Рішення № 101208843, 09.11.2021, Київський районний суд м. Одеси

______________________

Справа № 520/16060/19

Провадження № 2/947/903/21

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09.11.2021 року

Київський районний суд м. Одеси в складі:

головуючого - судді Маломуж А.І.,

за участі секретаря судового засідання - Месропянцевої О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі цивільну справу за позовною заявою Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Алькор Інвест» (м. Київ, вул. Шолуденка, 1 Б, оф. 207) до ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ), ОСОБА_2 ( АДРЕСА_1 ), третя особа - Служба у справах дітей Одеської міської ради (м. Одеса, вул. Косовська, 2Д) про усунення перешкод у реалізації права володіння, користування та розпорядження нерухомим майном,-

ВСТАНОВИВ:

10.07.2019 року ТОВ «ФК «Алькор Інвест» звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ), ОСОБА_2 про визнання такими, що втратили право користування житлом та виселення з квартири за адресою: АДРЕСА_1 .

В обґрунтування позовних вимог представник позивача зазначив, що 15.11.2006 року між ТОВ «Банк «Фінанси та Кредит» та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір №15к-6, відповідно до умов якого Банк надав Позичальнику в тимчасове користування на умовах забезпеченості, строковості, платності кредитні ресурси в сумі - 132 900,00 доларів США, з оплатою по процентній ставці - 12% процентів річних. Кредитні ресурси, отримані Позичальником за цим Договором, використовуються за цільовим призначенням: для придбання 3-кімнатної квартири, розташованої за адресою - АДРЕСА_1 .

Позичальник зобов`язався повністю повернути Кредитні ресурси, отримані за цим Договором, у строк - до 15.11.2026 року.

15.11.2006 року між ТОВ «Банк «Фінанси та Кредит» та ОСОБА_1 був укладений Іпотечний договір до кредитного договору №15к-6, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Калашник О.В.. Відповідно до вказаного іпотечного договору Іпотекодавець з метою забезпечення належного виконання зобов`язання, що випливає з кредитного договору, передає, а Іпотекодержатель приймає в іпотеку в порядку і на умовах, передбачених цим Договором, нерухоме майно житлового призначення, а саме - трикімнатну квартиру та об`єктами функціонально пов`язаними з цим нерухомим майном, загальною площею - 69,7 кв. м., житловою площею - 40,4 кв. м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Відповідно до умов вказаного договору Іпотекодержатель має право звернути стягнення на Предмет іпотеки відповідно до цього Договору у разі, коли в момент настання терміну виконання Іпотекодавцем зобов`язань, забезпечених Іпотекою за цим Договором, вони не будуть виконані. У разі виникнення права звернення стягнення на Предмет іпотеки реалізувати його відповідно до вимог цього Договору.

При цьому, договором передбачено, що Іпотекодержатель зобов`язаний у разі порушення Іпотекодавцем зобов`язання надіслати Іпотекодавцю у встановленому чинним законодавством порядку письмову вимогу про усунення порушень.

23.04.2019 року між ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» та ТОВ «ФК «АЛЬКОР ІНВЕСТ» був укладений Договір про відступлення прав вимоги за договором іпотеки, відповідно до якого ТОВ «ФК «АЛЬКОР ІНВЕСТ» прийняло та набуло права вимоги за кредитними та іпотечними договорами, укладеними, зокрема, з ОСОБА_1 .

За інформацією з Державного реєстру станом на 12.06.2019 року (тобто на момент подання позову до суду) трикімнатна квартира, загальною площею - 69,7 кв. м., житловою площею - 40,4 кв. м., розташована за адресою - АДРЕСА_1 , належить на праві власності ТОВ «ФІНАНСОВА КОМПАНІЯ «АЛЬКОР ІНВЕСТ» (а. с. 15). Підставою виникнення права власності зазначено: Рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення, серія та номер: 0500036728216, виданий 03.05.2019, видавник: УКРПОШТА; Лист-вимога, серія та номер: 21, виданий 26.04.2019, видавник: ТОВ «ФІНАНСОВА КОМПАНІЯ «АЛЬКОР ІНВЕСТ»; ДОГОВІР про відступлення права вимоги за договорами іпотеки, серія та номер: 312, виданий 23.04.2019, видавник Кисельова О.В. приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу; Іпотечний договір до кредитного договору №15к-6 від 15.11.2006, серія та номер: 3524, виданий 15.11.2006, видавник: Калашник О.В., приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу; Висновок про вартість об`єкта незалежної оцінки, серія та номер: б/н, виданий 04.06.2019, видавник: ТОВ «ЕКСПЕРТНА ОЦІНКА МАЙНОВИХ ПРАВ».

