 114 366 грн. 24 коп., яку позивач і просить стягнути з відповідача в справі.

За приписами ч. 1 ст. 785 Цивільного кодексу України, у разі припинення договору найму наймач зобов`язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі.

Частиною 2 статті 785 Цивільного кодексу України встановлено, що якщо наймач не виконує обов`язку щодо повернення речі, наймодавець має право вимагати від наймача сплати неустойки у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення.

Застосовуючи приписи статті 785 Цивільного кодексу України у розгляді справ зі спорів про стягнення неустойки за прострочення виконання зобов`язань з повернення об`єкта оренди, господарським судам слід звертати увагу на те, що неустойка, стягнення якої передбачено частиною другою статті 785 Цивільного кодексу України, є самостійною майновою відповідальністю у сфері орендних правовідносин і визначається як подвійна плата за користування річчю за час прострочення.

Перевіривши вказаний позивачем у позовній заяві розрахунок неустойки за час фактичного користування орендованим майном за період з липня 2018 року по жовтень 2019 року включно в сумі 114 366 грн. 24 коп., судом встановлено, що позивачем до відповідного розрахунку включено розмір податку на додану вартість в загальній сумі 6 774 грн. 64 коп.

При цьому, справляння податку на додану вартість регулюється розділом V "Податок на додану вартість" Податкового кодексу України. Статтею 185 Податкового кодексу України, яка входить до цього розділу, об`єктом оподаткування податком на додану вартість (далі - ПДВ) визначено: постачання товарів, місце постачання яких розташоване на митній території України, відповідно до статті 186 цього Кодексу, у тому числі операції з безоплатної передачі та з передачі права власності на об`єкти застави позичальнику (кредитору), на товари, що передаються на умовах товарного кредиту, а також з передачі об`єкта фінансового лізингу в користування лізингоотримувачу/орендарю; постачання послуг, місце постачання яких розташоване на митній території України, відповідно до статті 186 цього Кодексу; ввезення товарів на митну територію України; вивезення товарів за межі митної території України; постачання послуг з міжнародних перевезень пасажирів і багажу та вантажів залізничним, автомобільним, морським і річковим та авіаційним транспортом.

Отже, застосування будь-яких заходів юридичної відповідальності за порушення господарських зобов`язань до юридичної особи не віднесено законодавцем до об`єктів оподаткування ПДВ.

Відповідно до пункту 188.1 статті 188 Податкового кодексу України, база оподаткування операцій з постачання товарів/послуг визначається виходячи з їх договірної вартості з урахуванням загальнодержавних податків та зборів (крім акцизного податку на реалізацію суб`єктами господарювання роздрібної торгівлі підакцизних товарів, збору на обов`язкове державне пенсійне страхування, що справляється з вартості послуг стільникового рухомого зв`язку, податку на додану вартість та акцизного податку на спирт етиловий, що використовується виробниками - суб`єктами господарювання для виробництва лікарських засобів, у тому числі компонентів крові і вироблених з них препаратів (крім лікарських засобів у вигляді бальзамів та еліксирів).

До складу договірної (контрактної) вартості включаються будь-які суми коштів, вартість матеріальних і нематеріальних активів, що передаються платнику податків безпосередньо покупцем або через будь-яку третю особу у зв`язку з компенсацією вартості товарів/послуг. До складу договірної (контрактної) вартості не включаються суми неустойки (штрафів та/або пені), три проценти річних від простроченої суми та інфляційні витрати, відшкодування шкоди, у тому числі відшкодування упущеної вигоди за рішеннями міжнародних комерційних та інвестиційних арбітражів або іноземних судів, що отримані платником податку внаслідок невиконання або неналежного виконання договірних зобов`язань.

Отже, Податковим Кодексом України, як спеціальним нормативним актом, що визначає будь-які питання щодо оподаткування, елементи податку, підстави для надання податкових пільг та порядок їх застосування, не передбачено включення до бази оподаткування податком на додану вартість будь-яких заходів юридичної відповідальності за порушення господарських зобов`язань юридичною особою, а навпаки, прямо зазначено про те, що до складу договірної (контрактної) вартості не включаються суми неустойки (штрафів та/або пені). При цьому, для цілей оподаткування законодавцем не передбачено виключень щодо спеціальної неустойки, передбаченої частиною другою статті 785 ЦК України.