Підстава внесення запису: Рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 47327703 від 12.06.2019, приватний нотаріус Савченко Світлана Володимирівна, Одеський міський нотаріальний округ, Одеська обл..

Відповідачам було направлена письмова вимога про виселення, проте відповідачі добровільно виселитися, та знятися з реєстрації з вказаної квартири не бажають.

Відповідно до автоматизованої системи документообігу цивільну справу було розподілено судді Київського районного суду м. Одеси Маломуж А.І..

26.07.2019 року ухвалою судді Київського районного суду м. Одеси відкрито провадження у вказаній справі..

Ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 11.05.2021 року було закрито підготовче провадження та призначено справу у судове засідання.

У судове засідання представник позивача не з`явився, про час та місце судового засідання повідомлений належним чином, до канцелярії суду неодноразово надходили заяви, в якій представник просив відкласти розгляд справи, до розгляду касаційної скарги на рішення у справі № 520/15095/19.

Відповідачі в судове засідання не з`явились, повідомлені належним чином, про причини неявки суд не повідомила, в матеріалах справи наявний відзив від ОСОБА_1 , відповідно до якого, вона просить відмовити у задоволені позову, посилаючись на те, що позивач не є власником спірної квартири.

Представник третьої особи Служби у справах дітей Одеської міської ради в судове засідання не з`явився, повідомлений належним чином, надав пояснення відповідно до яких, при ухвалені рішення врахувати інтереси малолітньої особи.

Суд, дослідивши надані докази та матеріали справи, вважає, що заявлені вимоги не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Суд встановив, що 15.11.2006 року між ТОВ «Банк «Фінанси та Кредит» та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір №15к-6, відповідно до умов якого Банк надав Позичальнику в тимчасове користування на умовах забезпеченості, строковості, платності кредитні ресурси в сумі - 132 900,00 доларів США, з оплатою по процентній ставці - 12% процентів річних. Кредитні ресурси, отримані Позичальником за цим Договором, використовуються за цільовим призначенням: для придбання 3-кімнатної квартири, розташованої за адресою - АДРЕСА_1 .

Позичальник зобов`язався повністю повернути Кредитні ресурси, отримані за цим Договором, у строк - до 15.11.2026 року.

15.11.2006 року між ТОВ «Банк «Фінанси та Кредит» та ОСОБА_1 був укладений Іпотечний договір до кредитного договору №15к-6, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Калашник О.В.. Відповідно до вказаного іпотечного договору Іпотекодавець з метою забезпечення належного виконання зобов`язання, що випливає з кредитного договору, передає, а Іпотекодержатель приймає в іпотеку в порядку і на умовах, передбачених цим Договором, нерухоме майно житлового призначення, а саме - трикімнатну квартиру та об`єктами функціонально пов`язаними з цим нерухомим майном, загальною площею - 69,7 кв. м., житловою площею - 40,4 кв. м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Відповідно до умов вказаного договору Іпотекодержатель має право звернути стягнення на Предмет іпотеки відповідно до цього Договору у разі, коли в момент настання терміну виконання Іпотекодавцем зобов`язань, забезпечених Іпотекою за цим Договором, вони не будуть виконані. У разі виникнення права звернення стягнення на Предмет іпотеки реалізувати його відповідно до вимог цього Договору.

При цьому, договором передбачено, що Іпотекодержатель зобов`язаний у разі порушення Іпотекодавцем зобов`язання надіслати Іпотекодавцю у встановленому чинним законодавством порядку письмову вимогу про усунення порушень.

23.04.2019 року між ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» та ТОВ «ФК «АЛЬКОР ІНВЕСТ» був укладений Договір про відступлення прав вимоги за договором іпотеки, відповідно до якого ТОВ «ФК «АЛЬКОР ІНВЕСТ» прийняло та набуло права вимоги за кредитними та іпотечними договорами, укладеними, зокрема, з ОСОБА_1 .

За інформацією з Державного реєстру станом на 12.06.2019 року (тобто на момент подання позову до суду) трикімнатна квартира, загальною площею - 69,7 кв. м., житловою площею - 40,4 кв. м., розташована за адресою - АДРЕСА_1 , належить на праві власності ТОВ «ФІНАНСОВА КОМПАНІЯ «АЛЬКОР ІНВЕСТ» (а. с. 15). Підставою виникнення права власності зазначено: Рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення, серія та номер: 0500036728216, виданий 03.05.2019, видавник: УКРПОШТА; Лист-вимога, серія та номер: 21, виданий 26.04.2019, видавник: ТОВ «ФІНАНСОВА КОМПАНІЯ «АЛЬКОР ІНВЕСТ»; ДОГОВІР про відступлення права вимоги за договорами іпотеки, серія та номер: 312, виданий 23.04.2019, видавник Кисельова О.В. приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу; Іпотечний договір до кредитного договору №15к-6 від 15.11.2006, серія та номер: 3524, виданий 15.11.2006, видавник: Калашник О.В., приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу; Висновок про вартість об`єкта незалежної оцінки, серія та номер: б/н, виданий 04.06.2019, видавник: ТОВ «ЕКСПЕРТНА ОЦІНКА МАЙНОВИХ ПРАВ».