Виходячи з системного аналізу пункту 9.1 статті 9, підпункту 14.1.179 пункту 14.1 статті 14, статті 180, статті 188 Податкового кодексу України, податок на додану вартість (ПДВ) - це загальнодержавний непрямий податок, який входить в ціну товарів (робіт, послуг) та сплачується покупцем (споживачем робіт, послуг), але його облік та перерахування до державного бюджету здійснює продавець (виробник, надавач послуг), тобто особа, що здійснює господарську діяльність (платник податку).

Основою для розрахунку ПДВ виступає додана вартість - знов створена вартість підприємством за рахунок його власних факторів виробництва (землі, капіталу, робочої сили, підприємництва тощо).

Додана вартість (Value Added) це різниця між вартістю продукції, яку випускає підприємство, та вартістю засобів виробництва які ним використовуються; це вартість, яка додається в процесі виробництва товарів до вартості сировини, матеріалів, палива на кожній стадії руху товарів від виробника до споживача; це вартість послуги, яка надана юридичною особою до закупленої сировини та матеріалів своїми факторами виробництва; це чистий внесок фірми у створення товару.

Виходячи з аналізу частини другої статті 785 Цивільного кодексу України, неустойка у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення її повернення, враховуючи природу її виникнення, не генерує додану вартість, оскільки не є товаром або послугою, її виникнення не пов`язане з впливом дій виробника/надавача послуг, розмір такої неустойки не залежить від вартості використаних продавцем/надавачем послуг сировини, інших товарів та додаткових послуг.

Неустойка, нарахована на підставі частини другої статті 785 Цивільного кодексу України є спеціальною санкцією за порушення законодавства, вона не може бути об`єктом оподаткування податком на додану вартість в силу своєї правової природи як міри відповідальності.

З огляду на таке, суд доходить висновку, що при розрахунку розміру неустойки згідно з частиною другою статті 785 Цивільного кодексу України за неповернення майна з оренди після припинення дії договору найму до її складу не включається податок на додану вартість, який мав би сплачуватися орендарем орендодавцю у випадку правомірного користування майном.

Відповідна правова позиція щодо застосування ч. 2 ст. 785 Цивільного кодексу України наведена в постанові Верховного суду від 20.11.2020 року в справі № 916/1319/19, яку суд вважає релевантною до застосування в даній справі та, з врахуванням викладеного, позовні вимоги позивача в частині включення до нарахованої відповідачу неустойки податку на додану вартість в розмірі 6 774 грн. 64 коп. до задоволення не підлягають.

Також, судом встановлено, що відповідачем згідно з платіжним дорученням № 225 від 04.06.2019 року здійснено сплату грошових коштів на рахунок позивача в сумі 8 600 грн., тоді як в розрахунку розміру неустойки позивачем відображено меншу суму - 8 345 грн. 80 коп., а відтак, суд доходить висновку, що позивачем здійснено помилку при розрахунку розміру неустойки, та не зазначено оплату 8 600 грн.

Оцінюючи заперечення відповідача з приводу неврахування позивачем часткової сплати відповідачем неустойки в сумі 8 600 грн. згідно з платіжним дорученням № 224 від 03.06.2019 року, суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Відповідно до наданого відповідачем платіжного доручення № 224 від 03.06.2019 року вбачається, що відповідачем перераховувалися на розрахунковий рахунок позивача НОМЕР_1 в Філії Львівське обласне управління АТ "Ощадний банк України", МФО 325796 грошові кошти в сумі 8 600 грн. з призначенням платежу "за оренду приміщення за 04.2019р. згідно Договору № 46-12/05-08 від 19.10.2012. Без ПДВ".

При цьому, як зазначає позивач, ним зазначені грошові кошти не отримувалися, позаяк розрахунковий рахунок, на який вони сплачувались відповідачем був закритий 19.03.2019 року, на підтвердження чого суду надано довідку Філії Львівське обласне управління АТ "Ощадний банк України" № 16-43/602 від 20.03.2019 року.

Оцінюючи матеріали справи в їх сукупності, суд також зважає на те, що в надісланому позивачем відповідачу рахунку на сплату неустойки за квітень 2019 року № 50/04 від 26.04.2019 року (том 1, арк. 178) зазначено інші реквізити для сплати неустойки за квітень 2019 року, зокрема, вказано інший розрахунковий рахунок НОМЕР_2 в Філії Головного управління по м. Києву "Ощадбанк", МФО 322669, тоді як грошові кошти за платіжним дорученням № 224 від 03.06.2019 року підлягали до зарахування на розрахунковий рахунок НОМЕР_1 в Філії Львівське обласне управління АТ "Ощадний банк України", який відповідно до довідки Філії Львівське обласне управління АТ "Ощадний банк України" № 16-43/602 від 20.03.2019 року був закритий ще 19.03.2019 року.

З врахуванням викладеного, суд приходить до висновку, що відповідачем не доведено належне виконання зобов`язання (сплату неустойки) в сумі 8 600 грн. згідно з платіжним дорученням № 224 від 03.06.2019 року, як і не подано суду доказів зарахування грошових коштів в сумі 8 600 грн. за даним платіжним документом на відкритий розрахунковий рахунок отримувача (позивача в справі) за наслідками виконання обслуговуючим банком п.п. 2.31., 2.32. Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженої постановою Правління НБУ № 22 від 21.01.2004 року.

Враховуючи вищевказані обставини та здійснений судом перерахунок заявленої позивачем до стягнення суми з врахуванням здійснених відповідачем проплат, суд дійшов висновку про те, що вимоги позивача щодо стягнення з відповідача суми 107 082 грн. 25 коп. заборгованості є документально доведеними та обґрунтованими, відповідачем частково визнаними у розмірі 98 482 грн. 25 коп. Позов підлягає задоволенню частково. В решті позовних вимог належить відмовити.

Згідно ст. 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Положеннями ст. 76 ГПК України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 ГПК України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

В силу ст. 79 ГПК України, наявність обставини, на яку сторона покликається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (ст. 86 Господарського процесуального кодексу України).

Щодо розподілу судових витрат суд зазначає наступне.

За положеннями ч. 2 ст. 123 Господарського процесуального кодексу України розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.

Відповідно до ст. ст. 129, 130 Господарського процесуального кодексу України, беручи до уваги визнання відповідачем позовної вимоги майнового характеру до початку розгляду справи по суті, позивачу із державного бюджету підлягає поверненню сума 960 грн. 50 коп. (50 % від суми 1 921 грн. судового збору), а решта суми судового збору, сплаченого при поданні позовної заяви у даній справі, підлягає віднесенню на відповідача у розмірі 960 грн. 50 коп.

Разом з тим, у відповідності до ст. 7 Закону України "Про судовий збір" cплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила, в разі, зокрема, визнання позову відповідачем до початку розгляду справи по суті у розмірі 50 відсотків від судового збору, сплаченого при поданні позову.

Таким чином, позивачу із державного бюджету належить повернути судовий збір у загальному розмірі 960 грн. 50 коп., але після подання ним відповідного клопотання на повернення судового збору у порядку ст. 7 Закону України "Про судовий збір".

За приписами частин 4 та 5 статті 240 Господарського процесуального кодексу України у разі неявки всіх учасників справи у судове засідання, яким завершується розгляд справи, суд підписує рішення без його проголошення. Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.

Керуючись ст. ст. 11, 13, 14, 73 - 79, 86, 129, 210, 220, 233, 236, 237, 238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України,

СУД УХВАЛИВ:

1. Позовні вимоги задоволити частково.

2. Стягнути з Фізичної особи - підприємця Тетраушвілі Діани Ісаківни, АДРЕСА_1 (код ЄДРЮОФОПтаГФ НОМЕР_3 ) на користь Акціонерного товариства "Українська залізниця", вул. Є.Ґедройця, будинок 5, м. Київ, 03680 (код ЄДРЮОФОПтаГФ 40075815) в особі Виробничого структурного підрозділу "Львівське територіальне управління", вул. Таллінська, будинок 3, м. Львів філії "Центр будівельно-монтажних робіт та експлуатації будівель та споруд", вул. Льва Толстого, будинок 61, м. Київ, 03035 (код ЄДРЮОФОПтаГФ 41149437) суму 107 082 (Сто сім тисяч вісімдесят дві гривні) грн. 25 коп. неустойки, а також суму 960 (Дев`ятсот шістдесят гривень) грн. 50 коп. на відшкодування витрат по сплаті судового збору.

3. В іншій частині позову відмовити.

4. На підставі ст. 241 Господарського процесуального кодексу України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. Апеляційна скарга на рішення суду згідно ст. 256 Господарського процесуального кодексу України подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. У разі розгляду справи (вирішення питання) без участі (неявки) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Рішення може бути оскаржене до Західного апеляційного господарського суду.

5. Веб-адреса сторінки на офіційному веб-порталі судової влади України в мережі Інтернет, за якою учасники справи можуть отримати інформацію по даній справі - http://court.gov.ua/fair/sud5008/ або http://www.reyestr.court.gov.ua.

Повне судове рішення складено та підписано 23.11.2021 року.

Суддя Пригара Л.І.