Підстава внесення запису: Рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 47327703 від 12.06.2019, приватний нотаріус Савченко Світлана Володимирівна, Одеський міський нотаріальний округ, Одеська обл..

Рішенням Київського районного суду міста Одеси від 11 березня 2020 року визнано незаконним та скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер 47327703 від 12.06.2019 року, прийняте державним реєстратором приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Савченко С.В. про реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_2 за Товариством з обмеженою відповідальністю "ФІНАНСОВА КОМПАНІЯ "АЛЬКОР ІНВЕСТ" (код ЄДРПОУ 39306471).

Постановою Одеського апеляційного суду від 18.02.2021 року рішення Київського районного суду міста Одеси від 11 березня 2020 року - змінено. Виключено з мотивувальної частини рішення Київського районного суду міста Одеси від 11 березня 2020 року посилання на порушення прав неповнолітніх дітей, які проживають разом з ОСОБА_1 в спірній квартирі. Доповнено резолютивну частину рішення абзацом третім наступного змісту: Скасувати запис у Державному реєстрі речових прав № 31975449 про право власності на квартиру АДРЕСА_2 за Товариством з обмеженою відповідальністю "ФІНАНСОВА КОМПАНІЯ "АЛЬКОР ІНВЕСТ" (код ЄДРПОУ 39306471). В решті рішення - залишено без змін.

З вищевказаного вбачається, що на момент ухвалення рішення суду позивач не є власником спірного майна, а тому не має право вимагати у відповідачів усунення перешкод у користуванні та розпорядженні спірним майном.

Окрім того, згідно листа відділу адресно-довідкової роботи ГУ ДМС України в Одеській області від 24.07.2019 року, що знаходиться в матеріалах справи (а.с. 47), неповнолітня ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 в Одесі та Одеській області не зареєстрована.

Рішенням Одеської міської ради № 5066-VII від 18.09.2019 року «Про внесення змін до рішення Одеської міської ради від 10.06.2015 року 6703-VI «Про затвердження переліків адміністративних послуг, які надаються через Центр надання адміністративних послуг Одеської міської ради у новій редакції», затверджено, що надання відомостей про зареєстрованих осіб у житловому приміщенні/будинку (довідку ФП входить зо переліку адміністративних послуг, які надаються безпосередньо Департаментом адміністративних послуг.

Однак, матеріали справи не містять доказів місця реєстрації неповнолітньої ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Згідно з частинами першою, другою та третьою статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками, усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.

Зазначена вище норма імперативного характеру встановлює вимогу реєстрації місця проживання малолітньої дитини, зокрема, разом з батьками або одним із них.

Ст. 18 Правил реєстрації місця проживання, затверджених Постановою Кабінету Міністрів України від 2 березня 2016 р. № 207 визначено перелік документів, необхідних для реєстрації місця проживання.

Ч. 4 ст. 18 Правил зазначено, що у разі відсутності документів, що підтверджують право на проживання у житлі реєстрація місця проживання особи здійснюється за згодою власника/співвласників житла, наймача та членів його сім`ї (зазначені документи або згода не вимагаються при реєстрації місця проживання неповнолітніх дітей за адресою реєстрації місця проживання батьків/одного з батьків або законного представника/представників).

Разом з тим, доказів, що підтверджують інше місце проживання, окрім за адресою: АДРЕСА_1 , - немає, а тому реєстрація неповнолітньої ОСОБА_2 була здійснення на законних підставах, з дотриманням ст. 29 Цивільного кодексу України, Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» та Правил реєстрації місця проживання, затверджених Постановою Кабінету Міністрів України від 2 березня 2016 р. № 207.

У постанові Верховного Суду від 16.12.2020 року у справі № 206/4028/18 зроблено висновок: задовольняючи зустрічний позов ОСОБА_3 до малолітнього ОСОБА_2 про визнання його таким, що втратив право користування жилим приміщенням, суди першої та апеляційної інстанцій не надали належної оцінки тому, що малолітній не може самостійно визначати своє місце проживання, а тому сам по собі факт його не проживання у спірній квартирі, не може бути безумовною підставою для визнання його таким, що втратив право користування зазначеним житлом. Крім того, позбавлення малолітньої дитини права користування житловим приміщенням може відбуватися лише у разі наявності попереднього дозволу органу опіки та піклування, якого в матеріалах справи немає.

Відповідно до п. 67 «Порядку провадження органами опіки та піклування, пов`язаної із захистом прав дитини», затвердженого постановою КМУ від 24.09.2008 року № 866 (далі - Порядок) дозвіл на вчинення правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким має дитина надається районною, районною у мм. Києві та Севастополі держадміністрацією, виконавчим органом міської, районної у місті (у разі утворення) ради, сільської, селищної ради об`єднаної територіальної громади за поданням служби у справах дітей після проведення зазначеною службою перевірки документів за місцем знаходження майна протягом одного місяця з дня надходження заяви на вчинення правочинів щодо нерухомого майна дитини лише у разі гарантування збереження її права на житло і оформляється рішенням, витяг з якого видається заявникам службою у справах дітей.

Однак, жодні листи щодо підготовки проекту Висновку щодо доцільності/недоцільності позбавлення права користування житловим приміщенням неповнолітньої ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 на адресу Служби у справах дітей Одеської міської ради не надходили, про що було повідомлено суд самою Службою у справах дітей ОМР, клопотань про витребування вказаного висновку також не надходило.

Разом з тим, відповідний Висновок є обов`язковим доказом у справі та підлягає дослідженню судом, згідно ч.ч. 5, 6 ст. 19 СК України.

Згідно із статтею 41 Конституції України та статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, до якої Україна приєдналася 17 липня 1997 року, відповідно до Закону України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року", Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7, 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР, закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися та розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд вчиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (статті 316, 317, 319, 321 ЦК України).

Гарантуючи захист права власності, закон надає власнику право вимагати усунення будь-яких порушень його прав, хоч би ці порушенні і не були поєднані з позбавленням володіння. Способи захисту права власності передбачені нормами статей 16, 386, 391 ЦК України.

Відповідно до ст. 391 ЦК України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Отже, державою створений механізм захисту власником свого права власності в тому числі й правом вимагати від будь-якої особи усунути перешкоди в реалізації власником свого права власності, зокрема, правом визнати осіб, які безпідставно зареєстровані по квартирі, яка належить власнику, такими, що втратили право користування житловим приміщенням.

Проте, як на обгрунтування свого позову, позивач посилається на неправомірне проживання відповідачів у вказаній квартирі та посилається на те, що внаслідок цього, відповідачі мають бути виселені з даної квартири.

Однак, відповідно до правової позиції, викладеної в постанові Верховного Суду від 15.01.2020 року, справа № 754/613/18-ц, Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до пункту 1 статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Відповідно до статті 1 першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенції) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини під майном також розуміються майнові права.

Згідно статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України», в контексті вказаної Конвенції поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло.

Згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (рішення у справі «Прокопович проти Росії», заява № 58255/00, пункт 36,). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04, пункт 50).

У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії» Європейський суд з прав людини визначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення Європейського суду з прав людини по справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63).

Таким чином, тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.

У пункті 44 рішення від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» Європейський суд з прав людини визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.

При цьому, суд зазначає, що визнання відповідача такою, що втратила право користування житлом буде мати наслідком виселення останньої із спірної квартири.

Суди при вирішенні справ відповідно до пункту 1 статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» повинні застосовувати Конвенцію та практику цього Суду як джерело права.

Отже, при вирішенні справи, передбачених законом підстав для виселення особи, чи визнавання такою, що втратила право користування, що по суті буде мати наслідком виселення, виходячи із принципу верховенства права, суд повинен у кожній конкретній справі провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою.

Оскільки у справі, що розглядається, позивач, знає про проживання в ньому відповідачів, які не мають іншого житла, тому його право на це майно не може бути захищено, шляхом визнання ОСОБА_1 та малолітньої ОСОБА_2 такими, що втратили право користування житловим приміщенням, які внаслідок цього стануть безхатченками, що не є справедливим з урахуванням усіх обставин цієї справи, так як отримана позивачем квартира взагалі не є місцем його проживання.

Крім того, відповідно до правової позиції, яка викладена в постанові Верховного Суду від 25.08.2020 року, справа № 592/345/17, відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди застосовують при розгляді прав Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

У своїй діяльності Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи.

Стаття 8 Конвенції про захист людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) закріплює право кожного на повагу до його приватного і сімейного життя, житла, і до таємниці кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права інакше, ніж згідно із законом і коли це необхідно в демократичному суспільстві в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб.

У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії» Європейський суд з прав людини визначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання «житлом», що спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення ЄСПЛ у справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63).

Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автоматичне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Кожному гарантується недоторканість житла (стаття 30 Конституції України).

У частині четвертій статті 9 ЖК УРСР визначено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Матеріалами справи підтверджено, що відповідачі на законних підставах постійно проживали у спірній квартирі і зареєстровані там, наявність у них іншого житла позивачем не доведена, тому є підстави стверджувати, що вони мають достатні та триваючі зв`язки з конкретним місцем проживання, а спірна квартира є їхнім «житлом» у розумінні статті 8 Конвенції.

Крім того, відповідно до правової позиції, яка викладена в постанові Верховного Суду від 09.09.2020 року, справа № 755/16152/16, згідно з частинами першою, другою та третьою статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.

Оскільки малолітня дитина не може самостійно обирати місце свого проживання, тому факт її не проживання у спірній квартирі не є безумовною підставою для позбавлення дитини права користування цим житлом.

Відповідно до статті 6 Сімейного кодексу України (далі - СК України) правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття.

Жодна дитина не може бути об`єктом свавільного або незаконного втручання в здійснення її права на особисте і сімейне життя, недоторканність житла, таємницю кореспонденції або незаконного посягання на її честь і гідність. Дитина має право на захист закону від такого втручання або посягання (стаття 16 Конвенції).

Не можна вважати не поважною причину не проживання дитини у спірному житлі її проживання в іншому місці, з одним із батьків, оскільки малолітня дитина в силу свого віку не має достатнього обсягу цивільної дієздатності самостійно визначати місце свого проживання. Маючи право проживати за зареєстрованим місцем проживання, за місцем проживання будь-кого з батьків, дитина може реалізувати його лише за досягнення певного віку. Не впливає на поважність причин не проживання дитини і наявність у того з батьків з ким вона фактично проживає права власності на житло, оскільки наявність майнових прав у батьків дитини не може бути підставою для втрати її особистих житлових прав. Визначальним в цьому є забезпечення найкращих інтересів дитини.

Крім того, відповідно до правової позиції, викладено в постанові Верховного Суду від 22.07.2020 року, справа № 279/3572/18, однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та протоколи до неї, а також практику ЄСПЛ як джерело права.

Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

Розглядаючи справу «Кривіцька та Кривіцький проти України» (№ 8863/06), ЄСПЛ у рішенні від 02 грудня 2010 року установив порушення статті 8 Конвенції, зазначивши, що в процесі прийняття рішення щодо права заявників на житло останні були позбавлені процесуальних гарантій. Установлено порушення національними судами прав заявників на житло, оскільки суди не надали адекватного обґрунтування для відхилення аргументів заявників стосовно застосування відповідного законодавства та не здійснили оцінку виселення в контексті пропорційності застосування такого заходу.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.

Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19) зауважила, що не є підставою для виселення членів сім`ї власника квартири, у тому числі й колишніх, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такого виселення, яке по факту є втручанням у право на житло у розумінні положень статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ.

Зі справи вбачається, що відповідачі набули право користування спірним житлом згідно із законом, тобто набули охоронюване законом право на мирне володіння майном. У подальшому право власності на житло набуто позивачем.

Визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, наслідком чого є виселення у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням порушення права останніх на житло, внаслідок яких відповідачі можуть втратити не лише право на користування житлом, а позбутися такого права взагалі та стати безхатченками.

За таких обставин, суд враховуючи викладене, доходить висновку про відсутність підстав для визнання ОСОБА_1 та малолітньої ОСОБА_2 такими, що втратили право користування та виселення їх з квартири за адресою: АДРЕСА_1 .

У відповідності до положень ст.. 141 ЦПК України, судовий збір у разі залишення позову без задоволення не стягується з відповідача на користь позивача.

Керуючись ст.ст. 1, 2, 5, 12, 30, 43, 76, 81, 84, 89, 95, 223, 235, 241, 258, 259, 263-265, 268, 354 ЦПК України, суд, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позовної заяви Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Алькор Інвест» (м. Київ, вул. Шолуденка, 1 Б, оф. 207) до ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ), ОСОБА_2 ( АДРЕСА_1 ), третя особа - Служба у справах дітей Одеської міської ради (м. Одеса, вул. Косовська, 2Д) про усунення перешкод у реалізації права володіння, користування та розпорядження нерухомим майном відмовити повністю.

Рішення може бути оскаржене шляхом подання Одеському апеляційному суду апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення виготовлено 18.11.2021 року.

Суддя Маломуж А. І.